Как в Киеве раскопали Гроб Господень

Подобие главной христианской святыни Иерусалима можно было увидеть и на киевской Лукьяновке. 

Приходской храм на околице

Долгое время Лукьяновка считалась скромной, маловажной окраиной Киева. Своей приходской церковью здешние жители обзавелись только в начале 1870-х годов. Проект для нее был выполнен в Петербурге архитектором Петром Меркуловым, строительство на месте производили зодчие Николай Юргенс и Петр Федоров.

Значительная часть денег на храм была отписана в завещании благотворителя, чиновника Федора Иванова. Вероятно, поэтому церковь назвали в честь Св. Феодора Освященного. Значительное содействие при строительстве оказал владелец крупной усадьбы на Лукьяновке генерал Александр Багговут – первый староста храма. В дальнейшем его имя присвоили одной из улиц, на которые выходил церковный участок, – Багговутовской.

Лукьяновскую церковь выстроили из кирпича. Она получила облик, характерный для модного в то время “русского стиля”: завершения в виде пяти луковичных глав, шатровая колокольня. Для большей оригинальности купола были окрашены под “шахматку”.

Но в конце XIX века Лукьяновка уже представляла собой значительный район города. Ее население быстро возрастало. Приходской храм довольно скоро стал тесен. Был поднят вопрос о его расширении.

По образцу Иерусалима

Традиционным способом увеличения объема церковного здания была пристройка к нему приделов с дополнительными алтарями. Так решили сделать и на этот раз. Но один из прихожан, проживавший на улице Большой Дорогожицкой (ныне Мельникова), – коллекционер предметов старины и художник Турвон Кибальчич – выступил с необычным предложением. Согласно его замыслу, под приделами должны были появиться подвальные помещения, изображающие знаменитые пещерные святыни. Одно из них стало бы копией пещеры Гроба Господня в Иерусалиме, другое – копией храма Св. Климента Римского в Инкермане.

Пещера Гроба Господня – то место, куда принесли тело Христово с Голгофы. Гроб Господень представлял собой высеченное в скале погребальное ложе, которое приготовил для себя благочестивый Иосиф Аримафейский. Евангелие повествует, что на камне, отваленном от входа в эту пещеру, сидел ангел, возвестивший о Воскресении Христовом. Впоследствии пещера Гроба Господня стала главным алтарем грандиозного храма Воскресения Христова в Иерусалиме. Она размещена теперь в особой внутренней часовне, называемой по-гречески “кувуклия” (буквально “опочивальня”).

Кибальчич побывал в Палестине, посетил святыню и снял с нее точные обмеры. Они были положены в основу проекта “киевской кувуклии” (в его разработке участвовал известный зодчий из Петербурга Альфред Парланд). Работы по расширению храма велись на пожертвования прихожан в 1887-1896 годах. За это время к югу от центральной части соорудили придел с подземным ярусом – подобием внутренней части кувуклии. Турвон Кибальчич подарил храму и несколько реликвий, собранных им в Святой Земле. Так на Лукьяновке появился “киевский Иерусалим”. Сюда сразу устремились многие верующие, у которых не было возможности добраться до Палестины.

Но в советское время судьба храма оказалась плачевной. Его закрыли, а в 1930-е годы снесли. Место Федоровской церкви и небольшого кладбища при ней завалили землей, высадили сквер. Казалось, что “киевский Иерусалим” навсегда утрачен.

Докопались до святынь

С 2007 года в Федоровском приходе на Лукьяновке возобновились православные молебны. Поначалу они проходили во временной церкви-палатке. Однако в следующем году было получено разрешение на археологические раскопки места храма. Их проводили священник отец Петр и прихожане под наблюдением специалистов.

Были, конечно, опасения, что от подземных святынь ничего не осталось. Но кропотливые работы, которые велись день за днем, привели к поразительным результатам. Мало того что сбереглись в достаточно сохранном виде фундаменты Федоровской церкви, так археологи смогли обнаружить и подземные сооружения! По-видимому, при сносе церкви перекрытия над ними изломали, обрушили их вниз и забросали строительным мусором. Тем не менее их конструкции в основе своей уцелели.

Так в киевской “кувуклии” все оказалось так же, как и в иерусалимской. Восьмиугольный в плане “придел Ангела” (соответствующий месту, где сидел на камне ангел) оформлен пилястрами. За ним – вход в подобие пещеры Гроба Господня. Вот только само ложе не дошло до нас. Оно было выложено из кирпича, оформлено штукатуркой под камень и накрыто расколотой пополам мраморной плитой – так же, как в подлинной кувуклии. Судя по всему, его сознательно изломали. На месте “пещеры” археологи четко разглядели, где был гладкий цементный пол, а где остались следы уничтоженной кладки “ложа”.

Еще лучше сохранилось северное подземелье – копия инкерманского храма. Его прообраз основал священномученик Климент, папа Римский, сосланный за верность учению Христову в каменоломни Крыма (там он принял трагическую кончину – был утоплен). Церковь в Инкермане, которую он выдолбил в камне собственноручно и где проповедовал, – едва ли не старейший христианский храм в Украине. Ее стены, алтарная преграда и сам алтарь были тщательно повторены в Киеве.

Теперь на Лукьяновке, на углу улиц Багговутовской и Овруцкой, в подземных святилищах вновь проводятся богослужения. И на Пасху у киевлян есть возможность зримо представить себе место, откуда мир впервые услышал торжественное: “Христос воскрес!”

Бессарабка: сто років без зміни фаху

Що в імені твоєму?

Судження істориків щодо назви Бессарабського ринку розбігаються. На поверхні лежить версія, що наша Бессарабка так зветься через велику кількість торгівців з південних губерній, зокрема, з Бессарабії – області між Чорним морем, Дунаєм, Прутом та Дністром – які торгували овочами, вином та фруктами на місці майбутнього критого ринку.

“Проте інші поділяють точку зору київського історика-священика XIX століття отця Петра Лебединцева, який стверджував, що бессарабами у першій третині позаминулого століття чомусь називали місцеву голоту”, – пише дослідник київської старовини Михайло Кальницький, цитуючи отця Петра: “На київській Бессарабці у декількох халупках під горою збиралася всіляка приблудна вольниця, від чого пішла і назва цієї місцевості”.

З Петром Лебединцевим погоджується і кандидат філологічних наук, співробітник Інституту мовознавства Національної академії наук України Андрій Звонарьов. Він зазначає, що етимологічно “бессараб” (або “басараб”) походить від слова “бастараб” чи “бастарад” – зневажливого назвиська простолюдинів, плебсів і шаромижників, яке у сучасному звучанні більш відоме як “бастард”. “Тому версія отця Петра не всім по душі хоча б тому, що дуже неприємно перекладати Бессарабку як “бомжарню”, – продовжує Михайло Кальницький.

Від поштової станції до “гнійного пухиря”

Ще у першій половині позаминулого століття сьогоднішня Бессарабська площа була околичним пустищем – тут стояла застава і закінчувалося місто. Бессарабка згадується в історичних документах кінця ХVIII століття – тоді тут була кінна поштова станція, на яку прибували подорожні з півдня, і навколо якої, як водиться, гуртувалися всюдисущі торгівці.

У 1834 році було затверджено “Положення про облаштування Києва”, а 1837-го – новий проект планування та забудови міста авторства Вікентія Беретті, за яким Київ було поділено на шість адміністративних частин. Цим проектом Бессарабську площу було включено до міської зони, і коли стрімкими темпами забудовувалися Хрещатик та “Нове строєніє” – нинішні вулиці Велика Васильківська, Антоновича, Саксаганського, площа Льва Толстого – вона зі своїм жвавим торжищем з околиці перетворилася на один з ключових районів міста.

Бессарабка, м’яко кажучи, псувала зовнішній вигляд центру Києва: поряд з новими фешенебельними готелями та ошатними будинками, які виросли на Бібіковському бульварі, торгові ряди виглядали щонайменше дивно. Михайло Кальницький цитує глузливий газетний фейлетон 1902 року: “Бессарабка у всьому своєму неподобстві поміщається на відкритому і самому видному місці. Вона справляє враження гнійного пухиря на кінчику красивого, класичного носа. Чому це місце, настільки зручне для експлуатації під якийсь громадський будинок – театр, пасаж або хоча б готель, – залишається в бридоті і в запустінні, цього ні один мудрець розв’язати не зумів би”.

Заповіт Бродського

Муніципалітет неодноразово пропонував знести торжок, який “спотворював обличчя європеїзованого Києва”, і збудувати на його місці цирк або ж новий готель – на кшталт сусідніх “Пале Роялю” та “Націоналю”. Але площа вже ж надто підходила для торгівельної справи, тож дедалі частіше лунала ідея про зведення на ній облагородженого критого ринку.

Проблема залишалася за грошима: нове будівництво вимагало близько півмільйона рублів, які належало виділити з небагатої міської каси. На такий крок місто піти не могло, аж поки не стало відомо про заповіт цукрозаводчика Лазаря Бродського, померлого у 1904 році, який передбачав 500 тисяч рублів на вирішення питання зведення критого ринку.

При цьому Бродський поставив умову: якщо місто відмовиться від щедрого дару (а до цього і йшло, бо “отці міста” були не готові щорічно перераховувати 4,5% суми заповіту на користь благодійних установ, як того вимагав “цукровий король”), півмільйона належить вкласти в цінні папери з регулярною передачею відрахувань філантропічним закладам.

Вихід, який влаштував всіх і який жодним чином не порушував заповіт, знайшов юрист Авраам Гольденберг: за його задумом цінні папери – облігації цільової 64-річної позики для побудови ринку – емітувало місто. Папери на пільгових умовах викупили душоприказники Бродського, які за 64 роки мали повернути півмільйона рублів цукрозаводчика з фонду погашення позики. Тож Київ звільнився від зобов’язань і міг у повній мірі застосовувати прибутки ринку на свою користь.

“У 1907 році відбулася відповідна позика, яка дала місту гроші на будівництво ринку. Щоправда, душоприказники недовго користувалися купонами облігацій, розрахованих до 1971 року: вже за якесь десятиріччя вони перетворилися на нікчемні папірці, а ринок невдовзі націоналізувала радянська влада”, – розповідає Михайло Кальницький.

Польський батько київської Бессарабки

Після отримання за позикою перших живих грошей будівельна комісія представила програму нової споруди: передбачалося, що під однією стріхою на Бессарабській площі житимуть продуктовий ринок і… публічна бібліотека. Втім, згодом “книгозбір” з проекту викреслили як “такий, що не відповідає основному призначенню будівлі”.

У 1908 році було проведено конкурс проектів, перше місце у якому, “обігравши” патріархів київського зодчества Олександра Кобелєва та Георгія Шлейфера, посів польський архітектор Генріх Гай – автор варшавського критого ринку і будинків у Мінську. Складений зодчим кошторис передбачав на будівництво ринку 690 тисяч рублів, які стараннями комісії було доведено до 489 тисяч.

“Переможець конкурсу Гай отримав замовлення на детальну розробку свого премійованого проекту. За цю роботу комісія з будівництва критого ринку мала заплатити архітектору 4500 рублів”, – пише історик Олена Мокроусова.

Конструктивно, велично, з розмахом

Будівельні роботи під керівництвом інженера Михайла Бобрусова та підрядника Лейзера Гугеля розпочалися у 1909 році. Перекриття будівлі, зведеної у стилі модерн з рисами конструктивізму, із заскленим дахом над цегельними стінами спиралося на металевий склепистий каркас, незакрита конструкція якого є невід`ємною частиною інтер’єру ринку.

За свідченнями Володимира Ясієвича, нова будівля являла собою величезну торгівельну залу висотою у 30,6 м і площею більше 3 тисяч квадратних метрів, перекриту трьохшарнірними арочними фермами прольотом 32 м. “Зовні по периметру йде 2-поверхова прибудова, у якій розташувалися окремі магазини, службові приміщення у готелі ринку. У підвалах обладнані холодильні камери. Торгівельну залу добре освітлено скляним ліхтарем, верхнім і частково боковим світлом”, – йдеться в його дослідженні “Архітектура України на рубежі “XIX-XX століть”.

“До складу будівлі ринку мали увійти 31 зовнішній магазин, ресторан і велика торгівельна зала з 88 місцями для торгівлі м’ясом, салом, ковбасою; 88 місць – для збуту зелені і овочів, молочних продуктів, хліба; 27 місць для продажу риби”, – додає Михайло Кальницький в статті “Дещо про Бессарабський ринок”.

У двох башточках з лівого і правого боків будівлі розмістили компресор для технічних потреб ринку та бак для води, а у підвалі – виписаний з Ревеля величезний холодильний агрегат. “Його демонтували зовсім нещодавно – і це було черговим проявом варварства недосвідчених людей, які руйнують не тільки пам’ятки архітектури, але й техніки”, – шкодує історик Віктор Киркевич.

Фасад нового ринку прикрасили роботи авторства Олексія Теремця і Тетяни Руденко – учнів відомого скульптора Федора Балавенського. 

Михайло Кальницький стверджує, що композицію “Селянин з волами” та зображення гусей на металевій брамі виконав Олексій Теремець.

Тетяна Руденко ж створила горельєф “Дівчина з глечиками”.

Не виключено, що її авторству належать і дивовижні риби на фронтоні будівлі.

Урочисте відкриття Бессарабського ринку відбулося у присутності “отців міста” 3 (16) липня 1912 року, на торжествах навіть співав церковний хор Софійського собору. Новий “житель” міста одразу почав приносити Києву суттєві доходи: чистий прибуток складав 10-12%, і на той час це була досить вагома рентабельність.

“За прилавками можна було бачити жінок у білих фартушках і кокетливо зав`язаних блакитних або червоних хустках поверх волосся; молоді люди німецького виду пили в кондитерській каву з молоком і читали закордонні газети; кучери в каракулевих ковпаках чи широких плескатих шапках, з віялоподібними бородами на грудях, в довгих блакитних або темно-зелених каптанах, оперезаних кольоровими шарфами, трималися непохитно і значно, як північні божества, на своїх невеликих дрожках, запряжених кіньми гарними”, поділиться згодом враженнями від відвідин Бессарабки французький письменник Віктор Тіссо.

Що ж стосується стихійної торгівлі, яка процвітала на місці критого ринку до його спорудження, то її ятки переїхали на Басейну вулицю. “Бессарабський ринок був дорогим, і пускали туди далеко не всіх, навіть просити милостиню там заборонялося. На Бессарабку ходили багаті люди. Широкі верстви населення скуповувалися на Басейній і на ринку, який був на місці сучасного Палацу спорту – там продукти були дешевшими. Ці торги знесли аж у 1950-60 роках”, – розповідає Віктор Киркевич.

Страшні тридцяті, криваві сорокові

У 1933 році в приміщеннях Бессарабського ринку розмістилася судово-медична лабораторія Наркомату охорони здоров`я. Дослідник Михайло Кальницький стверджує, що сюди з околиць Києва звозили трупи селян, які просотувалися крізь загороджувальні загони до міста у пошуках порятунку від голодної смерті.

“Біля холодильників ринку працював конвеєр смерті: підібрані тіла надходили в підвали Бессарабки, звідти трупи переправляли до моргу, а далі партіями перевозили на братський цвинтар на Дорогожичах. Усе це, звісно, відбувалося в обстановці секретності”, – стверджує Михайло Борисович.

Проте Віктор Киркевич вважає таку версію малоймовірною. “До холодильної установки київського критого ринку, продуктового (!) ринку, не могли зносити трупи. На цьому ринку харчувалися забезпечені люди – вищі верстви і ешелони населення, адже це був елітний ринок, “для начальства”. Тому тримати там померлих людей ніхто б не став”, – каже він.

Бессарабському ринку пощастило вижити під час війни: його, на відміну від багатьох інших будівель на Хрещатику, не було ані зруйновано, ані скалічено. “Під час війни критий ринок на Бессарабці залишився неушкодженим – і там йшла торгівля. Ринки під час окупації взагалі процвітали, бо державної торгівлі майже не було. Німці ж офіційно дозволили приватну торгівлю, і “куркулі” привозили до Києва свої продукти. Тому Бессарабський ринок під час війни переживав своєрідний підйом”, – розповідає Віктор Киркевич.

Він наводить цікавий документ 1942 року – “Врегулювання цін”, який добре ілюструє, як встановлювалися ціни в воєнному Києві. “Німці прийшли до Києва назавжди – жити. Я в жодному випадку не на стороні окупантів. Але вони не чіпали будівель і об’єктів, які могли знадобитися для комфортного життя”, – каже історик.

Ленінським шляхом до ринку

Після війни Бессарабський ринок успішно продовжував постачати киянам продукти харчування. У роки радянського дефіциту він був чи не оазою: у порівнянні з порожніми прилавками державних магазинів тут від достатку товарів паморочилося в голові. Втім, і ціни на Бессарабці завжди “кусалися” – ринок виправдував своє “елітне” призначення.

Переживши вибухи і розруху війни, у 1980 році Бессарабка була в кроці від знищення. “Ринок знаходився в центрі площі та перегороджував транспортну магістраль. Проблема розвантаження була настільки серйозною, що міськком партії ставив питання про повне знесення критого ринку, підводячи ідеологічну платформу: як це – навпроти пам’ятника Леніну стоїть базар! Потім, підкорюючись тезі Горбачова “ленінським шляхом до ринку”, відмовилися від цього плану”, – оповідає Віктор Киркевич.

Уже в наші дні неодноразово спливали ідеї про “професійну переорієнтацію” Бессарабки: у її приміщеннях пропонували створити картинну галерею, торгівельний пасаж з бутіками, готель, заради збільшення корисної площі навіть планували зробити надбудову.

Сьогоднішній зовнішній вигляд Бессарабського ринку мало відрізняється від фотографій 100-річної давнини. Лише безкінечні реклами перекривають величну красу будівлі. Сама ж Бессарабка продовжує радувати рідних киян своїми їствами і широчезним вибором продуктів.

То хто спалив Хрещатик у 1941 році?

У радянські часи все, що писала «Правда», не підлягало сумнівам. А цей репортаж спершу прочитали ті, хто був на радянській території, включно з киянами, евакуйованими влітку 1941 року, — отже ті, хто не міг знати, що тут коїлося під час окупації. Як було не вірити? Та коли ця інформація у визволеному Києві дійшла до слуху тих киян, хто пережив окупацію, знав, а то й бачив все на власні очі, довелося їм прикусити язика, бо правда для них була зовсім іншою. Так, через два роки від початку війни, коли стався докорінний перелом в її ході, вже не всім хотілося згадувати виступ Сталіна по радіо 3 липня 1941-го, коли вождь закликав не залишати на окупованих територіях жодного кілограму збіжжя, жодного літру пального, жодного вагона. Наша земля мусила горіти під ногами ворога, а про те, що ми маємо залишати нашу землю й частину наших людей тимчасово, чомусь не йшлося; нібито ворог забирає її назавжди. Тому, читаючи ту «Правду», важко було збагнути, навіщо окупанти руйнували місто, в яке увійшли і в якому збиралися жити, навіщо вивели з ладу водогін, потрібний і їм самим, чому руйнували мости, які їм були конче потрібні для подальшого наступу на схід? Утім, брати під сумнів «Правду» ніхто не смів.

Нагадаймо: перед війною в столиці України мешкало 930 тисяч киян. З початком війни на фронт пішло 200 тисяч, на евакуацію виїхало 325 тисяч. З міста було вивезено основне обладнання промислових підприємств, найбільші матеріальні та культурні цінності, всі запаси продовольства. В Києві залишилося близько 400 тисяч мешканців. Коли після 70-денної героїко-трагічної оборони ворог ступив на вулиці Києва, залишені диверсанти вивели з ладу водогін та електропостачання, а 4-та дивізія НКВС й інженерні підрозділи 37-ї армії висадили в повітря мости через Дніпро, хоча по Ланцюговому мосту ще рухались останні відступаючі червоноармійці. І цю правду знали 400 тисяч киян, позбавлені на початку окупації продовольства, води, електрики — кинуті напризволяще радянською владою як непотріб, баласт війни. А потім 100 тисяч молодих киян окупанти вивезли на примусові роботи до Німеччини, ще понад 100 тисяч знищили у Бабиному Яру (з них — майже 40 тисяч євреїв), тож на час визволення в місті залишилося близько 180-ти тисяч корінних киян — тоді ще живих носіїв історичної пам’яті про те, як все було восени 1941 року насправді.

Оволодівши Києвом, німці перш за все повитягали з будинків вибухівку разом із радіокерованими пристроями, закладеними радянськими саперами та енкаведистами. Німці розмінували будинки уряду, Верховної Ради, штабу КОВО на Банковій, 11, НКВД на Володимирській, 33, музею Леніна (нині — Будинок учителя), Оперний театр тощо. Але вони не знали, що так само заздалегідь більшовиками заміновано Успенський собор та Хрещатик. Останній залишився майже безлюдним, бо спорожніли готелі та помешкання евакуйованої міської еліти. Їх, як і передбачалося, заселили новоприбулі окупанти. Отож, саме Хрещатик став вибухати на п’ятий день від початку окупації: за сталінськими настановами «наша земля горіла під ногами окупанта».

А тепер наведемо рядки з допису Ф. Гладка, вміщеного 21 жовтня 1941 року в газеті «Українське слово», що виходила в окупованому нацистами Києві:

«Перший вибух хмарою диму затьмарив ясний день. Полум’я охопило крамницю «Дитячий світ», яка містилася на розі Прорізної вулиці та Хрещатика. З цього почалося. Вибух чергувався за вибухом. Пожежа поширилася уверх по Прорізній вулиці й перекинулася на обидва боки Хрещатика. Вночі кияни спостерігали велику криваву заграву, яка не вщухала, а невпинно розросталася. Більшовики зруйнували водогін. Пожежу гасити було неможливо. В той час вогонь був господарем — він жер і знищував будинок за будинком. Згоріло п’ять кращих кінотеатрів, Театр юного глядача, театр КОВО, радіотеатр, консерваторія та музична школа, центральний поштамт, будинок міськради, два найбільші універмаги, п’ять найкращих ресторанів та кафе, цирк, міський ломбард, п’ять найбільших готелів («Континенталь», «Савой», «Гранд-Готель» та ін.), центральна міська залізнична станція (квиткові каси), Будинок архітектора та вчених, два пасажі, друкарня, 8-а взуттєва фабрика, середня школа, понад 100 найкращих крамниць. Загинуло багато бібліотек, цікавих документів, коштовних речей. Наприклад, у Київській консерваторії згорів великий орган і щось 200 роялів і піаніно. Навіть важко собі уявити та підрахувати величезні розміри цього нечуваного злочину совєтів!».

Вибухи й вогонь повністю знищили забудову Хрещатика: непарний бік від будинку №5 до Бессарабської площі, парний бік — від теперішнього майдану Незалежності до вулиці Богдана Хмельницького. Так само згоріло все дощенту на вулицях Інститутській (парний бік — до Ольгінської), на Ольгінській, Заньковецької, на теперішній Архітектора Городецького; Лютеранська — нижня частина, Прорізна (ліворуч — до Пушкінської, праворуч — до Паторжинського), Пушкінська — обидва боки від Прорізної до Богдана Хмельницького. Але Театр імена Франка не горів. У боротьбі з пожежею німецькі сапери підірвали кілька будинків, аби припинити поширення вогню. Палало так, що розпечене повітря носило над пасажем покрівельне залізо, як осіннє листячко. На початку вулиці Архітектора Городецького хідники перетворилися на дивну мозаїку: в розтопленому асфальті застигло бите вітринне скло, а кора на стовбурах липок з того боку, що звернутий до фасадів, по війні залишалася загорнутою всередину. Скільки там загинуло киян, ніхто й ніколи вже не дізнається… Коли догоріло, німці підірвали фасади кількох будинків на Хрещатику, які загрожували падінням та новими жертвами. Дотепер лишилася єдина наочна згадка про пожежу — фасад будинку на Хрещатику, 32: вогонь злизав гранітні перемички й маскарони над вікнами й вітринами.

Невгамовні підпільники 1 листопада 1941 року спалили будинок колишньої міської думи, що стояв на теперішньому майдані Незалежності. За цю безглузду більшовицьку акцію наступного дня окупанти розстріляли 300 заручників. А 3 листопада злетів у повітря Успенський собор — за 20 хвилин після того, як його залишив словацький президент Йозеф Тісо у супроводі генералітету й окупаційної влади. Запізнилися з вибухом!

Залишаючи Київ на початку листопада 1943 року, німці так само вдалися до тактики «випаленої землі»: згорів червоний корпус університету, колишній інститут шляхетних дівчат, низка великих капітальних будинків на Шовковичній, Володимирській, Великій Васильківській, Великій Житомирській, Саксаганського, Костьольній, Бульварно-Кудрявській, Львівській.

По війні Хрещатик розчистили від руїн, забудували заново й по-іншому, на сусідніх вулицях майже все спалене відремонтували. Але поголос про руйнування Хрещатика окупантами всіляко популяризувався аж до недавніх часів. Так, 1953 року «Вечірній Київ» писав, що Ланцюговий міст висадили в повітря німці в… 1941 році! Перед собою? І нові кияни вірили…

Київ, якого немає. Контрактова площа

Роль цієї центральної площі Подолу була підкреслена будівництвом тут у 1132-1136рр. церкви Богородиці Пирогощі – покровительки торгівлі (ХVIIст. церква звалася Успенською). Знищена у 1930-х рр. і відбудована в давньоруських формах 1998р. Після отримання Києвом 1494р. права міського самоуправління площа перетворюється на адміністративний центр міста. Тут розміщується Магістрат. Звідси назва – Магістратська. В середині ХVIIIст. на площі над старим фонтаном, розміщеним перед Ратушею, архітектор І.Григорович-Барський спорудив славнозвісний цегляний фонтан-феліціал, відомий під назвою “Самсон”. Контрактова площа в її сучасних межах виникла після пожежі Подолу 1811р. Вона була розпланована, як і весь Поділ, за проектом петербурзького архітектора В.Гесте. Площа прийняла прямокутну форму з напівциркульним виступом в західній частині для Успенської церкви (Пирогощі). Стара площа була значно розширена за рахунок знесення старої забудови кварталів, що прилягали до неї, а також будівлі Ратуші. До архітектурного комплексу площі було включено ансамблі Братського і Грецького монастирів, на ній передбачалося розміщення адміністративно-громадського комплексу, який мав складатися з Нового контрактового будинку, Магістрату і Поштової контори, а також Гостиного двору. Одначе проект був здійснений частково: за проектом архітектора В.Гесте було споруджено лише новий Контрактовий будинок (1815-1817рр.). З того часу площа отримала дві паралельні назви: “Олександрівська” і “Контрактова”. Остання виникла у зв’язку з проведенням у цьому місці щорічних різдвяних контрактових ярмарків, які супроводжувалися різноманітними святковими заходами, концертами.

Комплекс Грецького Катерининського монастиря (друга половина XIX – початок ХХст.) складається з чотирьох споруд: трьох, розташованих по “червоній лінії” забудови площі, будинку з крамницями (1870-і рр.), прибуткового будинку (1914р.), дзвіниці (1914р.), а також флігеля. Дзвіниця (має №2-а) споруджена 1914р. за проектом архітектора В. Ейснера. В архітектурі використані форми неокласицизму та модерну. Нижні яруси дзвіниці використовувалися під магазини. Верхні – з годинником – було розібрано у 1930-і рр. і відновлено 1998р. На світли-ні 1978р. зафіксована дзвіниця до відновлення її верхніх ярусів.

Спорудження Гостиного двору пов’язане з пожежею на тодішній Торговій площі, яка трапилася 21 листопада 1808р., знищивши тут всі дерев’яні торгові крамниці. Тому “товариство торгуючих купців” отримало від Магістрату позику для будівництва “кам’яного гостиного двору”. Проект цієї споруди на два поверхи був розроблений архітектором Л.Руска в стилі класицизм. Урочисте закладення будівлі і благословіння митрополита Серапіона відбулося 18 вересня 1809 р. Велика пожежа Подолу 1811 р. припинила будівниц-тво гостиного двору – на той час було споруджено тільки перший поверх. Тому лише 1828 р. за проектом архітектора А. Меленського було зроблено “цегляну надбудову” над існуючим першим поверхом, вкриту чорним листовим залізом. У кінці ХІХст. власникам окремих крамниць Гостиного двору дозволили перебудовувати їх на свій розсуд. Відкрита аркова галерея, що оточувала споруду, була закладена. Це зіпсувало архітектурні форми будівлі. В такому вигляді Гостиний двір проіснував до 1982р. Проект відбудови двоповерхового Гостиного двору за первісним проектом Л.Руска було розроблено архітектором В.Шевченко.