С Новогодними праздниками!

Дорогие друзья! Творческий коллектив нашего блога, от всей души поздравляет вас с новогодними праздниками. Желаем вам крепкого здоровья и творческих успехов в новом, 2021-м году. Новые статьи в нашем блоге ожидайте с 15-го января!

Киевский замок

По всей вероятности, киевский замок с самого начала его существования был прочной твердыней. В 1416 году большое золотоордынское войско во главе с ханом Эдыгеем сожгло Печерский монастырь и разграбило город «яко оттоле Киев погуби красоту свою и даже доселе уже не может быть таков; но единого замку не может взяти в Киеве». Это сообщение Густынской летописи свидетельствует также о том что Киев к началу 15 века в значительной степени залечил раны нанесенные Батыем и был большим и красивым городом.

Киевский замок впервые упомянут венецианским послом Контарини в записках, содержащих интересное описание и самого Киева.1 мая 1474 года, отмечает Контарини, «приехали в город, именуемый Киевом». Правитель города предоставил венецианскому послу «жилище которое находилось в городе; он же остался в замке, где была его резиденция. Замок построен целиком из дерева». Следует отметить что сооружение долго оставалось деревянным. Написавший в 16 веке «Трактат о двух Сарматиях» профессор Краковского университета Матвей Меховский упоминал о замке: » в наше время на горе у литовцев, владеющих той местностью, имеется большое укрепление, выстроенное из дубовых бревен». Таким оставался замок и в последующие годы. Уже поэтому он время от времени нуждался в ремонте.

Около 1480 года по велению великого литовского князя Казимира были посланы люди из Поднепровских волостей «оправлять» киевский замок. Укрепленная ими крепость была в 1482 году разрушена ордой крымских татар во главе с ханом Менгли-Гиреем. Между тем замок имел большое значение в деле обороны не только Киевской земли, но и всей юго-восточной окраины Великого княжества Литовского, о чем неоднократно свидетельствуют источники. Обращаясь в начале 16 векак к великому князю Сигизмунду, рада княжества назвала замок Киева «воротами всего панства (государства)». Поэтому вскоре после нашествия орды Менгли-Гирея были предприняты активные меры к восстановлению замка. В город был послан воевода с целой армией работных людей, собранных со всего княжества. Тогда в Киеве, как отмечается в документах тех лет «скопилось 20 тыс. топоров» из Поднепровских и Задвинских волостей и около 40 тыс. войска для охраны работающих. Замок быстро восстановили.

Необходимость ремонта городского замка в среднем раз в 10 лет проистекала прежде всего из недолговечности материала: сосновых бревен, брусьев и досок. К тому же строители часто работали в спешке и небрежно, отчего замок редко был «дбале роблен». Проводимые время от времени правительственные ревизии обнаруживали явные следы недосмотров и злоупотреблений лиц руководивших возведением крепости: в одном месте «ямы покопаны», в другом — «каплет», потому что нет покрытия и тд.

Общее представление о внешнем виде замка дает иллюстрация 1552 года. Киевский замок занимал тогда плато на вершине замковой горы. Его стены были срублены из толстых бревен. Они делились на 133 «городни» — срубы забитые землей. Крепость имела 16 шестиугольных трехэтажных башен, две из них были «воротными». Внитри замка находились многочисленные постройки: дом воеводы, казармы для солдать, 3 православные церкви и одна католическая. Многие члены городского магистрата также имели дома в крепости. На крепостной площади располагались колодец в 30 сажен, арсенал, склады, кухня, баня и другие хозяйственные постройки. Крепостная артиллерия состояла из 17 пушек и около 100 гаковниц. На одной из башен находились городские часы — предмет гордости киевлян.

Киевские князья конца 14 начала 15 века не жили в городском замке.Они имели свой замок на левом берегу Днепра напротив Подола, там, в частности, обитал княживший в Киеве в 1455-1470 году Семен Олелькович. А Киевский замок был местом пребывания воеводы.с 17 века Замковую гору все чаще называют Киселевкой, (производное от фамилии последнего польского воеводы Киева — Адама Киселя).

Замок просуществовал до начала XVII в., хотя его значение как военного фортификационного сооружения уже не представляло никакой ценности. К тому же изменилась политическая ситуация вокруг Киева. В это время начинает формироваться Днепровское Запорожское козачество, нарастающая сила которого прекратила набеги крымских татар на территории Поднепровья.

В 1646 г киевским воеводой становится Адам Кисель. В отличие от своих предшественников, он, не взирая на тяжелые обстоятельства Освободительной войны, построил в замке огромный двухэтажный дом (одно из первых полукаменных — полу деревянных киевских строений этого времени), известный нам по рисунку Ван Вестерфельда и к всеобщему удивлению киевлян, продолжал жить в Киеве, что вероятно и послужило основанием для нового названия горы — Киселевка. В 1649 году, именно здесь, состоялись переговоры между козацким гетманом Богданом Хмельницким и Адамом Киселем по поводу разделения в Киеве, согласно Зборовскому договору, полномочий между гетманом и воеводской администрацией. После поражения Польской армии под Батогом, Адам Кисель навсегда покинул замок.

Прибывшее в Киев, в январе 1654 г., после Переяславской рады и присоединения Украины к Московии, боярское посольство из Москвы, осмотрев замок, пришло к выводу, что его местоположение и состояние укреплений уже не соответствуют требованиям фортификационных сооружений и отказалось от дальнейшего поддержания замка в надлежащем виде. Новая большая крепость была построена на Старокиевской горе. В последний раз укрепления замка пытался использовать в 1658 г. козацкий полковник Данило Выговский, при попытке выбить из Киева московский гарнизон. После этого замок просуществовал еще некоторое время и постепенно был разобран киевлянами на хозяйственные нужды.

Саму гору передали Фроловскому монастырю который до 1921 года использовал ее под кладбище для горожан.

Домівка для кадетів

Можна уявити собі, наскільки помітною вона була півтора століття тому, коли навколо неї не існувало ані багатоповерхової житлової забудови, ані крупних залізничних споруд. Це будівля колишнього Кадетського корпусу, центру середньої військової освіти у царські часи. У середині ХІХ століття тут був своєрідний «плацдарм» Києва на правому березі річки Либідь, куди міська забудова певний час не поширювалася. Ще 1847 року на святкування народження чергового онука імператора Миколи І – великого князя Володимира Олександровича – дворянство київського регіону виступило з «патріотичним почином»: зібрати гроші на будівництво в Києві Кадетського корпусу, який називався би Володимирським, і сплачувати на його утримання щороку по 5 копійок з кожної кріпосної душі. Ідея сподобалася цареві. Відвідавши Київ у 1847-му, Микола І особисто обрав місце під будівництво приміщення для нового закладу біля села Шулявки.

Проект склав петербурзький архітектор Іван Штром. Поки тривали будівельні роботи, кадети користувалися тимчасовим приміщенням – так званим Жовтим корпусом Університету Св. Володимира на сучасному бульварі Тараса Шевченка, 14, де у січні 1852 року відбулося офіційне відкриття закладу. У 1857-му кадети-володимирці нарешті отримали змогу вселитися до власної будівлі. Триповерхова з напівпідвалом, Н-подібна в плані, зі 170-метровою довжиною головного та бічних фасадів, вона стала чи не головним орієнтиром західної околиці Києва.

У ході реформ Олександра II Кадетський корпус перетворили на військову гімназію – загальноосвітню школу з початковою військовою підготовкою. Але відданість традиціям перемогла: наступний монарх Олександр III відновив звичний корпус зі стройовим навчанням і наставниками-військовими. Утім, тут викладали не лише математику, тактику чи поводження зі зброєю, але й виховували юнаків, прищеплювали їм світські манери. Серед педагогів Володимирського Київського кадетського корпусу був видатний український мовознавець і літературознавець Павло Житецький, який навчав кадетів грамотно висловлювати свої думки. Художник Олександр Агін, автор відомих ілюстрацій до «Мертвих душ» Гоголя, викладав малювання. Хореограф Станіслав Ленчевський, балетмейстер Київської опери, учив майбутніх офіцерів танцювати. Чимало предметів читали тут професори Університету. Київським кадетом декілька років був син місцевого генерал-губернатора граф Олексій Ігнатьєв – пізніше знаний військовий дипломат, автор спогадів «П’ятдесят років у строю».

У цих мемуарах можна знайти колоритні подробиці кадетського побуту. Зазначено, зокрема, що на харчування кадета відпускалося лише двадцять сім з половиною копійок на добу.

Але, згідно зі свідченням Ігнатьєва, цього було не так уже й мало: «За ці гроші вранці давали горнятко чаю із цукром або молоко… О дванадцятій – сніданок, о п’ятій – обід, що складався з м’ясного, доволі рідкого супу, другої страви у вигляді шматка так званого форшмаку або українських лазанок із сиром, або сосисок з капустою, або домашнього мікроскопічного тістечка, позбавлення якого було звичайним покаранням у молодших ротах… О восьмій вечора, після закінчення всіх занять, знову чай або молоко зі шматком булки». Серед вихованців корпусу можна згадати талановитого художника-пейзажиста Миколу Дубовського.

Тут навчався майбутній знаменитий філософ Микола Бердяєв, онук генерала, щоправда він не любив «воєнщини», почувався у корпусі чужинцем і не закінчив його.

По закінченні свого навчального закладу київським кадетам доводилося воювати у різних умовах і на різних фронтах. Серед них були льотчик-ас часів Першої світової війни Євграф Крутень, сумнозвісний головнокомандувач російської армії у 1917 році Микола Духонін, командир білогвардійців добровольців Михайло Дроздовський, головнокомандувач збройними силами Радянської республіки Сергій Каменєв, військові міністри УНР Всеволод Петрів і Олексій Галкін…

При корпусі діяв домовий храм Св. Володимира. Його часто відвідували мешканці сусідніх поселень. Серед них був і юний Олександр Вертинський, колишній житель Залізничної колонії.

Біля корпусної будівлі був величезний гай зі ставком. У цьому ставку кадетів улітку вчили плавати. Кадетський гай, що складався переважно з беріз та дубів, був улюбленим місцем киян. Тут щороку на початку травня відбувалися масові гуляння. Городяни середніх статків охоче проводили в гаю пікніки із самоварами та домашнім харчем.

Із 1853 року, коли ще тільки споруджували будівлю Кадетського корпусу, було розпочато прокладання Кадетського шосе. Нова магістраль мала поєднати нову площу перед корпусним будинком із Глибочицьким яром, уздовж якого тоді ж вели шлях на Поділ. Значну частину «першого варіанту» Кадетсько го шосе складала сучасна вулиця В’ячеслава Чорновола. У 1892 році, коли у Києві ще тільки народжувався електричний трамвай, одна з перших його ліній пішла до Кадетського корпусу. Згодом шосе було значно продовжено по напрямку нинішнього Повітрофлотського проспекту.

Під час громадянської війни Київський Володимирський кадетський корпус перестав існувати. Його будинок відвели під курси червоних командирів (до речі, одним із слухачів цих курсів був 15-річний Аркадій Голіков – майбутній знаменитий письменник Аркадій Гайдар). Згодом тут діяла Київська піхотна школа. За нацистської окупації будівля постраждала, але її відновили, реконструювали з прибудовою гарного корінфського портика (архітектор Матвій Набойченко, 1952) і віддали під командування й штаб Київського військового округу. Його тоді вважали «кузнею маршалів», адже п’ятеро поспіль повоєнних командувачів КВО (Андрій Гречко, Василь Чуйков, Петро Кошовий, Іван Якубовський, Віктор Куликов) потім стали Маршалами Радянського Союзу.

Монументальна будівля донині зберігає військове призначення. За доби Незалежності тут було розміщено Міністерство оборони та Генштаб Збройних Сил України. На бічному фасаді будівлі можна побачити меморіальні дошки на честь колишніх керівників КВО – командувачів округу Георгія Жукова, Андрія Гречка, Івана Якубовського, Івана Герасимова, начальника окружного штабу Миколи Ватутіна (щоправда Жуков і Ватутін працювали не в цьому будинку, а в довоєнному приміщенні штабу на Банковій).

Історичну будівлю вже не оточує просторий гай. Його частково зрубали ще за громадянської війни. Потім значну частину його теренів зайняв Першотравневий житловий масив. Залишилися тільки невеликі фрагменти Кадетського гаю біля залізничних колій. Варто додати, що сучасна вулиця Кадетський гай у Солом’янському районі розташована зовсім не там, де насправді буяв історичний зелений масив під цією назвою. Ще у довоєнні роки на майданчику біля колишнього Кадетського корпусу проходили спортивні тренування та змагання. У серпні 1944 року тут обладнали стадіон Київського військового округу, а у 1955-му відкрився плавальний басейн КВО – на той час найбільший у Європі. Його фасад прикрашено ефектною колонадою. Біля ванни для плавання розміром 50х25 м з 10 доріжками влаштовано трибуни на 1500 місць. Головна спортивна арена комплексу КВО розрахована на 11–12 тисяч глядачів. Споруджено також тир, тренувальні зали для важкої атлетики, гімнастики, боксу, фехтування, спортивних ігор, відкриті ігрові майданчики. Нині цей комплекс є базою Центрального спортивного клубу Збройних Сил України.

Монастир на честь Богоявлення

Поява монастиря пов’язана з непростим періодом в історії Києва. Наприкінці XVI століття був застосований особливий засіб поширення католицизму на землях Русі під владою Речі Посполитої – запровадження греко-католицької унії, укладеної в Бресті 1596 року. Прихильникам унії дозволяли дотримуватися православної «грецької» обрядовості, але під зверхністю Папи Римського. Уніатів усіляко підтримувала польська адміністрація. До них пристали деякі православні ієрархи, аж до київського митрополита Михайла Рагози. Проте серед населення – козаків, міщан, селян, значної частини шляхти – зростала активна опозиція унії.

Аби протистояти утискам влади, православні об’єднувались у братства. Таке братство сформувалося й у Києві. Важливою подією на початку його діяльності стала щедра пожертва заможної киянки, дружини мозирського маршалка Галшки Гулевичівни. У 1615 році вона пожертвувала «правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського та Брацлавського» велику садибу з кам’яним будинком у найбільш населеній тоді місцині Києва – на Подолі. Це було зроблено з тим, щоб використати садибу й прибутки від неї для влаштування православного монастиря та навчального закладу. Київське братство, власне, було невдовзі організоване саме для втілення задуму Галшки.

Заснування Братської школи стало вагомою віхою в розвитку київської освіти. З часом ця школа одержала статус колегії, потім академії, котра набула славнозвісності як Києво-Могилянська – за прізвищем святителя Петра Могили, київського митрополита, який активно підтримував Братську колегію на етапі її становлення. З нею пов’язані імена багатьох видатних релігійних, державних і культурних діячів України. Але докладна історія «Могилянки» потребує окремої розповіді, тому ми згадаємо її тут лише побіжно.

Що ж до монастиря при братстві, то є відомості про його існування вже в 1620 році. При обителі було зведено первинний храм на честь Богоявлення – напевно, за сприяння славетного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, котрий записався до братства разом зі своїм військом. Це гарантувало монастиреві та школі матеріальний добробут, а за необхідності й озброєний захист.

Є підстави вважати, що самого Сагайдачного поховали при Богоявленській церкві. На території колишнього монастиря, яка зараз належить Національному університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА), нині стоїть пам’ятний хрест на згадку про гетьмана.

У 1630-х роках, за часів Петра Могили, в обителі спорудили кам’яну будівлю трапезної з церквою, що спершу йменувалася на честь Св. Бориса і Гліба. Протягом деякого часу її використовували як «конгрегаційний храм» Київської колегії та академії (тут відбувалися різні заходи студентської громади – «конгрегації»). Після нищівної пожежі на Подолі 1811 року сюди було перенесено престол згорілої церкви Св. Духа, і відтоді трапезний храм мав цю назву.

Унаслідок перебудови 1820-х років, здійсненої архітектором Андрієм Меленським, трапезна набула класицистичного вигляду; нещодавня ре- конструкція увінчала споруду трьома банями. Неподалік збереглася колишня монастирська поварня, яка виходить на сучасну вулицю Григорія Сковороди. За однією з версій, основа цієї будівлі була зведена на межі XVI та XVII століть і є колишнім будинком Галшки, подарованим нею разом з ділянкою.

Неабияку допомогу монастиреві та Київській академії надав гетьман Іван Мазепа. Його коштом у 1690–1693 роках за проектом зодчого Йосипа Старцева був споруджений новий 5-банний Богоявленський собор, котрий став одним із шедеврів українського бароко. Дуже своєрідними були вишукані портали та фронтони храму, рясно вкриті орнаментованими ліпними оздобами. Мазепа також фінансував будівництво навчального корпусу академії, спершу одноповерхового; у 1730-х роках його надбудували другим поверхом та увінчали банею нової «конгрегаційної» Благовіщенської церкви.

У другій половині XVIII сторіччя було зведено монастирську дзвіницю, перебудовану 1815 року Андрієм Меленським. Тривалий час ця струнка споруда була однією з найпомітніших на Подолі, правлячи за чудовий орієнтир. Обабіч неї в 1899–1904 роках були прибудовані заокруглені в плані двоповерхові крамниці.

До складу монастирського комплексу входило ще декілька будівель XVІII–XIX століть, зокрема будинок ігумена, келії, проскурня тощо. Углибині садиби було зведено вельми оригінальний об’єкт – сонячний годинник кінця XVIII сторіччя. Він має вигляд стовпчика з чотирма циферблатами, за якими за напрямком тіні від спеціальних вертикальних пластин можна дізнатися, котра година. Сконструював цей незвичний пристрій викладач Києво-Могилянської академії, француз П’єр Брульйон.

Довгий час Києво-Могилянська академія давала своїм вихованцям як духовну, так і світську освіту. Але в 1817– 1819 роках заклад було реорганізовано в Київську духовну академію – суто релігійну вищу школу, яка залишалась у спільному комплексі з Братським монастирем. За усталеним, зрештою, порядком, настоятель Богоявленської обителі був водночас ректором академії та мав сан єпископа Канівського. Так тривало до настання радянської доби.

Після революції академію та монастир розформували. Територія отримала одразу кількох нових господарів.Старий академічний корпус віддали Академії наук, у келіях і службових корпусах відкрили клініку, а на значній частині монастирської ділянки облаштували військовоморське політичне училище.

Що ж до сакральних будівель, то найпомітніші з них – собор і дзвіниця – у 1930-х роках були зруйновані. Атеїстична влада вжила заходів для того, щоб ускладнити можливе відновлення святинь. На місці собору спорудили пересічний житловий будинок. Від дзвіниці лишилася нижня частина з колишніми крамницями, яку надбудували ще двома поверхами під навчальний корпус училища.

Тепер усі ці будови перебувають у розпорядженні НаУКМА. Годі очікувати, що сьогодні заради відтворення попереднього вигляду Богоявленської обителі будуть зруйновані тисячі квадратних метрів діючих приміщень. Тож поки що ми можемо лишень розглядати чимало історичних зображень Братського монастиря та зберігати як пам’ятки культури ті його будівлі, що вціліли, попри війни й руйнації.

Кирилівська дзвіниця

Дзвіниця разом з мурованими стінами, вежами та брамою належала до комплексу колишнього Кирилівського монастиря. Цю обитель було засновано ще 1140 року князем чернігівської династії Всеволодом (Кирилом) Ольговичем. Упродовж свого тривалого існування монастир то перебував у занепаді, то зазнавав неабиякого піднесення.

Переважна частина будівель Кирилівського монастиря спершу була дерев’яною. Так само з дерева було споруджено дзвіницю (у другій половині XVII століття їй надали вигляду триярусної вежі над брамою). Але 1734 року обитель постраждала від нищівної пожежі. Дерев’яна забудова згоріла, навіть на кам’яній церкві Святого Кирила (тоді вона називалася Троїцькою) було пошкоджено бані. Монастир перебував у невтішному стані, аж доки до Києва приїхала на прощу імператриця Єлизавета Петрівна. Государиня відвідала обитель і пожертвувала їй чималу суму грошей на відбудову. Було вирішено оточити монастир мурованою стіною з вежами та брамою. Цей задум утілили наприкінці 1740-х – на початку 1750-х років.

А от будівництво нової дзвіниці було витратнішим, і з цим довелося трохи зачекати. Зрештою, на початку 1759 року ігумен Кирилівської обителі Феофан (Жолтовський) отримав від Київської духовної консисторії дозвіл на спорудження кам’яної надбрамної дзвіниці із вбудованою церквою на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці, причому обіцяв забезпечити її зведення власним коштом. Він запросив як проектувальника та будівельника-підрядника талановитого київського зодчого Івана Григоровича-Барського, який погодився виконати всі роботи за півтори тисячі рублів (на ті часи вельми значна сума).

Щоправда, досвідчена артіль зводила дзвіницю не так швидко, як бажалося. Протягом двох сезонів (1759 та 1760 років) основну частину будівництва було зроблено, але коли залишався якийсь місяць для того, щоб довести задум до кінця, ігумен Феофан помер. Через це фінансування робіт призупинилося. Незавершені конструкції було захищено від атмосферного впливу соломою. Наступники Феофана нічим не сприяли добудові дзвіниці. У серпні 1764 року Григорович-Барський звернувся по допомогу до митрополита Арсенія (Могилянського). Зодчий доводив, що подальша затримка призведе до псування вже зведеної споруди, унаслідок чого неминуче виникнуть зайві витрати. Його аргументи, зрештою, було почуто, і дзвіницю добудували. Але гроші на неї відпускали вкрай ощадно, тому з облаштуванням на другому ярусі споруди теплої церкви Благовіщення довелося чекати до початку 1770-х. Коли ж нарешті все було готове, над дверима, що вели до церкви, з’явився пам’ятний напис: «Во славу Святыя и Единосущныя и Животворящия Неразделимыя Тройцы создася сей храм, в честь и славу Преблагословенныя Девы Марии, Преславного Ея Благовещения, при благополучной державе Великия Государыни Елизаветы Петровны всея России, и при наследнике ея, внуке Петра Первого благоверном Государе и Великом Князе Петре Федоровиче, благословением преосвященнейшего Арсения Могилянского, архиепископа, митрополита Киевского, трудами и иждивением Игумена Святыя Тройцы Кириловския обители Феофана Жолтовского, 1760 года. Делал мастер мещанин Иван Григорович».

Як бачимо, у цьому написі наведено умовну дату (1760 рік), яка, згідно з документальними відомостями, фактично відповідає спорудженню дзвіниці начорно ще за життя ігумена Феофана. Проте деякі дослідники історії Києва та Кирилівського монастиря помилково зазначають її як реальну дату закінчення будівництва.

Отже, у першому ярусі дзвіниці Кирилівської обителі була брама з проїздом. У другому ярусі містилася тепла церква, а в третьому – власне дзвіниця з кількома дзвонами. Її довершувала характерна барокова ступінчаста баня з малим барабанчиком та «ліхтариком». Нижній ярус був приземкуватим, середній і верхній – значно вищими. Загальна висота дзвіниці з хрестом сягала понад 56 м. Споруда одразу перетворилася на важливу домінанту, котра чинила активний вплив на оточуючий простір та становила невід’ємну композиційну частину Кирилівського комплексу.

За художнім вирішенням Кирилівська дзвіниця булла яскравим зразком барокового зодчества. Як характеризував її український та радянський архітектор і мистецтвознавець Микола Холостенко, «поєднання тонкого й майстерного профілювання карнизів з елементами, що походять від українського бароко першої половини XVІІІ ст. (наприклад, досить-таки грубі віконні лиштви), а також з впливом сучасної російської барокової архітектурної школи Растреллі, створюють архітектурну фізіономію споруди». За наказом імператриці Катерини ІІ, котра відібрала у державну власність чимало монастирських земель, 1786 року територію Кирилівської обителі було передано під заклад для утримання солдатів-інвалідів. Сам монастир відтоді більше не існував. Поза його стінами на початку ХІХ сторіччя розмістили божевільню; надалі поряд з нею виросли корпуси губернської лікарні та богадільні – так звані «Кирилівські богоугодні заклади».

За цих умов потреба в наявності теплої церкви у дзвіниці відпала. Зате виникла необхідність організувати при лікарні аптеку. Її влаштували якраз у колишньому церковному приміщенні на другому ярусі дзвіниці. На першому ярусі обабіч проїзду діяли аптечні лабораторії. Згодом, наприкінці позаминулого століття, браму при дзвіниці взагалі замурували (її функції перебрала окрема арка-брама у старовинному мурі), а приміщення, що утворилося, використали для «народної чайної» з благодійною бібліотекою-читальнею. У такий спосіб незаможних киян відволікали від зловживання алкоголем. У середині ХІХ сторіччя дещо змінився зовнішній вигляд дзвіниці. 1851 року її було пошкоджено пожежею, що спалахнула чи то через удар блискавки, чи то внаслідок недбалості з вогнем у лабораторії. Будівлю відновили лише у 1864-му; при цьому маківки головної бані та покрівля бічних прибудов набули нових форм.

Саме такою дзвіниця залишалася впродовж тих років, що їй судилося проіснувати. Її можна побачити на численних старих світлинах і поштових листівках. Такий вигляд вона мала й у радянські часи. За пролетарської влади Кирилівські богоугодні заклади було перетворено на психіатричну лікарню імені Тараса Шевченка. Дзвіниця ж перебувала в користуванні лікарні як аптечне приміщення. Після того, як постановою РНК УРСР було створено Державний Києво-Кирилівський заповідник, його організатори мали намір музеєфікувати цю пам’ятку. Путівник «Київ» у 1930 році констатував: «У приміщенні дзвіниці (де тепер аптека) має організуватись музей архітектора Григоровича-Барського». Утім, гідний задум не було здійснено. Лише 1932-го споруду дзвіниці в занедбаному стані передали від лікарні заповідникові, який відремонтував її та пристосував для зберігання фондів і під житло службовців.

Далі, після переїзду до Києва столиці УРСР, розгорнулася активна кампанія за нищення культових споруд. 23 червня 1936 року президія Київської міськради своєю постановою № 2577, на жаль, дала дозвіл на варварську акцію – руйнування Кирилівської дзвіниці та використання цегли від неї для реконструкції психіатричної лікарні. Директор музею в Кирилівській церкві А.Александров докладав відчайдушних зусиль задля порятунку пам’ятки архітектури, звертався від імені заповідника до міськради, міської прокуратури, освітніх установ. Проте його зусилля виявилися марними. 1937 року почалося поступове розбирання Кирилівської дзвіниці, а також переважної частини мурів. Унікальний взірець української архітектури XVIII століття, важливий містобудівний і композиційний акцент було втрачено. Після того, як колишню лікарню імені Шевченка було перейменовано на честь академіка Івана Павлова, приблизно на місці дзвіниці йому поставили пам’ятник у вигляді невеликого погруддя роботи скульптора Івана Кавалерідзе.

Перший «хмарочос» на Володимирській

В нашому місті від середини XVIII століття найвищою спорудою була грандіозна дзвіниця Києво-Печерської лаври 96 метрів заввишки. А от звичайні міські будівлі тривалий час не вражали своєю висотою. Досить сказати, що 1898 року найвищий київський житловий будинок мав лише 5 поверхів.

У жовтні того самого року купець із давнього козацького роду Микола Григорович-Барський придбав у дворянина Андрія Тарновського земельну ділянку на розі вулиць Володимирської та Прорізної. На ній стояв тоді одноповерховий будиночок. У січні 1900-го купець подарував садибу своєму синові – торговцю мисливською зброєю Петру Григоровичу-Барському. До того часу вже було підготовлено проект нової споруди, яка мала прикрасити собою ріг двох центральних вулиць. Його розробив здібний архітектор Карл Шиман, курляндець за походженням.

Спроектований будинок було задумано як прибутковий, себто такий, приміщення якого власник здавав в оренду. Нижній поверх відводили під магазини та інші громадські заклади, вище було розплановано квартири. Упродовж весни-осені 1900 року новий будинок виріс начорно (стіни й дах було зроблено без чистового викінчення). Цю дату, до речі, включили до оздоблення фасаду споруди. З боку Володимирської будівля булла чотириповерховою, а з боку Прорізної в результаті ухилу утворився п’ятий поверх, до того ж над рогом вулиць височіла ефектна вежа. Висота від нижньої до верхньої точки будинку виявилася рекордною на той час для житлових будівель Києва – понад 42 метри (щоправда, з них 12 метрів припадало на вежу зі шпилем).

У вересні 1900-го про новобудову повідомила замітка в газеті «Киевлянин» під заголовком «Найвища приватна споруда Києва». У ній ішлося про те, що будівля Григоровича-Барського перевершує не тільки решту житлових будинків на київських вулицях, а й найвищі пожежні каланчі. Тоді ж розгорнулися опоряджувальні роботи.

Декоративне оформлення в модному стилі ренесанс вражало пишнотою. І фасади, й інтер’єри було щедро прикрашено ліпними орнаментами, скульптурами, художніми виробами з металу. Проте Григоровичу-Барському не пощастило зафіксувати рекорд. Домовласник стикнувся з тим, що внаслідок «будівельної гарячки», яка саме тоді охопила місто, значно зросли ціни на матеріали та робочу силу. Тож вкластись у попередній кошторис він не зміг, і йому довелося позичати під заставу свого майна. Купецький син скористався послугами Товариства взаємного кредиту, але цих грошей не вистачило. Тоді він перезаставив садибу у приватних осіб: спершу в купця Олександра Сироткіна, а потім у генерал-лейтенанта Володимира Саранчова. Останній надав Григоровичу-Барському 145 тисяч рублів на 2 роки під 12% річних і мабуть вважав цю угоду вигідною, але, як згодом виявилося, помилився…

Протягом деякого часу домовласник був упевненим, що диво-будинок дасть йому змогу швидко позбутися боргів. Не чекаючи на завершення робіт, він розпочав переговори з кількома наймачами щодо оренди розкішних крамниць, спроектованих на першому поверсі.

Однак, зрештою, йому забракло коштів, а додаткової позики ніде було взяти. Бідолашний Григорович-Барський ще якийсь час сподівався на диво, а потім кинув недобудовану будівлю напризволяще. Її було продано з аукціону для виплати боргів. На торгах переміг власник однієї із заставних Олександр Сироткін, який без остраху накидав ціну, розуміючи, що сплачені гроші будуть спрямовані на задоволення його ж претензії. А на покриття заставної Саранчова вторгованої суми вже не вистачило. Тож його 145 тисяч перетворилися на ніщо.

У грудні 1901 року Сироткін одержав «дану кріпость» на придбану нерухомість. На той час будівельний бум уже скінчився й розпочався відчутний спад. Але в нового власника садиби були вільні гроші, тож він вирішив невдовзі завершити будівництво, ще й звести на подвір’ї триповерховий флігель. Уже наступного року розкішна споруда постала в усій красі. Щоправда, під час завершальних робіт виникли певніускладнення. Слід зазначити, що законодавство Російської імперії не надто суворо обмежувало право на виконання архітектурних проектів. Проте право на їх реалізацію та керування будівельними роботами жорстко ліцензувалося. Щоб його здобути, треба було отримати диплом одного з профільних навчальних закладів або скласти спеціальні іспити. Якимось чином сталося так, що архітектор Карл Шиман не спромігся одержати ліцензію будівельника. Аби безперешкодно будувати, він удавався до послуг підставних фахівців, які погоджувалися на певних умовах подавати за нього до міської управи свою «відповідальну підписку».

Для будівництва на розі вулиць Володимирської та Прорізної «дублером» Шимана став інженер-шляховик Олександр Гілевич. Певний час усе було спокійно, ніхто не помічав підміни. Аж раптом 1902 року через просідання грунту утворилися тріщини в протипожежній глухій стіні – брандмауері. Це привернуло увагу інспекційної комісії. Отут усе й викрилося. Уповноважені чиновники з будівної справи – губернський інженер і міський архітектор – записали у спільному акті: «Під час огляду комісією садиби Сироткіна був присутній якийсь п. Шиман, котрий заявив, що він є особою, яка спостерігала й керувала будівництвом… Але оскільки він, п. Шиман, прав на виконання будівельних робіт не має, то офіційним відповідальним техніком на зазначеній споруді є інженер шляхів сполучень п. Гілевич, який і дав управі відповідну підписку. Те сааме підтвердив і господар будинку п. Сироткін. Ані п. Сироткін, ані хтось інший п. Гілевича на цій споруді не бачив, бо його керування було фіктивним».

Відтоді, щоб надалі все було за законом, за подіями в садибі незмінно спостерігав молодший інженер губернського правління Костянтин Сроковський. На кожному кроці він вимагав у домовласника пояснень, давав йому вказівки. Нескладно здогадатися, на-скільки ця дріб’язкова опіка нервувала бідолаху Сироткіна, котрий і без того вже постраждав матеріально через затримку робіт. Заперечувати Сроковському домовласник, звісно, не міг. Але він усе ж дозволив собі маленьке єхидство. Доповідаючи про усунення недоліків, Олександр Сироткін начебто випадково зробив описку, написавши буквально таке: «Маю честь повідомити будівельне відділення, що я виконав усі нові брандмауери, зазначені в розрахунку цивільного інженера п. СрАковського…».

Слід зауважити, що на кінець 1902 року, коли розкішний «хмарочос» постав у всій красі, він уже не був найвищою приватною спорудою міста. До того часу його перевершив шестиповерховий прибутковий будинок відомого будівельника-підрядника Льва Гінзбурга на вулиці Миколаївській (тепер Архітектора Городецького). А ще через десять років той-таки Гінзбург звів для себе найграндіозніший з-поміж житлових будинків давнього Києва, що увійшов до історії міста як «хмарочос Гінзбурга». Він стояв на вулиці Інститутській, на похилій ділянці, здіймаючись на 8-11 поверхів. Проте нині його не існує: «хмарочос Гінзбурга» згорів 1941 року та був демонтований після війни. А давніший за нього «хмарочос» на перетині Володимирської та Прорізної зберігся до нашого часу. Доля його була нелегкою. На початку минулого століття він цілком справедливо належав до головних архітектурних окрас київських кварталів. Відомий фотограф і видавець Дмитро Марков навіть долучив поштівку з його зображенням до невеликої серії з промовистою назвою «Красивые здания». На нижньому поверсі будинку можна прочитати вивіску французькою мовою: «MARQUISE». Вона нагадує про те, що тут колись розміщувалось кафе-кондитерська «Маркіз». Про неї (як про кав’ярню «Маркізу») згадував у романі «Біла гвардія» Михайло Булгаков. Згодом, у повоєнному радянському Києві, у цьому приміщенні облаштували коктейль-хол, надалі – ресторан «Чайка». А ще пізніше, 1958 року, заклад перетворили на ресторан «Лейпциг» – на честь міста в Німецькій Демократичній Республіці, яке було побратимом столиці України. Фасад будівлі прикрасила назва ресторану, викладена готичними літерами. Загалом тут було 4 зали на 150 місць. Одну з них оформили під старовинний німецький трактир. Кулінари ресторану добре вивчили німецьку кухню, вони проходили спеціальне стажування в НДР. До меню входили такі фірмові страви, як біфштекс по-гамбурзьки, ескалоп по-німецьки, хопель-попель, салат «Німецький» тощо.

Решта поверхів будинку залишалися житловими. Нагорі, в мансарді під дахом, обладнали майстерні для кількох київських художників. На той час найважливіший архітектурний акцент будівлі – наріжну вежу – було втрачено. Її розібрали під час ремонтування споруди, що постраждала внаслідок гітлерівської окупації. А на початку 1990-х виникла потреба в черговому капітальному ремонті. Будинок було відселено. Проте економічна ситуація набула такого стану, що роботи завмерли. Чудова будівля довго стояла занедбаною. Тільки з настанням 2000-х років справа зрушила з місця. Нові приватні власники здійснили перебудову з поновленням історичного декору, навіть висока вежа повернулася на своє місце!

О чем печалится «плачущая вдова»

Особой популярностью среди этих особняков пользуется строение в усадьбе на углу улиц Лютеранской, 23 и Банковой. Его необычный облик, сложный силуэт, замысловатые архитектурные детали служат прекрасным образцом стиля модерн. Фасады особняка отделаны разнообразными материалами: гранитом, бетоном, кованым металлом, кирпичом или керамической плиткой под кирпичную кладку; капитальная ограда участка составляет неразрывное целое с домом. Самое заметное место в декоре здания принадлежит криволинейному центральному фронтону со стороны Лютеранской улицы. Его венчает крупный рельеф — маскарон в виде прекрасного женского лица. В непогоду по каменным щекам стекают дождевые капли и остаются характерные темные следы. Отсюда — название, которое дали особняку киевляне: «дом плачущей вдовы».
Само собой разумеется, история здания обросла легендами. Одну из них пересказывал Виталий Врублевский — в свое время помощник первого секретаря ЦК КПУ Владимира Щербицкого, работавшего в бывшем здании ЦК рядом с особняком. Миф приписывал возведение «дома плачущей вдовы» Владиславу Городецкому: «Его Городецкий, якобы, построил для своей сестры, у которой не сложилась личная жизнь». Есть и другие версии, столь же романтичные — и столь же фантастические.
На самом деле документы и воспоминания современников содержат достоверные сведения как о заказчике, так и о строителе особняка на Лютеранской, 23. Известно, что его владельцем являлся коммерсант, полтавский купец 2-й гильдии Сергей Аршавский, в начале 1905 года купивший усадьбу с небольшим одноэтажным деревянным домиком у подпоручика Льва Гербаневского. Новое двухэтажное каменное здание начали возводить в 1907 году по проекту архитектора Эдуарда Брадтмана, а к лету 1908-го оно было уже вполне готово. Заказчик, судя по всему, представлял собой «бизнесмена нового типа». Если при Гербаневском на территории усадьбы имелись служебные постройки в виде конюшен и сарая для экипажей, то при Аршавском здесь появились два автомобильных гаража и комната для шофера. Каждый этаж представлял собой самостоятельную квартиру с десятью комнатами и всевозможными удобствами — кухней, буфетной, ледником (холодильным помещением), прачечной, винным погребом…

Монограмма Сергея Аршавского «СА» поныне уцелела на фасаде. Но первый владелец жил в своем особняке только пять лет. В августе 1913-го он продал участок и дом киевскому купцу 1-й гильдии Товию Апштейну, владельцу крупной фирмы по торговле металлическими изделиями «Апштейн и сыновья». Любопытно, что нового хозяина здания, скорее всего, не смущали чужие инициалы на стене: старших сыновей, компаньонов и наследников купца Апштейна звали Соломон и Самуил.

«Дом плачущей вдовы» принадлежал семье Апштейн вплоть до революции. Потом здесь размещались разные советские учреждения. Когда в громадном соседнем здании по нынешней улице Банковой, 11 обосновался Центральный комитет украинских большевиков, особняк перешел в собственность управления делами ЦК. Его использовали как резиденцию для партийной элиты и почетных гостей; в подвале дома была оборудована, по словам того же Врублевского, «прелестная сауна». В наши дни весь комплекс ЦК поступил в распоряжение президентской администрации.
Итак, мы убедились, что ни с какой «плачущей вдовой» оформление особняка на Лютеранской не связано. Что же тогда символизирует эффектный маскарон? Этим вопросом уже интересовались исследователи. Профессор искусствоведения Сергей Гиляров, который в своей известной публикации 1936 года «Архітектура Києва передвоєнної доби» едва ли не первым указал на Брадтмана как на автора особняка, мимоходом отметил: «Ефектно виділений середній ризоліт увінчано рельєфною головою медузи». Имеется в виду, понятно, Горгона Медуза из знаменитого мифа о Персее. Его толкование повторяли и другие авторы. 

Но согласиться с этим трудно — хотя бы потому, что на художественных изображениях Медузы всегда бросаются в глаза ее волосы-змеи. У «плачущей вдовы» ничего подобного не видно. 
Между тем нетрудно убедиться, что маскарон на фасаде особняка — не просто портрет женщины. Здесь изображено крылатое существо, чьи распластанные крылья отчетливо видны позади. Птица с женским ликом? Что ж, в искусстве встречаются такие образы. Вспомним райских птиц из славянской мифологии. В 1896 году художник Виктор Васнецов написал картину «Сирин и Алконост. Песнь радости и печали». Справа — светлая, лучащаяся счастьем птица Сирин. Слева — темная, в тяжелом золотом венце птица Алконост. У нее голова прекрасной женщины, из глаз которой текут слезы. 

Не это ли аналогия с «плачущей вдовой»? Но нет,

Сирин и Алконост — поющие птицы, а у маскарона уста сомкнуты. 
Однако тем же Васнецовым в 1897 году был представлен на холсте еще один подобный мифологический образ — Гамаюн. Это всеведущая птица, которая может открыть тайны грядущего, но только тем, кто способен воспринять их. 

Картина Васнецова «Гамаюн, птица вещая» произвела сильное впечатление на поэта Александра Блока. В 1899 году он написал одноименное стихотворение:

На гладях бесконечных вод,
Закатом в пурпур облеченных,
Она вещает и поет,
Не в силах крыл поднять смятенных…
Вещает иго злых татар,
Вещает казней ряд кровавых,
И трус, и голод, и пожар,
Злодеев силу, гибель правых…
Предвечным ужасом объят,
Прекрасный лик горит любовью,
Но вещей правдою звучат
Уста, запекшиеся кровью!..

Рельеф на фасаде особняка действительно близок к образу вещей птицы Гамаюн, столь популярному в эпоху увлечения символизмом и модерном. Глубокий, проникающий взгляд. Печаль — неизменная спутница «многого знания». И еще одна характерная деталь: лик женщины увенчан каштановыми листьями, которые расходятся из одной точки во лбу. Архитектор Елена Сидорова указывает на эту точку как на «место «третьего глаза», то есть чакры «аджна», наделяющей свойством предвидеть будущее». Отметим, что почерпнутое из индуизма понятие о межбровной чакре, связанной с ясновидением, было известно во времена строительства дома на Лютеранской из модного тогда эзотерического учения Елены Блаватской.

Каково бы ни было толкование необычного маскарона, сейчас мы все равно не знаем, кому и в какой связи принадлежала идея увенчать дом таким изображением — домовладельцу, архитектору или неизвестному нам скульптору, участвовавшему в оформлении особняка. Но прекрасный женский лик оказался в полной гармонии с архитектурным замыслом, автором которого был талантливый киевский зодчий Эдуард Брадтман.

 

Присутствені місця: цитадель бюрократизму

Державні установи у ті часи йменували «казенними присутствіями». Тож місця їх розташування називалися саме «присутственими». У Києві ще за Олександра І було зведено відповідну споруду за проектом майстра класицизму Андрія Меленського. Будинок з чотириколонним портиком стояв на терені сучасного Маріїнського парку, приблизно на вісі Кріпосного провулка. Крім двох основних поверхів, де містилися губернське правління, поліція та інші «присутствія», він мав розвинений підвал, де утримувалися цивільні арештанти. Але стрімке розплодження бюрократичних структур імперії зробило це приміщення надто затісним.

У день святого Володимира, 15 липня 1854 року, відбулося урочисте закладання нових Присутствених місць у осередку київської давнини – поряд зі Святою Софією.

Колись тут тулилися до старих укріплень невеликі обивательські будиночки. Але тепер укріплення були зриті, житлові квартали знесені, й натомість з’явився трикутний майданчик. Його утворили три містобудівні вісі. Однією з них була старовинна Житомирська вулиця (її тоді розрізали на дві частини – сучасні Велику Житомирську та Малу Житомирську). Другою віссю виявилася новопрокладена Володимирська вулиця: замість ланцюжка тісних та кривих вуличок пролягла стрімка широка магістраль на зразок петербурзьких «першпектив». І, нарешті, третьою віссю став новий просторий майдан від Софійської до Михайлівської дзвіниці. Вздовж напрямку цієї останньої вісі й було зорієнтовано головний фасад нових Присутствених місць. Його проектна довжина перевищила двісті метрів.

Зведення будинку пов’язане з іменами трьох зодчих. Двоє з них, Ксаверій Скаржинський та Іван Штром, були відомими столичними фахівцями Штром саме у цей час завершував у Києві будівництво Кадетського корпусу – сучасного приміщення Міністерства оборони України). Третій, Михайло Іконников, корінний киянин, працював тоді київським губернським архітектором. Освячення Присутствених місць відбулося 155 років тому – восени 1857-го. Величезна споруда, що складалася з три– та двоповерхових об’ємів на глибокому підвалі, стала невід’ємною частиною панорами старого Києва. Сучасник, відомий історіограф міста Микола Закревський, зауважив про новий будинок: «Фасад його дещо похмурий». Власне, це було притаманне багатьом будівлям стилю пізнього классицизму миколаївської доби – масивним, симетричним, монотонно опорядженим.

Присутствені місця одразу заповнило чиновництво. Той самий Закревський навів чималий перелік установ, що діяли тут, – Губернське управління, Палата державного майна, Казначейство, Будівельне відділення, Наказ громадського догляду, Дворянська опіка, Міська та Земська поліція, установи суду й прокуратури, архіви… На нижньому поверсі містилася друкарня Губернського управління. Внаслідок реформи вітчизняного судочинства було запроваджено окружні суди та апеляційні органи – судові палати. У Києві ці установи теж розташувалися у Присутствених місцях. Розгляд судових справ провадився гласно, тож за проектом Михайла Іконникова у південно-західному крилі та у центральному об’ємі будівлі було влаштовано великі зали на третьому поверсі. У цих залах відбулося чимало гучних процесів. Чи не найвідомішим із них був процес Бейліса, що проходив восени 1913 року. Дрібного єврейського службовця Менделя Бейліса притягли до суду за безглуздим середньовічним звинуваченням: нібито він забив християнського хл опця, щоб використати його кров з ритуальною метою. Процес привернув увагу всього світу; серед журналістів, які висвітлювали події, був відомий письменник Володимир Короленко. На щастя, зусилля адвокатів і підтримка прогресивної громадськості не лишилися марними: суд присяжних ви- правдав безневинну людину.

Щодня сотні урядовців у службових мундирах заповнювали незліченні кімнати споруди Присутствених місць на Володимирській, 15. Свого часу тут служив хлопцем-переписувачем майбутній письменник Григорій Григор’єв. На сторінках книжки «У старому Києві» він зобразив середовище бюрократів і хабарників, невігласів та підлабузників, які пнулися зі шкіри, аби впійма ти поблажливу посмішку начальника і мати надію на подальше підвищення у чині.

Але заради справедливості треба зазначити, що траплялися й винятки. Скажімо, серед чиновників Окружного суду були гідні поваги люди – видатний історик України Олександр Лазаревський або відомий фахівець із садівництва Олександр Осипов. Колись тут працював також місцевий літератор Павло Тулуб – батько української письменниці Зінаїди Тулуб. Розповідають, що його поетичний хист негативно позначився на службовій кар’єрі. Адже на роздратований запит начальства щодо невиконаних справ він одного разу відповів віршем:

Дел осталось только восемь, Но, на Бога уповая, Я надеюсь, мы их скосим, Как траву в начале мая.

Одного урядовця з Присутствених місць ми вже згадували вище: це губернський архітектор Михайло Іконников (до речі, брат відомого історика, професора Київського університету Володимира Іконникова). За довгі роки його служби Київ з невеликого провінційного міста перетворився на потужний економічний центр. Коли Іконников відзначав півсторіччя своєї професійної діяльності, промайнула згадка, що протягом усього цього строку він жодного разу не скористався правом на відпустку!

З часом бюрократичний апарат розростався, і навіть двохсотметровий фасад виявився недостатнім. Спочатку (у 1900 році) двоповерхові частини Присутствених місць довелося надбудувати до трьох поверхів за проектом архітектора Геннадія Антоновського. Але й цього не вистачало, тому в 1908–1909 роках над триповерховими частинами первісногооб’єму було надбудовано четвертий поверх (проект губернського інженера Володимира Безсмертного).

Крім того, на Львівській площі, 14, з метою розвантаження Присутствених місць було зведено нову будівлю для Казенної палати і скарбниці (нині навчальний заклад).

За радянської доби соціалістичні бюрократи з губернського (пізніше окружного та обласного) керівництва здобули для себе нові приміщення, і в колишніх Присутствених місцях лишилися тільки органи міліції та суду.

У сумнопам’ятні 1930-і роки Володимирська вулиця носила ім’я Короленка, тож місцеве УВС знаходилося за адресою: Короленка, 15. Цю адресу кияни сприймали так само, як москвичі – Петрівка, 38. Побутував похмурий жарт: «Короленка, 15, – найвищий будинок у Києві: звідти Сибір видно».

У 1970-і роки до комплексу увійшов 6-поверховий об’єм сучасної архітектури. Щоправда, зведено його в глибині кварталу, а ззовні цієї будівлі практично не видно. Навіть цієї добудови апаратникам не вистачило. І ось у 1987–1988 роках над одним з двох відрізків головного будинку, що залишався триповерховим (зі східного боку), надбудували четвертий поверх. Цей «погон», на жаль, порушив класицистичну симетрію споруди.

На закінчення нагадаємо, що до великого трикутного кварталу Присутствених місць входять й інші історичні будівлі. Найцікавіша з них – Старокиївська пожежна частина зі стрункою каланчею на розі Володимирської та Великої Житомирської вулиць. Але це – тема для окремої розповіді.

Колишнє передмістя Деміївка

На початку свого існування, у першій половині ХІХ сторіччя, Деміївка фігурувала в матеріалах Київського повіту як невеличке приміське село за Либіддю, розташоване на виїзді з міста на Васильківський поштовий тракт. Його населення ледве сягало 150–200 жителів. Проте прокладення наприкінці 1860-х років залізниці вздовж межі між Києвом та Деміївкою вдихнуло нове життя у скромне передмістя.

Уже в 1869–1870 роках тут спорудили Київський цукрово-рафінадний завод, котрий швидко став одним з найбільших підприємств усього регіону. Його річне виробництво на початку існування становило близько 200 тисяч пудів рафінаду (нагадаємо, що 1 пуд дорівнює 16,5 кг), а сто років тому вже перевищувало 2 мільйони пудів. Частина робітників жила в гуртожитках-«казармах» безпосередньо на території заводу.

На початку ХХ століття чоловічі «казарми» було розраховано на 950 мешканців, жіночі – на 500. При цукровому заводі діяли власна лікарня, початкові училища для дітей працівників. Невдовзі в цій місцевості з’явилися й інші підприємства: броварня, миловарня, склозавод, цегельні. На початку 1890- х років купець Валентин Єфімов започаткував тут цукеркове виробництво. Спершу його фабрика була кустарним закладом. У 1897-му Єфімов вирішив розширити його, перетворивши на акціонерне підприємство. Щоправда, його «менеджмент» виявився невдалим, і реорганізована фабрика зазнавала значних збитків. Тоді 1901 року акціонери змінили керівництво. Підприємство очолили вихідці зі Швейцарії брати Вюрглери. Вони зуміли оновити фабричне обладнання, спорудили нові корпуси, поліпшили якість сировини. Усе це сприяло покращенню справ, і «парова фабрика шоколаду та цукерок» у Деміївці почала давати солідні прибутки (при цьому фірма зберегла назву «Валентин Єфімов», хоча невдаха-купець практично не брав участі в її роботі).

Зрештою, за висловом краєзнавця Лаврентія Похилевича, Деміївка стала «дитиною двох матерів: села та міста». І справді, тутешнє населення за змістом своєї діяльності вже мало чимвідрізнялося від міського. Утім, слід визнати, що освіченість переважної частини мешканців довгий час перебувала на невисокому рівні – більшість із них були неписьменними.

Ось характерний опис відпочинку деміївських трударів, залишений французьким письменником Віктором Тіссо, котрий побував тут у 1881 році: «Просто перед рафінадним заводом пролягає ціла вулиця шинків і винних крамниць. У недільні та святкові дні її пожвавлюють мальовничі групи робітників та робітниць. Дівчата, які весь тиждень працюють босоніж, приходять сюди свіжі й ошатні, взуті в начищені до дзеркального блиску чобітки, сідають на лави перед шинком і лущать горішки або гризуть диняче насіння. Робітники в неділю прогулюються, перехопивши ремінцем довге волосся й насвистуючи крізь зуби… Деякі грають у корок або в орлянку; інших можна побачити також сидячими навпочіпки, оповідаючи одне одному бувальщини. Зустрічаються й такі, хто танцює під гармонь. Увечері шинки заповнюються, і всі йдуть туди. За столиками починаються картярські партії. Молоді робітники пропонують горілку молодим робітницям, а сивобороді старі, розчулені повторними узливаннями, цілуються, присягаючись у вічній дружбі… Перед тим як зачиниться заводська брама, можна спостерігати процесії чоловіків і жінок, котрі, хитаючись, перетинають вулицю; дехто підтримує одне одного, інші валяться на землю, але з Божою поміччю швидко підводяться».

У міру ускладнення виробництва роботодавці потребували дедалі більш кваліфікованих і відповідальних трудівників. Алкоголічне дозвілля аж ніяк не сприяло цьому. Розв’язуючи проблему народної тверезості, влада утримувала мережу «народних чайних», а при них – безкоштовні бібліотеки-читальні. Зрештою, такий заклад з’явився й у Деміївці. Свою бібліотеку отримали також робітники цукрово-рафінадного заводу. Водночас у передмісті поширювалася освітня мережа, відчинялися нові початкові училища. Запровадження самоврядних земських установ у західних губерніях імперії, зокрема й у Київській, дало змогу деміївцям ще активніше дбати про своє село, загальне населення якого сто років тому налічувало майже 3000 мешканців.

У 1882–1883 роках для жителів Деміївки було споруджено дерев’яну Вознесенську церкву. На початку 1900-х років парафіяльний храм розширили та обклали цеглою за проектом архітектора Євгена Єрмакова. Саме тут 1907 року відбулося вінчання славетної поетеси Лариси Косач – Лесі Українки та знавця музичного фольклору Климента Квітки.

Відомий київський підприємець Давид Марголін допоміг мешканцям Деміївки владнати транспортну проблему. Він організував у передмісті трамвайний рух. 1910 року деміївські трамваї рушили Васильківською вулицею, у 1912–1915 роках було прокладено додаткові гілки Китаївською та Саперною вулицями. 1911-го в Деміївці звели перший монумент. То було погруддя царя Олександра ІІ, розміщене приблизно навпроти церкви (не збереглося).

Коли розпочалася Перша світова війна, Деміївка одержала ще одне значне промислове підприємство. Наприкінці позаминуло горілчаний склад (його корпуси та красиву браму проектував видатний київський архітектор Володимир Ніколаєв), але запроваджений на час війни в Російській імперії «сухий закон» зробив його непотрібним. Тож приміщення складу швидко пристосували під завод для виробництва снарядів. На ньому працювали понад 1800 робітників.

Передмістя дедалі більше зміцнювало зв’язок із містом. Фактично досить було перетнути залізничну колію та місток через Либідь, аби із села потрапити до Либідської поліцейської дільниці Києва. Включення Деміївки до міста нібито напрошувалось, і це питання не раз стояло на порядку денному Київської міської думи. Проте позитивного вирішення довго не було. Можна назвати дві головні причини цього дивного факту. З одного боку, «батьки міста» не надто прагнули обтяжувати себе додатковими клопотами з благоустрою передмістя. З іншого боку, це булоневигідно для єврейської людності, що становила значну частину населення Деміївки. Право на вільне проживання в Києві тоді мали лише окремі категорії осіб юдейського віросповідання, і приєднання Деміївки до міста автоматично призводило до виселення сотень родин.

Проте 1917 року обмеження для євреїв були скасовані. Незабаром, за першої спроби створення незалежної України, статус передмістя змінився. У січні 1918-го було оприлюднено постанову оновленої Київської думи стосовно зарахування села Деміївка до складу Києва. 17 вересня того самого року, вже за гетьманської Української Держави, цей акт було затверджено урядом у вигляді Закону про приєднання до Києва Деміївки та Саперної слобідки.

Коли ж громадянська війна закінчилась і навкруги усталилась більшовицька влада, у 1920 році було утворено Деміївський район міста Києва. Тут виникали нові громадські установи, серед них – робітничий клуб у приміщенні колишньої синагоги на вулиці Васильківській, 22 (нині проспект 40-річчя Жовтня). Однак невдовзі топонім «Деміївка» було на кілька десятиріч «вилучено з обігу». Натомість з’явилась назва «Сталінка» на честь генсека Йосипа Сталіна.

З 1937 року було запроваджено нову схему міського районування. Після цього Деміївка Сталінка опинилась на території Кагановичського району, перейменованого 1957-го на Московський. Тоді ж, іще перед війною, корпуси потужного цукрово-рафінадного заводу було передано кондитерській фабриці, яка вже не мала ім’я Валентина Єфімова, а називалася на честь засновника революційного вчення Карла Маркса. Колишній снарядний завод на межі 1920-х – 1930-х років перетворили на підприємство «Червоний гумовик» (згодом «Київгума»).

Війна завдала Деміївці, біля якої тривали запеклі оборонні бої, чимало ран. Але місцевість успішно відбудували. Відтоді й до нинішніх часів тут з’являються щодалі нові великі житлові та громадські споруди. 1960 року на Московській площі відкрився автовокзал. У 1980-х роках було зведено хмарочос найбільшої вітчизняної книгозбірні – Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. Нещодавно сучасне приміщення отримала державна адміністрація Голосіївського району, сформованного у 2001 році. Помалу зникають будівлі, котрі пам’ятали давнє минуле Деміївки. Одна з них, на проспекті 40-річчя Жовтня, 11, була споруджена 1905 року коштом цегельних фабрикантів Доломакіних. Її довелося знести у 2008-му через будівництво великої транспортної розв’язки на Московській площі.

Сьогочасні квартали Деміївки вже давно сприймаються як справжня міська територія. І хіба що старовинна Вознесенська церква досі трохи нагадує про сільське минуле колишнього передмістя.

Київська духовна академія і духовна семінарія

За ініціативи імператора Олександра І відбулося реформування навчальних закладів, і 1808 року було видано новий Устав духовних шкіл, які переходили на триступеневу систему освіти: духовні училища (початкова освіта), духовні семінарії (середня освіта) і духовні академії (вища освіта).

На початку ХІХ ст. Київська академія переживала матеріальну і освітню кризу внаслідок зменшення коштів на її утримання, невиправданого збільшення кількості предметів, відсутності розподілу між початковими, середніми та вищими класами, де одночасно вивчали і граматику, і богослов’я. Комісія духовних училищ при Святійшому Синоді вирішила розділити академію на три незалежні духовні навчальні заклади: училище, семінарію і академію. У 1817 році було відкрито Київську духовну семінарію, а за два роки відкрилася відновлена Київська духовна академія.

Змінився і контингент студентів: раніше до Братської школи, Києво-Могилянської колегії та Київської академії віддавали своїх дітей козацька старшина, заможні городяни та козаки, тепер до семінарії вступали передусім діти духівництва. На перший курс набирали 120 студентів православного віросповідання – крім українців та росіян, тут навчалися серби, чорногорці, молдавани, валахи і болгари. Особлива увага приділялася розвитку творчих і ораторських здібностей студентів: протягом усіх років навчання вони не лише вивчали богословські дисципліни, а й писали безліч творів з філософської, богословської та літературної тематики. Оволодінню знаннями допомагала і величезна бібліотека семінарії та академії, яка розміщувалася на двох поверхах і налічувала понад 26 тисяч томів.

Навчання в Київській духовній семінарії було триступеневим. У нижчому відділенні («словесності») основна увага приділялася вивченню словесності та класичної російської літератури, а також основам математичних наук – алгебри, геометрії, тригонометрії та фізики. І якщо написання творів давалося більшості студентів легко, а кращі з них навіть було видано друком та премійовано коштом благодійного фонду графа Румянцева і преосвященнійшого Є. Болховітінова, то з точними науками справи були геть кепські. Це надихнуло одного з учителів геометрії на «творчий» експеримент: для розв’язання задач з пірамідою складалася справжня піраміда з яблук (на щастя, ринок був поряд), а після успішного розв’язання всі «складові» задачі з’їдалися задоволеними студентами на чолі з учителем.

У середньому відділенні семінарії основними були предмети філософської групи – психологія, логіка, огляд філософських вчень, а у старшому – гомілетика (мистецтво проповідей), церковні закони, духовні закони тощо.

Серед випускників Київської духовної семінарії були і цілі родини священиків, оскільки за тогочасною традицією сини продовжували духовну справу батьків і дідів, а доньки ставали матушками. Відомо, що зі стін семінарії вийшло кілька поколінь священиків родин Ганіцьких, Березницьких та Костецьких. Протоієрей Іоанн Березницький був найвідомішим місіонером ХІХ століття у Київській губернії, боровся з сектантством, протягом 17 років займав посади помічника благочинного і благочинного 3-го округу Звенигородського повіту, був нагороджений наперсним хрестом від Святійшого Синоду і орденом Св. Анни 3-го ступеня за місіонерські заслуги. А ще уславився як автор чудових різдвяних колядок, до яких власноруч написав тексти і музику, та кількох віршованих збірок і прози українською та російською мовами. Він залюбки навчав своїх колядок місцеву молодь і готував з нею різдвяні вистави. Поетичні здібності мав і його син Василь, теж випускник Київської духовної семінарії, який замінив батька на посаді благочинного. Його вірші були схожі на ліричні романси ХІХ століття і зберігалися в родині. Високу посаду благочинного 1-го округу Липовецького повіту займав ще один випускник семінарії протоієрей Іоанн Костецький, який разом з сином Олексієм, священиком-випускником цієї ж семінарії, займався просвітництвом серед сільського населення Київської губернії, відкриваючи церковно-парафіяльні школи і бібліотеки, за що удостоювався багатьох церковних нагород. Поряд з їхніми похованнями в с. Степанці минулої осені несподівано зацвів кущ махрового бузку…

З відкриттям у 1819 році поновився набір студентів до Київської духовної академії. Набір проводився раз на два роки, для вступу слід було скласти іспити з догматичного богослов’я (чи православного християнського катехізису для випускників гімназій), загальної церковної історії, грецької мови та латини і три твори – філософський, богословський та літературний. Академію всіляко підтримували такі видатні ієрархи православної церкви, як київський митрополит Євгеній (Болховітінов) і київський митрополит Філарет (Амфітеатров).

Київська духовна академія продовжила традиції не лише духовної освіти, а й духовної музичної культури, успадкованої від Києво-Могилянської колегії та Київської академії. Її ректор, преосвященнійший Філарет, заснував у 1875 році церковно-археологічний музей, придбавши за величезні кошти колекцію з 220 ікон ХІV- ХVІ ст. у московського купця Сорокіна. Про її унікальну цінність свідчить і той факт, що під час експонування частини колекції на Всесвітній виставці в Парижі купець Сорокін був нагороджений іменною бронзовою медаллю. В подальшому колекція значно розширилася і поповнилася старовинними іконами з Михайлівського Золотоверхого монастиря, церкви Спаса-на-Берестові, церкви Різдва Христова на Подолі, археологічними знахідками давньоруського, литовсько-руського, козацького періодів. У музеї зберігався фрагмент герба Київської ратуші з мідним чеканним зображенням царя Петра І, а зі старої академії – професорська кафедра, імператорське крісло з підніжжям та стара печатка академії. Серед ікон були рідкісні – такі, як незвична ікона св. Трійці з с. Семигори Київської губернії (ХVІ ст.).

Реформування духовної освіти продовжив своїм указом 1869 року імператор Олександр ІІ. У Духовних академіях Російської імперії було введено три відділення: богословське, церковно-історичне і церковно-практичне, а дисципліни розподілено на обов’язкові та спеціальні. Втім, основні реформи було скасовано вже за часів Олександра ІІІ у 1884 році. У ХХ столітті Київська духовна семінарія і Київська духовна академія пережили важкі часи. Після Лютневої революції 1917 року Святійший Синод видав Тимчасові правила для Духовних академій, після Жовтневої революції фінансування Київської духовної академії з Петрограда припинилося, Центральна Рада також не утримувала її, хоча згодом академія підтримала уряд гетьмана Павла Скоропадського і навіть відкрила нові кафедри: історії України, української мови, української літератури, західноруського права та історії Української Церкви. Однак після того, як гетьман П. Скоропадський виїхав з України разом із німецькими військами, в умовах постійної зміни влади в Києві навчальний процес в академії кілька разів припинявся.

У лютому 1920 року Київський губвиконком зареєстрував Київське православне богословське товариство і Київську православну богословську академію, однак наприкінці 1923 року життя в академії завмерло, частину викладачів було репресовано, частина емігрувала.

Відродження Київської духовної семінарії почалося лише 1947 року – спочатку в Михайлівському монастирі, а згодом при Андріївській церкві. У другій половині 1950-х років гоніння радянської влади на церкву відновилися, що ускладнило роботу семінарії, поменшало слухачів, а 1960 року Київську семінарію було взагалі закрито і відновилася робота лише 1989-го. 1 травня 2007 року рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви новим ректором Київської духовної академії і семінарії був призначений єпископ (зараз – митрополит) Бориспільський Антоній (Паканич). Нині у Київській духовній академії і семінарії навчаються 340 студентів на стаціонарі та понад 700 – на заочному відділенні, діють катехізаторські курси для мирян.

Магістрат на Подолі

Ще в XV столітті задля покращення добробуту киян, раз у раз порушуваного наскоками ординців, місту було надане самоврядування за Магдебурзьким правом. Київ тоді входив до складу Великого князівства Литовського. Резиденцією призначеного сюди вищою владою воєводи був дерев’яний замок на пагорбі, донині відомому як Замкова гора. Але Магдебурзьке право забезпечувало для осілих мешканців міста – міщан і купців – власну систему юридичних норм та незалежне судочинство. 

Керівним міським органом був виборний магістрат. Переважна частина населення зосереджувалася на Подолі, тому нерідко казали, що самоврядуванню підлягає «місто Києво-Поділ». 

До складу магістрату входили дванадцять осіб. Вони поділялися на дві колегії – раду та лаву. Рада на чолі з війтом переймалася справами міського управління, а лава, очолювана бурмістром, була органом судочинства. Правителі Литви, а потім і Речі Посполитої, до якої після Люблінської унії 1569 року належав Київ, неодноразово підтверджували незалежність магістратського суду від замкового, себто воєводського. Повноваження магістрату залишилися чинними й після того, як відшуміли козацькі війни та Київ опинився у складі Московського царства. Будівля ратуші в цей час стояла посеред торговельного майдану на Подолі (сучасна Контрактова площа). 1697 року до її довгастого корпусу прибудували струнку кам’яну вежу приблизно 30 метрів заввишки, увінчану шпилем із двоголовим орлом. Окрасою вежі був «зекгар», або «дзегар», – куранти, які били щогодини. У 1718 році будинок магістрату було пошкоджено пожежею. Відремонтувати його вдалося тільки 1737-го (за магістратською доповіддю, через те, що «в киян надто мало грошей»). Якими ж статтями був обмежений перелік прибутків муніципального бюджету? Їхню левову частку складали надходження від торгівлі в шинках «хлібним вином» чи «гарячим вином», тобто горілкою. 

Монопольний продаж оковитої місцевого виробництва належав до найважливіших міських привілеїв. Приміром, за даними на 1761 рік, із 6464 руб. 13 коп. сумарних надходжень до міської каси на «п’яні гроші» з шинків припадало 5059 руб. 92 коп., або понад 78 відсоткв. Цей відсоток міг би бути ще вищим, але магістратові ніяк не вдавалося нейтралізувати конкурентів, котрі підривали його монополію: винокурінням і продажем спиртного на шкоду місту таємно чи явно займалися зайшлі козаки, монастирі й навіть представники царської адміністрації. Серед інших, менш вагомих джерел міської скарбниці, можна згадати, зокрема, вивірення мір і ваг для торговців, переправу на поромах, плотах та наплавних мостах через Дніпро, оренду муніципальної нерухомості тощо. 

Що ж до видаткової частини, то дослідники міських бюджетів Києва за різні роки XVIII століття виявили цікаву картину. Не більш ніж третина магістратських витрат ішла на господарчі потреби та на різні державні повинності, покладені на місто (наприклад, поштова). 

До 20 відсотків бюджету коштувало утримання посадових осіб. Самому лише війту щорічно видавали чималеньку «натуральну платню»: сто відер «гарячого вина», стільки ж меду й пива, сто колод соснового лісу, сто возів дров та інше (усе це називалося «юргенс»). 

Водночас мало не половина міського бюджету витрачалася на різноманітні презенти можновладцям – губернаторам, гетьманам, митрополитам. Підношення робилися як грошима, так і натурою: дарували продукти, міцні напої, сукно, худобу. 

Коли чиновники магістрату відряджались у міських справах до Петербурга, вони теж, ясна річ, їхали не з порожніми руками. За такого розподілу в касі мерії не лишалося ані шеляга на «соціалку». Зокрема, жодним чином не забезпечувалося піклування про жебраків, тож їх просто видворяли за межі Києва. Не в змозі звести баланс, магістрат систематично звертався до вищої влади з проханнями про дотації. Іноді вдавалося в такий спосіб заткнути якусь дірку, але загалом на урядові подачки складно було розгулятися – вони ледь-ледь сягали 500 –1000 рублів. Доводиться визнати, що за такої ситуації магістрат що далі, то більше ставав інструментом із зосередження муніципальних прибутків у руках вузького кола міських воротіїв. Траплялося, що його повноваження значно обмежувалися, особливо за часів правління цариці Катерини ІІ. Проте її син Павло І повернув Києву Магдебурзьке право в попередньому обсязі, а наступний самодержець Олександр І залишив це розпорядження чинним. Отже, ще впродовж певного часу магістратські діячі вершили свої справи у представницьких приміщеннях магістрату – «скарбовій» і «судовій» залах. Тут-таки відбувалися урочисті прийоми та бали. А безпосередньо до південного фасаду ратуші бу-ло прибудовано шинок, мабуть, для «розслабляння» після робо ти. З неабияким розмахом проводилися традиційні урочистості на Медовий Спас (1 серпня за старим стилем) та Богоявлення (6 січня). У ці дні «міська сторожа» – дві тисячі піхотинців від усіх п’ятнадцяти ремісничих цехів і п’ятсот вершників під золотою магістратською корогвою – крокувала в парадному вбранні вулицями Подолу, ефектно демонструючи вірність прадавнім звичаям. Усе це тривало до скасування Магдебурзького права для Києва царем Миколою І у 1834 –1835 роках. 

Серед ратушного майна зустрічалося кілька характерних реліквій. Однією з них була печатка, якою скріпляли міські документи. На ній було розміщено емблему «міста Києво-Подолу» – руку, що тримала лук-самостріл, так звану «кушу». Вона фактично становила міський герб. 

Проте в ті ж часи був поширений інший символ Києва – зображення архангела Михаїла. Тож на будівлі магістрату містився мідний рельєф архістратига. Щоправда, назвати його гербом було б неправильно, оскільки визнаний для Києва геральдичний архангел Михаїл був озброєний мечем, а на ратушній скульптурі він тримав списа, яким колов змія. Це зображення розміщувалось на вежі біля «дзегаря». Була поширена оповідь про те, що нібито щогодини архістратиг б’є змія в пащу списом і від цього навіть летять іскри. Але подальші дослідження не підтвердили наявності в рельєфі настільки складних механічних пристроїв. 

За припущенням істориків, у центрі двоголового орла, що увінчував шпиль ратуші, містився овальний мідний барельєф царя Петра І на коні, який згодом потрапив до музею. Навколо нього було зроблено напис: «Цар Петро Олексійович, усієї Великої, Малої й Білої Росії самодержець». Ще одна скульптура прикрашала фасад над галереєю другого поверху ратуші. То було зображення богині правосуддя Феміди. Його виготовили з міді 1777 року коштом магістратських діячів і на постаменті під статуєю розмістили напис із переліком їхніх імен – війта Григорія Пивоварова, бурмістра Дмитра Александровича та райці (члена ради) Миколи Леонтовича. Статуя становила своєрідний зразок української барокової скульптури. Характерно, що, всупереч давній традиції, Феміду показано не із зав’язаними очима, а зрячою, пов’язка ж міститься в неї на лобі. 

Старовинна ратуша десятиліттями височіла понад скромними житловими будинками та ринковими крамницями Подолу. 

Від неї в усі боки розбігалися тісні, криві вулички. Схоже, архаїчний, цілком провінційний вигляд тогочасного центру Києва муляв очі імперській владі. Про це свідчить рішення щодо початку в 1809 році будівництва величезного Гостинного двору на місці ветхого торговища буквально впритул до ратуші. 

Масштабна пожежа в липні 1811-го, яка спопелила майже весь Поділ, певною мірою звільнила руки адміністрації для кращого облаштування центральної площі. Київський міський архітектор Андрій Меленський про всяк випадок виконав креслення можливої відбудови вельми обгорілої ратуші, але на новому генплані Подолу вона вже була відсутня. Військовий губернатор Михайло Милорадович у листі до Петербурга пояснював: «Стара ж будівля магістрату, розташована за кілька кроків від нового будівництва Гостинного двору, зовсім там не до ладу, і вона від великої пожежі є настільки пошкодженою, що потребує розбирання в капітальних стінах та побудови нової». 

Незабаром цар Олександр I вирішив долю Подолу, обравши для його розпланування варіант, запропонований зодчим Вільямом (Василем) Гесте. Автор зі справжнім столичним розмахом розробив проект міського громадського комплексу, який мав зайняти простір на нинішній Контрактовій площі між вулицями Костянтинівською та Межигірською. Комплекс складався з трьох будівель класичного стилю: праворуч – Контрактовий будинок як осередок ділового життя всього краю, ліворуч – поштамт, а в центрі – корпус магістрату, прикрашений ошатним портиком та увінчаний вежею. Споруди з’єднувалися колонадою, у якій передбачалося місце й для крамниць. 

На жаль, ефектний задум залишився тільки на папері (для засідань магістрату після пожежі використовували орендоване приміщення). У міста забракло коштів на його виконання. 

З усього комплексу Гесте було побудовано лише Контрактовий будинок, на спорудження котрого, до речі, пішла цегла від розібраної старої ратуші. Утім, місце для зведення інших будівель так і було порожнім. Тож згодом архітектори-реставратори Валентина Шевченко та Юрій Лосицький підготували проект реконструкції Контрактової (тоді Червоної) площі з побудовою всього комплексу Гесте згідно з архівними кресленнями. Частково цей задум було втілено в життя в 1980 –1990-х роках, коли відтворили фонтан «Самсон», реставрували відповідно до первинного задуму Гостинний двір та відновили церкву Богороди ці Пирогощі. Можливість його подальшої реалізації досі залишається актуальною. Щоправда, навряд є виправданою пропозиція відбудувати одразу два магістрати: один – у комплексі Гесте, а другий – у вигляді старої ратуші на місці скверу між «Самсоном» і пам’ятником Григорію Сковороді. Останній, вочевидь, у класицистичному ансамблі буде справді «зовсім не до ладу», і його варто показувати лише у вигляді макета чи стенда.

 

Оперний театр

Появі цієї чудової споруди передувала трагічна подія: у лютому 1896 р., після ранкової вистави опери «Євгеній Онегін» Петра Чайковського, в одній з гримувальних кімнат спалахнула пожежа. Вогонь поширився блискавично і вже за кілька годин від Міського театру, збудованого 1856 р. за проектом архітектора Івана Штрома, залишилися обвуглені стіни.
У полум’ї загинули одна з кращих у Російській імперії музичних бібліотек, костюми і декорації багатьох вистав. Сцени третього (після Москви і Петербурга) постійного музичного театру не стало…
Як не дивно, але це не був якийсь винятковий випадок. Тільки за два роки (1889-1891) в Європі та Америці згоріли 22 театральні приміщення!
Кияни, які щиро любили свій затишний, усього на 849 місць театр, зажадали від «батьків міста» якнайшвидше спорудити нову будівлю. Але чекати довелося довгих п’ять років.
Після запальних диспутів і суперечок, міська дума ухвалила провести міжнародний конкурс на проект Київської опери. У ньому взяли участь три десятки архітекторів з України, Росії, Німеччини, Франції та Італії. 25 лютого 1897 р. журі оголосило результати. Кращим визнали проект головного архітектора дирекції імператорських театрів, академіка Віктора Шретера. Невдовзі до Києва надійшла технічна документація — 280 креслень, з яких мала постати вишукана неоренесансна споруда. Підряд на будівництво від міської думи отримав відомий київський архітектор Володимир Ніколаєв, під керівництвом якого 1898 року і взялися до справи. Завершити планували за два роки, та, попри швидкі темпи й усі задіяні ресурси (300-500 робітників та понад 60 коней одночасно), знадобився ще один рік. 16 вересня 1901 року вишукана публіка з хвилюванням прийшла на довгоочікуване відкриття. Віктора Шретера серед глядачів не було. До урочистого освячення нового приміщення Київської Опери її автор не дожив лише кількох місяців. Зате його творіння вражало тогочасну уяву! Багато прикрашений ліпниною напівовальний фасад, строгі, глибокі арки здіймають міцну будівлю у висоту. А в середині — венеційські дзеркала, позолота, бронза, візерункова ліпнина стін і стелі, мармур сходів і мозаїка підлоги; вишукані оксамитові крісла та витончені світильники з Відня; цариця-люстра в центрі мереживної стелі…
Над центральним входом здійнялися у повітря дві крилаті жінки: міфічні духи-покровителі, які супроводжують митця в його шляхетних помислах. На даху, саме над цим барельєфом, за задумом зодчого, мав красуватися герб Києва з зображенням Архістратига Михаїла — покровителя міста. Однак, проти цього категорично запротестувало духовенство: над таким «гріховним закладом» — і раптом святий небесний воїн! Герб довелося замінити алегоричною композицією: геральдичні грифони тримають у лапах ліру як символ музичного мистецтва. За словами очевидців, фасад прикрашали бюсти композиторів Михайла Глинки та Олександра Сєрова, подаровані Києву артистами петербурзького Маріїнського театру. 1934 р. під час реставрації будівлі погруддя зняли. Грифони ж несуть свою варту і досі. Для архітектора був важливий не тільки зовнішній вигляд театру, ритміка та вишуканий декор фасаду. Віктор Шретер подбав, щоб приміщення було затишним і для артистів, і для глядачів. На той час сцена Київського оперного була найбільшою в Росії (ширина 34,3 м; глибина 17,2 м; висота 22,7 м). Партер розрахований на 384 місця. А на загал партер, амфітеатр, бельетаж та чотири яруси вміщували 1650 глядачів. Театр мав системи парового опалення, кондиціонування повітря, прекрасне сценічне обладнання. Про чудову акустику зали у захваті розповідали і глядачі, і артисти. Архітектор відчув і особливий колорит мальовничого, типового для старовинного Києва місця, з м’яким перепадом рельєфу, пишною зеленню каштанів. Самобутнє творіння Шретера вдало вписалося на невеличкому майдані, стало його композиційним та естетичним акцентом. Хоча тоді задум майстра одностайного захоплення не викликав. Так, газета «Киевлянин» назвала будівлю театру «украй непривабливою», порівнюючи її з «величезною незграбною черепахою», що сидить посеред площі. Внутрішнє вбрання, на думку видання, вирізнялося «простотою і навіть бідністю». Щоправда автор статті не відмовив йому в «деякій витонченості». Спливав час, історія змінювала свої вектори…Театр вистояв у вирі подій, хоча неодноразово опинявся перед загрозою знищення. «Деяка витонченість» ледь не призвела до його руйнації в часи Першої Світової війни, визвольних змагань, становлення й падіння УНР. А в 1930-х рр. розглядався проект соціалістичної перебудови київського оперного, якому хотіли надати архітектурних особливостей нового «пролетарського стилю». На щастя, цього не сталося. Пережив театр і страшні роки Другої Світової. Відомо про нездійсненний план київського підпілля щодо підриву будівлі. Саме в такий спосіб збиралися знищити частину офіцерського складу нацистів, які з задоволенням відвідували вистави. А 2 травня 1943 р. в приміщення театру влучила авіабомба. Та, пробивши дах і підлогу в партері, загрузла в піску, яким було заповнено цоколь, й, на щастя, не вибухнула. Понад вісім десятиліть архітектурний шедевр В. Шретера обходився без суттєвих реконструкцій і капітального ремонту! Хіба що 1936 р. зробили  двоповерхову прибудову репетиційних залів з тильного боку. За час експлуатації зносилися конструкції, фізично й морально застаріли сценічне обладнання, механізми, багато втратив зовнішній і внутрішній декор, потьмяніла позолота інтер’єрів. Ще й зведена на місці колишнього яру будівля почала поволі осідати й давати тріщини. У 1984 — 1987 рр. здійснили капітальну реконструкцію. Пошкоджена під час воєнного лихоліття споруда вимагала великої роботи, що тривала п’ять років. Свій 120-й сезон 1988 р. Київська опера відкрила оновленою.
Реставратори не тільки зберегли чудовий зовнішній декор театру та партеру, ще й суттєво збагатили його. Оновили фоє, холи, перенесли дерев’яні гардероби до цокольного поверху, внесли зміни за лаштунками. Стало більше репетиційних залів, гримувальних кімнат, обладнали спеціальний хоровий клас. Збільшили  сцену: з 17-ти до 20-ти метрів углиб та з 23-х до 27-ми метрів угору. Це дозволило швидко змінювати декорації не тільки в антракті між діями, але й під час самої вистави. Загальна площа сцени тепер становить 824 кв.м. Її оснастили найновішими на той час механізмами, електронікою, освітленням. Під час реставрації замість старовинного органу встановили новий, збудований на замовлення театру чеською фірмою «Рігер-Клос». Переобладнали й оркестрову яму, в якій нині одночасно можуть розміститися 100 музикантів.
Після реставрації загальна площа театру збільшилася на третину і становить нині 60 тис. кв. м. Виставу одночасно можуть дивитися 1304 глядачі. Саме для них майже щовечора підіймається завіса на сцені, аби назавжди зачарувати дивовижним світом співу і танцю. Архітектурна перлина Віктора Шретера стала справжнім Храмом Муз оперного та балетного мистецтва.

 

Метро Дворец Украина: на берегах Лыбеди

Со временем эта часть города получила название Нового Строения, а главной артерией района стала Большая Васильковская улица, выходившая одним концом к бывшей Бессарабской заставе, а другим — на Демиевку.

В 1835 году на Б.Васильковскую с Печерска была перенесена и церковь Св. князя Владимира, возле которой, как самого людного места, постепенно Сформировался рынок — Владимирский. Соседство с церковью определило название и площади, изначально предназначенной для проведения ярмарок и базаров. Улице же, поднимавшейся на Печерск, дали составное имя — Владимиро-Лыбедская.

В конце XIX века — начале XX века, во время так называемой строительной горячки этот район стал интенсивно застраиваться доходными домами, жить в которых можно было так же комфортно, как и на Крещатике, но в связи с удаленностью от центра города — намного дешевле.

Наиболее величественным сооружением, появившемся на Б. Васильковской в этот период, стал римско-католический костел Св. Николая. В 1896 к губернатору обратились киевские католики с просьбой разрешить постройку в городе еще одного костёла (первый католический костел Святого Александра был построен в Киеве в 1849 году на углу улиц Костёльной и Трехсвятительской). Такая просьба была вполне естественной — ведь по переписи 1897 года в Киеве проживало 35,5 тысячи католиков, они были второй по количеству (после православных) конфессией города. Поэтому городская дума без долгих проволочек бесплатно отвела место под строительство по улице Б. Васильковская, 75.

На проведенном конкурсе победил проект молодого инженера Станислава Воловского, а претворить его в жизнь поручили известному киевскому архитектору Владиславу Городецкому, поляку по происхождению.

Торжественная закладка костёла состоялась 8 августа 1899 года, но возводился он (из-за сложности конструкций и местных грунтовых условий) в течение десяти лет, причем исключительно на частные пожертвования. Здание, построенное в готическом стиле, с высокими стрелообразными башнями, было закончено в декабре 1909-го и предстало перед восхищенными взорами горожан как настоящий художественный шедевр.

Однако при советской власти костел был закрыт. Десятилетиями его помещение использовалось то под архив, то под склад, то еще под что-нибудь.

В 1970 году началась долгосрочная реставрация здания. И на сей раз, как и при возведении, не обошлось без меценатства. Значительную сумму денег на восстановление костела пожертвовала известная польская и украинская писательница Ванда Василевская.

В 1978 году костел переименовали в Республиканский Дом органной и камерной музыки, которым он остается и поныне, хотя в нем также возобновились богослужения.

Вообще-то советская власть не только кардинально изменила внутренний уклад дореволюционного города, но и отразилась на его внешнем облике — в нем появилось что-то чужое, суровое, непривычное.

Утверждение новой идеологии проходило под лозунгом «мы наш, мы новый мир построим», поэтому в срочном порядке менялись названия улиц, площадей, вывесок, закрывались и разрушались церкви, храмы, вековые киевские святыни. С 1919 года по-другому стала называться и Большая Васильковская улица, получив «революционное» имя — Красноармейская. А в 1930-х была уничтожена и Владимирская церковь, стоявшая на Печерске с 1766 года и бережно перенесенная на Новое Строение за сто лет до своей гибели.

В эти годы планировалось убрать также Владимирский рынок, ставший неотъемлемой частицей района, одним из его атрибутов.

В 1936-м Киевский городской совет, возглавлявшийся Р. Р. Петрушанским, подал в ЦК КП(б)У и Совнарком УССР проект плана строительства первостепенных объектов на 1937-1938 годы. За этот период в Киеве намечалось возвести 26 крупных зданий разного назначения. Среди них — облисполком, Дворец пионеров, Дворец молодежи, Дом колхозника, Радиоцентр, Дворец техники, Дом Красной Армии, горсовет и т.д. В частности, для строительства нового здания Дома Красной Армии и предлагалось использовать территорию, которую занимал Владимирский рынок. Этот вариант рассматривался как основной, но жизнь внесла коррективы и замысел этот не был осуществлен.

Рынок же просуществовал здесь до середины 1960-х, после чего был перенесен в соседний квартал, на улицу Горького, 115, где размещается до сих пор. В 1965-1968 годах тут соорудили (арх. Г. Ратушинский, инж. Л. Дмитриев) большой крытый павильон из стекла и металлических конструкций высотой 20 м и торговой площадью 3181 кв.м.

А на месте рынка в 1970 году выросло грандиозное здание Дворца культуры «Украина», открытие которого традиционно приурочили к очередной идеологической дате — 100-летию со дня рождения В.И.Ленина. Это монументальное сооружение (арх. Е. Маринченко, П. Жилицкий, И. Вайнер) стало на то время одним из крупнейших в Украине.

Общая площадь его составляла 4250  кв. м., а зрительный зал был рассчитан на 4 тысячи человек. Возведение подобного здания такого объема представляло определенные инженерные, а также акустические трудности, но они были успешно решены. Для улучшения акустики создали специальную трансформируемую раковину, на сценической площадке установили 72 микрофона, 22 из которых включались одновременно в необходимых зонах сцены.

Особое внимание заслуживали интерьеры, при оформлении которых широко использовался гранит, белый и розовый мрамор.

Оригинальными элементами интерьеров стали своеобразные архитектурно-декоративные панно из мраморных плит — фантазия архитектора превратила естественный природный рисунок бело-серого мрамора в стволы берез, что позволяло продолжить ассоциативный ряд до «прогулок березовой рощей».

С самого начала Дворец «Украина» имел многоцелевое назначение. В советское время здесь проходили пленумы и съезды Компартии Украины, различные совещания и конференции, выступления художественных коллективов.

Недавно здание реконструировали, и сейчас оно снова радушно открывает двери для киевлян и гостей столицы. В стенах Дворца по-прежнему проходят самые зрелищные представления, престижные концерты, а в последние годы он стал постоянным местом проведения национальной программы «Человек года», когда в его залах можно увидеть сразу всех украинских звезд, всю национальную элиту. За сто лет бывшее Новое Строение превратилось в один из самых крупных и развитых районов Киева. Здесь жизнь кипит, сюда спешат на концерт в «Украину» или в Дом органной музыки; в субботу и воскресенье для многих жизнь не жизнь без того же Владимирского рынка, посетителей ожидают и зазывают десятки новых современных магазинов, появившихся в этом районе совсем недавно.

В начале XX века главным киевским транспортом считался трамвай. Плата за проезд была в нем довольно умеренной, поэтому горожане охотно пользовались его услугами. Чтобы попасть из центра на Большую Васильковскую, в частности на площадь Св. Владимира, пассажир называл кондуктору или конечный пункт следования, или количество тарифных участков, которые собирался проехать. Плата за первый участок составляла 5 коп., а за все последующие — по 3 коп. Трамвай имел открытые площадки, на которых разрешалось даже подымить папироской. От Бессарабки трамвай двигался к Караваевской площади, делал перед этим остановку на углу Рогнединской и Мало-Васильковской улиц, далее — к Троицкой площади и, миновав еще несколько кварталов, прибывал на площадь Св. Владимира. В послевоенное время трамвайные рельсы убрали и по Красноармейской плавно (после трамвайного грохота) пошел троллейбус.

30 декабря 1984 года, когда метростроевцы, архитекторы (Т. Целиковская, Н. Алешкин, А. Крушинский) и художники (С. и Р. Кириченко) подарили киевлянам еще одну станцию метро — «Палац «Україна», попасть на бывшую площадь Св. Владимира с Крещатика можно за 9 минут.

 

 

Будівля Київської ради

У радянському Києві система міського представництва – обрання депутатів міської ради та формування виконавчого органу – реалізовувалася, починаючи з виборів 1939 року, на основі так званої «сталінської Конституції», ухваленої для СРСР у 1936-му, а для УРСР – у 1937 році. Засідання міськради в передвоєнні роки відбувались у приміщенні колишньої Біржі на розі Хрещатика та сучасної Інститутської вулиці.

Роботу депутатів було перервано гітлерівською навалою. Уже в перші дні нацистської окупації Києва Хрещатик охопила пожежа, спричинена вибухами. Її жертвою, зокрема, стала й старовинна споруда Біржі.

Після визволення столиці УРСР міська влада тимчасово розмістилась у будинку колишньої гімназії на бульварі Тараса Шевченка, 18 (пізніше надбудованому й перетвореному на підприємство зв’язку), де в надзвичайно складних умовах вирішувалося безліч нагальних питань. Згодом для міськради та міськвиконкому відвели будівлю №4 на тому ж бульварі (нинішній готель «Санкт-Петербург»). Там вони перебували до 1957 року.

Тим часом на головній вулиці Києва велося будівництво нової споруди – спеціально для міських органів самоврядування.

Розтшування корпусу міськради на Хрещатику було передбачене проектом відбудови зруйнованих війною центральних кварталів столиці УРСР (за підсумками представницького конкурсу остаточне проектне розроблення доручили групі архітекторів на чолі з москвичем Олександром Власовим та киянином Анатолієм Добровольським).

Місце зведення будівлі міськради, де раніше була забудова праворуч від ЦУМу, визначилося ще на ранній стадії проектування. До війни там стояли кілька капітальних будинків, в одному з яких по фронту вулиці діяв популярний готель «Бель-Вю», а всередині кварталу містився кінотеатр підприємця Шанцера, котрий вважався найкращим і найрозкішнішим у місті.

Спочатку споруду міськради пропонували виконати подібно до «сталінських висоток» у Москві – з височенною баштою та струнким шпилем. Ось тогочасний опис проектованої забудови центральної магістралі Києва у кварталі між вулицями Свердлова (Прорізною) та Леніна (Богдана Хмельницького): «Займаючи весь фронт правого боку Хрещатика до Центрального універмагу, розташовується один з найголовніших об’єктів нової забудови – будівля міської ради. Композицією всього архітектурного комплексу будинку міськради перед його середньою частиною у плані створюється відступ углиб кварталу на 35 м. Ширина цього парадного подвір’я по фронту Хрещатика дорівнює 100 м. Центральна частина споруди вирішується дев’ятнадцятиповерховою баштою. По центру будівлі, у загальній лінії забудови правого боку Хрещатика, розміщується постійна трибуна».

Згодом від варіанта з баштою відмовилися, та й загалом розмір будинку міськради істотно зменшився. У наступних проектах ішлося вже про 10-поверховий корпус. Свого часу його збиралися увінчати центральним шпилем і прибудованою колонадою, надавши будівлі певної схожості зі спорудою Моссовєта в столиці СРСР. Зрештою, зупинилися на версії з рівним масивним карнизом (архітектори Олександр Власов, Олексій Заваров, Олександр Малиновський). Будівництво на ділянці на Хрещатику, 36 велося впродовж 1952–1957 років. Виконаний варіант утілює строгі класичні традиції. Триповерхова цокольна частина із вхідними арками облицьована рустом з червоного граніту, а сім верхніх поверхів убрані керамічною плиткою та прикрашені стрункими пілястрами, між якими на центральній вісі містився герб радянської України (згодом його прибрали, заклавши це місце гладенькою плиткою).

Інтер’єри основних приміщень вирішені так само строго й урочисто. У тилу будівлі у триповерховій прибудові розміщена простора зала засідань – так звана Колонна зала, котру оформлено масивними колонами коринфського ордеру. У ній тривали сесійні засідання Київської міської ради, до складу якої входила доволі значна кількість депутатів (так, станом на 1975 рік їх було вісімсот, на 1980 рік – шістсот, на 1990 рік – триста). Розмір зали дозволяв проводити засідання навіть більш ніж на тисячу учасників. Вибори депутатів трудящих до міськради (після набрання чинності новою Конституцією УРСР 1978 року – народних депутатів) відбувалися, як це було притаманно радянській системі, за неймовірної активності й одностайності; характерними були показники 99,99 відсотків тих, хто брав участь у голосуванні, від загальної кількості виборців, а з них 99,99 відсотків – тих, хто проголосував «за». У кожному з виборчих округів був лише один кандидат, який представляв «непорушний блок комуністів і безпартійних».

Доводиться зауважити, що за радянської доби засідання міськради зазвичай проходили згідно зі сценарієм, визначеним заздалегідь. Автори цього сценарію сиділи не на Хрещатику, а на Михайлівській (колись Радянській) площі, де у приміщенні нинішнього Міністерства закордонних справ діяв міський комітет Компартії України. Найбільш принципові питання вирішувалися навіть не там, а на вулиці Орджонкідзе (зараз – Банковій), у кабінетах ЦК КПУ. Це, утім, не означає, що участь депутатів міськради в житті Києва була суто формальною.

Поміж них було чимало відомих мешканців нашого міста: керівників провідних підприємств, знаних робітників, лікарів, педагогів, науковців, діячів культури й мистецтва. Вагому роль у роботі муніципального представницького органу відігравали жінки: у Київраді 1975 року їх було 47,3 відсотка, а 1980-го – 48,3 відсотка. Ухвали міськради сприяли розвиткові та благоустрою Києва, поліпшенню умов життя населення, зростанню культурного потенціалу. На Хрещатику, 36 розглядали такі питання стратегічного значення, як масове житлове будівництво, розпланування та спорудження житлових масивів (зокрема, на намивних землях), прокладання ліній метро та інших видів громадського транспорту, визначення охоронних зон історичної забудови тощо.

Депутати активно працювали з виборцями в територіальних округах, брали участьу роботі постійних комісій, яких, приміром, на 1981 рік налічувалося дев’ятнадцять.

Дуже ефектний вигляд мало сполучення корпусу мерії із сусідніми будівлями за допомогою проміжних вставок з великими арками. Його вирішено симетрично й гармонійно, зі створенням виразного містобудівного ансамблю в цьому кварталі Хрещатика. Удосконаленню ансамблю сприяло, зокрема, розширення корпусу Центрального універмагу, який становив лівий фланг композиції. Для облицювання верхніх поверхів ЦУМу задля більшої єдності будівель застосовано таку саму плитку, що й для облицювання стін міськради.

Відступ споруди Київради від фронту забудови зменшили порівняно з більш ранніми пропозиціями. Він дорівнює 15 м, утворюючи своєрідне парадне подвір’я – курдонер. Постійну трибуну перед фасадом будинку на Хрещатику, 36 для проведення парадів і демонстрацій не стали будувати.

Проте довгий час саме тут двічі на рік – на травневі та жовтневі свята – споруджували тимчасову трибуну, з якої партійні та державні керівники вітали багатотисячні колони, що крокували Хрещатиком у бік Бессарабки. Так тривало до 1977 року, аж доки до 60-річчя Жовтня не було реконструйовано головний майдан столиці. Відтоді саме на ньому почали облаштовувати трибуну, а напрямок демонстрацій змінили на 180 градусів. Це породило серед киян іронічний жарт: «Виявилося, що ми 60 років ішли не в той бік!».

Обабіч головного входу будівлі Київради в курдонері стоять високі щогли-флагштоки. 24 липня 1990 року на вимогу багатолюдного народного мітингу на одній зі щогл біля будинку мерії було офіційно піднято національний синьо-жовтий прапор – уперше в новітній історії столиці, що ознаменувало невідворотність узятого курсу на суверенітет України. Цю історичну подію відзначено пам’ятною дошкою.

За доби Незалежності структура й чисельність органів міської влади неодноразово змінювалася. Кількість депутатів Київської ради було значно скорочено.

Спершу їх лишилося тільки 75, потім стало 90, а з 2005 року склад Київради налічує 120 депутатів. Сесійну залу обладнано на 4-му поверсі; велика Колонна зала нині використовується для урочистих заходів. Виконавчим органом міської влади, згідно з чинним законодавством, є Київська міська державна адміністрація (КМДА). Резиденцією Київради та КМДА традиційно залишається будівля на вулиці Хрещатик, 36, яка вже для кількох поколінь киян стало асоціюється з міським самоврядуванням столиці України.