Собор Успіння Богородиці Пирогощі

Середньовічну будову переробляли кілька разів. Один час вона мала п’ять бароккових бань; після пожежі на Подолі 1811 року, чотири бічні бані зняли і надали церкві неоклясичного вигляду. 1835 року її п’ятиповерхову дзвіницю, що перешкоджала вуличному рухові, разібрали і натомість надбудували над головним входом дзвіницю в стилі російського ампіру. Церква мала десятиметровий іконостас (1778 року) і срібні царські врата (від 1784 року) з іменем жертводавця – запорожця Василя Білика. Іконостас у стилі рококо вважався одним з найкращих з тих часів.
Під кінець дев’ятнадцятого століття зовні церкви прибудовано низку дерев’яних крамничок, які псували вигляд церкви. 1929 року ці прибудови, в намаганні відновити первісний вигляд церкви, було знесено. Але кілька років згодом всю будівлю зруйновано.
Останні роки існування цієї стародавньої церкви на Подолі буди тісно пов’язані з долею Української Православної Церкви. Коли кафедру св. Софії закрито для богослужіння, громаді вірних не дозволили перебрати якусь іншу церкву на Горі, і вона отримала для користування церкву Богородиці Пирогощі. Отже, 1934 року ця церква дванадцятого століття ще раз стала кафедрою Митрополита Української Православної Церкви. А роком пізніше Пирогощу зруйновано в процесі виконання пляну поширення історичної Магістратської або Ратушної площі (тепер – Червоної). Дослідження, проведені перед руйнуванням, встановили, що церква зберегла більшу частину своєї початкової будови, незважаючи на лихо, якого вона зазнала, та на численні переробки. Після цього Митрополит Павловський переніс осідок своєї митрополії до Притиско-Микільської церкви на Подолі, але і її влада закрила в червні 1935 року.
У другій половині 1970-тих років археологи розкрили фундаменти зруйнованої церкви Богородиці Пирогощі. 3’ясувалося, що вони заглиблені на чотири стопи – коло 1,2 метра, – і їхній будавельний матеріал належить до ще давнішої будівлі. У зв’язку з цим, влітку 1976 року радянська преса подала повідомлення про археологічне відкриття на Подолі. В 1970-тих роках також обговорювано питания відбудови Богородиці Пирогощі в її первісному вигляді.

Спільне народження та спільна загибель двох київських храмів

Златовустівська та Благовіщиннська церкви. На щастя, серед киян знайшлися добрi й заможнi люди, якi своєчасно простягли землякам руку допомоги. Тогочасний міський голова Г. Ейсман пожертвував садибу якраз посерединi вiдстанi мiж Златоустiвською та Троїцькою церквами, на колишнiй Жандармськiй вулицi (тепер вул. Саксаганського). У лютому 1883 року Київська духовна консисторiя дозволила будувати на цiй садибi церкву на iм’я Благовiщення Пресвятої Богородицi. Першi значнi кошти на зведення майбутнього храму залишив у своєму заповiтi благодiйник Смєлов. Того ж 1883 року консисторiя дала свiй дозвiл на влаштування ще однієї церкви поблизу рiчки Либiдь – на Шулявцi, на iм’я Св. Марії Магдалини.

Минуло два роки. Будування церков не починалося у очiкуваннi нових пожертвувань. I вони надiйшли. Вирiшальну роль у зведеннi обох церков понад Либiддю вiдiграв наступник Ейсмана на посадi київського мiського голови – заможний купець грецького походження Iван Толлi. Як “батько мiста”, Iван Андрiйович був добре обiзнаний на потребах його мешканцiв.

4 червня 1885 року Толлi звернувся iз заявою до Платона, митрополита Київського та Галицького. В заявi, зокрема, говорилося:

“Прихожане Златоустовской церкви, по малой вместимости своей приходской церкви, и жители предместья г. Киева Шулявки, по отдаленности от своей приходской церкви, испросили разрешения Вашего Высокопреосвященства построить новые каменные храмы: Златоустовские прихожане по Жандармской улице Лыбедского участка в честь Благовещения Пресвятой Богородицы, а жители Шулявки в своей местности. Сердечно сочувствуя благому намерению добрых горожан и имея в виду крайний недостаток денежных средств для построения обеих церквей, могущий задержать окончание их на долгое время, я желаю прийти на помощь православному населению названных двух приходов и поддержать в них христианское усердие в церковном благолепии. В сих видах я решился представить Вашему Архипастырскому мудрому вниманию следующие мои желания и предположения:

1) На построение Благовещенской церкви с двумя приделами в честь Св. Иоанна Предтечи Крестителя Господня и Святителя Николая Чудотворца, а также на устройство при этом храме церковно-приходского училища, долженствующего состоять в ведении духовенства, я жертвую из собственных моих средств 75000 руб., именно: на построение церкви, числом от 500 до 600 душ, – что совершенно достаточно для нужд той местности, – 50000 руб., на утварь церковную и ограду 10000 руб., на возведение дома для училища 15000 руб. <…>

2) Сумму, завещанную покойным г. Смеловым в количестве 18000 р., предназначенную Вашим Высокопреосвященством, по просьбе прихожан, на построение Благовещенской церкви, перечислить для построения церкви на Шулявке во имя Св. Равноапостольной Марии Магдалины – ангела Государыни Императрицы, с устройством придела во имя Св. Иоакима и Анны. Означенной выше суммы, при имеющихся уже в натуре готовых материалах, будет достаточно для осуществления проекта постройки, если таковая возведена будет сообразно действительной потребности, именно числом от 250 до 350 душ. На самое же перечисление этой суммы для постройки Шулявской церкви, если Ваше Высокопреосвященство на то соблаговолите, попечительство Благовещенской церкви изъявляет свое согласие”.

Митрополит написав на заявi мiського голови: “Совершенно согласен и предлагаю Консистории немедленно сделать по предмету настоящего прошения надлежащее распоряжение”. З того часу доброчесна праця швидко просувалася уперед. Коли у мешканцiв Шулявки все ж виникли матерiальнi проблеми, на допомогу прийшов ще один благодiйник, уславлений київський фiлантроп, цукрозаводчик Микола Терещенко. У порiвняно невеликий строк – протягом наступних двох рокiв – обидвi парафії отримали новi благоліпні храми. Навеснi 1887 року було освячено церкву св. Марії Магдалини, восени того ж року – церкву Благовiщення. На жаль, головний жертвувач Iван Толлi не дожив кiлькох мiсяцiв до цієї щасливої події. Згодом у Благовiщенському храмi влаштували усипальницю, куди був перенесений його прах.

Новозбудованi храми вiдзначалися чудовою архiтектурою. Фасади Благовіщенської церкви отримали риси вiзантiйського стилю. Могутнiй центральний купол був оточений чотирма невеликими баштами, iз заходу над притвором височила струнка дзвiничка. Будував цей храм видатний київський зодчий, архiтектор Київської єпархії Володимир Ніколаєв. Не менш вишуканим був вигляд церкви св. Марії Магдалини, яка зводилася у так званому “росiйсько-вiзантiйському” стилi. Об’ємно-просторове рiшення храму – головний купол iз приземкуватим завершенням, чотири нарiжнi башточки – тотожне до Благовіщенської церкви, але дзвiниця храму на Шулявцi акцентувалася високим шатром. Будiвництвом церкви св. Марії Магдалини керував досвiдчений вiйськовий iнженер, полковник Вадим Катеринич. Щоб зарадити святiй справi, вiн вiдмовився вiд платнi за свiй труд.

Церкви-ровесницi не входили до числа найбiльш знаних храмiв колиски вiтчизняного православ’я – стародавнього Києва. Сюди не прагнули дiстатися прочани з далеких країв, тут не було широковiдомих святинь. Але чимало киян, якi мешкали поблизу Либедi, радiли з того, що їхнi парафії прикрашено красивими церквами. Цi споруди здалека видiлялися у мiсцевiй забудовi.

Та згодом настали часи, нещасливi для релігії. Протягом 1930-х рокiв вiдбувалося варварське нищення київських храмiв. У очi бiльшовикiв-атеїстів упали й двi церкви понад Либiддю, поєднані спiльною долею їхнього зведення. Спiльною виявилася i загибель цих святинь. На той час вважалося iдеологiчним вишуком будування шкiл на мiсцi знесених церков – так би мовити, зведення “джерел освiти” замiсть “розсадникiв мракобiсся”. Саме така доля чекала на храми св. Марії Магдалини та Благовiщення. Протягом квiтня–серпня 1935 року обидвi церкви було розiбрано на цеглу, а паралельно поряд з ними здiймалися шкiльнi стiни. Першого вересня того ж року дiти вже йшли до класiв.

Вiд Благовiщенського храму, що стояв на мiсцi спортмайданчика середньої школи № 21 по вул. Саксаганського, 64, лишилася тiльки невелика споруда колишньої парафіяльної школи, де нинi розмiщено контору. Вiд церкви св. Марії Магдалини (вона знаходилася на мiсцi невеличкого скверу бiля шкільної будiвлi позаду станції метро “Полiтехнiчна”) не залишилося нiчого, крiм людської пам’ятi.

 

Історія та легенди Кирилівської церкви…

За час свого існування Кирилівська церква знала періоди запустіння, ремонту, занедбання, поновлення… У 1748 — 1760 рр. на її території за участю відомого українського зодчого І. Григоровича-Барського були зведені кам’яні монастирські будівлі, від яких до нашого часу збереглася лише частина муру з наріжною вежою. Зовнішній вигляд споруди було значно змінено. Церква, з її сніжно-білими стінами та величними куполами на фоні неба, знаходилась на вершині зеленого пагорба, під яким протікала річка…
В результаті змін XVII — XVIII ст. давня Кирилівська церква набула сучасного зовнішнього вигляду з характерними рисами української барочної архітектури. У 60-х роках XIX століття Кирилівська церква стає в центрі уваги громадськості: під штукатуркою XVIII ст. на її стінах було знайдено фресковий розпис XII ст. У 1881 — 1884 рр. під керівництвом професора Прахова в храмі проводяться величезні роботи по розчищенню фресок і поновленню стінопису. В них брали участь викладачі й учні Київської малювальної школи — М. Мурашко, І. Селезньов, М. Пимоненко тощо. У 1884 р. тут працював Михайло Врубель. Саме із ним, романтичним диваком і мрійником, пов’язано багато легенд Кирилівської церкви. Ось як описує Михайла Олександровича Врубеля його сучасник Л. Ковальський у своїх спогадах : “Зрелище было более чем необыкновенное: на фоне примитивных холмов Кирилловского за моей спиной стоял белокурый, почти белый блондин, молодой…, маленькие усики тоже почти белые. Невысокого роста, очень пропорционального сложения, одет…вот это-то в то время и могло меня более всего поразить…весь в черный бархатный костюм, в чулки, коротких панталонах и штиблетах. В общем, это был молодой венецианец с картины Тинторетто или Тициана…”
Врубель був особистістю неоднозначною, дивною, у своїх творах ставив морально-філософські питання про добро і зло, злет, падіння, глибину почуттів людської натури… Один із найсильніших його творів у церкві — „Зішестя святого духа”, що займає склепіння хор. У зображеннях апостолів художник з надзвичайною силою передав складність людських почуттів, створив галерею портретів з глибокою психологічною характеристикою. Тут же на хорах Врубелем виконані ,,Ангели з лабарами”, постать Христа, голови пророків Мойсея і Соломона. У ніші нартекса художник написав “Надгробний плач”. Побудована на контрасті плавних рухів трьох ангелів, які похилилися у скорботі, й нерухомості тіла Христа, на поєднанні холодного зеленувато-сірого та напружених вохристих тонів, ця сцена є втіленням душевного болю. Для мармурового іконостаса Врубель написав у Венеції ікони „Афанасій”, „Богоматір”, „Христос” і „Кирило”. Ці твори відзначаються образністю, глибоким реалізмом і високою живописною майстерністю. Найбільш вдалася художникові „Богоматір”. У бездонних темних очах цієї тендітної молодої жінки, одягненої у дорогі шати, стільки страждання й тривоги за долю сина, що вона сприймається як втілення материнської скорботи і стоїть у ряду кращих жіночих образів, створених художником. Подейкували, що молодий Врубель був нестямно закоханий у дружину А. Прахова – Емілію Львовну. Він був частим гостем в домі Прахових, малював портрети членів родини, обговорював з професором плани щодо розпису церкви. Ходили чутки, що пані Прахова була трохи відьмою – істинною киянкою – і причарувала молодого гарного художника, що в кінці XIX ст. одягався в костюми XVI ст. і ніби зійшов з полотен італійських митців доби Високого Відродження. Саме з неї, з коханої і обожнюваної ним жінки, Врубель і написав свою Пречисту Діву – Кирилівську Богоматір…
У травні 1929 року Кирилівську церкву було оголошено Державним історико-культурним музеєм-заповідником. Тут розпочалися дослідні роботи, які були перервані Великою Вітчизняною війною. У повоєнний час у храмі проводилися протиаварійні роботи по зміцненню стін і фундаментів, що деформувалися через руйнування древніх підземних ходів. Тільки після цього було продовжено архітектурно-археологічні дослідження, розчищення й реставрацію живопису. Архітектура Кирилівської церкви добре збереглася з XII ст. Перебудови XVII — XVIII ст. виявилися в перекладці частини склепінь, зведенні чотирьох бічних бань та пишного фронтону над входом, оздобленні вікон і порталів ліпним декором. Давні архітектурні форми чітко вирізняються під цими добудовами. Це була тринефна триапсидна шестистовпна однобанна споруда. Декор фасадів складався з аркатурного пояска у верхній частині стін, барабана й легких напівколонок на барабані та апсидах. Стіни зовні, мабуть, були поштукатурені, укоси вікон і портали прикрашав фресковий розпис. Центральний підбанний простір храму — високий, вільний, добре освітлений, з хорами у західній частині — контрастував з іншими приміщеннями: напівтемним нартексом з нішами-аркосолями для гробниць, хрещальнею, вузькими сходами на хори у товщі північної стіни, невеличкою молитовнею на хорах. Особливістю храму були маленькі бокові хори перед південною апсидою, куди вели сходи у товщі стіни вівтаря. Стіни Кирилівської церкви покрито живописом — фресками XII століття, розкритими з-під олійних записів, окремими фрагментами темперного розпису XVII ст. та олійними роботами XIX ст. на ділянках, де фрески не збереглися. Від древніх фресок, що прикрашали все приміщення храму, залишилося близько 800 квадратних метрів розписів, які являють собою цінні художні твори періоду Давньої Русі.
Минулі покоління киян лишили нам печерні ходи від Кирилівського монастиря на півночі до урочища Церковщина на півдні. Вже в епоху середньовіччя ширилися поетичні легенди про те, як, увійшовши в печери в Києві, можна було вийти у Чернігові, Смоленську, Любечі, Печорі тощо. На відміну від багаточисельних ходів, проритих монахами під Києво-Печерською Лаврою, походження Кирилівських печер і досі не до кінця з’ясоване. І нема нічого дивного в тому, що для багатьох поколінь киян ці печери оповиті таємницею. Так, зокрема, побутували легенди про величезний скарб гетьмана Мазепи, схований десь поблизу Кирилівської церкви. Помічаючи дірки у чорноземі на крутих схилах, відчайдушні шукачі скарбу розчищали закидані ями. Звісно ніхто ніякого скарбу не знайшов, але у вчених-археологів все ще попереду. Інша, більш давня легенда, стверджує, що саме тут, з прадавніх часів жив київський змій і лаз змія настільки глибокий, що веде до самісінького пекла. За однією із версій, Змія переміг відомий Кирило Кожум’яка, за іншою – билинний богатир Добриня… Існує і третя версія – Змія не було вбито, лише загнано глибоко під землю, в нори під Дніпром. Казкова істота тікала від богатиря, і, тікаючи, прорила глибокий лаз. Змій ніби-то затаївся в печерах, над якими стоїть зараз Кирилівська церква, і спить там уже багато століть… Легенда є легендою, але зовсім не легендарні більшовики залили печери під Кирилівською церквою бетоном. Чи боялися вони чогось, ті, що не вірили ні в кого і ні в що…?
…Минають дні, роки, століття… Змінюється час. Кожна прийдешня епоха несе в собі віяння нового часу. Не завжди добрі… Сучасні люди живуть світом нових реалій, часто забуваючи добрі казки та старовинні легенди. Кирилівська церква у багатьох зараз асоціюється виключно із лікарнею для психічно хворих ім. Павлова, що розташувалася в колишньому монастирі. Не тече вже під пагорбом бистра річка Почайна, натомість стоїть, неначе втілення людського невігластва, велика автозаправка… Але, попри все, піднявшись над світом матеріальним, височіє церква, збудована в XII ст. на честь Св. Кирила. …Прекрасна і горда стоїть вона у склепінні сонячних променів, ретельно оберігаючи свої таємниці. І якась невловима загадка криється у темних очах вродливої жінки, що вийшла з-під пензля мрійника Врубеля…

Пролетирский туризм (Часть 2)

Конечно же, не только революциями и переворотами славен Киев! Здесь после установления советской власти активно создавался “индустриальный пейзаж”, и “Укртуре” выдавало пропуски для планового посещения Макаронной фабрики Сорабкопа, Уксусного завода, Краснознаменного “Арсенала”, Цементного завода, Фабрики одежды, Машиностроительного завода имени Артема, Раскроечно-посадочной фабрики Укркожтреста и так далее, включая Синдикат по производству и внедрению гвоздей, а также Комбинат “Клепкий Чавун” (полный список объектов индустриализации довольно внушительный). Итак, приехал турист в Киев, поселился на одной из баз “Укртуре”, питается трижды в день, попивает чаек, крепко спит ночью, укрывшись одеялом с предупредительно нашитой надписью “здесь место для ног”, а средь бела дня посещает заводы и фабрики города, “откуда есть пошла земля Русская”. Здорово!

А вот список экскурсий, рекомендованных товарищам (не менее четырех человек), находившимся в Киеве проездом: “Революционный Киев”, Кино-фабрика (“Український Голівуд”), Сельскохозяйственный музей в бывшем Царском дворце, Владимирский собор, превращенный в Антирелигиозный музей, ну и, конечно же, “колишня” Лавра.

Если же вопреки здравому смыслу (отпадали известные льготы) трудящийся-одиночка (“самотьока” в сленге украинских чиновников образца 1929 года) решался ознакомиться с Киевом, для него начинались хождения по мукам. Так, чтобы попасть, например, в Софийский собор, ему необходимо было заплатить в три раза больше, чем за ту же услугу, но в составе толпы, посещающей обитель в “додаток” к какой-нибудь “Броварне Укрхарчсмаку”. При этом требовалось лично обратиться в Оперативный отдел “Укртуре”, который располагался по улице Свердлова. Здесь же выдавались “довідки”, разрешающие единоличное посещение и других объектов. За отдельную плату экскурсант должен был в принудительном порядке приобрести “путеводитель”, где подробно разъяснялось, что почем.

Представим себе, что “лицо”, посетившее Киев в 1929 году, хотело бы узнать некоторые подробности былой жизни матери городов Русских. Нет ничего невозможного! Итак: “Проповіді пасивности, віри в потойбічне життя, презирства до праці, до активности та творчості — всі ці вимоги релігії — в корні протилежні актуальним завданням сучасної реконструкції господарчого та культурно-побутового ладу, доби соціялістичного будівництва”, ничтоже сумяшеся утверждали в навязанном “лицу” путеводителе сотрудники “Укртуре” Стебловский и Ершов. И дальше: “Перебування в Києві слід використати, щоб ознайомитись з історією церквів, манастирів, життям та побутом служителів культу, зокрема монахів, що їх нечисленна кількість була раніш у Києві, та ще й зараз є чимало”.

Войдя под своды какого-нибудь культового объекта, странник неминуемо должен был услышать примерно следующее (служаки воинствующего атеизма находились на месте постоянно): “За останні часи Спілка войовничих безвірників вимагає перетворення бувших цитаделів царату і національної контрреволюції, що мають велику художню цінність, в культурні очаги-музеї”.

Одним из таких очагов стала Киево-Печерская лавра. Вот несколько выдержек из заученных наизусть речей экскурсоводов по бывшей обители. Уж не знаю, что лучше: посещение Деревообрабатывающей фабрики имени Боженко или многочасовой словарный идеологический понос работников этого “культурного” учреждения.

“Перед вами голова князя Володимира, але це тільки частка звичайного черепу, безумовно історично непевна. Тут ще можна звернути увагу на “мощі” так званого першого митрополита київського Михайла, що, як і раніш було доведено, є звичайне літописне непорозуміння…

Теперішнє малярство Успенської церкви являє собою яскравий приклад несмаку, виконано за участю худ. Верещагіна в 1893 р.

Дзвоніння в Лаврі по суті нічим не вирізняється від дзвоніння в дзвоник буддійського Лами та барабанного бою негрів, та є модернізований шум дикуна, скерований відганяти бісів, що його оточують…

Усі ці мощі, по суті, є ніщо інше, як зразки природньої муміфікації. Наука припускає цілий ряд обставин, за яких речовини не гниють. 1) Труп, покладений у пісок, висихає. 2) Труп, покладений у вапняк, висихає. 3) Труп, що перебуває в звичайній теплій та гарно провітреній кімнаті, дуже часто не гниє, а висихає… В лаврських печерах не обійшлося без фокусів. Так звані “мироточиві голови” — черепи, з яких витікає олива-миро, а по суті, це хитра комбінація. Мощі дитини, забитої Іродом, цінні не більш сорочки діви Марії, пупів Ісуса Христа, його кінцевої плоті, що зберігаються по манастирях Франції та Італії й, нарешті, не серйозніше єгипетської тьми, яку продавали по дореволюційних монастирях.

У 1490 році, коли про більшовизм не було ще й натяків ніяких, в Римі — резиденції Папи Римського — на кожних 100 000 мешканців припадало 7 000 повій. Це було давно, а що тепер? Лавра — гніздо темряви, розпусти і контр-революції, де до останнього часу проводилась в цьому напрямі діяльність манахів, стає тепер дійсно місцем культури”.

Туристы, посещающие бывшее “черносотенное гнездо” — Киево-Печерскую лавру, группами и поодиночке могли ознакомиться с экспозицией местного Отдела культов, который освещал “гидотну ролю різних релігій”, побывать в образцовом уголке антирелигиозной пропаганды, осмотреть экспонаты Отдела металла, “що освітлював використання церквою цінностей для дурисвітства”. Существовали в городе и другие реформированные учреждения бывшей церковной культуры, экскурсоводы которых точно так же повествовали о классовой сущности религии. Представьте себе, говаривали они: в социальном составе “святых” нет ни одного рабочего!

Но на этом зрелища не заканчивались. Турист-одиночка уже безо всякой поддержки “Укртуре” мог побывать в самом настоящем цирке, где не возбранялось и выступление иностранных артистов, поглазеть на эксклюзивных полезных животных — слонов и банальных отвратительных кошечек, от которых Полиграфу Полиграфовичу Шарикову делалось худо, посетить один из десяти национализированных кинотеатров, принадлежащих некогда буржуям, поплавать на лодочке по Днепру. Можно было также отдохнуть в Зоологическом саду. Это заведение особенно гордилось двумя павианами по прозвищу Грицько и Одарка. Кстати, посещение увеселительных, познавательных и развлекательных заведений не только не возбранялось, но и поощрялось. Илья Ильф и Евгений Петров, обессмертившие Остапа Бендера, привели в “12 стульях” абсолютно достоверный факт: военнослужащие и милиционеры, посещая какой-нибудь “провал”, по стоимости входного билета “приравнивались к детям”.

Театры и концертные залы, дома культуры и даже дворцы искусств, библиотеки при каждом уважающем себя заведении, включая Управление кладбищами Окркомхоза, предоставляли литературу “по отраслям знаний” всем желающим. Если не тянуло к книге, можно было изучить методику стрелкового дела в Доме Красной Армии и Флота (принимались иногородние). Гордостью этого общедоступного заведения был военно-ветеринарный кружок имени Буденого с разновидностью военных лошадей и тир с механическими и электрофицированными целями для популяризации стрелкового дела “серед людности”.

Итак, посещение социалистического Киева не оставляло равнодушным никого. Здесь каждый из пришельцев получал свой собственный заряд оптимизма и бодрости, но если раньше наши предки уносили из богоспасаемого града святую воду, свечки-громовицы, иконки лаврского письма и прочее, в период индустриализации они привозили с собой и дарили домочадцам замечательные путеводители “Укртуре”, проспекты национализированных заводов и фабрик, напечатанные из-за дефицита настоящей бумаги на кислотном суррогате, рассказывали об уникальном способе получения хозяйственного мыла, многие годы хранили теплые воспоминания об образованных экскурсоводах и высказывали непременное желание еще хотя бы когда-нибудь побывать в этом уютном и чудном граде.

Пролетарский туризм (Часть 1)

“Київ з давніх давен притягав до себе сотні тисяч екскурсантів і туристів. За старих часів цими екскурсантами з’являлися здебільшого різні клікуші і затуркане населення глухих закутків колишньої Російської імперії, які скупчувались в Києві, щоб “приложиться к святым нетленным мощам угодников”.

Жовтнева революція, що разом з корінною перебудовою соціального ладу піднесла й розвинула культурне життя, активізувала рух трудящих мас до знання, до науки, до будівництва, розгорнула і цю, колись занедбану, ділянку культурно-масової роботи — екскурсії та туризм.

Широкою хвилею линуть робітники, трудящі селяни та шкільна молодь до міст, Великим Жовтнем перетворених з чиновницько-попівських пляцдармів на фортеці соціялістичного будівництва, на огнища пролетарської культури”, — гордо сообщалось в отчете Киевского филиала Украинского общества пролетарского туризма и экскурсий за 1928 год (аббревиатура этой организации в написании национальной мовой периода первой реформы языка — “Укртуре”). Упомянутый филиал проводил громадную работу, приобщая десятки тысяч граждан к знакомству с героическим прошлым Киева, создавал для этого надлежащие условия. Так, например, чтобы экскурсионная группа или “дикарь” вовремя оказались на месте и стали желанными гостями, необходимо было “заздалегідь списатися поштою та одержати броню на певний час приїзду до Києва”. В противном случае, попасть на киевские объекты без пропуска “Укртуре” было тщетным делом. Каждая письменная заявка уже в виде заверенной копии направлялась “куда следует”. Для обеспечения благонадежности экскурсанта перед лицом вышестоящих товарищей “Укртуре” настоятельно рекомендовало посещать в первую очередь места революционной славы. Для этого предоставлялись определенные скидки. Кстати, именно этот монополист мог запросто отказать во въезде в Киев “з екскурсійною метою”. Мотивации отказа не требовалось.

В 1929 году “Укртуре” располагало тремя базами-гостиницами. Две из них находились в корпусах бывшей Лавры и еще одна — в непосредственной близости от железнодорожного вокзала по улице Коминтерна. Если потенциального туриста интересовало знакомство с киевскими фабриками и заводами, “Укртуре” обеспечивало такому любопытному соотечественнику льготный проезд на пароходе или по железной дороге, причем, что удивительно, в оба конца! Так что в начале 30-х годов многие экскурсанты, посетив “Донбасс украинской культуры”, безбоязненно возвратились домой.

Что же осматривали в Киеве туристы, прибывшие в город на несколько дней? Перед вами выдержки из бесценного документа — главные тематические маршруты, согласованные и скрепленные на соответствующих бумагах одиннадцатью печатями:

— Лукьяновская тюрьма и Главные железнодорожные мастерские;

— Арсенал и школа-мастерская Ювеналия Мельникова, где делались в начале прошлого века бомбы для нужд товарищей-террористов, а также готовились пропагандисты;

— Подпольная типография Киевского Комитета РСДРП и Евбаз (здесь в 1905 году восстали саперы);

— Оперный театр имени Карла Либкнехта, где в 1911 году убили черносотенца Столыпина.

Отдельная, заслуживающая внимания пролетариата тематика — провалы и аресты большевистских организаций. Адресов явок-провалов в Киеве было множество. “Укртуре” и ОГПУ рекомендовали экскурсантам четыре из них.

Интересна формулировка, относящаяся к событиям, произошедшим в 1918 году на Майдане Героев Перекопа (Софийской площади). Дословно ее нужно было воспроизвести в обязательном порядке на выпускных экзаменах курсов экскурсоводов. Так, излагая материал, не следовало упоминать о древних временах славной площади, о святых стенах Софии Киевской, но обязательно нужно было указать, что именно “здесь куркули-хлеборобы избрали Павла Скоропадского Гетманом “всея Украины”.

Посетить Михайловский спуск, Владимирскую горку и иные днепровские кручи следовало потому, что там расстреливали коммунистов, а улицы Жилянскую и Коминтерна — в связи с еврейскими погромами. А вот маленький шедевр: “По Садовій, ч. 5 треба відвідати приміщення ГубЧК, що його білогвардійці обернули в місце демонстрації покалічених ними трупів для цькування більшовиків”. Также необходимо было попасть на улицу Ленина, где в доме 25 “Денікінська контррозвідка катувала заарештованих комунарів і співчуваючих їм робітників”. Дальнейшее знакомство с Киевом продолжалось на подпольных большевистских квартирах, превращенных при совдепе в маленькие, любовно слепленные музеи, на Лукьяновском кладбище и Аскольдовой могиле, где хоронили убиенных защитников Октябрьского переворота.