Южный мост. Часть первая

Южный мостовой переход имеет полную протяженность почти 9 км и включает в себя ряд больших сооружений: транспортную развязку на Выдубичах, эстакаду на правом берегу, собственно мост через Днепр и подходы на левом берегу вместе с просп. Бажана. Основная задача, которая возлагалась на Южный мостовой переход при его строительстве, – соединить центральную часть Киева с растущими левобережными районами (в т.ч. с помощью линии метрополитена), а также создать более удобную магистраль к аэропорту Борисполь. Кроме того, комплекс сооружений Южного моста является неотъемлемой частью автотрассы E40.

Мостовой переход был построен по проекту киевского филиала института “Союздорпроект” Мостоотрядами №2, 103 и 112 треста “Мостострой №1”. Проект производства работ разработан конструкторским бюро “Мостостроя №1”. Главный инженер проекта (комплексный) – Иван Аксентьевич Панасюк, главные инженеры моста через Днепр – Георгий Борисович Фукс и Михаил Михайлович Корнеев, главный архитектор – Алексей Евгеньевич Гаврилов. Проектирование Южного моста началось вскоре после открытия Московского. Существовало несколько вариантов прокладки трассы, в т.ч. как продолжение просп. Науки или ул. Академика Заболотного. Со временем оптимальным был признан нынешний вариант трассировки с выходом основной трассы на ул. Саперно-Слободскую. Вантовый тип конструкции моста через Днепр был определен исходя из требований речников, которым понравился длинный судоходный пролет Московского моста. Предлагались и другие варианты пересечения Днепра, например, с помощью моста рамной конструкции.

Строительство мостового перехода было начато в 1983 г. и продолжалось восемь лет. Было потрачено 112 млн. советских рублей (примерно 200 млн. у.е.) и задействованы более 60 строительных организаций в СССР.

Макет моста начала 80-х. На пилоне предлагалось построить ресторан – тогда это было модной идеей. Но на Южном мосту это оказалось функционально неудобно: пилон находится посреди реки и места под остановку или парковку рядом с рестораном нет. До ближайшего берега полкилометра и посетители могли бы попасть в ресторан только пешком. Также возникало множество вопросов с подводом коммуникаций. Например, объем стока канализации был бы небольшим, а ближайшие очистные далеко. Значит зимой необходим постоянный подогрев канализации. Поэтому, когда дело дошло до воплощения, от ресторана отказались.

Главный архитектор проекта А.Е. Гаврилов (справа) и архитектор В.В. Помазунов у макета. На макете видно еще одну нереализованную деталь: пути метрополитена предполагалось поместить в полностью закрытый короб, причем предлагалась идея сделать стенки из стекла. Однако эта идея не прошла, т.к. из-за больших перепадов давления при движении поездов пришлось бы использовать очень дорогое сверхпрочное стекло.

Началом Южного мостового перехода принято считать трехуровневую развязку на Выдубичах. Многие водители ее “любят” за запутанность и отсутствие некоторых поворотов. Все дело в том, что транспортный узел, в который входит развязка, является незаконченным. Кроме развязки самого Южного моста и развязки на пересечении Киквидзе/Саперно-Слободской, должна быть построена еще одна, соединяющая Столичное шоссе с ул. Киквидзе. Но мы отвлеклись от основной темы. Следующим сооружением мостового перехода после развязки является автодорожная эстакада длиной 1250 м, которая ведет от Выдубичей к Днепру.

Безусловно, главным и наиболее сложным объектом перехода является мост через Днепр, протяженностью более 1200 м.

Мост выполнен совмещенным под движение автотранспорта и поездов метро, которые находятся в одном уровне. Также по мосту проложены трубопроводы большого диаметра: по 2 трубы теплотрассы и водопровода диаметром 1,22 м. Помимо этого, в пролетном строении моста размещены кабельные коммуникации. Все это добавило хлопот проектировщикам, т.к. нагрузка от всех видов транспорта и коммуникаций сравнима с 20-ю полосами, заполненными автомобилями.

Два пути метрополитена проложены по оси моста и занимают примерно 10 м ширины моста. Автомобильные проезды имеют ширину 2х12,25 м с тремя полосами движения в каждом направлении. Полная ширина моста – 41,6 м.

Хотя “вантовым мостом” обычно называют все сооружение, протянувшееся над водой, на самом деле оно состоит из двух конструктивно разных частей: собственно вантового моста и балочной эстакады, которая ведет к нему со стороны правого берега. Эстакадная часть моста, изображенная на фото, имеет длину 663 м и выполнена из сборного железобетона. Фундаменты опор заглублены на 23 м от поверхности воды и покоятся на буровых сваях, в свою очередь заглубленных на 38 м. Для сравнения – глубина реки под эстакадной частью примерно 10-15 м. 

В поперечном сечении пролетное строение состоит из трех рядов сборных коробок (так называемые “птички”), объединенных монолитными железобетонными стыками. В зависимости от своего положения (на опоре или в середине пролета) “птички” имеют разную толщину за счет изменения внутренних размеров, а вес одной коробки колеблется в пределах 40-54 тонн.

Монтаж каждого ряда “птичек” начинался с того, что на одной из опор сначала собирались первые пять коробок, затем на них устанавливались специально разработанные монтажные агрегаты (один из них видно на фото), с помощью которых выполнялся подъем и установка новых “птичек” в проектное положение, причем наращивание пролета проводилось одновременно с обеих сторон от опоры, чтобы уравновесить всю конструкцию словно на весах. Затем агрегат перемещался в новое положение и монтировалась следующая “птичка”

Монтаж продолжался до середины пролета и получалась вот такая картина. Затем со стороны следующей опоры выполнялся такой же навесной монтаж “птичек”, пока пролет не замыкался на середине. Чтобы коробки таким вот образом висели друг на друге, соседние “птички” каждого ряда были скреплены между собой несколькими десятками стальных тросов. Работы по изготовлению коробок на заводе и их монтажу постоянно координировались. В процессе монтажа велся постоянный геодезический контроль геометрии монтируемых “птичек”. Все отклонения фиксировались, и при превышении установленных допусков вносились коррективы в размеры опалубки “птички”, которая изготавливалась в этот момент на заводе.

Вантовый мост, имеющий длину 565 м и напоминающий огромную арфу, в свою очередь состоит из двух разных по назначению и конструкции частей: стальной (слева) и железобетонной (справа). 

Стальная часть с главным (судоходным) пролетом протяженностью 271 м подвешена на вантах и обеспечивает необходимый габарит для прохода судов. 

Железобетонная часть, которая внешне не отличается от соседней эстакады, выполняет роль противовеса главного пролета. 

Неотъемлемой частью системы подвески главного пролета, является 133-метровый пилон, через который переброшены ванты.

Пилон выполнен в основном из монолитного железобетона. Ноги пилона, которые размещаются в промежутке между автопроездом и путями метро, имеют сечение 2х5 м. В основу конструкции железобетонных пролетов положены сборные, несколько измененные, “птички”, из которых смонтирована соседняя эстакада. Т.к. эта часть моста работает как противовес, пролет, в который заанкерены ванты, специально утяжелен: масса погонного метра превышает 200 тонн за счет пригруза бетоном и чугуном. Кроме того, на конце пролета устроен дополнительный прижим к опоре с помощью 16 канатов, стягивающих пролет и опору вместе.

Стальные пролеты монтировались методом надвижки, которая выполнялась со стороны левого берега. До подвески на вантах главный пролет удерживался на временных опорах.

Суммарный вес стальной части моста около 7400 т. Конструкции были изготовлены на Воронежском мостовом заводе.

Из-за того, что данная часть моста стальная и просто в силу своей конструкции, она более подвержена вибрациям и при проходе метропоездов по стальным пролетам наблюдается характерный гул. Надо полагать, примерно также будет шуметь и Подольский мост. Главный пролет удерживается 72-мя парами вант диаметром 62 мм.

Общая масса канатов вант составляет 750 тонн. Можно подобрать множество ракурсов с вантами и в каждом они будут по-своему прекрасны. Перемычки между соседними вантами – гасители колебаний. 

 

Засновник пивзаводу на Подолі

Піонер київської біржі 

Народився Микола Григорович Хряков у грудні 1829 року. Походив він із селян, що вибилися в купці; його батько вів скромну комерцію в Рильську Курської губернії, неподалік нинішнього кордону України. Здобувши освіту в Льговському училищі, молодий Микола сам став підприємцем і в 1850-му прибув до Києва, щоб налагодити постачання цукру з Південно-Західного краю до Москви та Петербурга. З часом Микола Хряков був зарахований до київського купецтва, з 1862 року перебував у першій гільдії. Незабаром, у 1863-му, його ввели до складу облікового комітету київської контори Державного банку. Це була перша офіційна посада підприємця Хрякова. 

Микола Григорович увійшов до численної спільноти цукрозаводчиків Південно-Західного краю. За його активної участі були створені акціонерні товариства Кашперівського цукрового заводу в Київській губернії, Северинівського та Степанівського заводів на Поділлі. Але купець цим не обмежився. З бездоганною інтуїцією він обирав для застосування своїх комерційних здібностей дедалі нові галузі. Насамперед, Хряков назавжди лишиться в анналах київського підприємництва як піонер місцевої біржі світового зразка. Саме його 1869 року обрали першим головою Київського біржового комітету. Ба більше, ще раніше він першим поставив свій підпис у «Списку осіб, які виявили бажання увійти до складу Київського Біржового Товариства». У цьому статусі Микола Хряков став, по суті, повноважним представником регіонального бізнесу перед місцевою владою та урядом. На чолі біржової справи в Києві він залишався до кінця життя. 

Оскільки біржова діяльність допомагає орієнтуватися в нюансах пропозиції й попиту, Микола Григорович чудово відчував ринкову кон’юнктуру та вдало вибирав момент для створення нових і нових підприємств. 

Переворот у місцевому споживанні пива 

Саме це сприяло заснуванню в місті великого заводу для виготовлення пива за європейськими технологіями. Хряков особисто купив для нього на вулиці Кирилівській, 43 (тепер Фрунзе, 41) простору садибу, де раніше був ливарний завод купців Дехтерьових. Створивши разом з купцем Карлом Вейсе та негоціантами швейцарського походження Гавриїлом і Фрідріхом Єнні акціонерне Товариство Київського пивоварного заводу, статут якого був затверджений у травні 1873-го, Микола Хряков узяв на себе керівництво касовими операціями, підготовку матеріалів, наймання персоналу та спостереження за будовами на заводі. Його компаньйон Гавриїл Єнні, котрий відповідав за технічні питання, залучив до справи енергійного професіонала – інженера-технолога Олексія Термена. Той запросив з Петербурга молодого архітектора Володимира Ніколаєва, майбутнього корифея київського зодчества, який дебютував на берегах Дніпра саме будівництвом нових корпусів пивоварного заводу. У листопаді 1873 року вже було зведено комплекс основних промислових будівель, і підприємство почало працювати. До складу комплексу ввійшли варильня (для неї була використана наявна цегляна промислова споруда середини XIX століття), солодовня, машинне відділення, розливна, склади тощо. Обладнання замовили переважно на заводі компанії «Шкода» (м.Пльзень). Надалі ще не раз здійснювалися реконструкції виробничих корпусів і робилися прибудови до них. 

Станом на кінець позаминулого століття на пивоварному заводі Товариства працювали близько 100 робітників. Сумарна продуктивність становила понад 400 тисяч рублів на рік. Підприємство створило мережу складів і пунктів збуту не тільки в Києві, а й в Одесі, Бердичеві та інших містах, а також на залізничних станціях. На Хрещатику діяв фірмовий пивбар. Якість товару заслуговувала на високу оцінку. На Київській сільськогосподарській і промисловій виставці 1897 року Товариство Київського пивоварного заводу було нагороджене золотою медаллю. Завод Товариства, на відміну від раніше існуючих у Києві пивоварних підприємств, використовував тільки вищі гатунки ячменю й хмелю. У міру надходження продукції заводу на ринок було, по суті, здійснено переворот у місцевому споживанні пива. З одного боку, кияни відчули різницю між першосортним «баварським» пивом заводу. 

Товариства та досить сумнівними напоями інших виробників. З іншого боку, уперше в нашому місті набуло поширення світле пиво за чеськими рецептами (його так і називали «чеське»). Для розширення ринку завод випускав, окрім першосортного «баварського», ще й пиво другого гатунку, яке було трохи дешевшим, але теж задовольняло прискіпливі вимоги містян. 

Ще одне поважне підприємство Микола Хряков організував неподалік, на вулиці Оленівській. Там 1889 року він придбав невеликий млин з дерев’яними будівлями та за короткий час перетворив його на один з найзначніших у Києві борошномельних закладів. У 1889–1890 роках було споруджено новий цегляний корпус млина, де старозавітні постави з жорнами поступилися місцем більш сучасним вальцьовим конструкціям. Устаткуванню надавала руху парова машина. Річний перемел наприкінці XIX століття сягав 900 тисяч пудів жита. 

Значний домовласник 

Окрім цих та інших промислових закладів у Києві й за його межами, Хряков виявив себе як значний домовласник. Найбільшою спорудою, зведеною на його замовлення, став прибутковий будинок на розі Бібіковського бульвару та Ново-Єлизаветинської вулиці (тепер бульвар Тараса Шевченка, 9/28, ріг Пушкінської). Проект забудови ділянки 1875 року підготував академік архітектури Олександр Гросс. Фасад великого наріжного корпусу набув ренесансно-барокового вигляду, службові флігелі з боку двору нагадували романсько-готичні будови. Сам купець мешкав тут протягом деякого часу, а 1890-го став господарем іншої київської резиденції на затишній вулиці Великій Підвальній (Яросла-вів Вал), 17. Знаний київський зодчий Олександр Шіле спроектував для нього будівлю, стримано оформлену в манері «нео-грек». У будинку на Ярославовому Валу знайшлося місце і для нової квартири власника, і для контор деяких його підприємств. 

Солідна нерухомість забезпечила Миколі Хрякову перевагу на виборах до місцевих представницьких органів. Ще в 1860-х роках його хотіли зробити міським головою, а 1871-го він став гласним першого складу Київської думи після реформи місцевого самоврядування. Потім Хрякова навіть обрали членом міської управи, але надалі він раз у раз полишав муніципальні справи, оскільки на перший план виходили підприємницькі клопоти. Утім, громадські питання непокоїли бізнесмена незалежно від займаних посад. Він завжди відзначався чуйністю, що виявлялася за різних обставин. Так, професор-юрист Олександр Кістяківський у своєму щоденнику зазначав, що Микола Хряков разом з меценатом Василем Симиренком матеріально підтримував під час тяжкої хвороби етнографа і правника Павла Чубинського, усім відомого тепер автора слів національного Гімну «Ще не вмерла Україна». 

Спонсор академії 

Віруючий християнин, Хряков пожертвував не одну сотню рублів на будівництво та благоустрій храмів, таких як Володимирський собор або парафіяльна Йорданська церква поблизу пивоварного заводу. Була в нього й постійна посада для добрих справ. 1865 року ректор Київської духовної академії архімандрит Філарет запропонував купцеві першої гільдії Миколі Хрякову обійняти вакантну посаду почесного охоронця з економічної частини. Бізнесмен одразу відповів офіційною письмовою згодою. У листопаді того самого року його призначення затвердив Святіший Синод, і Микола Григорович став, за нинішніми поняттями, спонсором академії. За корисну діяльність Хрякова відзначили численними орденами й медалями. 1896 року цар Микола II, відвідавши Київ та ознайомившись із успіхами тутешнього економічного життя, нагородив голову біржового комітету зіркою ордена Св. Станіслава 1-го ступеня. Значно раніше, у 1875-му, Миколі Хрякову було надане почесне звання комерції радника. Про нього писали, що Хряков «здобув собі загальну повагу як у місцевих сферах, так і серед багатьох вищих державних діячів, які знали його особисто». 

Наприкінці позаминулого століття Микола Хряков, котрий уже розміняв восьмий десяток, був іще сповненим сил і задумів. Його жваво цікавили нові перспективи залізничного транспорту, якому він завжди приділяв пильну увагу. Але навесні 1900 року бізнесмен несподівано підхопив застуду, і внаслідок її ускладнення 15 (28) травня його не стало. Покійного мільйонера поховали на престижному некрополі біля Аскольдової могили. Його статки перейшли до спадкоємців – сина й дочок. 

Як відомо, цвинтар на Аскольдовій могилі в 1930-х роках було знищено, і могила Миколи Хрякова при цьому безслідно зникла. Але найважливіші справи, затіяні з легкої руки бізнесмена, надовго його пережили. Зокрема, у Києві за останні десятиліття відродилася біржова справа. Колишній млин Хрякова все ще переробляє зерно. Садибу на розі вулиць Оленівської та Костянтинівської сьогодні забудовано величезними корпусами підприємства «Київмлин», але колишня будівля вальцьового млина збереглася як виробниче приміщення. Донині існують колишні прибуткові будинки Хрякова на бульварі та на Ярославовому Валу (щоправда, обидва в радянський період були надбудовані). Нарешті, колишній Київський пивоварний завод, тепер відомий як «Пивзавод на Подолі», донедавна виробляв пиво у стародавніх корпусах. Він досі залишався єдиним з дореволюційних пивоварних підприємств Києва, що не змінило спеціалізації. І хотілось би сподіватися, що руйнівна доля омине цю цікаву пам’ятку підприємництва й архітектури, лишивши шанс на її відродження.

Пять дореволюционных артефактов на улицах Киева

Киев – удивительный город. Можно прожить тут жизнь, гулять, жадно всматриваясь в каждую деталь, но все равно каждый раз находить что-то новое и интересное. Последние время в поле моего зрения попало несколько занимательных деталей дореволюционных времен, которые сохранились до наших дней. Вот только задуматься, что все эти небольшие мелочи пережили революцию, разрушительную оккупацию Киева, множественные реконструкции и ремонты…

ТРАНСФОРМАТОРНАЯ БУДКА 1902 ГОДА

С первого взгляда ничем не примечательное серое сооружение возле театра им. И.Франка не вызывает особого интереса. Присмотревшись можно найти памятную табличку с потертой надписью, которая сообщает нам, что данная будка была установлена в 2005 году в честь 115 годовщины создания городской электросети. Первые случая применения электричества для освещения известны в Киеве с 1870х годов, когда инженер А.П.Бородин оборудовал токарный цех Киевских железнодорожных мастерских четырьмя электрическими дуговыми фонарями. С тех пор электросеть в городе начала бурно развиваться.

КИРПИЧИ ЗАВОДОВ А.ЛУНЕВА И А. СНЕЖКО

Следующую находку обнаружить не так то просто. Искать стоит в арке дома по ул. Шота Руставели 17, ближе к кинотеатру “Кинопанорама”. Там на небольшой пристройке виднеется два кирпича с тиснениями фамилий владельцев фабрик. Первое клеймо принадлежит заводам купца Афиногена Степановича Лунева, что располагались у деревни Мышеловка и Пирогово Киевского уезда. Заводы были основаны в 1867г. и 1872г. соответственно, а вначале XX века первым из них владели сыновья А.С.Лунева, Федор и Кузьма. После 1905г. заводы в списках не значатся. Второй же кирпич принадлежит производству другой известной династии киевских купцов Снежко, родоначальником которой с 1862г. являлся Адам Снежко. Но на кирпиче мы уже видим четкую букву “Н”, что означает “Наследники Снежко”, которыми являлись его сыновья Флорентин, Александр, Андрей и Илья Адамовичи, имевшие несколько кирпичных заводов близ села Новые Петровцы и около д. Корчеватое (совместно с Е.А.Хлебниковой).  

ДОРЕВОЛЮЦИОННЫЙ ПОЧТОВЫЙ ЯЩИК

Такую мелочь сразу и не заметишь, особенно если идешь по улице погруженный в собственные дела. Однажды мне случилось просто удачно “выпасть” из троллейбуса прямо на дверь с этой табличкой. Никакой особой истории за довольно рядовой для тех времен вещью не скрывается, а вот вокруг дома ходят истории да легенды. Речь о доме Пушкина по улице Грушевского 14. В свое время тут жил герой Отечественный войны 1812 года,  генерал Николай Раевский, который дружил с великим поэтом. Есть легенда, что Пушкин гостил у генерала в 1821 году – отсюда и народное название этому особняку “дом Пушкина”. Есть у киевоведов и другое мнение на счет этого дома: тут действовала обыкновенная казенная аптека.

 

ЧУГУННЫЙ ЛЮК КИЕВСКОЙ ТЕЛЕФОННОЙ СЕТИ

 

Для того, чтобы отыскать следующий дореволюционный экспонат придется смотреть не вверх, вниз, под ноги. В Киеве еще сохранилось несколько чугунных люков городской телефонной сети. Надпись на люке “Прав. телефонъ” означает “Правительственный телефон” так как тогдашняя сеть была построена исключительно за счет правительства. На люке также изображено два скрещенных аппарата Белла и молнии исходящие от них, символизирующие связь. Свою историю телефонная связь в Киеве начинает с 1886 года, тогда на обслуживании у городской сети  было около 100 телефонов, большая часть из которых была установлена в частных квартирах. Данный люк скорее всего был установлен при второй реконструкции сети под двухпроводную систему в 1898-1904 гг.

 

СТАРИННЫЕ КОВАНЫЕ ВОРОТА

 

Улица Городецкого сохранила немало красивых зданий, не даром ее прозвали киевским Монмартром. Но еще большей ценностью являются отдельные элементы, такие как кованые ворота или балконы, что становится настоящей редкостью для современного Киева. В арке дома номер 13 можно заметить старинную часть ворот. Вполне вероятно, что ворота были изготовлены около 1890х годов, когда было возведено это здание. Тут размещалась знаменитая мебельная фабрика И.И.Кимаера. В XIX веке фабрика была одной из самой крупной в царской России. Мебелью Кимаера обставляли лучшие дома не только Киева, но и Одессы, Петербурга, Варшавы. К слову, на фасаде здания можно заметить дату 1884 – это дата основания фабрики, а не постройки здания, ведь улица, на которой оно находиться, была основана лишь в 1895 году.

 

  

Зодчий, работавший в свое удовольствие. Георгий Шлейфер

Получив диплом, он вернулся в Киев и устроился на скромную должность при губернском строительном отделении. Но уже в 1883 году Шлейфер одержал победу в конкурсе проектов монументального здания Киевской биржи на пересечении Крещатика и Институтской улицы (не сохранилось). Этот успех позволил ему сразу встать в ряд первых зодчих Киева. В 29 лет Шлейфер становится членом городской управы, возглавив ее строительное отделение, и, по сути, главным архитектором Киева.  Вместе с тем Шлейфер успешно занялся банкирской деятельностью. Он входил в руководство Киевского кредитного общества, дававшего горожанам долгосрочные ипотечные ссуды на строительство под умеренные проценты. В период строительной лихорадки дела банка круто пошли в гору. Георгий Шлейфер обзавелся несколькими доходными домами. Один из них сохранился по улице Институтской, 13/2, а в соседнем доме (особняке, позже надстроенном), находилась резиденция зодчего. Он собрал у себя в доме немалую коллекцию картин таких мастеров, как Боровиковский и Венецианов, Тропинин и Айвазовский, Шишкин и Куинджи, Ге и Поленов; были полотна Тараса Шевченко. 

В начале своей строительной карьеры Георгий Шлейфер, подобно другим коллегам, брался за всякие заказы. Но в дальнейшем доходы от собственных домов и банкирской деятельности вполне его обеспечивали. Благодаря этому зодчий оказался в исключительном положении: он занимался лишь теми работами, которые доставляли ему радость творчества.  

Именно к нему обратилось киевское купечество с предложением сделать проект здания среднего учебного заведения для будущих бизнесменов – Первого коммерческого училища. Львиную долю денег на строительство предоставил сахарозаводчик-миллионер Лев Бродский. Поскольку недостатка в финансировании не было, Георгий Павлович в 1897-1898 годах выстроил по улице Бульварно-Кудрявской (Воровского), 24, оформленный с шиком крупный корпус в духе ренессанса. Помещение оказалось настолько представительным, что в 1898-м, сразу после возведения, его на годик “одолжили” для размещения Киевского политехнического института, корпуса которого еще только строи­­лись… Впоследствии дом на ул. Воровского не раз реконструировали. Нынче там расположен бизнес-центр.

Для старшего брата Льва Бродского – Лазаря – в те же годы Шлейфер построил хоральную синагогу – самую крупную и знаменитую в Киеве. Ее фасады были решены в духе романского зодчества, а в интерьерах эффектно прозвучали мотивы готики. Местные власти даже отказались визировать такой внушительный проект, не желая, чтобы у евреев была красивая молельня. Бродскому пришлось обжаловать их решение в Петербурге, куда он предусмотрительно послал только чертеж бокового фасада, более скромного, чем лицевой.  

Правда, в советское время, когда синагогу превратили в Театр кукол, от ее прежней роскоши мало что осталось. Но недавняя реставрация возродила былую красоту.  Очень привлекательно выглядит офисный корпус на углу улиц Липской и Пилипа Орлика, увенчанный стройной остроконечной башенкой. Первоначально он предназначался для городского начального училища имени Николая Бунге – знаменитого финансиста-киевлянина. Ученики и поклонники Бунге выстроили это здание в складчину. Проект училища составил Георгий Шлейфер, а строительство в 1903-1904 годах осуществил его коллега и друг Эдуард Брадтман. 

Сотрудничество Шлейфера и Брадтмана особенно ярко проявилось при освоении обширного участка рядом с Крещатиком, который теперь часто называют “киевским Парижем”. В свое время это была городская усадьба профессора медицины Федора Меринга, который вел тут патриархальный образ жизни – в самом центре города сохранялись сады, огороды, пруд с купальней! Но после смерти профессора усадьбу выкупило акционерное общество, задумавшее распродать ее под застройку.  

Одним из членов правления общества был Георгий Шлейфер. Именно ему поручили планировку территории с таким расчетом, чтобы новые кварталы органично вплелись в ткань городской застройки. Согласно проекту Шлейфера, на территории усадьбы Меринга образовались четыре новых улицы – Николаевская (Архитектора Городецкого), Меринговская (Заньковецкой), Новая (Станиславского) и Ольгинская, а также площадь Николаевская (Ивана Франко).

По чертежам Шлейфера строились многие крупные здания, выраставшие в бывшей усадьбе Меринга с невиданной скоростью. Замыслов было так много, а времени так мало, что по ряду объектов Шлейфер делал проекты, а строительством руководил Брадтман. Именно так они распределили обязанности при строительстве в 1900-1901 годах самого высокого в ту пору жилого здания Киева – дома подрядчика Льва Гинзбурга (ныне улица Архитектора Городецкого, 9). Ими же выстроено здание № 5 по той же улице, где в прошлом находилась лучшая в городе гостиница “Континенталь”. Шлейферу и Брадтману мы обязаны также возведением Театра Соловцова (где находится теперь Театр им. Ивана Франко). За прекрасную работу Георгий Павлович получил в этом театре бесплатную ложу!

Правда, некоторые другие работы Шлейфера в “киевском Париже” не пережили войну, а те, что уцелели, были повреждены и утратили прежнюю привлекательность.   

И все же уютные улицы близ Крещатика доныне свидетельствуют о заслугах зодчего.

 

З історії вулиці Михайла Грушевського

Місце пекучих подій є одним із центральних, найбільш відомих куточків столиці. Тут стоїть чимало пам’ятних будівель. Варто було б нині згадати про них та відзначити їх історичну й культурну цінність. 

Спершу нагадаємо, що теперішня вулиця Михайла Грушевського є частиною вельми давнього проїжджого шляху з Подолу на Печерськ. У 1810-ті роки, після жахливої пожежі Подолу та повного перепланування тієї місцевості, утворилася магістраль між Контрактовою площею та початком Московської вулиці, яку найменували Олександрівською на честь тогочасного російського самодержця Олександра І. Частину магістралі становив підйом з Подолу до нинішньої Європейської площі. Він аналогічно називався Олександрівським узвозом. Уже за радянської доби Олександрівську перейменували на вулицю Революції. Після вбивства у 1934 році в Ленінграді одного з більшовицьких лідерів Сергія Кірова (деталі цієї трагічної події досі повністю не прояснено) магістраль стала називатися вулицею Кірова. Зрештою, 1955-го її було розділено на чотири частини. Відрізок на Подолі став називатися вулицею Жданова в пам’ять про одного зі сталінських поплічників (тепер вул. Петра Сагайдачного). Узвіз, що проходить попід схилом Володимирської гірки, став Володимирським. Лише частина вулиці від площі Європейської (тоді Сталіна) до Арсенальної зберегла назву на честь Кірова, але тут цілком помінялася нумерація будинків і навіть її напрямок. До того ж низка споруд, які свого часу теж були віднесені до Олександрівської вулиці, перетворилася на окремий Музейний провулок. 

Сучасну назву вулиця отримала 1991-го. Саме у рік здобуття Україною незалежності важлива магістраль столиці стала назватися іменем Михайла Грушевського, видатного українського історика та політичного діяча, проводиря Центральної Ради. 

Тепер під №1 по вулиці Грушевського міститься ошатна споруда в урочистих класично-ренесансних формах. Це – приміщення Національної парламентської бібліотеки, однієї з найвідоміших українських книгозбірень. Її було засновано як міську Публічну бібліотеку ще 1866 року. Спеціальне приміщення для неї спорудили у 1909–1911 роках муніципальним коштом. 

Цікавою є історія проектування бібліотечного будинку. Місто виділило майданчик під нього на терені Купецького саду (нинішній Хрещатий парк). План майбутньої споруди, погоджений із працівниками бібліотеки, підготував міський архітектор Олександр Кривошеєв. Що ж до зовнішнього вигляду фасадів, то на їх проект Міська дума оголосила всеросійський конкурс. До журі увійшли провідні зодчі Києва – Владислав Городецький, Олександр Кобелєв, Володимир Ніколаєв. Усього надійшло 37 пропозицій. За ухвалою фахівців, перше місце посів киянин Микола Шехонін, чий варіант передбачав насичене оформлення в дусі модерну. Другим став ще один киянин – Павло Альошин, тоді ще доволі молодий, а в майбутньому провідний київський будівничий ХХ століття. Його пропозицію було позначено витонченими рисами неоампіру. 

Остаточний вибір мала зробити муніципальна влада. Як виявилося, «батьки міста» керувалися не стільки художніми, скільки економічними міркуваннями. Вони обрали значно дешевший за проекти-переможці варіант маловідомого архітектора Збігнєва Клаве. Хоча його й було відзначено заохочувальною премією, але, на думку журі, у пропозиції Клаве забракло оригінальності. Та все ж саме розроблені ним фасади було втілено в життя. Утім, його проект, виконаний на високому професійному рівні, привертав увагу гармонійністю та врівноваженістю. 

Число відвідувачів бібліотеки більш ніж за сто років виміряється, мабуть, уже мільйонами. За обсягом і цінністю своїх фондів вона посідає одне з перших місць у країні. Нещодавно біля книгосховища на Поштовій площі було споруджено новий корпус Парламентської бібліотеки, та значна кількість читачів залюбки користується затишним читальним залом старовинної будівлі, вікна якого виходять просто до парку. 

Зовнішній вигляд корпусу бібліотеки добре узгоджується з розташованим на протилежному боці вулиці Михайла Грушевського приміщенням Національного художнього музею України. Ця дивовижна споруда, що нагадує античний храм, стоїть на невеликому озелененому «острівці». Первісно її споруджували як музей місцевого Товариства старожитностей та мистецтв – об’єднання меценатів і любителів старовини, очолюваного відомим колекціонером Богданом Ханенком. 

Товариство здійснювало фінансування будівництва. Воно мало обмежені кошти, та попри це не хотіло зводити занадто скромну будівлю. Тож зодчий Владислав Городецький, переробивши первісний проект Петра Бойцова, передбачив спорудження лише частини об’єму, що проглядалася з вулиці та площі. Її і було збудовано упродовж 1898–1901 років. 1904-го відбулося урочисте відкриття у цьому приміщенні Київського художньо-промислового і наукового музею. А в повному обсязі проект вдалося реалізувати тільки у 1967–1972 роках. До того часу музей уже отримав свій сучасний статус безцінної скарбниці творів українського образотворчого мистецтва. Фасад музейного будинку може слугувати посібником для вивчення класичних архітектурних деталей: ми бачимо тут достеменне відтворення шестиколонного портика доричного ордера, антаблемент, трикутний фронтон. У трикутнику-тимпані фронтону вміщено горельєф «Торжество мистецтва». Цю композицію, як і величезні цементні постаті левів обабіч сходів, виконав скульптор-італієць Еліо Саля. Від часів спорудження музею Городецький товаришував з цим майстром. Невдовзі Саля став автором чудернацьких скульптурних прикрас найпопулярнішого витвору Городецького – знаменитого «Будинку з химерами». 

Експонати музею ретельно вивчали знавці української старовини. На честь одного з них – багаторічного директора закладу академіка Миколи Біляшівського – встановлено біля сходів пам’ятний знак з його скульптурним зображенням роботи Анатолія Куща. Нині серед шедеврів музейного зібрання – зразки українського барокового іконопису, унікальна галерея козацьких портретів, твори Тараса Шевченка, Миколи Пимоненка, Олександра Мурашка, Федора Кричевського, митців художнього авангарду, провідних радянських живописців і скульпторів. 

Ще один цікавий зразок скульптурної творчості можна побачити зовсім поряд, на фасаді будівлі №4 по Музейному провулку. Цю масивну комерційну споруду в стилі модерн було зведено 1909 року за проектом архітектора Валеріана Рикова на замовлення заможного інженера Ісая Іссерліса. На рівні 2-го поверху її прикрашено барельєфним панно «Тріумф Фріни» роботи київського скульптора Федора Балавенського. За переказом давньогрецького письменника Афінея, знаменита афінська гетера Фріна дозволяла собі приймати від закоханих у неї чоловіків божеські почесті. Її притягли до суду за звинуваченням у блюзнірстві. Адвокат Фріни Гіперід марно намагався її захистити: судді боялися помсти богів. Тоді Гіперід зірвав з гетери одяг і вигукнув: «Ну, хіба ж не гідна ця жінка божеського вшанування?». І зніяковілі судді визнали, що таки гідна. Виправдана Фріна урочисто залишила приміщення суду. Саме цей момент зображено на барельєфі, що символізує непереможність справжньої краси. 

На ділянці праворуч від будинку Іссерліса ще наприкінці ХІХ сторіччя були зведені два суміжні прибуткові будинки, що належали домовласнику Петрові Бураку. З них більш гарним є правий, по Музейному провулку, 2-б, оздоблений архітектором Андрієм Крауссом у дусі так званого «київського ренесансу». Спершу він був триповерховий; деякий час тут містився готель «Флоренція». У 1900 році цей дім надбудували четвертим поверхом. 

А сто років по тому, 2000-го, сучасні комерсанти звели над ним ще два поверхи та мансарду. Слід наголосити на тій обставині, що загальне навантаження на стіни нижнього поверху порівняно з первинним збільшилося майже утричі. Нещодавно тут у шикарному бутіку трапилася пожежа, і це є дуже небезпечним, бо послабляє без того перевантажені конструкції. Полум’я вже колись панувало у цій частині Києва. Зокрема, за нацистської окупації міста було пограбовано та спалено приміщення бібліотеки, від якої залишалися самі стіни. Потім, витративши чимало коштів, будівлю реставрували – і не дай Боже чомусь подібному повторитися!