Колишнє передмістя Деміївка

На початку свого існування, у першій половині ХІХ сторіччя, Деміївка фігурувала в матеріалах Київського повіту як невеличке приміське село за Либіддю, розташоване на виїзді з міста на Васильківський поштовий тракт. Його населення ледве сягало 150–200 жителів. Проте прокладення наприкінці 1860-х років залізниці вздовж межі між Києвом та Деміївкою вдихнуло нове життя у скромне передмістя.

Уже в 1869–1870 роках тут спорудили Київський цукрово-рафінадний завод, котрий швидко став одним з найбільших підприємств усього регіону. Його річне виробництво на початку існування становило близько 200 тисяч пудів рафінаду (нагадаємо, що 1 пуд дорівнює 16,5 кг), а сто років тому вже перевищувало 2 мільйони пудів. Частина робітників жила в гуртожитках-«казармах» безпосередньо на території заводу.

На початку ХХ століття чоловічі «казарми» було розраховано на 950 мешканців, жіночі – на 500. При цукровому заводі діяли власна лікарня, початкові училища для дітей працівників. Невдовзі в цій місцевості з’явилися й інші підприємства: броварня, миловарня, склозавод, цегельні. На початку 1890- х років купець Валентин Єфімов започаткував тут цукеркове виробництво. Спершу його фабрика була кустарним закладом. У 1897-му Єфімов вирішив розширити його, перетворивши на акціонерне підприємство. Щоправда, його «менеджмент» виявився невдалим, і реорганізована фабрика зазнавала значних збитків. Тоді 1901 року акціонери змінили керівництво. Підприємство очолили вихідці зі Швейцарії брати Вюрглери. Вони зуміли оновити фабричне обладнання, спорудили нові корпуси, поліпшили якість сировини. Усе це сприяло покращенню справ, і «парова фабрика шоколаду та цукерок» у Деміївці почала давати солідні прибутки (при цьому фірма зберегла назву «Валентин Єфімов», хоча невдаха-купець практично не брав участі в її роботі).

Зрештою, за висловом краєзнавця Лаврентія Похилевича, Деміївка стала «дитиною двох матерів: села та міста». І справді, тутешнє населення за змістом своєї діяльності вже мало чимвідрізнялося від міського. Утім, слід визнати, що освіченість переважної частини мешканців довгий час перебувала на невисокому рівні – більшість із них були неписьменними.

Ось характерний опис відпочинку деміївських трударів, залишений французьким письменником Віктором Тіссо, котрий побував тут у 1881 році: «Просто перед рафінадним заводом пролягає ціла вулиця шинків і винних крамниць. У недільні та святкові дні її пожвавлюють мальовничі групи робітників та робітниць. Дівчата, які весь тиждень працюють босоніж, приходять сюди свіжі й ошатні, взуті в начищені до дзеркального блиску чобітки, сідають на лави перед шинком і лущать горішки або гризуть диняче насіння. Робітники в неділю прогулюються, перехопивши ремінцем довге волосся й насвистуючи крізь зуби… Деякі грають у корок або в орлянку; інших можна побачити також сидячими навпочіпки, оповідаючи одне одному бувальщини. Зустрічаються й такі, хто танцює під гармонь. Увечері шинки заповнюються, і всі йдуть туди. За столиками починаються картярські партії. Молоді робітники пропонують горілку молодим робітницям, а сивобороді старі, розчулені повторними узливаннями, цілуються, присягаючись у вічній дружбі… Перед тим як зачиниться заводська брама, можна спостерігати процесії чоловіків і жінок, котрі, хитаючись, перетинають вулицю; дехто підтримує одне одного, інші валяться на землю, але з Божою поміччю швидко підводяться».

У міру ускладнення виробництва роботодавці потребували дедалі більш кваліфікованих і відповідальних трудівників. Алкоголічне дозвілля аж ніяк не сприяло цьому. Розв’язуючи проблему народної тверезості, влада утримувала мережу «народних чайних», а при них – безкоштовні бібліотеки-читальні. Зрештою, такий заклад з’явився й у Деміївці. Свою бібліотеку отримали також робітники цукрово-рафінадного заводу. Водночас у передмісті поширювалася освітня мережа, відчинялися нові початкові училища. Запровадження самоврядних земських установ у західних губерніях імперії, зокрема й у Київській, дало змогу деміївцям ще активніше дбати про своє село, загальне населення якого сто років тому налічувало майже 3000 мешканців.

У 1882–1883 роках для жителів Деміївки було споруджено дерев’яну Вознесенську церкву. На початку 1900-х років парафіяльний храм розширили та обклали цеглою за проектом архітектора Євгена Єрмакова. Саме тут 1907 року відбулося вінчання славетної поетеси Лариси Косач – Лесі Українки та знавця музичного фольклору Климента Квітки.

Відомий київський підприємець Давид Марголін допоміг мешканцям Деміївки владнати транспортну проблему. Він організував у передмісті трамвайний рух. 1910 року деміївські трамваї рушили Васильківською вулицею, у 1912–1915 роках було прокладено додаткові гілки Китаївською та Саперною вулицями. 1911-го в Деміївці звели перший монумент. То було погруддя царя Олександра ІІ, розміщене приблизно навпроти церкви (не збереглося).

Коли розпочалася Перша світова війна, Деміївка одержала ще одне значне промислове підприємство. Наприкінці позаминуло горілчаний склад (його корпуси та красиву браму проектував видатний київський архітектор Володимир Ніколаєв), але запроваджений на час війни в Російській імперії «сухий закон» зробив його непотрібним. Тож приміщення складу швидко пристосували під завод для виробництва снарядів. На ньому працювали понад 1800 робітників.

Передмістя дедалі більше зміцнювало зв’язок із містом. Фактично досить було перетнути залізничну колію та місток через Либідь, аби із села потрапити до Либідської поліцейської дільниці Києва. Включення Деміївки до міста нібито напрошувалось, і це питання не раз стояло на порядку денному Київської міської думи. Проте позитивного вирішення довго не було. Можна назвати дві головні причини цього дивного факту. З одного боку, «батьки міста» не надто прагнули обтяжувати себе додатковими клопотами з благоустрою передмістя. З іншого боку, це булоневигідно для єврейської людності, що становила значну частину населення Деміївки. Право на вільне проживання в Києві тоді мали лише окремі категорії осіб юдейського віросповідання, і приєднання Деміївки до міста автоматично призводило до виселення сотень родин.

Проте 1917 року обмеження для євреїв були скасовані. Незабаром, за першої спроби створення незалежної України, статус передмістя змінився. У січні 1918-го було оприлюднено постанову оновленої Київської думи стосовно зарахування села Деміївка до складу Києва. 17 вересня того самого року, вже за гетьманської Української Держави, цей акт було затверджено урядом у вигляді Закону про приєднання до Києва Деміївки та Саперної слобідки.

Коли ж громадянська війна закінчилась і навкруги усталилась більшовицька влада, у 1920 році було утворено Деміївський район міста Києва. Тут виникали нові громадські установи, серед них – робітничий клуб у приміщенні колишньої синагоги на вулиці Васильківській, 22 (нині проспект 40-річчя Жовтня). Однак невдовзі топонім «Деміївка» було на кілька десятиріч «вилучено з обігу». Натомість з’явилась назва «Сталінка» на честь генсека Йосипа Сталіна.

З 1937 року було запроваджено нову схему міського районування. Після цього Деміївка Сталінка опинилась на території Кагановичського району, перейменованого 1957-го на Московський. Тоді ж, іще перед війною, корпуси потужного цукрово-рафінадного заводу було передано кондитерській фабриці, яка вже не мала ім’я Валентина Єфімова, а називалася на честь засновника революційного вчення Карла Маркса. Колишній снарядний завод на межі 1920-х – 1930-х років перетворили на підприємство «Червоний гумовик» (згодом «Київгума»).

Війна завдала Деміївці, біля якої тривали запеклі оборонні бої, чимало ран. Але місцевість успішно відбудували. Відтоді й до нинішніх часів тут з’являються щодалі нові великі житлові та громадські споруди. 1960 року на Московській площі відкрився автовокзал. У 1980-х роках було зведено хмарочос найбільшої вітчизняної книгозбірні – Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. Нещодавно сучасне приміщення отримала державна адміністрація Голосіївського району, сформованного у 2001 році. Помалу зникають будівлі, котрі пам’ятали давнє минуле Деміївки. Одна з них, на проспекті 40-річчя Жовтня, 11, була споруджена 1905 року коштом цегельних фабрикантів Доломакіних. Її довелося знести у 2008-му через будівництво великої транспортної розв’язки на Московській площі.

Сьогочасні квартали Деміївки вже давно сприймаються як справжня міська територія. І хіба що старовинна Вознесенська церква досі трохи нагадує про сільське минуле колишнього передмістя.

Київська духовна академія і духовна семінарія

За ініціативи імператора Олександра І відбулося реформування навчальних закладів, і 1808 року було видано новий Устав духовних шкіл, які переходили на триступеневу систему освіти: духовні училища (початкова освіта), духовні семінарії (середня освіта) і духовні академії (вища освіта).

На початку ХІХ ст. Київська академія переживала матеріальну і освітню кризу внаслідок зменшення коштів на її утримання, невиправданого збільшення кількості предметів, відсутності розподілу між початковими, середніми та вищими класами, де одночасно вивчали і граматику, і богослов’я. Комісія духовних училищ при Святійшому Синоді вирішила розділити академію на три незалежні духовні навчальні заклади: училище, семінарію і академію. У 1817 році було відкрито Київську духовну семінарію, а за два роки відкрилася відновлена Київська духовна академія.

Змінився і контингент студентів: раніше до Братської школи, Києво-Могилянської колегії та Київської академії віддавали своїх дітей козацька старшина, заможні городяни та козаки, тепер до семінарії вступали передусім діти духівництва. На перший курс набирали 120 студентів православного віросповідання – крім українців та росіян, тут навчалися серби, чорногорці, молдавани, валахи і болгари. Особлива увага приділялася розвитку творчих і ораторських здібностей студентів: протягом усіх років навчання вони не лише вивчали богословські дисципліни, а й писали безліч творів з філософської, богословської та літературної тематики. Оволодінню знаннями допомагала і величезна бібліотека семінарії та академії, яка розміщувалася на двох поверхах і налічувала понад 26 тисяч томів.

Навчання в Київській духовній семінарії було триступеневим. У нижчому відділенні («словесності») основна увага приділялася вивченню словесності та класичної російської літератури, а також основам математичних наук – алгебри, геометрії, тригонометрії та фізики. І якщо написання творів давалося більшості студентів легко, а кращі з них навіть було видано друком та премійовано коштом благодійного фонду графа Румянцева і преосвященнійшого Є. Болховітінова, то з точними науками справи були геть кепські. Це надихнуло одного з учителів геометрії на «творчий» експеримент: для розв’язання задач з пірамідою складалася справжня піраміда з яблук (на щастя, ринок був поряд), а після успішного розв’язання всі «складові» задачі з’їдалися задоволеними студентами на чолі з учителем.

У середньому відділенні семінарії основними були предмети філософської групи – психологія, логіка, огляд філософських вчень, а у старшому – гомілетика (мистецтво проповідей), церковні закони, духовні закони тощо.

Серед випускників Київської духовної семінарії були і цілі родини священиків, оскільки за тогочасною традицією сини продовжували духовну справу батьків і дідів, а доньки ставали матушками. Відомо, що зі стін семінарії вийшло кілька поколінь священиків родин Ганіцьких, Березницьких та Костецьких. Протоієрей Іоанн Березницький був найвідомішим місіонером ХІХ століття у Київській губернії, боровся з сектантством, протягом 17 років займав посади помічника благочинного і благочинного 3-го округу Звенигородського повіту, був нагороджений наперсним хрестом від Святійшого Синоду і орденом Св. Анни 3-го ступеня за місіонерські заслуги. А ще уславився як автор чудових різдвяних колядок, до яких власноруч написав тексти і музику, та кількох віршованих збірок і прози українською та російською мовами. Він залюбки навчав своїх колядок місцеву молодь і готував з нею різдвяні вистави. Поетичні здібності мав і його син Василь, теж випускник Київської духовної семінарії, який замінив батька на посаді благочинного. Його вірші були схожі на ліричні романси ХІХ століття і зберігалися в родині. Високу посаду благочинного 1-го округу Липовецького повіту займав ще один випускник семінарії протоієрей Іоанн Костецький, який разом з сином Олексієм, священиком-випускником цієї ж семінарії, займався просвітництвом серед сільського населення Київської губернії, відкриваючи церковно-парафіяльні школи і бібліотеки, за що удостоювався багатьох церковних нагород. Поряд з їхніми похованнями в с. Степанці минулої осені несподівано зацвів кущ махрового бузку…

З відкриттям у 1819 році поновився набір студентів до Київської духовної академії. Набір проводився раз на два роки, для вступу слід було скласти іспити з догматичного богослов’я (чи православного християнського катехізису для випускників гімназій), загальної церковної історії, грецької мови та латини і три твори – філософський, богословський та літературний. Академію всіляко підтримували такі видатні ієрархи православної церкви, як київський митрополит Євгеній (Болховітінов) і київський митрополит Філарет (Амфітеатров).

Київська духовна академія продовжила традиції не лише духовної освіти, а й духовної музичної культури, успадкованої від Києво-Могилянської колегії та Київської академії. Її ректор, преосвященнійший Філарет, заснував у 1875 році церковно-археологічний музей, придбавши за величезні кошти колекцію з 220 ікон ХІV- ХVІ ст. у московського купця Сорокіна. Про її унікальну цінність свідчить і той факт, що під час експонування частини колекції на Всесвітній виставці в Парижі купець Сорокін був нагороджений іменною бронзовою медаллю. В подальшому колекція значно розширилася і поповнилася старовинними іконами з Михайлівського Золотоверхого монастиря, церкви Спаса-на-Берестові, церкви Різдва Христова на Подолі, археологічними знахідками давньоруського, литовсько-руського, козацького періодів. У музеї зберігався фрагмент герба Київської ратуші з мідним чеканним зображенням царя Петра І, а зі старої академії – професорська кафедра, імператорське крісло з підніжжям та стара печатка академії. Серед ікон були рідкісні – такі, як незвична ікона св. Трійці з с. Семигори Київської губернії (ХVІ ст.).

Реформування духовної освіти продовжив своїм указом 1869 року імператор Олександр ІІ. У Духовних академіях Російської імперії було введено три відділення: богословське, церковно-історичне і церковно-практичне, а дисципліни розподілено на обов’язкові та спеціальні. Втім, основні реформи було скасовано вже за часів Олександра ІІІ у 1884 році. У ХХ столітті Київська духовна семінарія і Київська духовна академія пережили важкі часи. Після Лютневої революції 1917 року Святійший Синод видав Тимчасові правила для Духовних академій, після Жовтневої революції фінансування Київської духовної академії з Петрограда припинилося, Центральна Рада також не утримувала її, хоча згодом академія підтримала уряд гетьмана Павла Скоропадського і навіть відкрила нові кафедри: історії України, української мови, української літератури, західноруського права та історії Української Церкви. Однак після того, як гетьман П. Скоропадський виїхав з України разом із німецькими військами, в умовах постійної зміни влади в Києві навчальний процес в академії кілька разів припинявся.

У лютому 1920 року Київський губвиконком зареєстрував Київське православне богословське товариство і Київську православну богословську академію, однак наприкінці 1923 року життя в академії завмерло, частину викладачів було репресовано, частина емігрувала.

Відродження Київської духовної семінарії почалося лише 1947 року – спочатку в Михайлівському монастирі, а згодом при Андріївській церкві. У другій половині 1950-х років гоніння радянської влади на церкву відновилися, що ускладнило роботу семінарії, поменшало слухачів, а 1960 року Київську семінарію було взагалі закрито і відновилася робота лише 1989-го. 1 травня 2007 року рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви новим ректором Київської духовної академії і семінарії був призначений єпископ (зараз – митрополит) Бориспільський Антоній (Паканич). Нині у Київській духовній академії і семінарії навчаються 340 студентів на стаціонарі та понад 700 – на заочному відділенні, діють катехізаторські курси для мирян.

Магістрат на Подолі

Ще в XV столітті задля покращення добробуту киян, раз у раз порушуваного наскоками ординців, місту було надане самоврядування за Магдебурзьким правом. Київ тоді входив до складу Великого князівства Литовського. Резиденцією призначеного сюди вищою владою воєводи був дерев’яний замок на пагорбі, донині відомому як Замкова гора. Але Магдебурзьке право забезпечувало для осілих мешканців міста – міщан і купців – власну систему юридичних норм та незалежне судочинство. 

Керівним міським органом був виборний магістрат. Переважна частина населення зосереджувалася на Подолі, тому нерідко казали, що самоврядуванню підлягає «місто Києво-Поділ». 

До складу магістрату входили дванадцять осіб. Вони поділялися на дві колегії – раду та лаву. Рада на чолі з війтом переймалася справами міського управління, а лава, очолювана бурмістром, була органом судочинства. Правителі Литви, а потім і Речі Посполитої, до якої після Люблінської унії 1569 року належав Київ, неодноразово підтверджували незалежність магістратського суду від замкового, себто воєводського. Повноваження магістрату залишилися чинними й після того, як відшуміли козацькі війни та Київ опинився у складі Московського царства. Будівля ратуші в цей час стояла посеред торговельного майдану на Подолі (сучасна Контрактова площа). 1697 року до її довгастого корпусу прибудували струнку кам’яну вежу приблизно 30 метрів заввишки, увінчану шпилем із двоголовим орлом. Окрасою вежі був «зекгар», або «дзегар», – куранти, які били щогодини. У 1718 році будинок магістрату було пошкоджено пожежею. Відремонтувати його вдалося тільки 1737-го (за магістратською доповіддю, через те, що «в киян надто мало грошей»). Якими ж статтями був обмежений перелік прибутків муніципального бюджету? Їхню левову частку складали надходження від торгівлі в шинках «хлібним вином» чи «гарячим вином», тобто горілкою. 

Монопольний продаж оковитої місцевого виробництва належав до найважливіших міських привілеїв. Приміром, за даними на 1761 рік, із 6464 руб. 13 коп. сумарних надходжень до міської каси на «п’яні гроші» з шинків припадало 5059 руб. 92 коп., або понад 78 відсоткв. Цей відсоток міг би бути ще вищим, але магістратові ніяк не вдавалося нейтралізувати конкурентів, котрі підривали його монополію: винокурінням і продажем спиртного на шкоду місту таємно чи явно займалися зайшлі козаки, монастирі й навіть представники царської адміністрації. Серед інших, менш вагомих джерел міської скарбниці, можна згадати, зокрема, вивірення мір і ваг для торговців, переправу на поромах, плотах та наплавних мостах через Дніпро, оренду муніципальної нерухомості тощо. 

Що ж до видаткової частини, то дослідники міських бюджетів Києва за різні роки XVIII століття виявили цікаву картину. Не більш ніж третина магістратських витрат ішла на господарчі потреби та на різні державні повинності, покладені на місто (наприклад, поштова). 

До 20 відсотків бюджету коштувало утримання посадових осіб. Самому лише війту щорічно видавали чималеньку «натуральну платню»: сто відер «гарячого вина», стільки ж меду й пива, сто колод соснового лісу, сто возів дров та інше (усе це називалося «юргенс»). 

Водночас мало не половина міського бюджету витрачалася на різноманітні презенти можновладцям – губернаторам, гетьманам, митрополитам. Підношення робилися як грошима, так і натурою: дарували продукти, міцні напої, сукно, худобу. 

Коли чиновники магістрату відряджались у міських справах до Петербурга, вони теж, ясна річ, їхали не з порожніми руками. За такого розподілу в касі мерії не лишалося ані шеляга на «соціалку». Зокрема, жодним чином не забезпечувалося піклування про жебраків, тож їх просто видворяли за межі Києва. Не в змозі звести баланс, магістрат систематично звертався до вищої влади з проханнями про дотації. Іноді вдавалося в такий спосіб заткнути якусь дірку, але загалом на урядові подачки складно було розгулятися – вони ледь-ледь сягали 500 –1000 рублів. Доводиться визнати, що за такої ситуації магістрат що далі, то більше ставав інструментом із зосередження муніципальних прибутків у руках вузького кола міських воротіїв. Траплялося, що його повноваження значно обмежувалися, особливо за часів правління цариці Катерини ІІ. Проте її син Павло І повернув Києву Магдебурзьке право в попередньому обсязі, а наступний самодержець Олександр І залишив це розпорядження чинним. Отже, ще впродовж певного часу магістратські діячі вершили свої справи у представницьких приміщеннях магістрату – «скарбовій» і «судовій» залах. Тут-таки відбувалися урочисті прийоми та бали. А безпосередньо до південного фасаду ратуші бу-ло прибудовано шинок, мабуть, для «розслабляння» після робо ти. З неабияким розмахом проводилися традиційні урочистості на Медовий Спас (1 серпня за старим стилем) та Богоявлення (6 січня). У ці дні «міська сторожа» – дві тисячі піхотинців від усіх п’ятнадцяти ремісничих цехів і п’ятсот вершників під золотою магістратською корогвою – крокувала в парадному вбранні вулицями Подолу, ефектно демонструючи вірність прадавнім звичаям. Усе це тривало до скасування Магдебурзького права для Києва царем Миколою І у 1834 –1835 роках. 

Серед ратушного майна зустрічалося кілька характерних реліквій. Однією з них була печатка, якою скріпляли міські документи. На ній було розміщено емблему «міста Києво-Подолу» – руку, що тримала лук-самостріл, так звану «кушу». Вона фактично становила міський герб. 

Проте в ті ж часи був поширений інший символ Києва – зображення архангела Михаїла. Тож на будівлі магістрату містився мідний рельєф архістратига. Щоправда, назвати його гербом було б неправильно, оскільки визнаний для Києва геральдичний архангел Михаїл був озброєний мечем, а на ратушній скульптурі він тримав списа, яким колов змія. Це зображення розміщувалось на вежі біля «дзегаря». Була поширена оповідь про те, що нібито щогодини архістратиг б’є змія в пащу списом і від цього навіть летять іскри. Але подальші дослідження не підтвердили наявності в рельєфі настільки складних механічних пристроїв. 

За припущенням істориків, у центрі двоголового орла, що увінчував шпиль ратуші, містився овальний мідний барельєф царя Петра І на коні, який згодом потрапив до музею. Навколо нього було зроблено напис: «Цар Петро Олексійович, усієї Великої, Малої й Білої Росії самодержець». Ще одна скульптура прикрашала фасад над галереєю другого поверху ратуші. То було зображення богині правосуддя Феміди. Його виготовили з міді 1777 року коштом магістратських діячів і на постаменті під статуєю розмістили напис із переліком їхніх імен – війта Григорія Пивоварова, бурмістра Дмитра Александровича та райці (члена ради) Миколи Леонтовича. Статуя становила своєрідний зразок української барокової скульптури. Характерно, що, всупереч давній традиції, Феміду показано не із зав’язаними очима, а зрячою, пов’язка ж міститься в неї на лобі. 

Старовинна ратуша десятиліттями височіла понад скромними житловими будинками та ринковими крамницями Подолу. 

Від неї в усі боки розбігалися тісні, криві вулички. Схоже, архаїчний, цілком провінційний вигляд тогочасного центру Києва муляв очі імперській владі. Про це свідчить рішення щодо початку в 1809 році будівництва величезного Гостинного двору на місці ветхого торговища буквально впритул до ратуші. 

Масштабна пожежа в липні 1811-го, яка спопелила майже весь Поділ, певною мірою звільнила руки адміністрації для кращого облаштування центральної площі. Київський міський архітектор Андрій Меленський про всяк випадок виконав креслення можливої відбудови вельми обгорілої ратуші, але на новому генплані Подолу вона вже була відсутня. Військовий губернатор Михайло Милорадович у листі до Петербурга пояснював: «Стара ж будівля магістрату, розташована за кілька кроків від нового будівництва Гостинного двору, зовсім там не до ладу, і вона від великої пожежі є настільки пошкодженою, що потребує розбирання в капітальних стінах та побудови нової». 

Незабаром цар Олександр I вирішив долю Подолу, обравши для його розпланування варіант, запропонований зодчим Вільямом (Василем) Гесте. Автор зі справжнім столичним розмахом розробив проект міського громадського комплексу, який мав зайняти простір на нинішній Контрактовій площі між вулицями Костянтинівською та Межигірською. Комплекс складався з трьох будівель класичного стилю: праворуч – Контрактовий будинок як осередок ділового життя всього краю, ліворуч – поштамт, а в центрі – корпус магістрату, прикрашений ошатним портиком та увінчаний вежею. Споруди з’єднувалися колонадою, у якій передбачалося місце й для крамниць. 

На жаль, ефектний задум залишився тільки на папері (для засідань магістрату після пожежі використовували орендоване приміщення). У міста забракло коштів на його виконання. 

З усього комплексу Гесте було побудовано лише Контрактовий будинок, на спорудження котрого, до речі, пішла цегла від розібраної старої ратуші. Утім, місце для зведення інших будівель так і було порожнім. Тож згодом архітектори-реставратори Валентина Шевченко та Юрій Лосицький підготували проект реконструкції Контрактової (тоді Червоної) площі з побудовою всього комплексу Гесте згідно з архівними кресленнями. Частково цей задум було втілено в життя в 1980 –1990-х роках, коли відтворили фонтан «Самсон», реставрували відповідно до первинного задуму Гостинний двір та відновили церкву Богороди ці Пирогощі. Можливість його подальшої реалізації досі залишається актуальною. Щоправда, навряд є виправданою пропозиція відбудувати одразу два магістрати: один – у комплексі Гесте, а другий – у вигляді старої ратуші на місці скверу між «Самсоном» і пам’ятником Григорію Сковороді. Останній, вочевидь, у класицистичному ансамблі буде справді «зовсім не до ладу», і його варто показувати лише у вигляді макета чи стенда.

 

Оперний театр

Появі цієї чудової споруди передувала трагічна подія: у лютому 1896 р., після ранкової вистави опери «Євгеній Онегін» Петра Чайковського, в одній з гримувальних кімнат спалахнула пожежа. Вогонь поширився блискавично і вже за кілька годин від Міського театру, збудованого 1856 р. за проектом архітектора Івана Штрома, залишилися обвуглені стіни.
У полум’ї загинули одна з кращих у Російській імперії музичних бібліотек, костюми і декорації багатьох вистав. Сцени третього (після Москви і Петербурга) постійного музичного театру не стало…
Як не дивно, але це не був якийсь винятковий випадок. Тільки за два роки (1889-1891) в Європі та Америці згоріли 22 театральні приміщення!
Кияни, які щиро любили свій затишний, усього на 849 місць театр, зажадали від «батьків міста» якнайшвидше спорудити нову будівлю. Але чекати довелося довгих п’ять років.
Після запальних диспутів і суперечок, міська дума ухвалила провести міжнародний конкурс на проект Київської опери. У ньому взяли участь три десятки архітекторів з України, Росії, Німеччини, Франції та Італії. 25 лютого 1897 р. журі оголосило результати. Кращим визнали проект головного архітектора дирекції імператорських театрів, академіка Віктора Шретера. Невдовзі до Києва надійшла технічна документація — 280 креслень, з яких мала постати вишукана неоренесансна споруда. Підряд на будівництво від міської думи отримав відомий київський архітектор Володимир Ніколаєв, під керівництвом якого 1898 року і взялися до справи. Завершити планували за два роки, та, попри швидкі темпи й усі задіяні ресурси (300-500 робітників та понад 60 коней одночасно), знадобився ще один рік. 16 вересня 1901 року вишукана публіка з хвилюванням прийшла на довгоочікуване відкриття. Віктора Шретера серед глядачів не було. До урочистого освячення нового приміщення Київської Опери її автор не дожив лише кількох місяців. Зате його творіння вражало тогочасну уяву! Багато прикрашений ліпниною напівовальний фасад, строгі, глибокі арки здіймають міцну будівлю у висоту. А в середині — венеційські дзеркала, позолота, бронза, візерункова ліпнина стін і стелі, мармур сходів і мозаїка підлоги; вишукані оксамитові крісла та витончені світильники з Відня; цариця-люстра в центрі мереживної стелі…
Над центральним входом здійнялися у повітря дві крилаті жінки: міфічні духи-покровителі, які супроводжують митця в його шляхетних помислах. На даху, саме над цим барельєфом, за задумом зодчого, мав красуватися герб Києва з зображенням Архістратига Михаїла — покровителя міста. Однак, проти цього категорично запротестувало духовенство: над таким «гріховним закладом» — і раптом святий небесний воїн! Герб довелося замінити алегоричною композицією: геральдичні грифони тримають у лапах ліру як символ музичного мистецтва. За словами очевидців, фасад прикрашали бюсти композиторів Михайла Глинки та Олександра Сєрова, подаровані Києву артистами петербурзького Маріїнського театру. 1934 р. під час реставрації будівлі погруддя зняли. Грифони ж несуть свою варту і досі. Для архітектора був важливий не тільки зовнішній вигляд театру, ритміка та вишуканий декор фасаду. Віктор Шретер подбав, щоб приміщення було затишним і для артистів, і для глядачів. На той час сцена Київського оперного була найбільшою в Росії (ширина 34,3 м; глибина 17,2 м; висота 22,7 м). Партер розрахований на 384 місця. А на загал партер, амфітеатр, бельетаж та чотири яруси вміщували 1650 глядачів. Театр мав системи парового опалення, кондиціонування повітря, прекрасне сценічне обладнання. Про чудову акустику зали у захваті розповідали і глядачі, і артисти. Архітектор відчув і особливий колорит мальовничого, типового для старовинного Києва місця, з м’яким перепадом рельєфу, пишною зеленню каштанів. Самобутнє творіння Шретера вдало вписалося на невеличкому майдані, стало його композиційним та естетичним акцентом. Хоча тоді задум майстра одностайного захоплення не викликав. Так, газета «Киевлянин» назвала будівлю театру «украй непривабливою», порівнюючи її з «величезною незграбною черепахою», що сидить посеред площі. Внутрішнє вбрання, на думку видання, вирізнялося «простотою і навіть бідністю». Щоправда автор статті не відмовив йому в «деякій витонченості». Спливав час, історія змінювала свої вектори…Театр вистояв у вирі подій, хоча неодноразово опинявся перед загрозою знищення. «Деяка витонченість» ледь не призвела до його руйнації в часи Першої Світової війни, визвольних змагань, становлення й падіння УНР. А в 1930-х рр. розглядався проект соціалістичної перебудови київського оперного, якому хотіли надати архітектурних особливостей нового «пролетарського стилю». На щастя, цього не сталося. Пережив театр і страшні роки Другої Світової. Відомо про нездійсненний план київського підпілля щодо підриву будівлі. Саме в такий спосіб збиралися знищити частину офіцерського складу нацистів, які з задоволенням відвідували вистави. А 2 травня 1943 р. в приміщення театру влучила авіабомба. Та, пробивши дах і підлогу в партері, загрузла в піску, яким було заповнено цоколь, й, на щастя, не вибухнула. Понад вісім десятиліть архітектурний шедевр В. Шретера обходився без суттєвих реконструкцій і капітального ремонту! Хіба що 1936 р. зробили  двоповерхову прибудову репетиційних залів з тильного боку. За час експлуатації зносилися конструкції, фізично й морально застаріли сценічне обладнання, механізми, багато втратив зовнішній і внутрішній декор, потьмяніла позолота інтер’єрів. Ще й зведена на місці колишнього яру будівля почала поволі осідати й давати тріщини. У 1984 — 1987 рр. здійснили капітальну реконструкцію. Пошкоджена під час воєнного лихоліття споруда вимагала великої роботи, що тривала п’ять років. Свій 120-й сезон 1988 р. Київська опера відкрила оновленою.
Реставратори не тільки зберегли чудовий зовнішній декор театру та партеру, ще й суттєво збагатили його. Оновили фоє, холи, перенесли дерев’яні гардероби до цокольного поверху, внесли зміни за лаштунками. Стало більше репетиційних залів, гримувальних кімнат, обладнали спеціальний хоровий клас. Збільшили  сцену: з 17-ти до 20-ти метрів углиб та з 23-х до 27-ми метрів угору. Це дозволило швидко змінювати декорації не тільки в антракті між діями, але й під час самої вистави. Загальна площа сцени тепер становить 824 кв.м. Її оснастили найновішими на той час механізмами, електронікою, освітленням. Під час реставрації замість старовинного органу встановили новий, збудований на замовлення театру чеською фірмою «Рігер-Клос». Переобладнали й оркестрову яму, в якій нині одночасно можуть розміститися 100 музикантів.
Після реставрації загальна площа театру збільшилася на третину і становить нині 60 тис. кв. м. Виставу одночасно можуть дивитися 1304 глядачі. Саме для них майже щовечора підіймається завіса на сцені, аби назавжди зачарувати дивовижним світом співу і танцю. Архітектурна перлина Віктора Шретера стала справжнім Храмом Муз оперного та балетного мистецтва.

 

Метро Дворец Украина: на берегах Лыбеди

Со временем эта часть города получила название Нового Строения, а главной артерией района стала Большая Васильковская улица, выходившая одним концом к бывшей Бессарабской заставе, а другим — на Демиевку.

В 1835 году на Б.Васильковскую с Печерска была перенесена и церковь Св. князя Владимира, возле которой, как самого людного места, постепенно Сформировался рынок — Владимирский. Соседство с церковью определило название и площади, изначально предназначенной для проведения ярмарок и базаров. Улице же, поднимавшейся на Печерск, дали составное имя — Владимиро-Лыбедская.

В конце XIX века — начале XX века, во время так называемой строительной горячки этот район стал интенсивно застраиваться доходными домами, жить в которых можно было так же комфортно, как и на Крещатике, но в связи с удаленностью от центра города — намного дешевле.

Наиболее величественным сооружением, появившемся на Б. Васильковской в этот период, стал римско-католический костел Св. Николая. В 1896 к губернатору обратились киевские католики с просьбой разрешить постройку в городе еще одного костёла (первый католический костел Святого Александра был построен в Киеве в 1849 году на углу улиц Костёльной и Трехсвятительской). Такая просьба была вполне естественной — ведь по переписи 1897 года в Киеве проживало 35,5 тысячи католиков, они были второй по количеству (после православных) конфессией города. Поэтому городская дума без долгих проволочек бесплатно отвела место под строительство по улице Б. Васильковская, 75.

На проведенном конкурсе победил проект молодого инженера Станислава Воловского, а претворить его в жизнь поручили известному киевскому архитектору Владиславу Городецкому, поляку по происхождению.

Торжественная закладка костёла состоялась 8 августа 1899 года, но возводился он (из-за сложности конструкций и местных грунтовых условий) в течение десяти лет, причем исключительно на частные пожертвования. Здание, построенное в готическом стиле, с высокими стрелообразными башнями, было закончено в декабре 1909-го и предстало перед восхищенными взорами горожан как настоящий художественный шедевр.

Однако при советской власти костел был закрыт. Десятилетиями его помещение использовалось то под архив, то под склад, то еще под что-нибудь.

В 1970 году началась долгосрочная реставрация здания. И на сей раз, как и при возведении, не обошлось без меценатства. Значительную сумму денег на восстановление костела пожертвовала известная польская и украинская писательница Ванда Василевская.

В 1978 году костел переименовали в Республиканский Дом органной и камерной музыки, которым он остается и поныне, хотя в нем также возобновились богослужения.

Вообще-то советская власть не только кардинально изменила внутренний уклад дореволюционного города, но и отразилась на его внешнем облике — в нем появилось что-то чужое, суровое, непривычное.

Утверждение новой идеологии проходило под лозунгом «мы наш, мы новый мир построим», поэтому в срочном порядке менялись названия улиц, площадей, вывесок, закрывались и разрушались церкви, храмы, вековые киевские святыни. С 1919 года по-другому стала называться и Большая Васильковская улица, получив «революционное» имя — Красноармейская. А в 1930-х была уничтожена и Владимирская церковь, стоявшая на Печерске с 1766 года и бережно перенесенная на Новое Строение за сто лет до своей гибели.

В эти годы планировалось убрать также Владимирский рынок, ставший неотъемлемой частицей района, одним из его атрибутов.

В 1936-м Киевский городской совет, возглавлявшийся Р. Р. Петрушанским, подал в ЦК КП(б)У и Совнарком УССР проект плана строительства первостепенных объектов на 1937-1938 годы. За этот период в Киеве намечалось возвести 26 крупных зданий разного назначения. Среди них — облисполком, Дворец пионеров, Дворец молодежи, Дом колхозника, Радиоцентр, Дворец техники, Дом Красной Армии, горсовет и т.д. В частности, для строительства нового здания Дома Красной Армии и предлагалось использовать территорию, которую занимал Владимирский рынок. Этот вариант рассматривался как основной, но жизнь внесла коррективы и замысел этот не был осуществлен.

Рынок же просуществовал здесь до середины 1960-х, после чего был перенесен в соседний квартал, на улицу Горького, 115, где размещается до сих пор. В 1965-1968 годах тут соорудили (арх. Г. Ратушинский, инж. Л. Дмитриев) большой крытый павильон из стекла и металлических конструкций высотой 20 м и торговой площадью 3181 кв.м.

А на месте рынка в 1970 году выросло грандиозное здание Дворца культуры «Украина», открытие которого традиционно приурочили к очередной идеологической дате — 100-летию со дня рождения В.И.Ленина. Это монументальное сооружение (арх. Е. Маринченко, П. Жилицкий, И. Вайнер) стало на то время одним из крупнейших в Украине.

Общая площадь его составляла 4250  кв. м., а зрительный зал был рассчитан на 4 тысячи человек. Возведение подобного здания такого объема представляло определенные инженерные, а также акустические трудности, но они были успешно решены. Для улучшения акустики создали специальную трансформируемую раковину, на сценической площадке установили 72 микрофона, 22 из которых включались одновременно в необходимых зонах сцены.

Особое внимание заслуживали интерьеры, при оформлении которых широко использовался гранит, белый и розовый мрамор.

Оригинальными элементами интерьеров стали своеобразные архитектурно-декоративные панно из мраморных плит — фантазия архитектора превратила естественный природный рисунок бело-серого мрамора в стволы берез, что позволяло продолжить ассоциативный ряд до «прогулок березовой рощей».

С самого начала Дворец «Украина» имел многоцелевое назначение. В советское время здесь проходили пленумы и съезды Компартии Украины, различные совещания и конференции, выступления художественных коллективов.

Недавно здание реконструировали, и сейчас оно снова радушно открывает двери для киевлян и гостей столицы. В стенах Дворца по-прежнему проходят самые зрелищные представления, престижные концерты, а в последние годы он стал постоянным местом проведения национальной программы «Человек года», когда в его залах можно увидеть сразу всех украинских звезд, всю национальную элиту. За сто лет бывшее Новое Строение превратилось в один из самых крупных и развитых районов Киева. Здесь жизнь кипит, сюда спешат на концерт в «Украину» или в Дом органной музыки; в субботу и воскресенье для многих жизнь не жизнь без того же Владимирского рынка, посетителей ожидают и зазывают десятки новых современных магазинов, появившихся в этом районе совсем недавно.

В начале XX века главным киевским транспортом считался трамвай. Плата за проезд была в нем довольно умеренной, поэтому горожане охотно пользовались его услугами. Чтобы попасть из центра на Большую Васильковскую, в частности на площадь Св. Владимира, пассажир называл кондуктору или конечный пункт следования, или количество тарифных участков, которые собирался проехать. Плата за первый участок составляла 5 коп., а за все последующие — по 3 коп. Трамвай имел открытые площадки, на которых разрешалось даже подымить папироской. От Бессарабки трамвай двигался к Караваевской площади, делал перед этим остановку на углу Рогнединской и Мало-Васильковской улиц, далее — к Троицкой площади и, миновав еще несколько кварталов, прибывал на площадь Св. Владимира. В послевоенное время трамвайные рельсы убрали и по Красноармейской плавно (после трамвайного грохота) пошел троллейбус.

30 декабря 1984 года, когда метростроевцы, архитекторы (Т. Целиковская, Н. Алешкин, А. Крушинский) и художники (С. и Р. Кириченко) подарили киевлянам еще одну станцию метро — «Палац «Україна», попасть на бывшую площадь Св. Владимира с Крещатика можно за 9 минут.