23 марта 2024

Найдавніший з постійних мостів

Зрештою, у середині XIX століття було створено першу в нашому місті капітальну переправу через Дніпро. Протягом 1848–1853 років споруджували так званий Ланцюговий міст. Він потребував колосальних на ті часи технічних зусиль. Досить сказати, що для кожного бика – мостової опори – спеціально огороджували місце посеред русла річки, звідти відкачували воду, потім на палях зводили гранітний підмурок, а на ньому – струнку цегляну арку. Таких арок було п’ять, і обабіч них простягалися міцні нерозрізні ланцюги, котрі за допомогою вертикальних металевих прутів утримували мостові прогони.

Унікальну споруду понад 700 метрів завдовжки спроектував британський інженер Чарльз Блейкер Віньоль, керувати будівництвом йому допомагали сини Гуттон і Генріх. В Англії ж, у Бірмінгемі, було виготовлено металеві частини мосту. Їх морським шляхом, навколо всієї Європи, доправляли до Одеси, а звідти неквапні воли тягли вантаж до місця призначення.

Одночасно з мостом будували під’їзні шляхи до нього. З боку Чернігова шоссе проходило по рівній місцевості, на правому ж березі довелося долати складнощі рельєфу. Міст сполучив як нагірну, так і низинну частини Києва. З Печерська, від нинішньої площі Слави, пробили зигзаг-серпантин Миколаївського (теперішнього Дніпровського) узвозу. А від Подолу проклали Набережне шосе, спорудження якого почалося в липні 1849-го. Щодня тут працювали півтори тисячі чорноробів. Майбутню трасу очистили від дерев і кущів, вирівняли та спланували землю, зміцнили відкоси. Тут-таки на місці розбивали каміння й викладали два шари щебеню – нижній з дрібних, верхній з великих каменів.

Довелося також робити дренаж для відведення підземних струмків, улаштовувати містки через улоговини… Та, попри все, шляховики впоралися більш-менш вчасно. У вересні 1853 року Ланцюговий міст було відкрито й освячено. У повісті Миколи Лєскова «Печерські антики» докладно описано цю урочисту церемонію, за якою зі схилів спостерігали тисячі киян. Щоправда, письменник трохи нафантазував: згідно з його твором, безпосередню участь у відкритті брав сам цар Микола І. Насправді ж, після 1852-го цей імператор не був у Києві. Проте він активно сприяв будівництву, тому й не дивно, що міст офіційно найменували Миколаївським (хоча більш поширеною була назва «Ланцюговий міст»). Тієї ж осені 1853 року було відкрито й рух Набережним шосе.

Відтоді переправа через Дніпро вже не залежала від примх сезонів. Зауважимо, що для контролю проїзду на Ланцюговому мосту стояв шлагбаум, а біля нього – смугаста охоронна будка. Тут у 1857 році було створено заставу для стягування шосейного збору й мостового мита. Останнє брали з тих, хто переганяв через міст худобу (чверть копійки з голови дрібної худоби, півкопійки – з голови великої худоби) або проїжджав возом (дев’ять копійок із запряжки). Взимку мешканці Лівобережжя, аби не платити мита, гнали свою худобу в обхід, кригою, а от влітку доводилося витягати гаманець…

Однак на початку ХХ сторіччя це копійчане мито визнали зайвим анахронізмом. І вночі проти 1 липня 1904 року, на превелику радість обивателів Лівобережжя, шлагбаум на Ланцюговому мосту було ліквідовано.

Ще одну незручність міст становив для великих річкових суден. У другій половині XIX століття неухильно зростав пароплавний рух Дніпром. Не всі пароплави могли вільно пройти під мостом. Для цього в конструкції Ланцюгового мосту заздалегідь було передбачено невелику розвідну частину біля правого берега. Але вона діяла впродовж обмеженого часу й неабияк гальмувала річковий транспорт. Зрештою, наприкінці позаминулого сторіччя міст було реконструйовано за проектом інженера Аполлона Лосського. При цьому будову несучих конструкцій дещо змінили, і полотно моста вдалося істотно підняти (посередині споруди – більш ніж на три метри). Завдяки цьому міст уже не заважав пароплавам – їм треба було лише нахиляти труби, аби не зачепитися.

Важлива подія сталася восени 1912 року: спеціальними рейками мостом рушили мототрамваї – вагони з бензиновими двигунами. Вони сполучили місто зі Слобідками (селищами на місці сучасних станцій метро «Гідропарк» і «Лівобережна», уже згаданих у нашому попередньому дописі про Русанівський міст), із Дарницею, потім навіть із Броварами.

Багато років поспіль Ланцюговий міст залишався гордістю й окрасою Києва. Проте у капітального моста було вразливе місце. У червні 1920 року польські окупанти, залишаючи місто, заклали лишень два заряди вибухівки, по одному на кожен ланцюг, – і обидва ланцюги луснули, а прогони впали у воду.

Протягом перших років радянської влади міст стояв у руїнах. На його відновлення бракувало коштів. Чимала група фахівців наполягала на відбудові споруди в тому самому вигляді, в якому її зруйнували, з підняттям затонулих ланцюгів з води. Але переважила думка інженера Євгена Патона та його однодумців, котрі запропонували розібрати арки і створити на старих опорах нову, надійнішу та зручнішу для судноплавства, конструкцію з металевих балок, що були тоді в наявності поблизу Києва. З’єднання балок у вузли здійснювалося за допомогою шарнірів зі старих вагонних осей. У проектуванні під керівництвом професора Патона взяли участь молоді випускники та студенти КПІ. Конструкції прогонів виготовлялися на київських заводах «Арсенал», «Більшовик», «Ленінська кузня». У зовнішньому вигляді споруди певною мірою простежувалося наслідування пропорцій Ланцюгового моста.

Новий міст назвали ім’ям більшовички Євгенії Бош, яка через невиліковну хворобу наклала на себе руки наприкінці 1924-го. Урочисте відкриття відбулося 10 червня 1925 року. Міст одразу повернув собі вагоме місце у транспортній системі, тим паче, що колишні лівобережні Слобідки вже стали частиною Києва. Тут було поновлено трасу мототрамваю. 

Утім, міст імені Євгенії Бош не простояв і 20 років. У вересні 1941-го радянські війська під час відступу висадили центральні прогони в повітря, а восени 1943-го нацистські окупанти зруйнували споруду дощенту. Відновити її було вже неможливо – хіба що налагодити тимчасову переправу, що й зробили під ворожими бомбами воїни-понтонери 1-го Українського фронту 10 листопада 1943 року.

Після цього довгий час перевіз у цьому місці не діяв. І, зрештою, було споруджено цілком новий міст, яким 1965 року рушили на лівий берег потяги метро. Під час тривалого періоду проектування було відхилено попередню розробку, виконану в Москві за застарілою схемою, і взято за основу прогресивні пропозиції тресту «Мостобуд» (керівник – Ісак Баренбойм). Остаточний проект розробив авторський колектив на чолі з київським інженером Георгієм Фуксом. Уперше у практиці мостобудування для багатопрогонової споруди було застосовано так звану безрозпірну арковоконсольну схему. Половинки залізобетонних арок монтувалися зустрічно; завдяки зрівноваженню консолей на протилежних боках опор вдалося обійтися без використання додаткових підмостків.

У процесі будівництва вперше в СРСР було розроблено та впроваджено систему сіткового планування й управління виробництвом для всього комплексу робіт, що дало змогу закінчити зведення мосту на 4 місяці раніше від запланованого терміну.

Новобудову було трохи зсунуто порівняно з попередньою переправою. До речі, якщо, стоячи тепер посередині мосту Метро, подивитись у воду з південного боку, можна розгледіти залишки давніх опор Ланцюгового мосту.

За своїм зовнішнім виглядом міст Метро не справляє враження грубої масивності – в очі впадає своєрідна елегантність його пружної дуги. Так само, як колишній Ланцюговий міст втілював у собі монументальність і романтичність свого часу, його нинішній наступник уособлює стрімкість та конструктивну досконалість, притаманні сучасній добі.

16 марта 2024

Монастир на честь Богоявлення

Поява монастиря пов’язана з непростим періодом в історії Києва. Наприкінці XVI століття був застосований особливий засіб поширення католицизму на землях Русі під владою Речі Посполитої – запровадження греко-католицької унії, укладеної в Бресті 1596 року. Прихильникам унії дозволяли дотримуватися православної «грецької» обрядовості, але під зверхністю Папи Римського. Уніатів усіляко підтримувала польська адміністрація. До них пристали деякі православні ієрархи, аж до київського митрополита Михайла Рагози. Проте серед населення – козаків, міщан, селян, значної частини шляхти – зростала активна опозиція унії.

Аби протистояти утискам влади, православні об’єднувались у братства. Таке братство сформувалося й у Києві. Важливою подією на початку його діяльності стала щедра пожертва заможної киянки, дружини мозирського маршалка Галшки Гулевичівни. У 1615 році вона пожертвувала «правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського та Брацлавського» велику садибу з кам’яним будинком у найбільш населеній тоді місцині Києва – на Подолі. Це було зроблено з тим, щоб використати садибу й прибутки від неї для влаштування православного монастиря та навчального закладу. Київське братство, власне, було невдовзі організоване саме для втілення задуму Галшки.

Заснування Братської школи стало вагомою віхою в розвитку київської освіти. З часом ця школа одержала статус колегії, потім академії, котра набула славнозвісності як Києво-Могилянська – за прізвищем святителя Петра Могили, київського митрополита, який активно підтримував Братську колегію на етапі її становлення. З нею пов’язані імена багатьох видатних релігійних, державних і культурних діячів України. Але докладна історія «Могилянки» потребує окремої розповіді, тому ми згадаємо її тут лише побіжно.

Що ж до монастиря при братстві, то є відомості про його існування вже в 1620 році. При обителі було зведено первинний храм на честь Богоявлення – напевно, за сприяння славетного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, котрий записався до братства разом зі своїм військом. Це гарантувало монастиреві та школі матеріальний добробут, а за необхідності й озброєний захист.

Є підстави вважати, що самого Сагайдачного поховали при Богоявленській церкві. На території колишнього монастиря, яка зараз належить Національному університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА), нині стоїть пам’ятний хрест на згадку про гетьмана.

У 1630-х роках, за часів Петра Могили, в обителі спорудили кам’яну будівлю трапезної з церквою, що спершу йменувалася на честь Св. Бориса і Гліба. Протягом деякого часу її використовували як «конгрегаційний храм» Київської колегії та академії (тут відбувалися різні заходи студентської громади – «конгрегації»). Після нищівної пожежі на Подолі 1811 року сюди було перенесено престол згорілої церкви Св. Духа, і відтоді трапезний храм мав цю назву.

Унаслідок перебудови 1820-х років, здійсненої архітектором Андрієм Меленським, трапезна набула класицистичного вигляду; нещодавня ре- конструкція увінчала споруду трьома банями. Неподалік збереглася колишня монастирська поварня, яка виходить на сучасну вулицю Григорія Сковороди. За однією з версій, основа цієї будівлі була зведена на межі XVI та XVII століть і є колишнім будинком Галшки, подарованим нею разом з ділянкою.

Неабияку допомогу монастиреві та Київській академії надав гетьман Іван Мазепа. Його коштом у 1690–1693 роках за проектом зодчого Йосипа Старцева був споруджений новий 5-банний Богоявленський собор, котрий став одним із шедеврів українського бароко. Дуже своєрідними були вишукані портали та фронтони храму, рясно вкриті орнаментованими ліпними оздобами. Мазепа також фінансував будівництво навчального корпусу академії, спершу одноповерхового; у 1730-х роках його надбудували другим поверхом та увінчали банею нової «конгрегаційної» Благовіщенської церкви.

У другій половині XVIII сторіччя було зведено монастирську дзвіницю, перебудовану 1815 року Андрієм Меленським. Тривалий час ця струнка споруда була однією з найпомітніших на Подолі, правлячи за чудовий орієнтир. Обабіч неї в 1899–1904 роках були прибудовані заокруглені в плані двоповерхові крамниці.

До складу монастирського комплексу входило ще декілька будівель XVІII–XIX століть, зокрема будинок ігумена, келії, проскурня тощо. Углибині садиби було зведено вельми оригінальний об’єкт – сонячний годинник кінця XVIII сторіччя. Він має вигляд стовпчика з чотирма циферблатами, за якими за напрямком тіні від спеціальних вертикальних пластин можна дізнатися, котра година. Сконструював цей незвичний пристрій викладач Києво-Могилянської академії, француз П’єр Брульйон.

Довгий час Києво-Могилянська академія давала своїм вихованцям як духовну, так і світську освіту. Але в 1817– 1819 роках заклад було реорганізовано в Київську духовну академію – суто релігійну вищу школу, яка залишалась у спільному комплексі з Братським монастирем. За усталеним, зрештою, порядком, настоятель Богоявленської обителі був водночас ректором академії та мав сан єпископа Канівського. Так тривало до настання радянської доби.

Після революції академію та монастир розформували. Територія отримала одразу кількох нових господарів.Старий академічний корпус віддали Академії наук, у келіях і службових корпусах відкрили клініку, а на значній частині монастирської ділянки облаштували військовоморське політичне училище.

Що ж до сакральних будівель, то найпомітніші з них – собор і дзвіниця – у 1930-х роках були зруйновані. Атеїстична влада вжила заходів для того, щоб ускладнити можливе відновлення святинь. На місці собору спорудили пересічний житловий будинок. Від дзвіниці лишилася нижня частина з колишніми крамницями, яку надбудували ще двома поверхами під навчальний корпус училища.

Тепер усі ці будови перебувають у розпорядженні НаУКМА. Годі очікувати, що сьогодні заради відтворення попереднього вигляду Богоявленської обителі будуть зруйновані тисячі квадратних метрів діючих приміщень. Тож поки що ми можемо лишень розглядати чимало історичних зображень Братського монастиря та зберігати як пам’ятки культури ті його будівлі, що вціліли, попри війни й руйнації.

09 марта 2024

Отакий був Гога Малаков…

Крім особистих уподобань, стимулюючим поштовхом слугували періодичні художні виставки, які влаштовувала Спілка художників «до дат». Бути експонованим, стати знаним потрібно творчій людини, бо це і престижно, і життєво необхідно. Якщо участь у виставці ставала успішною, такі твори художника купувала держава, передавала до музеїв, а маестро отримував гонорар, який забезпечував на деякий час існування «вільного художника». Але виставки відбувалися не часто, і в проміжку між ними художник-графік, якщо не перебував на державній службі, підтримував життєдіяльність себе й родини, ілюструючи книжкові та періодичні видання. Таким був усталений порядок речей у ті часи; так би мовити, проза життя. А особистість, її власна позиція? Попри всі обставини тодішнього політичного життя, ідеологічна спрямованість творчого доробку Георгія Малакова завжди залишалася вибірковою. Він не славив напряму радянський лад, умів оминати або й тактовно ігнорувати «історичні звершення», бо залишався, підкреслимо, позапартійним. Як побачимо далі, міг собі дещо дозволити.

Тема Києва часів Другої світової війни стала одною з провідних у творчості Георгія Малакова невипадково: він особисто пережив оборону, окупацію й визволення рідного міста. У свої тринадцять — п’ятнадцять років не міг ходити до школи (їх окупанти закрили), голодував та, аби уникнути відправки до Німеччини, мусив не за віком тяжко фізично працювати. Неодноразово наражався на смертельну небезпеку, опинившись у зоні бойових дій. 1956 року, одружившись, поглянув на минуле і намалював своєрідний автобіографічний альбом-сповідь, де значне місце посіли події часів війни. Логічним продовженням, осмисленням і узагальненням пережитого й зображеного в тому альбомі стала серія ліногравюр «Київ. 1941—1945 рр.», вперше показана на ювілейній виставці 1961          року. Тоді суспільство теж озирнулося на двадцять років назад — на початок війни та героїчну оборону Києва. Відтоді столиця України одержала статус міста-героя, а серія Георгія Малакова стала художнім літописом подій війни, пов’язаних із Києвом. Вперше правдиво, в сміливому дусі шістдесятництва Г. Малаков засобами графічного мистецтва показав тривалий час замовчувану героїко-трагічну суть Київської оборонної операції липня — вересня 1941 року. В серії гравюр художник розкрив не просто ключові епізоди тих подій, а з власними наголосами, які дозволив собі висловити публічно: Хрещатик горів, підірваний та підпалений радянськими диверсантами, а не німцями — як то затято твердив офіціоз аж мало не до кінця минулого століття. А Гога все це бачив на власні очі.

Відомий мистецтвознавець Юрій Белічко (1932—2010), до речі — друг художника, теж «дитина війни», першим звернув увагу на надзвичайну історичну та мистецьку цінність цих творів Г. Малакова і писав: «Феноменальна пам’ять художника зберегла для нащадків те, чого вже ніколи не вигадає навіть найвибагливіша творча фантазія митців наступних поколінь». Десятиріччя, що минули від написання тих рядків, підтвердили цю влучну характеристику.

Зазирнемо дещо назад. Коли наш батько 1939 року придбав розкішно, як на тоді, виданий «Кобзар» з ілюстраціями Івана Їжакевича, одинадцятирічний Гога із захватом поринув у поетичний світ шевченкового слова. У березні 1943 року в окупованому нацистами Києві Гога був присутній на відзначенні Шевченкових днів. Через два роки, навчаючись у художній школі, яка й нині носить ім’я Кобзаря, Гога виготовив саморобну медаль на згадку про холодну шкільну зиму, викарбувавши на ній невмируще Шевченкове: «Учітеся, брати мої…» Ці ж слова стали назвою одного з аркушів ліногравюр серії «Т. Г. Шевченко», виконаних Георгієм Малаковим 1961 року: молодий усміхнений Тарас обдаровує діточок книжками. Волелюбне прагнення Георгія Малакова не коритися офіціозу позначилося й тут: він не сприймав «загальноприйнятого» зображення Кобзаря виключно в стані журби й смутку. Якщо Гогу аж надто прикручували життєві обставини, незмінно промовляв знамените Шевченкове: «Караюсь, мучусь… але не каюсь!»

Коли 1971 року дійшла черга до відзначення ювілею Лесі Українки, Георгій Малаков звернувся до сцени з улюбленої драми «Камінний господар», яку в молоді роки по кілька разів із неослабним захватом дивився на сцені Київського російського драматичного театру імені Лесі Українки — під назвою «Каменный властелин». Там для майбутнього художника, а тоді — закоханого юнака, було вражаючим і європейське середньовіччя, і Лесине слово, і гра першокласних акторів. До ювілею Лесі виконав ще одну ліногравюру — за мотивами поезії «Роберт Брюс, король шотландський». І тут своя, «малаковська» позиція: улюблена поетеса і … Захід.

Західну Європу Георгій Малаков відвідував двічі: вперше — у липні 1959 року (Бельгія, Нідерланди, Люксембург), вдруге — в лютому 1961 року — круїз навколо Європи (Данія, Лондон, Париж, Рим, Неаполь, Помпеї, Афіни, Стамбул). Обом подорожам було присвячено акварельні цикли та серії ліногравюр «Бенілюкс» та «Навколо Європи». Ці роботи також експонувалися на чергових художніх виставках, репродукувалися в популярних та фахових виданнях. Але враження художника від першої далекої закордонної подорожі наймасовіше дійшли до українського глядача та читача через ілюстрації Георгія Малакова до поезії Богдана Чалого «Ніч Амстердама», виданої багатотисячними накладами. Автор тексту розповідав про трагічну долю дитини в капіталістичному світі, але яскраві кольорові ілюстрації, насичені безліччю подробиць, зовсім в іншому світлі змальовували той «загниваючий Захід». Нагадаймо: «залізна завіса» тоді ще ледь-ледь розсувалася, тож подорожі за кордон були доступні далеко не багатьом — необхідно було заручитися схвальною характеристикою з місця роботи, витягами з протоколів партійних та профспілкових зборів, пройти повне медичне обстеження з щепленнями тощо. Тому яскраві ілюстрації Георгія Малакова могли подобатися більше, ніж надто заідеологізована поезія його друга і відповідального керівника туристичної групи. Тож не дивно, що популярна книжка витримала три видання (1964, 1978, 1988 роки).

Як ілюстратор і оформлювач книжок, Георгій Малаков у 1952—1976 роках випустив у читацький простір України понад 130 видань світової та української класики, сучасних йому авторів. Там була наукова фантастика, романтика морських пригод і подорожей, тема минулої війни. Співпрацював зі столичними видавництвами «Веселка», «Держполітвидав», «Дніпро», «Мистецтво», «Молодь», «Радянська школа», «Радянський письменник». А ще — в провідних українських журналах та газетах. Тоді Україна читала, збагачуючись духовно. Читали діти, молодь, дорослі. У кожному більш-менш значному селі неодмінно була книжкова крамниця, при кожному сільському клубі — бібліотека, так само — при школі. Що вже говорити про міста!

Але для художника, про кого наша розповідь, то не було виключно заробітчанством, адже роботам Георгія Малакова завжди була притаманна особлива, тільки його, серед багатьох інших, здатність не просто довершено закомпонувати сюжет (врешті, цьому навчають в інституті всіх), а й наповнити його деталями, поданими любовно, дотепно, із глибоким знанням. Ілюстрації Малакова знали й миттєво впізнавали за точно зображеною архітектурою — від єгипетських пірамід до американських хмарочосів, зброєю — від арбалетів і рушниць до літаків і танків, одягом і одностроями різних часів і народів. Особливо цікаво й вигадливо ілюстрував він наукову фантастику, включно з космічною і, що варто відзначити, ще до виходу людини в космос. В цьому міг «посперечатися» з автором тексту, додаючи подробиць, про які той і не здогадувався. Не дивно, що автори фантастики, як-от Володимир Владко та Олесь Бердник, ставали друзями Георгія. На титульній сторінці першої своєї книжки «Поза часом і простором», яка побачила світ 1957 року у видавництві «Радянський письменник» накладом 30 тисяч (!) примірників, Олесь Бердник написав присвяту (мовою оригіналу): «Георгию Малакову, давшему лицо этой книге — благодарный автор». Краще не скажеш.

Щодо техніки виконання у творчості Георгія Малакова десятиріччя 1949—1959 віддано акварелі, якою володів досконало. Про це нагадують цикли, назви яких самі по собі розкривають зміст: «Києво-Печерська лавра», «Радомишль», «На Букринському плацдармі», «Львів», «Село Полствин на Канівщині», «Дніпродзержинський металургійний завод», «Село Добрянка на Чернігівщині», «Підмосков’я», «Немирів та Брацлавщина», «Старий Львів», «Бенілюкс», «Севастополь».

Від 1960 року художник захопився технікою ліногравюри, якій залишився відданим до кінця життя. Щоправда, не покидаючи працювати пером і тушшю, фломастером, товстим цанговим олівцем та кульковою ручкою.

У відомі часи Хрущовської «відлиги» та в настроях того ж таки шістдесятництва звернувся Г. Малаков не до оспівування «трудових звершень радянського народу — будівника комунізму», а до улюблених із дитинства європейського середньовіччя та романтики морських пригод. Так виникли абсолютно унікальні в українському мистецтві серії «Середньовічні сюжети» (1962—1967) та «Завойовники морів» (1963). Один із аркушів «завойовників» присвячено відомому королівському пірату серу Френсісу Дрейку — з вареною картоплиною на кинджалі, бо це він привіз із Америки в Європу бараболю — наш незамінний другий хліб! Ці твори також широко експонувалися, репродукувалися, тиражувалися й полюбилися шанувальникам графічного мистецтва та творчості Георгія Малакова.

Для родичів і вузького кола друзів зробив у техніці ліногравюри кольорову Великодню листівку із зображенням писанки з відомою абревіатурою «ХВ». Але поштою не посилав, вітав особисто. В ті часи за таке б дісталося.

Не сприймаючи пристосуванства у мистецтві, прагнучи залишатися вільним у доборі й розробці будь-якої теми, Георгій Малаков умів інколи подати сюжет так, що нібито все правильно — як він любив говорити: «комар носом не підточить», але вдумлива, уважна й розумна людина одразу второпає, що й до чого. Так до чергової виставки було подано серію ліногравюр «Маневри «Дніпро». На одному з чотирьох аркушів Георгій Малаков зобразив радянський зенітно-ракетний комплекс «Круг-М» (тепер ми вже можемо назвати цю зброю її ім’ям, в Гогини часи засекреченим). Але як зобразив? На тлі дерев’яних українських вітряків, з маками на передньому плані та під грізним небом, куди й мали летіти радянські ракети проти агресора — «натовських заправил» (за тодішньою термінологією). Вдуматися: новітня продукція радянського військово-промислового комплексу, на який працювала вся країна, та прадідівський дерев’яний вітряк у народному господарстві… Таке міг підмітити й тактовно показати лише веселий дотепник Гога Малаков. Нічого, зійшло з рук, навіть репродукувалося такими ж розумниками — друзями-журналістами, ясна річ, без коментаря.

У листопаді 1959 року, після захоплюючої подорожі до країн Бенілюкс, враженнями від якої товариський Гога залюбки ділився на кожному кроці, Спілка художників посилає його у відрядження до політуправління Червонопрапорного Чорноморського флоту (це вже тепер можна жартувати щодо поєднання кольорів у цій назві: червоно-чорний! УПА!). Перебуваючи у тоді ще закритому місті Севастополь, Георгій Малаков міг оглянути і, маючи відповідне посвідчення, змалювати руїни Херсонеса, допоміжні та деякі бойові кораблі в бухтах і досхочу попрацювати як художник на борту крейсера з артилерійським озброєнням «Фрунзе». Після повернення створив серію кольорових ліногравюр «Чорноморці», яка одразу ж отримала високе визнання, була навіть видана в Москві комплектом поштових карток. Але одночасно Георгій працював і над серією «Бенілюкс», яка теж мала успіх.

Не всі мистецькі задуми художника пощастило реалізувати. Так, він мав цікаву творчу зустріч із письменником Анатолієм Кузнєцовим — автором роману-документа «Бабин Яр». Вони домовилися про ілюстрування Георгієм україномовного видання популярної книжки, про участь Георгія як художника кінофільму, що мав бути поставлений на Київській кіностудії художніх фільмів ім. Олександра Довженка. Але не склалося: письменник поїхав до Великобританії й … не повернувся. А відтак світове мистецтво, без перебільшення, втратило твори, що могли б бути, знову таки, абсолютно унікальними. Лише 2008 року «Бабин Яр» вийшов українською мовою в Україні, але… без художніх ілюстрацій.

Ще були теми, запропоновані художникові «зверху», але він не зацікавився ними. По-перше, відмовився поїхати до «сражающегося Вьетнама», причому необачно зауважив, що більше тяжіє до Заходу. Це розцінили як зухвалу вихватку і запропонували інше творче відрядження — на Захід, але не такий далекий: на «всесоюзну ударну комсомольську будову нафтогону «Дружба». Влітку 1973 року Гога мусив їхати, але крім кількох начерків церков, обітних хрестів та залізобетонних дотів на тлі краєвидів Прикарпаття, нічим творчо не наснажився. Спробував композиційно обіграти тему продажу радянської нафти тим, хто за нею йшов війною 1941 року (стволи ворожих танків паралельно трубам нафтогону), але вчасно зупинився.

А як тонко й артистично розробляв Георгій Малаков одну з найулюбленіших тем — амурну! Мама говорила: «Тебе зі Спілки виключать!», на що Гога мовив, посміхаючись: «Але ж як зроблено!»

Отак не дали йому не в міру цнотливі чиновники від мистецтва завершити цикл ілюстрацій до безсмертних оповідок Джованні Боккаччо «Декамерон». Це відбувалося саме на завершальній хвилі «відлиги» 1960-х, коли знаменита книга, написана в далекому ХІV столітті, вийшла друком вперше українською мовою в майстерному перекладі з давньоіталійської Миколи Лукаша. Залишився величезний блок ілюстрацій Георгія Малакова до «Декамерона», виконаних у різній техніці, від олівцевих ескізів до завершених ліногравюр — десь понад 200 сюжетів. Залишається мріяти і сподіватись, що альбом цих робіт стане гідним внеском у світову культуру українського художника, ілюстратора великого Італійця — нині, коли виповнюється 700 років від дня народження Джованні Боккаччо. Нагадаймо: Київ і Флоренція (де жив і творив автор «Декамерона») — міста-побратими. В радянські часи чиновники від мистецтва й міської влади з цього б неодмінно скористалися. Альбом «Георгій Малаков — ілюстратор «Декамерона» чекає на спонсора і видавця. На жаль, сучасна держава Україна на таких речах не розуміється.

Серед київських адрес Георгія Малакова згадаємо з особливим теплом садибу в районі відомої киянам «Дачі Кульженка» край Пуща-Водицького лісу. Там, на вулиці Сошенка, 33, ще стоїть двоповерховий будинок творчих майстерень Спілки художників. Гога напівжартома, але любовно називав те місце «Мизою». Там проминули одинадцять гарних творчих років (1963—1974) в оточенні колег, про яких Гога незмінно говорив словами Тереня Масенка з популярної тоді пісні Платона Майбороди: «Друзі хороші мої». Потім була майстерня у флігелі на Дашавській, 27-а. Майстерні Георгія наповнювали не тільки його твори, архів та бібліотека, а й численний реквізит: власноруч зібрані моделі літаків, танків, кораблів, рештки зброї та військове спорядження. З господарем завжди було цікаво. Він і жив цікаво, щедро випромінюючи оту цікавість до життя.

Творчість Георгія Малакова не була обділена увагою ще за життя художника: 1974 року у видавництві «Мистецтво» вийшла друком монографія Ю. Белічка, через десять років — альбом, упорядкований автором цих рядків. Ще 1982 року в Києві, а потім у Дніпропетровську, Одесі, Маріуполі, Донецьку, Харкові, Львові, Вінниці, Керчі з величезним успіхом відбулися посмертні персональні виставки творів Г. Малакова. 1984 виставка його робіт користувалася не меншим успіхом у Москві. В Києві та Москві видано щедро ілюстровані каталоги.        

Талант батька — Георгія Малакова, якій, до речі, перші малюнки виконав у дворічному віці, щасливо передався донечці Олені. Її обдарування проявилося теж у ранньому дитинстві, розвинулося, зміцнилося у тих самих стінах, вже Республіканської художньої середньої школи імені Т. Г. Шевченка та Київського державного художнього інституту. З деякими графічними творами Олени Малакової читачі часопису «День» вже мали можливість ознайомитися.

Справу батька — Юрія Белічка, продовжила його дочка, кандидат мистецтвознавства Наталія Белічко, опрацювавши творчий доробок художника Г. Малакова та видавши 2000року в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського каталог-альбом «Георгій Малаков». Найбільші збірки естампів Г. Малакова зберігаються в Національному художньому музеї України, Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури, в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Майже кожний музей України так само має бодай кілька творів Г. Малакова. Тож на часі — нове велике видання про цікавого митця — з усім, що раніше не могло дійти до широкого загалу.

За дивним, мало не містичним збігом, три дні в червні стали днями кінця трьох незвичайних людей ХХ століття, до того ж — трьох Васильовичів: 13 червня 1979 року в Лондоні помер автор «Бабиного Яру» Анатолій Кузнєцов, наступного дня — 14 червня того ж року в Києві — Георгій Малаков, а через 31 рік — 2010-го у Києві — Юрій Белічко… 12 червня. Ось так: 12, 13, 14. Щось в цьому є… Цікаві були хлопці. Гарні. Розумні. Правдиві.

02 марта 2024

Екзотичні авто в Києві минулого століття

У середині минулого століття, коли на наших центральних вулицях сунули в один ряд дуже не густі вервечки лише одноманітних, переважно сірих чи бежевих «Побед», «Москвичів», а потім — «Волг», поява будь-якої незвичної моделі привертала увагу перехожих — із тих окремих, кому завжди все цікаво. Одним із таких був київський художник Георгій Малаков, котрий ніколи не розлучався з фотоапаратом і завжди фотографував усе неординарне, включно з тим, що рухалося на колесах.

АМЕРИКАНСЬКИЙ ЛЕГКОВИК МАРКИ «ЛІНКОЛЬН-ЗЕФІР» (LINCOLN ZEPHYR V12) ВИПУСКУ 1939 р. СФОТОГРАФОВАНИЙ ГЕОРГІЄМ МАЛАКОВИМ НА ТЕПЕРІШНЬОМУ МАЙДАНІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ПОНАД ПІВСТОЛІТТЯ ТОМУ

РУХОМИЙ ЕКІПАЖ ПОТУЖНІСТЮ В ОДНУ КІНСЬКУ СИЛУ. ЦЕНТР КИЄВА

ВИПУСК ПОПУЛЯРНОГО ЛЕГКОВИКА «ГАЗ-А» ТРИВАВ ДО 1936 р. САМЕ ТОДІ В КИЄВІ БУЛО ЗРОБЛЕНО ФОТО, ЩО ЗБЕРІГАЄТЬСЯ В СІМЕЙНОМУ АРХІВІ КИЇВСЬКОГО ІНЖЕНЕРА-БУДІВЕЛЬНИКА ДМИТРА ГАРМАША

У середині минулого століття, коли на наших центральних вулицях сунули в один ряд дуже не густі вервечки лише одноманітних, переважно сірих чи бежевих «Побед», «Москвичів», а потім — «Волг», поява будь-якої незвичної моделі привертала увагу перехожих — із тих окремих, кому завжди все цікаво. Одним із таких був київський художник Георгій Малаков, котрий ніколи не розлучався з фотоапаратом і завжди фотографував усе неординарне, включно з тим, що рухалося на колесах.

Цей американський легковик марки «Лінкольн-Зефір» (Lincoln Zephyr V12) випуску 1939 р. сфотографував Георгій Малаков на теперішньому майдані Незалежності понад півстоліття тому. Тоді площа мала зручний та цілком логічний кільцевий проїзд для транспорту і сквер посередині. А на знімку авто стоїть біля Головпоштамту (позаду фотографа), за героєм знімку та одноманітними «Победами» видніється колишній будинок Київського дворянського зібрання, а в радянський період — міський Будинок учителя. Тепер на тому місці — Будинок профспілок. Як пише відомий київський ідослідник історії знаменитих автомобілів Володимир Винник, у другій половині 1940-х рр. легковик «Лінкольн-Зефір» обслуговував родину першого секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова. Вони мешкали на «спецдачі» по вулиці Осіївській (нині — Герцена), 14, яка до революції належала фармацевту Октавіанові Бєльському (нині тут міститься Науково-дослідний інститут педіатрії, акушерства та гінекології). Звідти дочка першої особи України Рада Хрущова їздила трамваєм на вулицю Володимирську, 18 — у жіночу середню школу № 13, де навчалася, а її молодшого брата Серьожу Хрущова возили з дому отим самим «Лінкольн-Зефіром» — у чоловічу середню школу № 24. Проминувши Лук’янівський базар (слово «ринок» кияни раніше вживали тільки стосовно Бессарабського критого), з вулиці Артема легковик завертав на Обсерваторну і зупинявся на розі вулиці Бульварно-Кудрявської, 18/2. Серьожа виходив із машини і прямував з портфелем уздовж фасадів школи і заходив усередину, як усі інші учні. Машина стояла часом до кінця уроків. Автор цих рядків (тоді учень третього класу) добре пам’ятає білявого, завжди в темному кітелі Серьожу-п’ятикласника, котрий поважно походжав на перервах коридором. Його знала вся школа, чого не скажеш про сина тодішнього міністра закордонних справ Дмитра Мануїльського — хлопець теж навчався в нашій школі, але не був на видноті, як і саме тодішнє МЗС. Учителі викликали Серьожу до дошки, називаючи по імені, аби зайвий раз не звучало всім відоме прізвище. Навчався, як переповідали, добре. Запам’яталася виставка учнівської творчості, на якій Серьожа демонстрував колекцію метеликів, розміщену в заскленій коробці: крім усім відомих капустяниць, махаона, адмірала та павичевого ока, там були екзоти, на які дехто з однолітків заздрісно зітхав: «Звісно ж, він їх наловив на отих дачах у Криму і на Кавказі…» Ось такі спогади навіяла світлина, як тоді казали, урядового «Лінкольн-Зефіра». Після від’їзду Микити Хрущова до Москви 1949 р. цей автомобіль передали академіку Євгенові Оскаровичу Патону, і ним він користувався ще багато років.

У ті ж далекі часи киянин Георгій Малаков несподівано побачив на вулиці Великій Васильківській абсолютно унікальний, як для міста, зразок чотириколісної техніки. То була так звана МАВ (мала амфібія військова), або ГАЗ-46, що випускалася в СРСР у 1953—1958 рр. В основі конструкції та дизайну полягав не власний радянський винахід, а американський зразок — Ford GPA, створений у роки Другої світової війни на базі агрегатів відомого армійського джипа Willis. Ця амфібія була призначена й мала використовуватися під час Другої світової війни для подолання водних перешкод, при наведенні переправ на річках і для фронтової розвідки. Значна кількість цих машин потрапила за американськими поставками по ленд-лізу і в СРСР. У листопаді 1943 р. такою амфібією (якщо не трофейною фірми «Фольксваген», бо в німців теж була своя МАВ) вулицями визволеного з-під окупації Києва їздив капітан Олександр Немчинський — довоєнний киянин, командир 207 БІЗ (батальйон інженерних загороджень). Це він керував розмінуванням столиці, маючи, між іншим, на руках плани радянського мінування 1941 р.

Якщо розвивати тему американських автомобілів на київських вулицях, доречно згадати, з чого все розпочиналося. 1929 р. радянський уряд купив у фірми Ford Motor Company ліцензію на виробництво легковиків «Форд-А» і вантажівок «Форд-АА». У Нижньому Новгороді було побудовано автозавод (тоді дуже любили додавати слово «гігант»), і 1932 р. з його конвеєра зійшов перший автомобіль радянської зборки. Того ж року місто було перейменовано на честь великого пролетарського письменника Олексія Максимовича Пєшкова, який ще за царя уславився під псевдонімом Максим Горький, то й місто стало Горьким, а автозавод — Горьковським, скорочено: ГАЗ. Відтак «Форди» отримали відповідні назви: п’ятимісний чотиридверний фаетон — «ГАЗ-А», а півторатонна вантажівка (полуторка) — «ГАЗ-АА». Популярний легковик випускався до 1936 р. Саме тоді в Києві було зроблено унікальне, як на тепер, фото, що зберігається в сімейному архіві київського інженера-будівельника Дмитра В’ячеславовича Гармаша. На знімку — його бабуся Марія Петрівна (ліворуч водія) та батько В’ячеслав (за нею), як тепер би сказали, в салоні «газика». Ніяких ременів безпеки тоді не знали, бо не ті були швидкості: для легкових автомобілів та мотоциклів — 30 км/год., для вантажних — 20 км/год. Про це нагадують «Правила вуличного руху по місту Києву», складені відділом регулювання вуличного руху управи Робітничо-селянської міліції за підписом начальника відділу Ходиченка й затверджені 3 липня 1935 р. обов’язковою постановою № 735 Київської міської ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Нумо, теперішні депутати, а ви чиї?

А цей рухомий екіпаж потужністю в одну кінську силу Георгій Малаков сфотографував на дворі в самісінькому центрі Києва. Увагу привернув кінь, запряжений у так званий ломовик, призначений для вантажних перевезень. На платформі лежить металобрухт, який у ті часи збирали двірники, а потім оті старі ліжка, каструлі, чайники, іржаве покрівельне залізо та іржаві ринви відвозили на базу Вторчормету, звідки вже залізницею вторинна металева сировина потрапляла на переплавку у мартенівські печі. Кінь-добряга охоче позує фотографові, а позаду на мотузці сушиться чиясь нижня білизна, яка теж є демонстрацією того, що тоді вдягали на себе прості радянські громадяни: трикотажні панталони по коліна (рука не набирає слово «дамські», а лише — «жіночі») й такі ж жіночі та чоловічі сорочки (не білі, а практичних ядучо-синіх та ядучо-зелених кольорів). За білизною — дерев’яні дров’яні сараї — по одному відсіку для кожної родини мешканців комунальних квартир. Такі-от наочні реалії міського побуту середини минулого століття.

На світлині з колекції видавництва «Варто», датованій вереснем 1948 р., — американський легковик «Крайслер-Імперіал» моделі 1938 р. мчить угору Володимирським узвозом. На другому плані видно браму на початку сходів до Дніпра і зачинений до наступного літа дерев’яний кіоск, у якому продавали газовану воду й цигарки. За автомобілем видніється дах трамвайного вагона типу «пульман», що піднімається з Подолу на Хрещатик — за найпершим київським трамвайним маршрутом, який існував із 1892 р. (другий у Європі та перший у Російській імперії).

Коли вже ми згадали про радянські автомобілі з фордівським корінням, то ось ще одне фото. Цю парочку ми сфотографували на пам’ять 1958 р. на Софійській площі. Попереду стоїть ГАЗ-М-12 або «ЗиМ» (завод імені Молотова) — модель 1950 р. Тоді розробка нових радянських автомобілів тривала дуже довго, бо своєї дизайнерської школи не було (інтелектуали і взагалі всякі розумники легко підпадали під жорна тоталітарного режиму). Саме слово «дизайн» не вживалося як американізм, а натомість існувало цілком нейтральні поняття — конструкція, конструктор. Отож у Країні Рад відверто «драли» вже існуючі американські зразки повністю чи по деталях, але, боронь Боже, було б про це згадувати. Так-от, передня частина «ЗиМа» запозичена від «каділлака» навіть за кількістю дірочок, але то вже була застаріла американська автомобільна мода 1946—1947 рр. Доки чергова радянська модель доходила до виробництва, її зовнішність виглядала безнадійно застарілою. І так було завжди, аж доки більшовицьке гасло «догнати і перегнати» (Америку) не пішло в небуття. А «ЗиМ» не сходив із конвеєра аж до 1959 р. Цей представницький автомобіль призначався для обслуговування міністрів, перших секретарів обкомів партії, голів облвиконкомів. Згодом в експлуатацію надійшла певна кількість таких машин, обладнаних як таксі — включно з таксометром.

На тому ж фото є також легковик марки ГАЗ-21 «Волга». Перші автомобілі цієї моделі мали вражати начебто сучасним дизайном (порівняно з безнадійно застарілими на той час «Победами») гостей Всесвітнього фестивалю молоді і студентів, який проходив у Москві улітку 1957 р. Під цю бучну політичну пропагандистську кампанію Московський автозавод виготовив партію вантажних автомобілів «ЗИС-150», уперше пофарбованих не в захисний та практично немаркий армійський колір, а в блакитний. Упоперек дерев’яних кузовів було закріплено так само дерев’яні дошки-лави, й у такій спосіб катали Москвою молодих іноземців, аби вони дивувалися з дивовижної краси радянської столиці. Тому й перша «Волга» традиційно зідрана, ясна річ, із фордівських аналогів попередніх років, а щоб мала більш радянський вигляд, то попереду була оздоблена великим опуклим зображенням п’ятикутної зірки в колі (мало хто згадує, що п’ятикутна зірка взагалі є символом бога війни Марса, символом нападу, натомість п’ятикутник, або пентагон, — це символ оборони). І хоча західна автомобільна мода стрімко розвивалася, не зупиняючись на досягнутому, неповоротка радянська планова система народного господарства не знімала двадцять першої «Волги» з конвеєра аж до 1970 р., хоч уже три роки паралельно тривав випуск 24-ї моделі.

А коли радянські можновладці забажали їздити блискучими автомобілями чорного кольору, виникли двозначні немилозвучні назви-поняття типу чорна «Волга» та чорна «Чайка». Не дивно, що останню народ глузливо і презирливо називав «членовозом», бо цей представницький автомобіль — дуже кострубатий і дуже неприємний на вигляд — призначався для обслуговування членів Політбюро…

24 февраля 2024

Залізна традиція

Лише у 1886-му міська управа оголосила тендер на концесійне будівництво конки. Реалізувати зухвалий проект було доручено підприємцю Амандові Струве. «Вечірка» згадала головні віхи історії цього виду транспорту в Києві.

1891 Відкрився рух кінного трамвая (конки) від Європейської площі по Хрещатику та Великій Васильківській до Либідської площі, на Подолі – від нинішнього Подільського трамвайного депо на Куренівці до Поштової площі. Того ж року розпочалося прокладання рейок на Володимирськім (тоді Олександрівськім) узвозі з метою поєднання двох відокремлених систем громадського транспорту.

1892 13 червня розпочався регулярний рух на лінії електричного трамвая по Володимирському узвозу. Спочатку на лінії планували використовувати парові трамваї, однак через крутизну узвозу це було малоефективно. Одночасно будувалися нові лінії конки та парового трамвая – по вулицях Великій Житомирській і Хмельницького (Фундуклеївській) аж до залізничного вокзалу.

1900 Відкрито приватну трамвайну лінію до Святошина, не сполучену з міською мережею.

1904 Завершено повну електрифікацію трамвайної мережі – останні парові трамваї обслуговували лінію до Пущі-Водиці.

1912 Відкрито Дарницьку трамвайну лінію, у 1913 році її подовжено до Броварів.

1913 Трамвайна мережа сягнула 172 км у одноколійному вимірі. Парк міського трамвая складався з 148 двовісних моторних вагонів, 76 пульманівських чотиривісних, 47 причіпних вагонів, 31 вантажної платформи, 5 цистерн, снігоочисника та 5 паровозів.

1928 Трамвайна мережа становила 180 км, окремі лінії не було відновлено після громадянської війни, однак було побудовано нові.

1941 Під час оборони Києва трамваї ходили цілодобово та використовувалися для перевезень боєприпасів та поранених.

1942 Під час німецько-фашистської окупації збудовано лінію до Бучі, звідки вантажними платформами перевозили торф для міської електростанції.

1943 Після звільнення Києва на Хрещатику відновлено трамвайну лінію для вантажних перевезень – трамваї вивозили залишки підірваних будинків.

1951 Відновлено майже всі довоєнні лінії, окрім гілки на Бровари.

1954 Відкриття трамвайного руху по мосту Патона. Трамваї на Лівому березі швидко стають основним видом транспорту.

1977 Припинено рух першою лінією київського трамвая через будівництво метрополітену. Дещо пізніше закрито лінії до Голосіївської площі, Святошина, по вулиці Толстого та інші.

1978 Починає працювати лінія швидкісного трамвая на Борщагівку – перша в СРСР. Оплата проїзду здійснювалася на станціях, було застосовано системи автоматичного керування швидкістю на зразок метрополітену, що дозволило зробити мінімальним інтервал між трамвайними поїздами. Існував проект подовження лінії до мосту Патона – з тунелем під Печерськом та підземною пересадкою на станції метро «Печерська». У такому разі лінія, по суті, перетинала б увесь Київ. У 1980-ті роки подібні напівпідземні швидкісні лінії побудовано у Волгограді та Кривому Розі.

1988 Обсяг перевезень пасажирів трамваями сягнув максимуму – 460 млн за рік. У чотирьох трамвайних депо пе ребувало 922 пасажирських трамвайних вагони.

1996 Закрито один з найкоротших, однак найпопулярніших маршрутів – вулицею Воровського.

2000 Відкрито першу чергу швидкісного трамвая на Троєщині.

2001 Ліквідовано колії до Залізничного масиву та Московської площі, закрито відразу 4 маршрути.

2004 Закрито трамвайне сполучення мостом Патона між берегами Дніпра – з того часу в Києві існує дві відокремлені трамвайні мережі. Як наслідок лінія по Набережному шоссе втратила актуальність, і у 2011 році рух на ній припинився.

2006 На лінії швидкісного трам вая до Борщагівки вперше з’явився перший трисекційний трамвай київського виробництва.

2007 Розпочато реконструкцію лінії швидкісного трамвая до Борщагівки. Кількість трамвайних вагонів становила 497 одиниць, довжина трамвайних ліній – 248 км.

2011 Завершено реконструкцію лінії швидкісного трамвая до Борщагівки, розпочалося масове надходження нових трамвайних вагонів для її обслуговування.

2012 До святкування 120-річча київського трамвая відновлено Музей електротранспорту та вперше влаштовано виставку історичних трамваїв та тролейбусів, а в парку Шевченка – туристично-інформаційний центр у вигляді старовинного трамвая. Продовжується надходження нових вагонів.

17 февраля 2024

Присутствені місця: цитадель бюрократизму

Державні установи у ті часи йменували «казенними присутствіями». Тож місця їх розташування називалися саме «присутственими». У Києві ще за Олександра І було зведено відповідну споруду за проектом майстра класицизму Андрія Меленського. Будинок з чотириколонним портиком стояв на терені сучасного Маріїнського парку, приблизно на вісі Кріпосного провулка. Крім двох основних поверхів, де містилися губернське правління, поліція та інші «присутствія», він мав розвинений підвал, де утримувалися цивільні арештанти. Але стрімке розплодження бюрократичних структур імперії зробило це приміщення надто затісним.

У день святого Володимира, 15 липня 1854 року, відбулося урочисте закладання нових Присутствених місць у осередку київської давнини – поряд зі Святою Софією.

Колись тут тулилися до старих укріплень невеликі обивательські будиночки. Але тепер укріплення були зриті, житлові квартали знесені, й натомість з’явився трикутний майданчик. Його утворили три містобудівні вісі. Однією з них була старовинна Житомирська вулиця (її тоді розрізали на дві частини – сучасні Велику Житомирську та Малу Житомирську). Другою віссю виявилася новопрокладена Володимирська вулиця: замість ланцюжка тісних та кривих вуличок пролягла стрімка широка магістраль на зразок петербурзьких «першпектив». І, нарешті, третьою віссю став новий просторий майдан від Софійської до Михайлівської дзвіниці. Вздовж напрямку цієї останньої вісі й було зорієнтовано головний фасад нових Присутствених місць. Його проектна довжина перевищила двісті метрів.

Зведення будинку пов’язане з іменами трьох зодчих. Двоє з них, Ксаверій Скаржинський та Іван Штром, були відомими столичними фахівцями Штром саме у цей час завершував у Києві будівництво Кадетського корпусу – сучасного приміщення Міністерства оборони України). Третій, Михайло Іконников, корінний киянин, працював тоді київським губернським архітектором. Освячення Присутствених місць відбулося 155 років тому – восени 1857-го. Величезна споруда, що складалася з три– та двоповерхових об’ємів на глибокому підвалі, стала невід’ємною частиною панорами старого Києва. Сучасник, відомий історіограф міста Микола Закревський, зауважив про новий будинок: «Фасад його дещо похмурий». Власне, це було притаманне багатьом будівлям стилю пізнього классицизму миколаївської доби – масивним, симетричним, монотонно опорядженим.

Присутствені місця одразу заповнило чиновництво. Той самий Закревський навів чималий перелік установ, що діяли тут, – Губернське управління, Палата державного майна, Казначейство, Будівельне відділення, Наказ громадського догляду, Дворянська опіка, Міська та Земська поліція, установи суду й прокуратури, архіви… На нижньому поверсі містилася друкарня Губернського управління. Внаслідок реформи вітчизняного судочинства було запроваджено окружні суди та апеляційні органи – судові палати. У Києві ці установи теж розташувалися у Присутствених місцях. Розгляд судових справ провадився гласно, тож за проектом Михайла Іконникова у південно-західному крилі та у центральному об’ємі будівлі було влаштовано великі зали на третьому поверсі. У цих залах відбулося чимало гучних процесів. Чи не найвідомішим із них був процес Бейліса, що проходив восени 1913 року. Дрібного єврейського службовця Менделя Бейліса притягли до суду за безглуздим середньовічним звинуваченням: нібито він забив християнського хл опця, щоб використати його кров з ритуальною метою. Процес привернув увагу всього світу; серед журналістів, які висвітлювали події, був відомий письменник Володимир Короленко. На щастя, зусилля адвокатів і підтримка прогресивної громадськості не лишилися марними: суд присяжних ви- правдав безневинну людину.

Щодня сотні урядовців у службових мундирах заповнювали незліченні кімнати споруди Присутствених місць на Володимирській, 15. Свого часу тут служив хлопцем-переписувачем майбутній письменник Григорій Григор’єв. На сторінках книжки «У старому Києві» він зобразив середовище бюрократів і хабарників, невігласів та підлабузників, які пнулися зі шкіри, аби впійма ти поблажливу посмішку начальника і мати надію на подальше підвищення у чині.

Але заради справедливості треба зазначити, що траплялися й винятки. Скажімо, серед чиновників Окружного суду були гідні поваги люди – видатний історик України Олександр Лазаревський або відомий фахівець із садівництва Олександр Осипов. Колись тут працював також місцевий літератор Павло Тулуб – батько української письменниці Зінаїди Тулуб. Розповідають, що його поетичний хист негативно позначився на службовій кар’єрі. Адже на роздратований запит начальства щодо невиконаних справ він одного разу відповів віршем:

Дел осталось только восемь, Но, на Бога уповая, Я надеюсь, мы их скосим, Как траву в начале мая.

Одного урядовця з Присутствених місць ми вже згадували вище: це губернський архітектор Михайло Іконников (до речі, брат відомого історика, професора Київського університету Володимира Іконникова). За довгі роки його служби Київ з невеликого провінційного міста перетворився на потужний економічний центр. Коли Іконников відзначав півсторіччя своєї професійної діяльності, промайнула згадка, що протягом усього цього строку він жодного разу не скористався правом на відпустку!

З часом бюрократичний апарат розростався, і навіть двохсотметровий фасад виявився недостатнім. Спочатку (у 1900 році) двоповерхові частини Присутствених місць довелося надбудувати до трьох поверхів за проектом архітектора Геннадія Антоновського. Але й цього не вистачало, тому в 1908–1909 роках над триповерховими частинами первісногооб’єму було надбудовано четвертий поверх (проект губернського інженера Володимира Безсмертного).

Крім того, на Львівській площі, 14, з метою розвантаження Присутствених місць було зведено нову будівлю для Казенної палати і скарбниці (нині навчальний заклад).

За радянської доби соціалістичні бюрократи з губернського (пізніше окружного та обласного) керівництва здобули для себе нові приміщення, і в колишніх Присутствених місцях лишилися тільки органи міліції та суду.

У сумнопам’ятні 1930-і роки Володимирська вулиця носила ім’я Короленка, тож місцеве УВС знаходилося за адресою: Короленка, 15. Цю адресу кияни сприймали так само, як москвичі – Петрівка, 38. Побутував похмурий жарт: «Короленка, 15, – найвищий будинок у Києві: звідти Сибір видно».

У 1970-і роки до комплексу увійшов 6-поверховий об’єм сучасної архітектури. Щоправда, зведено його в глибині кварталу, а ззовні цієї будівлі практично не видно. Навіть цієї добудови апаратникам не вистачило. І ось у 1987–1988 роках над одним з двох відрізків головного будинку, що залишався триповерховим (зі східного боку), надбудували четвертий поверх. Цей «погон», на жаль, порушив класицистичну симетрію споруди.

На закінчення нагадаємо, що до великого трикутного кварталу Присутствених місць входять й інші історичні будівлі. Найцікавіша з них – Старокиївська пожежна частина зі стрункою каланчею на розі Володимирської та Великої Житомирської вулиць. Але це – тема для окремої розповіді.

10 февраля 2024

Київ цілющий

– Набирати воду найкраще, зрозуміло, на Хрещення (19 січня) та в дні цілителя Пантелеймона (9 серпня), Козьми та Дем’яна (1 липня), Агапіта Печерського (1 червня та 28 вересня) тощо. Також для цього якнайкраще підійдуть усі дні тих чи інших святих, діяльність яких було пов’язано із зціленням від будь-яких хвороб, – розказав нам секретар Київської митрополії УПЦ МП протоієрей Віталій Косовський. 

Серед найповажніших вод-них святинь він назвав нам джерела святих засновників Києво-Печерської лаври Антонія та Феодосія, інші лаврські джерела, джерела Феофанії, Фролівського монастиря, храму Святителя Миколая на вулиці Фрунзе.

Ключ віри

Джерела, що носять імена Феодосія та Антонія Печерських, відомі досить давно. За свідченнями їхніх сучасників, засновники Києво-Печерської лаври знайшли та викопали колодязі з водою власноруч. Відомі історії, коли сюди за допомогою прийшов чоловік, який хворів на проказу, а до цього лікувався у звичайних лікарів та навіть удавався до різноманітних ворожок. Останньою надією для нього були вже тоді відомі лаврські джерела, проте цілюща вода йому напрочуд не допомогла. Відтоді вважається, що вода з цих двох криниць зцілює майже від усього, але тільки тих, хто щиро вірить у Бога. 

Також біля Лаври є менш відоме джерело: якщо пройти від храму на честь ікони Пресвятої Богородиці «Живоносне Джерело» праворуч по Дніпровській набережній, то можна побачити акуратні сходи, які ведуть до джерела Божої Матері. Люди ще його називають слізьми Пресвятої Богородиці через солонуватий смак. Серед киян ходять історії, що саме ця вода лікує від такої тяжкої хвороби, як рак. 

Де знайти: вул. Лаврська, 15, Нижня лавра, спуститися нижче кам’яними сходами від Хрестовоздвиженської церкви та входу до Ближніх печер.

Від болів та мук

У парку Феофанія та поблизу Свято-Пантелеймонівського жіночого монастиря можна знайти декілька цілющих криниць. Найвідоміше з них – цілителя Пантелеймона. За легендою, таке ім’я йому дав старець Іринарх, який за допомогою молитов зумів провести сюди воду, яка унікальним способом підіймалася до монастиря вгорупо схилу. Сталося це тільки після того, як Іринарх освятив джерело, присвятивши його Пантелеймонові. Киян тут можна побачити в будь-яку пору року та в будь-який час дня – вони вважають, що ця вода допомагає від різних хвороб, позбавляє фізичних та духовних болів, нестерпних переживань. 

Де знайти: Феофанія (вул. Лебедєва, 19), але до самого джерела, над яким встановлено хрест, краще дійти з боку вулиці Метрологічної, стежачи за покажчиками.

Вода з каменя

Практично в самому центрі Флорівського монастиря біля Вознесенського храму б’є давнє цілюще джерело імені святих Флора та Лавра. Не помітити його важко: воно виглядає як камінь, з якого тече чиста вода, що має трохи жовтуватий відтінок через свою насиченість залізом. За легендою, Флор та Лавр були близнюки, вони працювали каменярами, мурували храми, розповідали про християнство язичникам, повертали зір, лікували худобу. За віру їх було живими кинуто в колодязь та закопано, проте їхні тіла залишилися нетлінні, набувши цілющих властивостей. Відтоді прийнято вважати, що в цих святих варто просити удачі в навчанні, здоров’я для домашніх тварин та позбавлення хвороб зору. 

Де знайти: вхід до монастиря з боку вулиці Притисько-Микільської, що неподалік Контрактової площі.

Від Палестини до Києва

Йорданське джерело, як його називають у столиці, збереглося із ХІ сторіччя. Храм та монастир біля джерела були зруйновані, наразі тут діє тимчасова церква. Перша згадка студні під цим ім’ям датується 1530 роком, коли паломник-киянин, відвідуючи Палестину та молячись у річці Йордан, уронив у воду кухлика. А знайшов його випадково, коли набирав воду в київському джерелі. Саме тоді джерело стали називати Йорданським та вважати святим. Наразі цей тимчасовий храм функціонує при психоневрологічному диспансері, і місцеві розповідають багато історій про зцілення та полегшення страждань душевнохворих лише від однієї склянки такої води. У киян заведено вмиватися та обливатися водою з цієї студні, щоби позбутися гріхів. Біля джерела зараз будують перший у Києві храм із закритою купіллю для занурення. 

Де знайти: вул. Фрунзе, 47.

Найдавніший з постійних мостів

Зрештою, у середині XIX століття було створено першу в нашому місті капітальну переправу через Дніпро. Протягом 1848–1853 років споруджували...