Из истории высших учебных заведений Киева (Часть 1)

Первые университеты в Европе появились в 12-13 столетиях. Обучение всех студентов в университете начиналось с изучения основ наук на философском факультете. Всегда считалось, что семь свободных искусств есть фундаментом любых других наук, и ни один человек не может учиться дальше, пока не овладеет основами научных знаний. После окончания философского факультета на выпускном экзамене студентам присуждали первую ученую степень – бакалаврскую. Тем, кто успешно сдавал экзамены, предоставлялось право преподавать в университете или продолжать обучения на других факультетах. Медицинский, юридический и богословский факультеты считались высшими. После их окончания давалась ученая степень доктора или магистра. Но получить эти звания было очень тяжело, ведь для этого требовались не только знание, но и значительные средства. Как правило, из 100 студентов, которые поступали в европейские университеты, до бакалаврской степени добиралось приблизительно 30-35, а магистрами становились не более 5-6 человек…
В Украине на протяжении нескольких веков получить высшее образование практически не представлялось возможным. И лишь с середины 17 века, благодаря стараниям киевского митрополита Петра Могилы, в Киеве появилась первая высшая школа – Киево-Могилянская коллегия.
Киево-Могилянская коллегия (Киево-Могилянская академия, Киевская Духовная академия)
Первое в Украине высшее учебное заведение возникло в 1632 году на базе Лаврской и Братской монастырских школ. Оно имело статус коллегии и размещалось в стенах Киево-Братского монастыря на Подоле. Полный курс образования в ней состоял из восьми классов и продолжался около 12 лет. Число студентов в отдельные годы доходило до двух тысяч человек. Программа обучения в коллегии была построена по европейским образцам. Изучалось очень много языков – латынь, греческий, древнееврейский, немецкий, французский, польский и славяно-русский. Кроме того, в подготовку входило изучение риторики, диалектики, философии, богословия и других учебных дисциплин, что позволяло получить разностороннее светское высшее образование.

«… Как только ударял в Киеве поутру довольно звонкий семинарский колокол, висевший у ворот Братского монастыря, то уже со всего города спешили толпами школьники и бурсаки. Грамматики, риторы, философы и богословы, с тетрадями под мышкой брели в класс… Класс наполнялся вдруг разноголосными жужжаниями: авдиторы выслушивали своих учеников; звонкий дискант грамматика попадал как раз в звон стекла, вставленного в маленькие окна, и стекло отвечало тем же звуком… Авдиторы, слушая урок, смотрели одним глазом под скамью, где из кармана подчиненного бурсака выглядывала булка, или вареник, или сесмена из тыквы…», – так живописал учебный день в Киевской академии Николай Гоголь в бессмертной повести «Вий».
В 1701 году коллегия официально получила статус академии и стала де-юре и де-факто во главе высшего образования в Восточной Европе. Студенты академии представляли собой достаточно колоритное явление в будничной жизни Киево-Подола, вызывая в памяти сравнения со средневековыми вагантами – студентами европейских университетов, которые вели достаточно разгульный образ жизни, воспетый Франсуа Вийоном. Так, в 1701 году священник Иоанн Лукьянов, следуя через Киев в Иерусалим, оставил такие воспоминания о «спудеях-академистах»: «В Киеве школяров очень много да и воруют много; попущение им от митрополита. Когда им кто поднакучит, тогда пришедши ночью да и укокошат хозяина-то; а из двора корову или овцу сволокут; нет на них суда; скаредно сильно; попущено воровать пуще московских солдат; а вечер пришел, то и пошли по избам псалмы петь, да и хлеба просят; дают им всячиною и деньгами, и хлебом, а иные дают убоясь…» Несмотря на явные недостатки в обеспечении бытовой стороны жизни, Академия выпустила из своих стен многих научных и общественных деятелей. Здесь учились Г. Сковорода, М. Домоносов, Н. Бантыш-Каменский, М. Берлинский, В. Капнист, М. Березовский, Д. Бортнянский и многие другие.
В 1817 году Киевская академия была закрыта, а в ее корпусах с 1819 года разместили Киевскую Духовную академию (КДА).

Косой капонир

Косой капонир был построен в 1844 году как оборонительное сооружение Госпитального укрепления в системе Новой Печерской крепости. Вначале Косой капонир использовался для хранения оружия и артиллерийских запасов. Косой капонир представляет собой полуподземное сооружение с толстыми стенами из кирпича и камня. В стенах расположены амбразуры и бойницы для стрельбы из пушек и ружей. Это единственное место в Европе, где насыпи были восстановлены в полную величину и представляли собой сложную систему земляных валов высотой 10—15 метров и глубоких рвов. Валы насквозь прорезали паттерны — длинные, до 40 метров, туннели, выложенные кирпичом и закрытые с обеих сторон решетками. Наземная часть Косого капонира выходила на склоны Черепановой горы. Для удобства ведения артиллерийского флангового огня Косой капонир расположен под углом к земляному валу крепости и поэтому получил название «Косой». Многоуровневая защитная система крепости не давала ни малейшего шанса на её взятие. Так, после Косого капонира шла следующая часть защиты, подковообразный капонир. Вокруг был ров, попасть внутрь можно было через подвесные ворота. Если враг прорывал первую оборону, то немедленно попадал под шквал огня с другого укрепления. Таким образом, крепость считалась неприступной.

В начале 60-х годов XIX столетия капонир был превращён в политическую тюрьму. За жестокий режим Косой капонир называли «Киевским Шлиссельбургом». В «Косом капонире» сидели политические заключённые, а в Лысогорском форте, что был подальше от жилых кварталов, в 1906 году установили виселицы — тут казнили государственных преступников. Три палача за 11 лет лишили жизни более 200 человек. Доставленных к месту казни встречал палач с подручным и священник. Несмотря на исповедь перед смертью, казнённые лишались права на христианское погребение, поэтому палач закапывал тела повешенных недалеко от виселицы.

В настоящее время Косой капонир является одной из составляющих историко – архитектурной памятки – музея «Киевская крепость». В состав «Киевской крепости» входят Киево-Печерская лавра, территория национального музея истории Великой Отечественной войны, завод «Арсенал» и многие другие объекты, расположенные в основном на Печерске. На территории самого Косого капонира находятся два музея, экспозиции которых посвящены истории этого укрепления.

Первый музей расположен под землей, он представлен в том виде, в котором был переоборудован под заключенных, но изначально в нём были помещения для солдат и оружия. Бойницы для ружей и пушек в дальнейшем были превращены в окна с решетками. В музее представлено много стариной утвари, оружие, форма, личные вещи заключённых. Второй музей был открыт позже. В нём представлено обмундирование разных времен и исторические документы, касающиеся истории города и самой крепости.

При реставрации одной из частей укрепления, капонира №2, обнаружили, что в его большом сводчатом зале очень хорошая акустика. С тех пор в нём регулярно проводятся камерные литературно-музыкальные вечера.

Троїцька церква на “Новій Будові” (Частина 2)

Та замовники з якихось міркувань продовжували вперто наполягати на здійсненні проекту Ніколаєва, спробувавши навіть погодити його в обхід Київської духовної консисторії у Святішому Синоді. Коли ця акція не дала результату, попечительство у 1907 році замовило ще один проект інженерові Василю Листовничому. Київська духовна консисторія, а за нею Господарче управління при Святішому Синоді, розглянувши його, не знайшли ані художніх, ані економічних переваг перед уже затвердженим проектом Єрмакова. Але попечительство продовжувало пошуки найкращого варіанту і, зрештою, у 1908 році вдалося до посередництва Санкт-Петербурзького Товариства Архітекторів у справі проведення всеросійського конкурсу проектів Троїцького храму. В умовах конкурсу були викладені вимоги замовників щодо того, яким має бути проектований храм – своєрідне “завдання на проектування”. З них видно, що храм мав бути трьохпрестольний, з підвалом, місткістю щонайменше на 2000 віруючих (не враховуючи хор). Окремо підкреслювалося: “Желательно, чтобы проектируемый храм, будучи поставлен на месте несколько пониженном и, в то же время, имеющим с трех сторон четырехэтажные дома, а на расстоянии трех кварталов католический костел с высокими готическими башнями, – доминировал в этой части города”. До конкурсного журі надійшло 9 проектів, 8 з яких розробили петербурзькі архітектори. 24 лютого були підбиті підсумки конкурсу. Першу премію отримав проект під девізом “Брама”, автором якого виявився студент Петербурзького інституту цивільних інженерів Анатолій Самойлов. Але замовники більше зацікавилися тим, що посів друге місце – під девізом “Зелений трикутник” (художник-архітектор Дмитро Крижанівський). Спеціальний будівний комітет, що сформувався при попечительстві, упродовж 1909–1910 років вів із Крижанівським переговори щодо керівництва будівними роботами. Та нічого не вийшло: архітектор і попечительство не дійшли згоди у питанні про гонорар.

І, зрештою, Троїцькій парафії довелося повернутися до давно затвердженого проекту Євгена Єрмакова. У вересні 1911 року відбулася урочиста закладка нової церкви, що мала будуватися саме за цим проектом. Перший камінь у основу майбутнього храму поклав митрополит Київський і Галицький Флавіан. У східній частині фундаменту між мармуровими плитами було закладено металеву дошку з пам’ятним написом: “Основан храм сей во имя Св. Живоначальныя Троицы при Державе Благочестивейшего Государя Императора Николая Александровича всея России, при святительстве высокопреосвященного Флавиана, начальнике края генерал-адъютанте Ф.Ф. Трепове, при губернаторе камергере А.Ф. Гирсе, при городском голове И.Н. Дьякове, при благочинном 2-го округа Киева протоиерее Н. Браиловском, при настоятеле церкви и председателе приходского попечительства протоиерее М. Вышемирском, при священнике Н. Компановском, при церковном старосте П.Г. Рудакове, при епархиальном архитекторе Е.Ф. Ермакове, при председателе строительного комитета А.И. Ватине, иждивением прихожан и членов попечительства” (далі перелічувалися імена парафіян і членів попечительства, котрі вносили пожертви на будівництво).

Храм споруджувався у центрі погосту, безпосередньо за східними апсидами старої церкви. Будівництво велося у підрядний спосіб. Так, у травні–червні 1913 року вирішувалося питання щодо підряду на залізобетонні роботи у церкві. Вони передбачали спорудження найважливіших конструктивних елементів: головних пілонів, підпружних арок, парусів і кільця під головний барабан, контрфорсів, балок, усіх склепінь, головного барабану й куполу. Цікаво, що свої послуги у якості підрядчика з бетонних робіт пропонував відомий київський архітектор Владислав Городецький. Але переможцем тендеру стала фірма інженера Зоммера, що запропонувала більш вигідні умови. За угодою між замовниками та цією фірмою, вона мала закінчити взяті на себе роботи до 1 жовтня 1915 року. Цього терміну не вдалося дотримати, – почалася Перша світова війна. Втім, за станом на травень 1915 року вже можна було класти покрівлю на основний об’єм храму та малі бані. На жаль, революційні події, що розпочалися у 1917 році, не сприяли успіхові подальших робіт. З перемогою радянської влади будівництво остаточно припинилося.

Незакінчена споруда упродовж 1920-х років височіла біля Троїцької площі (місце її розташування показано на плані 1925 року). Біля неї було влаштовано так званий “Червоний стадіон”, проводилися масові спортивні заходи. Зрештою, на початку 1930-х її розібрали на цеглу.

Що ж до старої церкви, то радянські органи зареєстрували її парафіяльну громаду у вересні 1920 року, тут перебувала традиційна “старослов’янська” конфесія. На початку 1930-х років храм був закритий. Служба Божа відновилася тут лише за нацистської окупації. Церква діяла й у повоєнний час (ремонт дещо спростив її зовнішність), аж поки згідно з постановою міськвиконкому від 25 вересня 1962 року її не знесли за одну ніч, посилаючись на “реконструкцію вулиці”. Достеменних відомостей про подальшу долю храмових святинь, на жаль, поки не виявлено.

Частину колишньої церковної садиби зайняв наріжний 16-поверховий житловий будинок по Червоноармійській, 51, споруджений у 1965–1969 роках. Східну частину садиби було відведено під подвір’я середньої школи № 145. Її об’єм, споруджений у 1950-х роках, частково займає церковний терен, але місце будівництва нового Троїцького храму досі вільне від капітальної забудови. Ймовірно, фундаменти розібраного храму залишаються у землі.

Назва храму у різний час відбивалася в найменуваннях Троїцького ринку, Троїцького народного будинку (нині будівля Театру оперети), Троїцької лазні.

Троїцька церква на “Новій Будові” (Частина 1)

Проект дерев’яної на цегляному фундаменті Троїцької церкви на “Новій Будові” склав у 1852 році єпархіальний архітектор Павло Спарро. Згідно з креслеником Спарро, що зберігся у Петербурзі, церква проектувалася ним хрещатою у плані, однобанною з еліптичним куполом і маківкою, із шатровою дзвіницею. Але експерти столичного Головного управління шляхів сполучень та публічних споруд оголосили цей проект “по неблаговидности фасадов неудовлетворительным” і внесли корективи у зовнішній вигляд проектованої будівлі (зокрема, надали її бані шатрового завершення). Відкоригований проект був затверджений царем Миколою І у вересні 1854 року. Будівництво розпочалося у 1856 році, освячення відбулося 12 жовтня 1859 року. До нової споруди були перенесені храмові святині Троїцької парафії. Найважливішу святиню складав образ Казанської Божої Матері (згідно із переказом, ця старовинна ікона містилася ще у церкві на Золотих воротах “міста Ярослава”); був перенесений також бароковий дерев’яний Троїцький іконостас, створений у 1760 році за проектом парафіянина Троїцької Старокиївської церкви, відомого зодчого Івана Мічуріна.

Священиком Троїцької парафії під час перенесення храму був отець Євфімій Ботвиновський. Письменник Микола Лєсков характеризує його як одного з київських “антиків”, людину простої та щирої вдачі, надзвичайно чуйну й безкорисливу. За переказом Лєскова, отець Євфімій у ході будівництва поховав у саморобній крипті під новою церквою свою кохану дружину.

Троїцька церква на “Новій Будові” завершувалася шатровим восьмигранним верхом над середохрестям та шатровою дзвіницею над притвором. Вікна були опоряджені нескладною лиштвою. Взагалі храм являв собою невелику й не надто показну споруду, але все одно у 1860-х – 1870-х роках домінував у навколишній, переважно 1- та 2-поверховій, забудові.

У останній чверті позаминулого сторіччя вже відчувався стрімкий розвиток місцевості, де розпочалося активне спорудження цегляних прибуткових будинків, чисельність парафії неухильно збільшувалася, тож у цей час було зроблено прибудову додаткового Пантелеймонівського приділу (проект у 1880 році склав зодчий Володимир Ніколаєв). Нижній ярус храму та дзвіниці обклали цеглою. Огорожа церкви первісно була дерев’яною; наприкінці XIX століття було влаштовано нову цегляну церковну огорожу зі сторожкою.

З 1901 року, коли на “Новій Будові” з’явилося чимало багатоповерхових житлових будівель, а на Великій Васильківській вулиці активно зводився католицький Миколаївський костьол заввишки понад 60 м, серед православного населення розпочався рух за спорудження нового кам’яного храму Троїцької парафії, котрий за величчю не поступався б костьолу. Цим переймалося спеціально утворене громадське парафіяльне попечительство, яке мало забезпечити організаційний та фінансовий бік справи. У 1902 році попечительство замовило проект нового храму єпархіальному архітекторові Євгену Єрмакову. Згідно з проектом Єрмакова, нова церква мала бути двоярусною, з величезною центральною цибулястою банею на потужному барабані, до якого прилучалися чотири малі цибулясті баньки. Із західного боку до неї прилучалася 5-ярусна дзвіниця з видовженим шатром. У опорядженні церкви еклектично поєднувалися мотиви псевдоросійського стилю (форма бань, ряди кокошників, лиштва вікон тощо) та однієї з течій модерну – неоросійського стилю (загальне об’ємно-просторове рішення, характерні фронтони). Проектована висота головного об’єму храму з хрестом центральної бані мала скласти 56,5 м; висота дзвіниці з хрестом – понад 65 м.

сторія реалізації цього проекту виявилася вельми складною й тривалою. Пропозиція Євгена Єрмакова цілком задовольняла тих, хто прагнув створити на “Новій Будові” не менш масштабну споруду, ніж католицький костел. Але кошторисна вартість будівництва – 189 тисяч рублів – спершу здавалася парафіяльному попечительству практично недосяжною. Через це його члени спробували замовити альтернативний проект і звернулися з цією метою до академіка архітектури Володимира Ніколаєва. У 1903 році він підготував здешевлений варіант, де храм проектувався меншим за розмірами, без дзвіниці, завершений шатровою банею з чотирма малими цибулястими баньками, загальною висотою понад 40 м. Його кошторис склав 103 653 руб.

Проте виглядав цей варіант не надто привабливо й гармонійно, – тому єпархіальне начальство, якому новий проект надійшов на розгляд, висловило думку, що проект Єрмакова має безперечні переваги і що у разі, коли реалізовувати його почергово (перша черга – основний об’єм, друга черга – дзвіниця), вартість спорудження першої черги буде всього на 4887 руб. більшою, ніж вартість всього будівництва за проектом Ніколаєва. З огляду на це, Київська духовна консисторія у 1904 році визнала за краще реалізувати проект Єрмакова, дозволивши тимчасово спорудити храм без дзвіниці.

Блог выходит из каратина

Друзья! Рады сообщить вам, что наш блог выходит из карантина и начиная с 10-го июля вы сможете наслаждаться нашими новыми статьями, отныне они будут выходить еженедельно по пятницам.