Храм на літописному пагорбі

Назву «Щекавиця» традиційно пов’язують з тим, що на ній «сидів» (тобто оселився) Щек – за літописом, один із засновників нашого міста, брат Кия. Археологічні дослідження підтвердили, що в давні часи на пагорбі існувало поселення, що виникло не пізніше IX століття. Згодом воно перетворилося на густонаселений міський район – про це свідчить будівництво тут у XII сторіччі мурованого храму, рештки якого були розкопані на вулиці Олегівській. На узвишші приблизно тисячу років тому сформувалося кладовище. Чи не найвідомішим стародавнім похованням, пов’язаним зі Щекавицею, стала могила князя Олега – саме того, який, за популярним переказом, помер від укусу отруйної змії, що виповзла з черепа княжого коня. 

Щоправда, деякі дослідники розуміють під Щекавицею (вживалася також назва Скавика) не тільки пагорб над Подолом, але й значно просторішу нагірну місцевість – аж до Кудрявця та астрономічної обсерваторії Київського університету. Тож, згідно з цією думкою, саме на терені обсерваторії слід шукати поховання Олега. Проте серед широкого загалу більш поширено традиційний варіант. Недарма у 1869 році колишня Погребальна вулиця, що веде з Подолу на Щекавицю, отримала назву Олегівської. Це найменування збереглося досі. 

Попередня назва Погребальна пов’язана з тим, що з 1772 року на вершині пагорба діяло міське кладовище. До того часу Щекавиця, яка занепала та спорожніла після монголо-татарської навали, використовувалася як орна нива, на її схилах пробували насадити виноградник. Власником пагорба був магістрат. 

Після того як у 1770–1771 роках кияни постраждали від морової пошесті, міська влада зрозуміла необхідність створення впорядкованого муніципального некрополя, який і було розміщено на Щекавиці. А у 1782 році на новому кладовищі відбулася закладка мурованої церкви на честь Всіх Святих. Будівництво храму велося на пожертви городян; його завершили 1786-го. 

Тридільну однобанну споруду було витримано у барокових формах. Можна сказати, що автор її проекту (його ім’я не зберегли документи) перебував під впливом знаменитого Бартоломео Растреллі: адже баня Всіхсвятського храму своєю виразною формою дещо нагадує центральну баню Андріївської церкви. 1809 року, після удару блискавки, було здійснено ремонт храму. Тоді ж над притвором надбудували псевдоготичну дзвіницю. Пізніше, 1857-го, на кошти, зібрані за підпискою (власної парафії Всіхсвятська церква тоді не мала), було прибудовано з півночі теплий приділ в ім’я Св. Марії Магдалини. 

Загальна площа церковної ділянки з кладовищем становила 4 десятини 2257 квадратних сажнів (близько 5,4 га). Упродовж багатьох років, покоління за поколінням, тут ховали мешканців Києва – переважно купців, міщан, священнослужителів. Могили найбагатших та найвпливовіших (декого з війтів, бурмистрів, міських голів) були розташовані попід стінами храму й навіть усередині. На Щекавиці спочили представники відомих київських родин – Балабухи, Барські, Войтенки, Гудим-Левковичі, Лакерди, Стрільбицькі тощо. Тут було поховано вельми відомих осіб – зокрема, композитора Артемія Веделя, першого міського архітектора Андрія Меленського, релігійного та громадського діяча Феофіла Лебединцева, професора історії Володимира Іконникова та його брата, губернського архітектора Михайла Іконникова. Під час повернення праху Тараса Шевченка на Україну розглядали варіант його поховання саме на Щекавиці. Були на цьому кладовищі й могили зі своєрідною історією. Так 1840 року тут упокоївся якийсь Бабаєв, щодо якого стверджували, нібито він прожив 169 років та 9 місяців(!). Одне з поховань прикрашало зображення якоїсь посудини – переказували, буцімто тут покоїться кріпосна, яку вбив її власник, поміщик, за розбиту супову миску. 

Церква на кладовищі своїм характерним силуетом домінувала над Щекавицею; її підвищене розташування та малоповерхове оточення робило Всіхсвятський храм одним із найбільш помітних орієнтирів у міських панорамах. Поблизу, крім Олегівської вулиці, по схилах Щекавиці пролягли також вулиці Лук’янівська та Чорний Яр. Назва останньої не подобалася мешканцям, тож на їхнє прохання на початку ХХ століття її перейменували на Мирну. Населення цих вулиць, яке відвідувало церкву, переважно володіло скромними статками. Певний час утримання храму було забезпечено грішми за могильні ділянки. Але наприкінці позаминулого століття у межах Щекавицького некрополя практично не залишилося вільних місць для поховань; до того ж з’явилося нове муніципальне кладовище на Лук’янівці. Тож у 1900 році міська влада ухвалила закрити Щекавицьке кладовище. Ще раніше, 1890-го, при храмі було нарешті утворено парафію. 

Упродовж травня – червня 1903 року в церкві на Щекавиці розпочинав свою священицьку діяльність о. Олександр Глаголєв – згодом відомий учений-богослов і церковний подвижник, професор Київської духовної академії. Потім його перевели настоятелем до церкви Миколи Доброго на Подолі (де він, як відомо, обвінчав студента-медика, майбутнього письменника Михайла Булгакова з його першою дружиною Тетяною Лаппа). 

У трагічному 1937 році о. Олександр став жертвою репресій сталінського режиму.Цікаво відзначити, що у Всіхсвятській церкві тривалий час (з 1870-х років) містився переданий їй на зберігання мідний рельєф архангела Михаїла, що колись прикрашав ратушу на Подолі. Ми вже нагадували про цю реліквію у статті, присвяченій Київському магістрату; нині старовинне зображення архістратига експонується в Музеї історії Києва. 

Остання значна реконструкція храму Всіх Святих відбулася на початку минулого сторіччя. У 1904–1905 роках за проектом київського архітектора Миколи Гарденіна було прибудовано тамбур перед притвором, влаштовано нові хори, у північній стіні первісного об’єму влаштовано арку для сполучення з приділом. Після цього церкву наново освятили у жовтні 1905-го. Згодом, у 1914 році, коштом титаря – домовласника Лук’янівської вулиці Григорія Булави було оновлено церковний іконостас. Старий, дерев’яний,був пошкоджений грибком,тож улаштували новий, цегляний, пофарбований під мармур. Стіни храму були розписані місцевими живописцями. Серед ікон парафіяни особливо шанували давній образ Божої Матері Казанської. 

Після встановлення більшовицької влади, у вересні 1920 року, парафіяльну громаду Всіхсвятської церкви було зареєстровано радянськими органами. Громада дотримувалася традиційної «старослов’янської» орієнтації. На жаль, куполи та хрести над вулицями й площами були несумісні з виглядом «зразкового соціалістичного міста», у яке намагалися перетворити Київ – з 1934 року столицю радянської України. 

У жовтні 1935-го президія міськради ухвалила закрити церкву Всіх Святих, а у грудні того ж року будівельній конторі впорядкування міста запропонували протягом місяця розібрати храм. Щекавиця втратила свій яскравийта виразний акцент. 

Слідом за знесенням церкви було практично повністю знищено міське кладовище на Щекавиці – разом із цінними історичними похованнями. У 1950–1960-і роки його територію частково забудували житловими будинками та гаражами. Лише трохи осторонь залишилися могили на окремих старообрядницькому та магометанському кладовищах. 

А поблизу місця церкви було споруджено металеву вежу-ретранслятор заввишки 172 метри. Це був режимний об’єкт, який за радянської доби застосовували, зокрема, для глушіння так званих «ворожих радіоголосів» – передач західних станцій. Вежа та службові приміщення досі використовуються для потреб зв’язку, обслуговують FM-мовлення. На території цього закладу було знайдено декілька випадково вцілілих надгробків, які нині зібрано докупи неподалік від вежі. 

Вулички на схилі Щекавиці зі скромними, старезними будинками поступово руйнувалися; подекуди утворювалися притулки кримінальних елементів. Від 1970-х років тутешню забудову масово зносили. Якщо, приміром, на Олегівській вулиці усе ж збереглося декілька давніх споруд, то вулиця Мирна взагалі зникла з карти міста. Її колишня траса частково була підрита земляними роботами, частково перетворилася на майже непомітну стежку. Нині ж понад Нижнім Валом ведеться будівництво нових котеджів, подекуди у стилі «ретро». 

А про колишній храм на Щекавиці нагадує старий цегляний будинок №32-б по вулиці Олегівській. Його було споруджено у 1911–1913 роках церковним коштом за проектом уже згаданого Миколи Гарденіна. Ініціаторами будівництва стали тогочасний настоятель Всіхсвятського храму о. Петро Тарнавський та церковний староста Григорій Булава. Одноповерхова споруда на напівпідвалі обійшлася приблизно у 9 тисяч рублів; її використовували для потреб причту та парафіяльноїшколи. Згодом, у радянський час, тут розташувався відділок ДАІ. Не виключено, що в майбутньому з цього будинку почнеться відродження Щекавицької святині.

Капітан з маршальським жезлом

Важливий трофей

Ішов п’ятий місяць Вітчизняної війни 1812 року. Ще півроку тому Наполеон перебував на вершині могутності, а тепер відступав під ударами російських військ від Смоленська до Орші. Біля Красного, де він зупинив війська, щоб об’єднатися зі своїм ар’єргардом (корпусами маршалів Даву й Нея), зчинився запеклий чотириденний бій. Тут Кутузов вирішив розбити ворожу армію, скориставшись її розпорошеністю. П’ятого листопада 1812 року росіяни з трьох боків атакували французів. Але на одному з напрямків атаки (коло села Добре) французи перейшли в контратаку, змусивши росіян відступити. 

Цієї ж миті батальйон лейб-гвардії Фінляндського полку на чолі з командиром – штабс-капітаном Сергієм Байковим (біля батальйон діяв саме в районі села Добре), кинувся на ворога та, відтіснивши його, став переслідувати. На допомогу Байкову підійшли ще два батальйони цього самого полку й одразу розпочали багнетну атаку. Проте французи чинили шалений опір. Тоді Байков з трьома ротами гвардійців обійшов село та несподіваною атакою з тилу повністю розгромив контратакуючі французькі підрозділи, захопивши при цьому в полон 355 ворожих солдатів та офіцерів, 8 гармат і чималий обоз. У валці знайшли маршальський жезл та орден «Почесного легіону» І ступеня маршала Даву, а також частину приватної канцелярії Наполеона. Про ці важливі трофеї Байков доповів Кутузову. Головнокомандувач, високо оцінивши героїзм, ініціативу й винахідливість молодого командира, наказав Байкову особисто відвезти маршальський жезл Даву до Петербурга царю. 

14 листопада 1812 року в Зимовому палаці героя битви під Красним прийняв Олександр I, якому Сергій передав донесення Кутузова про цей бій і маршальський жезл Даву. Розчулений імператор, знявши із себе власний орден Святого Георгія, прикріпив його на грудях героя, привітав його з чином капітана, подарував 100 червонців, а маршальський жезл Даву наказав передати на зберігання до Казанського собору…

Улюблений Київ

 А як же доля привела Байкова до Києва? Народився він у 80-х роках XVIII століття в родині офіцера. Після закінчення 1806 року привілейованого Першого кадетського корпусу розпочав офіцерську службу прапорщиком у лейб-гвардії Фінляндського полку. Ще до війни 1812 року Сергій неодноразово брав участь у боях з наполеонівською армією. Зокрема, за героїзм, виявлений у битві під Фрідландом, його нагородили почесною золотою зброєю «За хоробрість». У славетний «день Бородіна» він став кавалером ордена Святої Анни з діамантами, а за звитяжну участь у численних боях у Європі (під час переможного наступу російської армії) його зробили кавалером особливо почесної офіцерської нагороди – ордена Святого Володимира IV ступеня з бантом. 

Після війни Байков не припинив служити, успішно командуючи 43-м Єгерським полком. Під час інспекції військ 1817 року полк полковника Сергія Байкова був визнаний одним із найкращих в армії. Відзначився він і під час російсько-турецької війни 1828-1829 років. У цей період в одному із запеклих боїв Сергія було тяжко поранено в голову, і півроку він лікувався в Київському госпіталі. Отоді й припав йому Київ до душі. Після одужання Байков знову подався на фронт. Командуючи бригадою, він прославився в битвах за фортеці Силістрія та Шумла, за що одержав орден Святого Володимира III ступеня та чин генерал-майора.

Після війни

 Війна закінчилася. Генерал Байков вийшов у відставку й назавжди оселився в Києві. Мешкав він у власному будинку на Печерську, а за річкою Либідь купив земельну ділянку між кладовищем та урочищем Протасів Яр (у районі нинішньої трикотажної фабрики). За його ім’ям ця місцина дістала назву «хутір Байкова». Означення «Байковий» поширилося на навколишню місцевість. Розташовану поруч гору найменували Байковою горою, Байковим нарекли й кладовище на ній, а також міст дорогою до цвинтаря та глибокий яр неподалік. Вулиця, яка розділила кладовище на старе й нове, пізніше була названа Байковою, як і місце колишніх народних гулянь – Байковий гай. 

Помер Сергій Байков 19 червня 1848 року. За наказом Миколи I, землі, що йому належали, було передано Військово-інженерному відомству. Сьогодні в Києві з назв, пов’язаних з генералом Сергієм Васильовичем Байковим, залишилося чотири: вулиця, гора, яр та кладовище. 

Але на цвинтарі, названому його ім’ям, немає його могили. Поховали Байкова там, де він помер, – у Петербурзі.

Киевская олимпиада 1913 года

Участники Олимпиады состязались в легкой и тяжелой атлетике, гимнастике, борьбе, марафонском беге, фехтовании, плавании, стрельбе, скачках, велои мотогонках. Город в эти дни жил спортом: о соревнованиях писала вся киевская пресса, о них судачили на улицах, в магазинах и дома. Но особо этому событию радовались гимназисты, поскольку на время проведения игр все занятия были отменены.
Сборная России блестяще дебютировала на лондонской Олимпиаде в 1908 году. Команда всего из пяти человек привезла на родину одну золотую и две серебряные медали.
Однако четыре года спустя, на V Олимпийских играх в Стокгольме, российских спортсменов ждало сокрушительное фиаско. Из 178 спортсменов только Х. Блау удалось завоевать медаль — бронзовую, в стрельбе по живым голубям. Этот довольно неожиданный вид спорта входил тогда в олимпийскую программу. В командном зачете Россия оказалась на 16‑м месте из 18. Столь низкий результат во многом был предопределен спешкой при формировании команды (никаких отборочных соревнований не проводили) и очень слабой поддержкой спорта на государственном уровне.
Но отрицательный результат — тоже результат. Стокгольмское поражение стало толчком к пересмотру спортивной политики в стране. В рамках этого нового курса Российский олимпийский комитет, появившийся за год до злополучных соревнований, принял решение ежегодно проводить всероссийские олимпиады. Они должны были способствовать лучшей подготовке спортсменов к международным состязаниям. Киев в качестве места первых всеимперских соревнований был выбран вовсе не случайно. В 1912 году здесь действовало 196 спортивных организаций (больше, чем в любом другом городе страны), в которых занимались 8 тыс. человек. Вот названия лишь некоторые из них: общества Орел, Русский сокол, Киевский кружок любителей спорта, теннисный клуб, яхт-клуб, общества воздухоплавания и автомобилистов, Киевское шахматное общество, городская футбольная лига (пять команд). Тогда же, в 1912‑м, в городе открылись два спортивных комплекса: велотрек (или по тогдашней терминологии — циклодром) на улице Фундуклеевской (ныне Богдана Хмельницкого), сохранившийся до наших дней, и стадион Спортивное поле, пригодный для футбольных матчей, соревнований по легкой атлетике и конькобежному спорту, а также велои мотогонок. Стадион был рассчитан на 5 тыс. мест (крытые трибуны могли вместить 1 тыс. зрителей). Именно Спортивное поле и стало главной ареной Первой всероссийской олимпиады.
Непосредственной организацией соревнований занимался созданный в июне 1913 года Киевский олимпийский комитет. В него вошли 11 представителей спортивных организаций города во главе с врачом А. Анохиным. Комитет пригласил поучаствовать в состязаниях все спортивные общества страны, а также военных. В результате на Олимпиаду приехали около 580 спортсменов, из них 285 офицеры (низшие чины не имели права участвовать в играх). Они представляли девять городов Российской империи, в том числе Санкт-Петербург, Москву, Варшаву, Ригу, Виндаву, Самару. Среди прибывших было 25 участников Олимпиад в Лондоне и Стокгольме.
На протяжении пяти дней Олимпиады, с 20 по 24 августа, на Спортивном поле проходили соревнования по легкой и тяжелой атлетике, а также гимнастике. Именно с гимнастических выступлений начался спортивный праздник. Публика зачарованно следила, как 20 офицеров питерской Главной гимнастическо-фехтовальной школы выполняли упражнения на брусьях, кольцах и на коне. Многие зрители видели такое впервые.
В первый день Олимпиады прошли соревнования по метанию ядра, тройному прыжку и бегу на 10 тыс. м. Из 21 бегуна до финиша добрались только шестеро — остальные сошли с дистанции. Победителем с результатом 37 мин. 21,9 с стал атлет Владимиров из Санкт-Петербурга. Второе место занял киевлянин М. Иванов (37 мин. 37,2 с). 21 августа эти спортсмены таким же образом распределили места и в беге на 5 тыс. м: Владимиров финишировал первым со временем 17 мин. 26,2 с, а Иванов — вторым (17 мин. 41,6 с).
На следующий день на стадионе, несмотря на жару, состоялось несколько легкоатлетических финалов и соревнования по тяжелой атлетике. В последних героем дня стал Херудзинский, выигравший в рывке и толкании гири легкого веса одной рукой (67,5 и 73,7 кг соответственно). 23 августа он был первым и в рывке и толкании гирь легкого веса двумя руками, став четырехкратным чемпионом Олимпиады. Аналогичного успеха добился и Краузе, выиграв четыре золотые медали в рывке, жиме и толчке гирь тяжелого веса одной и двумя руками. А лучшим легкоатлетом Первой всероссийской олимпиады стал Г. Гантварг из Петербургского кружка любителей спорта. Он не только выиграл финальные соревнования по прыжкам в высоту (1,45 м), бегу с препятствиями на 110 м (16,8 с) и прыжкам с места в длину (2,97 м), везде установив новые всероссийские рекорды, но также стал победителем в пятиборье и десятиборье! Кроме медалей, за свои выдающиеся заслуги спортсмен получил и специальные награды — приз Киева и приз городской газеты Южная копейка. Тем временем на катке (в августе льда на нем, разумеется, не было) проходили поединки по фехтованию, на Печерском ипподроме — конные соревнования, на Трухановом острове — состязания по плаванию и прыжкам в воду, а на Сырецком стрельбище и стенде Императорского общества правильной охоты определяли лучших стрелков.
23 августа внимание публики было приковано к соревнованиям мотоциклистов и велосипедистов. Старт был назначен на 3:00 с 7‑го км Черниговского шоссе. Спортсмены должны были доехать до села Яновка, что в 20 км от Чернигова, и вернуться в Киев на Спортивное поле, сделав 25 кругов на стадионе перед финишем. Общая протяженность гонки составляла 280 км.
Мотоциклистам дистанцию нужно было преодолеть за семь часов, а велосипедистам — за 14. Не всем посчастливилось закончить гонку. Из 15 стартовавших велогонщиков финишировали шесть (победителем стал рижанин А. Аун со временем 10 ч 14 мин.), а из 18 мотоциклистов до финиша доехали только семь (лучший результат — 4 ч 9 мин. — показал Б. Кремлев-Толокнов из Москвы).
Во время гонок не обошлось без курьезов. Въезжая у Броваров в лес, киевский мотоциклист Д. Тевс на скорости 100 км / ч налетел на корову. Животное погибло на месте, а спортсмена на санитарной машине срочно отправили в Киев.
Интересная история произошла с серебряными призерами велои мотогонки. Велосипедист Ф. Рафский из Варшавы наскочил на камень вблизи города Козельца, упал с велосипеда и ушиб руки и ноги. После того как врачи наложили ему повязки на локти и колени, он, думая, что проиграл соревнования, медленно поехал в Киев. К своему удивлению спортсмен финишировал вторым.
Выигравший серебро в мотогонках поручик Голубятников показал настоящую олимпийскую выдержку и волю к победе. Завершая маршрут уже на стадионе, он на большой скорости столкнулся с другим участником соревнований, сильно поранившись и повредив машину. После перевязки Голубятников сел на разбитый мотоцикл и довел гонку до конца, на финише потеряв сознание.
Самым большим курьезом киевской Олимпиады некоторые газеты считали женские соревнования по фехтованию и легкой атлетике. Именно в 1913 году в Киеве впервые в спортивной истории Российской империи был представлен слабый пол. Больших успехов добились киевлянки. Так, во время поединков на рапирах они заняли все призовые места: Раткова была первой, Попова — второй, Троицкая — третьей.
На легкоатлетических соревнованиях высшие награды также завоевали киевлянки. В беге на 100 м победила Попова с результатом 13,1 с. Насколько выдающимся было это достижение говорит хотя бы тот факт, что первый мировой рекорд на этой дистанции среди женщин был официально зафиксирован лишь в 1918 году. Причем составлял он лишь 13,2 с.
Попова стала чемпионкой и в беге на 60 м (9,1 с), и в прыжках в длину с разбега (4,12 м), и в прыжках в высоту (1,22 м). В последнем виде соревнований Раткова снова была второй (1,17 м). Но в прыжках с места в длину ей удалось опередить Попову и завоевать золото (результаты 1,99 м и 1,97 м соответственно). Эстафетный бег на 400 м выиграла женская команда киевского общества Сокол (1 мин. 4 с).
Киевские журналисты с восхищением писали о достижениях своих землячек. А вот реакция прессы из других городов была несколько иной. В частности, московская газета Новое время позволила себе так прокомментировать выступления Поповой: «Жаль корову, которую киевский богатырь Тевс убил наповал, наехав на нее мотоциклеткой. Жаль госпожу Попову, которая побила рекорд в женских прыжках. Хотя побить рекорд все же лучше, чем побить корову, но нам кажется, что Первая всероссийская олимпиада благодаря этим прыжкам приобрела оттенок несколько забавный… С чего бы это русские женщины так распрыгались?».
Основным спортивным событием Первой всероссийской олимпиады был марафонский бег, который также проводился впервые. В газетах много спорили о гуманности этого вида спорта и о целесообразности его проведения. Журналист Киевской мысли, писавший под псевдонимом Гарольд, так определил спортивное новшество: «Марафонский бег — гвоздь Олимпиады, хотя и нежелательный гвоздь».
Марафон проводили в последний день соревнований, 24 августа. Старт был назначен на 7:00 у села Гуровщина. Маршрут проходил по Житомирскому шоссе до Киева и дальше по улицам города до Спортивного поля. На протяжении всей дистанции установили перевязочные пункты и столики с напитками и едой (шоколадом, апельсинами, лимонами и другой снедью), чтобы спортсмены могли подкрепиться и утолить жажду.
И вот старт дан. Правда, необычно: судейский револьвер забыли в Киеве, поэтому несколько человек просто хлопнули в ладоши. За высшую награду Первой всероссийской олимпиады боролись 15 человек. На Житомирском шоссе вперед вырвался Алексеенко, лидировавший до самого города. По мере прохождения дистанции бежать становилось все труднее, и не только из‑за усталости. Место проведения марафона не было подготовлено надлежащим образом. Газета Киевлянин от 25 августа отмечала: «По мере отдаления от Гуровщины путь, по которому приходиться бежать, становится все труднее и труднее. Дело в том, что в настоящее время производится ремонт шоссе; часть его разобрана, часть еще не окончательно перемощена; всюду щебень, песок, попадающий в обувь и сильно натирающий кожу. Большую часть бега приходится совершать по обочинам пути, что весьма неудобно вследствие их узости».
На границе Киева у Алексеенко судорогой свело ноги, и он не смог продолжить борьбу. Корреспондент Киевской мысли Ф. Негорев так описывал ситуацию с места событий: «В Святошине масса дачников. Смотрят — кто с ужасом, кто с сожалением, у многих в руках вода, которую они протягивают бегущим. Теперь они действительно производят тяжелое впечатление. В каждом шаге, в каждом дыхании видна неимоверная усталость и полное истощение сил. И теперь понятен весь ужас, вся жестокость этого знаменитого марафонского бега».
Победителем на дистанции 38 верст 56 саженей (40 км 665,5 м) стал петербуржец Максимов. Он пробежал это расстояние за 3 ч 3 мин. и получил главную награду Первой всероссийской олимпиады — лавровый венок.
В этот же день на Печерском ипподроме вручали 18 специальных призов за выдающиеся заслуги на Олимпиаде. После ее закрытия в Киеве дополнительно прошли гребные и парусные гонки на Днепре, а также футбольные поединки между четырьмя киевскими командами и показательные выступления гимназистов по гимнастике.
Праздник спорта завершился. Киевская публика особенно радовалась успехам своих земляков — из 83 медалей киевляне завоевали 37 наград, спортсмены из Санкт-Петербурга — 33, Риги — шесть, Москвы — пять. Было установлено много новых всероссийских рекордов (только в легкой атлетике — 11, из них семь принадлежали киевским спортсменам). Именно в Киеве в 1913 году впервые в Российской империи спортивные соревнования были проведены на качественно новом уровне, соответствующем олимпийской эпохе нового времени.

Южный мост. Часть вторая

Для удобства монтажа вант стальная часть моста была смонтирована на 2 м выше проектного положения, поэтому ванты на фото так сильно провисают. После установки всех вант стальные пролеты будут опущены и система примет законченный вид.

После опускания главного пролета была выполнена обязательная процедура по регулированию усилий в конструкции. Для вантовых мостов она имеет исключительное значение, ведь система не может быть сразу построена на 100% точно и среди десятков вант некоторые оказываются недогруженными, а некоторые перегруженными. Например, сразу после нагружения вант на Южном мосту наблюдались следующие явления: ближайшие к пилону ванты были перегружены на 5%, дальние от пилона ванты наоборот были существенно недогружены, а пилон сильно изогнут в сторону главного пролета и изгибающий момент в основании пилона существенно превышал предел прочности и трещиностойкости. После выполнения регулирования с помощью изменения длин канатов указанные проблемы были устранены.

В конце 1990 г. начались статические и динамические испытания моста.

Для испытаний использовалось 180 крупных грузовиков – КрАЗов, МАЗов и “Татр” весом 25-30 тонн каждый. 

К 18 декабря испытания были завершены и прошли успешно в рамках проектных расчетов. 

Торжественный митинг, посвященный открытию движения через мост, прошел 25 декабря в 14:45 у основания пилона. Митинг открывал зам. главы горисполкома Н.В Лаврухин. 

Бытует легенда, будто на открытии моста глава ЦК КПУ В.В. Щербицький назвал его “Гордостью Украины и Киева”. Но Щербицкий не дожил почти год до открытия моста и, если и говорил подобную заслуженную фразу, то задолго до открытия.

Торжественный момент… и новый мост через Днепр в Киеве открыт!

В силу разного рода причин, сроки пуска автомобильного движения и поездов метро оказались несогласованными и линию метро через мост запустили лишь спустя 2 года. Пассажирское движение началось 30 декабря 1992 г., когда открылись первые левобережные станции зеленой линии.

В середине 90-х на вантовой части моста над путями метрополитена была смонтирована защитная открытая галерея. 

Во время строительства мостового перехода был внедрен ряд новейших решений, а со строителями сотрудничали ряд крупных НИИ Киева, Москвы и Ленинграда. Недаром проектировщикам и строителям были присвоены Государственные премии СССР.

Например, вантовый мост под движение рельсового транспорта создавался впервые. Основной проблемой здесь является большой диапазон временных нагрузок и в первую очередей он касается главного вантового пролета: в какой-то момент на пролете может не быть ничего и никого, а может сложиться ситуация, когда все полосы заняты транспортом и на путях метрополитена одновременно находится два поезда (два пустых пятивагонных поезда метро – это около 300 т). При этом нагрузка от галереи метро и трубопроводов также не считается постоянной, т.к. эксплуатация моста должна проходить, как с ними, так и без них. Решение подобной сложной задачи – наглядная демонстрация и апофеоз инженерной мысли.

По данным на начало 2000-х суточная интенсивность движения через мост составляет 85 тыс. единиц транспорта; в период максимальной нагрузки – 7,6 тыс. единиц в час. Учитывая проектную мощность одной полосы около 1000 транспортных единиц в час, можно сказать, что мост перегружен более чем в 1,2 раза. 

Часто задается вопрос, как сверху устроен пилон. На верхней перемычке смонтированы ограждения и она по совместительству является мостиком между двумя ногами пилона. В верхней части ног имеются небольшие комнатки, а с внешней стороны пилона в сборном железобетонном коробе устроены лестничные марши. Кроме своей явной функции, эти короба повышают жесткость пилона.

За прошедшие года конструкции Южного моста уже изрядно потрепались погодой, временем и нагрузкой; как и многие другие мосты, Южный не всегда получает своевременное обслуживание и обслуживает количество транспорта, которое значительно превышает проектную мощность. Все это не самым лучшим образом сказывается на состоянии сооружения. Еще один бич моста – дорожное покрытие, латать которое приходится практически каждый год. Используемый асфальтобетон не приспособлен для мостов и необходим литой гус-асфальт, который уложен на Гаванском и Дарницком мостах. Но для замены требуется крупная сумма и нужно перекрыть движение примерно на два месяца. Надеюсь, после пуска Подольского моста капитальный ремонт будет проведен не только на мосту Патона, но и здесь.