Крім особистих уподобань, стимулюючим поштовхом слугували періодичні художні виставки, які влаштовувала Спілка художників «до дат». Бути експонованим, стати знаним потрібно творчій людини, бо це і престижно, і життєво необхідно. Якщо участь у виставці ставала успішною, такі твори художника купувала держава, передавала до музеїв, а маестро отримував гонорар, який забезпечував на деякий час існування «вільного художника». Але виставки відбувалися не часто, і в проміжку між ними художник-графік, якщо не перебував на державній службі, підтримував життєдіяльність себе й родини, ілюструючи книжкові та періодичні видання. Таким був усталений порядок речей у ті часи; так би мовити, проза життя. А особистість, її власна позиція? Попри всі обставини тодішнього політичного життя, ідеологічна спрямованість творчого доробку Георгія Малакова завжди залишалася вибірковою. Він не славив напряму радянський лад, умів оминати або й тактовно ігнорувати «історичні звершення», бо залишався, підкреслимо, позапартійним. Як побачимо далі, міг собі дещо дозволити.
Тема Києва часів Другої світової війни стала одною з провідних у творчості Георгія Малакова невипадково: він особисто пережив оборону, окупацію й визволення рідного міста. У свої тринадцять — п’ятнадцять років не міг ходити до школи (їх окупанти закрили), голодував та, аби уникнути відправки до Німеччини, мусив не за віком тяжко фізично працювати. Неодноразово наражався на смертельну небезпеку, опинившись у зоні бойових дій. 1956 року, одружившись, поглянув на минуле і намалював своєрідний автобіографічний альбом-сповідь, де значне місце посіли події часів війни. Логічним продовженням, осмисленням і узагальненням пережитого й зображеного в тому альбомі стала серія ліногравюр «Київ. 1941—1945 рр.», вперше показана на ювілейній виставці 1961 року. Тоді суспільство теж озирнулося на двадцять років назад — на початок війни та героїчну оборону Києва. Відтоді столиця України одержала статус міста-героя, а серія Георгія Малакова стала художнім літописом подій війни, пов’язаних із Києвом. Вперше правдиво, в сміливому дусі шістдесятництва Г. Малаков засобами графічного мистецтва показав тривалий час замовчувану героїко-трагічну суть Київської оборонної операції липня — вересня 1941 року. В серії гравюр художник розкрив не просто ключові епізоди тих подій, а з власними наголосами, які дозволив собі висловити публічно: Хрещатик горів, підірваний та підпалений радянськими диверсантами, а не німцями — як то затято твердив офіціоз аж мало не до кінця минулого століття. А Гога все це бачив на власні очі.
Відомий мистецтвознавець Юрій Белічко (1932—2010), до речі — друг художника, теж «дитина війни», першим звернув увагу на надзвичайну історичну та мистецьку цінність цих творів Г. Малакова і писав: «Феноменальна пам’ять художника зберегла для нащадків те, чого вже ніколи не вигадає навіть найвибагливіша творча фантазія митців наступних поколінь». Десятиріччя, що минули від написання тих рядків, підтвердили цю влучну характеристику.
Зазирнемо дещо назад. Коли наш батько 1939 року придбав розкішно, як на тоді, виданий «Кобзар» з ілюстраціями Івана Їжакевича, одинадцятирічний Гога із захватом поринув у поетичний світ шевченкового слова. У березні 1943 року в окупованому нацистами Києві Гога був присутній на відзначенні Шевченкових днів. Через два роки, навчаючись у художній школі, яка й нині носить ім’я Кобзаря, Гога виготовив саморобну медаль на згадку про холодну шкільну зиму, викарбувавши на ній невмируще Шевченкове: «Учітеся, брати мої…» Ці ж слова стали назвою одного з аркушів ліногравюр серії «Т. Г. Шевченко», виконаних Георгієм Малаковим 1961 року: молодий усміхнений Тарас обдаровує діточок книжками. Волелюбне прагнення Георгія Малакова не коритися офіціозу позначилося й тут: він не сприймав «загальноприйнятого» зображення Кобзаря виключно в стані журби й смутку. Якщо Гогу аж надто прикручували життєві обставини, незмінно промовляв знамените Шевченкове: «Караюсь, мучусь… але не каюсь!»
Коли 1971 року дійшла черга до відзначення ювілею Лесі Українки, Георгій Малаков звернувся до сцени з улюбленої драми «Камінний господар», яку в молоді роки по кілька разів із неослабним захватом дивився на сцені Київського російського драматичного театру імені Лесі Українки — під назвою «Каменный властелин». Там для майбутнього художника, а тоді — закоханого юнака, було вражаючим і європейське середньовіччя, і Лесине слово, і гра першокласних акторів. До ювілею Лесі виконав ще одну ліногравюру — за мотивами поезії «Роберт Брюс, король шотландський». І тут своя, «малаковська» позиція: улюблена поетеса і … Захід.
Західну Європу Георгій Малаков відвідував двічі: вперше — у липні 1959 року (Бельгія, Нідерланди, Люксембург), вдруге — в лютому 1961 року — круїз навколо Європи (Данія, Лондон, Париж, Рим, Неаполь, Помпеї, Афіни, Стамбул). Обом подорожам було присвячено акварельні цикли та серії ліногравюр «Бенілюкс» та «Навколо Європи». Ці роботи також експонувалися на чергових художніх виставках, репродукувалися в популярних та фахових виданнях. Але враження художника від першої далекої закордонної подорожі наймасовіше дійшли до українського глядача та читача через ілюстрації Георгія Малакова до поезії Богдана Чалого «Ніч Амстердама», виданої багатотисячними накладами. Автор тексту розповідав про трагічну долю дитини в капіталістичному світі, але яскраві кольорові ілюстрації, насичені безліччю подробиць, зовсім в іншому світлі змальовували той «загниваючий Захід». Нагадаймо: «залізна завіса» тоді ще ледь-ледь розсувалася, тож подорожі за кордон були доступні далеко не багатьом — необхідно було заручитися схвальною характеристикою з місця роботи, витягами з протоколів партійних та профспілкових зборів, пройти повне медичне обстеження з щепленнями тощо. Тому яскраві ілюстрації Георгія Малакова могли подобатися більше, ніж надто заідеологізована поезія його друга і відповідального керівника туристичної групи. Тож не дивно, що популярна книжка витримала три видання (1964, 1978, 1988 роки).
Як ілюстратор і оформлювач книжок, Георгій Малаков у 1952—1976 роках випустив у читацький простір України понад 130 видань світової та української класики, сучасних йому авторів. Там була наукова фантастика, романтика морських пригод і подорожей, тема минулої війни. Співпрацював зі столичними видавництвами «Веселка», «Держполітвидав», «Дніпро», «Мистецтво», «Молодь», «Радянська школа», «Радянський письменник». А ще — в провідних українських журналах та газетах. Тоді Україна читала, збагачуючись духовно. Читали діти, молодь, дорослі. У кожному більш-менш значному селі неодмінно була книжкова крамниця, при кожному сільському клубі — бібліотека, так само — при школі. Що вже говорити про міста!
Але для художника, про кого наша розповідь, то не було виключно заробітчанством, адже роботам Георгія Малакова завжди була притаманна особлива, тільки його, серед багатьох інших, здатність не просто довершено закомпонувати сюжет (врешті, цьому навчають в інституті всіх), а й наповнити його деталями, поданими любовно, дотепно, із глибоким знанням. Ілюстрації Малакова знали й миттєво впізнавали за точно зображеною архітектурою — від єгипетських пірамід до американських хмарочосів, зброєю — від арбалетів і рушниць до літаків і танків, одягом і одностроями різних часів і народів. Особливо цікаво й вигадливо ілюстрував він наукову фантастику, включно з космічною і, що варто відзначити, ще до виходу людини в космос. В цьому міг «посперечатися» з автором тексту, додаючи подробиць, про які той і не здогадувався. Не дивно, що автори фантастики, як-от Володимир Владко та Олесь Бердник, ставали друзями Георгія. На титульній сторінці першої своєї книжки «Поза часом і простором», яка побачила світ 1957 року у видавництві «Радянський письменник» накладом 30 тисяч (!) примірників, Олесь Бердник написав присвяту (мовою оригіналу): «Георгию Малакову, давшему лицо этой книге — благодарный автор». Краще не скажеш.
Щодо техніки виконання у творчості Георгія Малакова десятиріччя 1949—1959 віддано акварелі, якою володів досконало. Про це нагадують цикли, назви яких самі по собі розкривають зміст: «Києво-Печерська лавра», «Радомишль», «На Букринському плацдармі», «Львів», «Село Полствин на Канівщині», «Дніпродзержинський металургійний завод», «Село Добрянка на Чернігівщині», «Підмосков’я», «Немирів та Брацлавщина», «Старий Львів», «Бенілюкс», «Севастополь».
Від 1960 року художник захопився технікою ліногравюри, якій залишився відданим до кінця життя. Щоправда, не покидаючи працювати пером і тушшю, фломастером, товстим цанговим олівцем та кульковою ручкою.
У відомі часи Хрущовської «відлиги» та в настроях того ж таки шістдесятництва звернувся Г. Малаков не до оспівування «трудових звершень радянського народу — будівника комунізму», а до улюблених із дитинства європейського середньовіччя та романтики морських пригод. Так виникли абсолютно унікальні в українському мистецтві серії «Середньовічні сюжети» (1962—1967) та «Завойовники морів» (1963). Один із аркушів «завойовників» присвячено відомому королівському пірату серу Френсісу Дрейку — з вареною картоплиною на кинджалі, бо це він привіз із Америки в Європу бараболю — наш незамінний другий хліб! Ці твори також широко експонувалися, репродукувалися, тиражувалися й полюбилися шанувальникам графічного мистецтва та творчості Георгія Малакова.
Для родичів і вузького кола друзів зробив у техніці ліногравюри кольорову Великодню листівку із зображенням писанки з відомою абревіатурою «ХВ». Але поштою не посилав, вітав особисто. В ті часи за таке б дісталося.
Не сприймаючи пристосуванства у мистецтві, прагнучи залишатися вільним у доборі й розробці будь-якої теми, Георгій Малаков умів інколи подати сюжет так, що нібито все правильно — як він любив говорити: «комар носом не підточить», але вдумлива, уважна й розумна людина одразу второпає, що й до чого. Так до чергової виставки було подано серію ліногравюр «Маневри «Дніпро». На одному з чотирьох аркушів Георгій Малаков зобразив радянський зенітно-ракетний комплекс «Круг-М» (тепер ми вже можемо назвати цю зброю її ім’ям, в Гогини часи засекреченим). Але як зобразив? На тлі дерев’яних українських вітряків, з маками на передньому плані та під грізним небом, куди й мали летіти радянські ракети проти агресора — «натовських заправил» (за тодішньою термінологією). Вдуматися: новітня продукція радянського військово-промислового комплексу, на який працювала вся країна, та прадідівський дерев’яний вітряк у народному господарстві… Таке міг підмітити й тактовно показати лише веселий дотепник Гога Малаков. Нічого, зійшло з рук, навіть репродукувалося такими ж розумниками — друзями-журналістами, ясна річ, без коментаря.
У листопаді 1959 року, після захоплюючої подорожі до країн Бенілюкс, враженнями від якої товариський Гога залюбки ділився на кожному кроці, Спілка художників посилає його у відрядження до політуправління Червонопрапорного Чорноморського флоту (це вже тепер можна жартувати щодо поєднання кольорів у цій назві: червоно-чорний! УПА!). Перебуваючи у тоді ще закритому місті Севастополь, Георгій Малаков міг оглянути і, маючи відповідне посвідчення, змалювати руїни Херсонеса, допоміжні та деякі бойові кораблі в бухтах і досхочу попрацювати як художник на борту крейсера з артилерійським озброєнням «Фрунзе». Після повернення створив серію кольорових ліногравюр «Чорноморці», яка одразу ж отримала високе визнання, була навіть видана в Москві комплектом поштових карток. Але одночасно Георгій працював і над серією «Бенілюкс», яка теж мала успіх.
Не всі мистецькі задуми художника пощастило реалізувати. Так, він мав цікаву творчу зустріч із письменником Анатолієм Кузнєцовим — автором роману-документа «Бабин Яр». Вони домовилися про ілюстрування Георгієм україномовного видання популярної книжки, про участь Георгія як художника кінофільму, що мав бути поставлений на Київській кіностудії художніх фільмів ім. Олександра Довженка. Але не склалося: письменник поїхав до Великобританії й … не повернувся. А відтак світове мистецтво, без перебільшення, втратило твори, що могли б бути, знову таки, абсолютно унікальними. Лише 2008 року «Бабин Яр» вийшов українською мовою в Україні, але… без художніх ілюстрацій.
Ще були теми, запропоновані художникові «зверху», але він не зацікавився ними. По-перше, відмовився поїхати до «сражающегося Вьетнама», причому необачно зауважив, що більше тяжіє до Заходу. Це розцінили як зухвалу вихватку і запропонували інше творче відрядження — на Захід, але не такий далекий: на «всесоюзну ударну комсомольську будову нафтогону «Дружба». Влітку 1973 року Гога мусив їхати, але крім кількох начерків церков, обітних хрестів та залізобетонних дотів на тлі краєвидів Прикарпаття, нічим творчо не наснажився. Спробував композиційно обіграти тему продажу радянської нафти тим, хто за нею йшов війною 1941 року (стволи ворожих танків паралельно трубам нафтогону), але вчасно зупинився.
А як тонко й артистично розробляв Георгій Малаков одну з найулюбленіших тем — амурну! Мама говорила: «Тебе зі Спілки виключать!», на що Гога мовив, посміхаючись: «Але ж як зроблено!»
Отак не дали йому не в міру цнотливі чиновники від мистецтва завершити цикл ілюстрацій до безсмертних оповідок Джованні Боккаччо «Декамерон». Це відбувалося саме на завершальній хвилі «відлиги» 1960-х, коли знаменита книга, написана в далекому ХІV столітті, вийшла друком вперше українською мовою в майстерному перекладі з давньоіталійської Миколи Лукаша. Залишився величезний блок ілюстрацій Георгія Малакова до «Декамерона», виконаних у різній техніці, від олівцевих ескізів до завершених ліногравюр — десь понад 200 сюжетів. Залишається мріяти і сподіватись, що альбом цих робіт стане гідним внеском у світову культуру українського художника, ілюстратора великого Італійця — нині, коли виповнюється 700 років від дня народження Джованні Боккаччо. Нагадаймо: Київ і Флоренція (де жив і творив автор «Декамерона») — міста-побратими. В радянські часи чиновники від мистецтва й міської влади з цього б неодмінно скористалися. Альбом «Георгій Малаков — ілюстратор «Декамерона» чекає на спонсора і видавця. На жаль, сучасна держава Україна на таких речах не розуміється.
Серед київських адрес Георгія Малакова згадаємо з особливим теплом садибу в районі відомої киянам «Дачі Кульженка» край Пуща-Водицького лісу. Там, на вулиці Сошенка, 33, ще стоїть двоповерховий будинок творчих майстерень Спілки художників. Гога напівжартома, але любовно називав те місце «Мизою». Там проминули одинадцять гарних творчих років (1963—1974) в оточенні колег, про яких Гога незмінно говорив словами Тереня Масенка з популярної тоді пісні Платона Майбороди: «Друзі хороші мої». Потім була майстерня у флігелі на Дашавській, 27-а. Майстерні Георгія наповнювали не тільки його твори, архів та бібліотека, а й численний реквізит: власноруч зібрані моделі літаків, танків, кораблів, рештки зброї та військове спорядження. З господарем завжди було цікаво. Він і жив цікаво, щедро випромінюючи оту цікавість до життя.
Творчість Георгія Малакова не була обділена увагою ще за життя художника: 1974 року у видавництві «Мистецтво» вийшла друком монографія Ю. Белічка, через десять років — альбом, упорядкований автором цих рядків. Ще 1982 року в Києві, а потім у Дніпропетровську, Одесі, Маріуполі, Донецьку, Харкові, Львові, Вінниці, Керчі з величезним успіхом відбулися посмертні персональні виставки творів Г. Малакова. 1984 виставка його робіт користувалася не меншим успіхом у Москві. В Києві та Москві видано щедро ілюстровані каталоги.
Талант батька — Георгія Малакова, якій, до речі, перші малюнки виконав у дворічному віці, щасливо передався донечці Олені. Її обдарування проявилося теж у ранньому дитинстві, розвинулося, зміцнилося у тих самих стінах, вже Республіканської художньої середньої школи імені Т. Г. Шевченка та Київського державного художнього інституту. З деякими графічними творами Олени Малакової читачі часопису «День» вже мали можливість ознайомитися.
Справу батька — Юрія Белічка, продовжила його дочка, кандидат мистецтвознавства Наталія Белічко, опрацювавши творчий доробок художника Г. Малакова та видавши 2000року в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського каталог-альбом «Георгій Малаков». Найбільші збірки естампів Г. Малакова зберігаються в Національному художньому музеї України, Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури, в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Майже кожний музей України так само має бодай кілька творів Г. Малакова. Тож на часі — нове велике видання про цікавого митця — з усім, що раніше не могло дійти до широкого загалу.
За дивним, мало не містичним збігом, три дні в червні стали днями кінця трьох незвичайних людей ХХ століття, до того ж — трьох Васильовичів: 13 червня 1979 року в Лондоні помер автор «Бабиного Яру» Анатолій Кузнєцов, наступного дня — 14 червня того ж року в Києві — Георгій Малаков, а через 31 рік — 2010-го у Києві — Юрій Белічко… 12 червня. Ось так: 12, 13, 14. Щось в цьому є… Цікаві були хлопці. Гарні. Розумні. Правдиві.
