Киевские странности

По этому поводу Александр Вертинский вспоминал: “Мы ходили в желтых кофтах по Кузнецкому, в голову нам летели пустые бутылки оскорбленных буржуев, и Володькина голова была мною спасена, ибо я ловил бутылки и бросал их обратно в публику…” Все это происходило в Москве и Петербурге. А что же случилось с Володькой в те памятные январские дни его киевского приезда?

“Городской театр, 31 января. Последняя стихобойня футуристов. В. Каменский “Я! Танго с коровами”. В. Маяковский “Я! На флейтах водосточных труб!” Д. Бурлюк “Я! Доитель изнуренных жаб”. Такие афиши были расклеены по всему городу, но… уже после отъезда великих импровизаторов. Прибыв 28 января в Киев, футуристы сразу же привлекли к себе внимание как внешностью, так и активными действиями. Обедая в ресторане Роотса (в начале Крещатика), Маяковский заказал себе борщ в перевернутую вверх дном тарелку и на замечание официанта, что это невозможно, резко отреагировал: “А у нас в поэзии все возможно!”

Затем состоялось выступление литераторов во 2-м городском театре (он находился на месте входа на стадион “Динамо”). К потолку сцены был подвешен вверх ножками рояль, а из-за кулис постоянно раздавался дикий хохот. Футуристы читали “в один голос” свои стихотворения. И в заключении Маяковский со свойственной ему прямотой назвал киевского губернатора “лысой говядиной”. Естественно, пребывание в городе “доителей изнуренных жаб” оказалось невозможным. Так, со скандалом, началась слава великого пролетарского поэта.

О Лермонтове киевляне знали только лишь по его произведениям. Сам юный корнет сюда никогда не приезжал. Но в музее Академии на Подоле бережно хранилась пальмовая ветвь, которая вдохновила поэта на стихотворение “Ветка Палестины”, а стены интерьера Мариинского дворца были украшены гравюрами, отображающими сюжет поэмы “Демон”. После того, как поэт был убит на дуэли в возрасте 26 лет, в Киеве начали происходить странные вещи. По вечерам на дорожках Царского сада, среди иллюминированных кустов, стал появляться человек, одетый в длинный синий халат, усыпанный золотыми звездами. Праздная публика с интересом поглядывала на незнакомца, а те, кто узнавал его, испуганно шушукались и показывали на него пальцами. Это был убийца Лермонтова, Мартынов, прибывший из Пятигорска на лечение минеральными водами и находящийся под особым наблюдением.

Что принудило амбициозного отставного майора так резко сменить свою личину и перевоплотиться в загадочную романтическую личность, окутанную “звездной” тайной? Возможно, заели угрызения совести? Во всяком случае Мартынов своим необычным костюмом сумел привлечь к себе внимание, вызвать интерес и даже пробудить некоторое сочувствие.

Есть много приемов для создания собственного имиджа, но первая заповедь — начинай всегда с внешнего вида. Этой простой истиной пренебрег граф Лев Николаевич Толстой. Накануне приезда в Киев, 13 июня 1879 года, гениальный мыслитель записал в дневнике: “Киев очень притягивает меня”. Буквально на следующий день, находясь в “русском Иерусалиме”, Толстой отправляет своей жене такое письмо: “Все утро, до трех, ходил по соборам, пещерам, монахам и очень недоволен поездкой. Не стоило того… В семь пошел опять в Лавру, к схимнику Антонию, и нашел мало поучительного”. (14.06.1879).

Что же случилось? Чем объяснить такой диссонанс в мировоззрении писателя? Следует сказать, что у Толстого уже был инцидент с монахами, когда он посетил Оптину пустынь. В длиннополой крестьянской блузе, подпоясанной веревкой, в запыленных лаптях и с деревянным посохом в руке, граф появился на пороге монастырской гостиницы, но привратник его не пропустил. Загадку киевского “прокола” следует искать в архивах. В записках Маковецкого, личного доктора писателя, находим информацию о приезде в 1907 году в Ясную Поляну известного художника Нестерова: “За чаем на террасе Лев Николаевич говорил Нестеровым о Киево-Печерской лавре и о монахах (Нестеров живет теперь в Киеве). Лев Николаевич хорошо знает Лавру”. А что же говорит Нестеров? Открываем книгу воспоминаний “Давние годы” и читаем о пребывании Толстого в Киеве: “Одетый простым богомольцем, в Лавре пришел он к старцу с намерением поговорить с ним о вере. Тот, занятый другими богомольцами, не подозревал, что к нему обращается знаменитый писатель, ответил: “Некогда, некогда, ступай с Богом”. Так неудачно кончилась попытка Толстого побеседовать о вере…”

Отсюда, очевидно, и скупые строчки, адресованные Софье Андреевне: “Очень недоволен поездкой… Нашел мало поучительного”. Хотя поучиться было чему. Как гласит народная мудрость, встречают по одежке, а провожают по уму.

Бывало, знаменитости не желали, чтобы поклонники узнавали их в лицо. Так Федор Иванович Шаляпин в апреле 1906 года еще на подступах к зданию “Гиппо-Палас” на улице Николаевской (сейчас — Городецкого), где должен был состояться его концерт, увидел густую толпу народа, запрудившую весь прилегающий квартал. Певцу пришлось через верхний этаж гостиницы “Континенталь” опускаться на крышу цирка, а оттуда через чердачное окно уже пробираться на сцену. Этим экстравагантным поступком непревзойденный Мефистофель заставил говорить о себе как о человеке, способном преодолеть любые преграды.

Острів, що звик до повеней

У ХІХ столітті це була відлюдна місцина, куди лише зрідка городяни вибиралися з човняра- ми на пікніки – жодного капітального мосту між островом та містом не існувало. З 1870-х років місто надавало в оренду частину території острова одному з тих човнярів – Адаму Гінтовту. Він влаштував тут щось на зразок заміського шинка, який славився раками і курчатами. Попервах затишне місце розваги облюбували заможні київські панки – люди солідні та сімейні. На «Трухашках» їм було найзручніше влаштовувати подалі від сторонніх очей пиятики з дівчатками під звуки оркестру, що складався з бандури, гармоніки й скрипки.

Проте з часом парові катери налагодили регулярне сполучення острова з містом. 1887 року група поважних киян заснувала Київський яхтклуб, гавань якого обладнали на північній частині Труханова острова. Цей заклад заслуговує на окрему розповідь, так само, як і Дніпровська біологічна станція, створена на тому ж острові наприкінці 1900-х років. Що ж до патріархального закладу Гінтовта, то він до кінця позаминулого століття перетворився на пожвавлений кафешантан «Ермітаж».

Між тим південна частина острова привернула пильну увагу власників пароплавного товариства, яке здійснювало перевезення Дніпром та його притоками. Особливо їм сподобалася Матвіївська затока (в той час відома як затока Старик). Вона була досить широка й глибока, тож чудово підходила для зимової стоянки пароплавів. 1885 року пароплавне товариство, орендувавши чималу ділянку на острові, влаштувало тут майстерні та елінг для лагодження суден.

Сполучення острова з містом не можна було назвати безперебійним. Якщо взимку сюди діставалися по льоду, а влітку – на човнах і катерах, то в період осіннього льодоставу та весняного льодоходу Труханів острів, по суті, опинявся в ізоляції. Це створювало безліч незручностей для робітників. Ті, хто працював у пароплавних майстернях, але мешкав у місті, мусили щодня рано-вранці поспішати на переправу, а за відсутності сполучення вони взагалі залишалися без роботи.

Пароплавство порушило питання про те, щоб організувати робітниче селище просто на острові. Ініціатори мусили узгодити його із землевласником – міською владою. Але «батьки міста» тривалий час не бажали допустити постійного проживання пролетарів на «Трухашці». Головною причиною такої позиції була, либонь, звичайна перестраховка. Адже високі весняні води систематично затоплювали острів. Гласні (депутати) міської думи побоювалися: якщо вони санкціонують поселення робітників на цих землях, то чи не візьмуть тим самим на себе зайву відповідальність? Могло так статися, що у разі сильної повені мешканці прибіжать просити у міста грошей на відновлення свого житла. Або вимагатимуть підсипки грунту, що також потребуватиме чималих видатків…

Сотні людей мусили страждати через ці побоювання. Зрештою, сталася природна річ: робітники пароплавства почали селитися на острові без дозволу, самочинно захоплюючи ділянки. Це не означає, що вони нехтували законністю. Навпаки, до міської управи від них надходили численні прохання. В одному, приміром, говорилося від імені групи поселенців: «Ми на підставі особистого досвіду знаємо, що колоністи, які оселилися на острові 20–30 років тому, живуть спокійнісінько, оскільки ці люди, зробивши невеликі підвищення у вигляді насипу або з колод, цілком гарантовані від вторгнення води до їхніх будинків під час повені… І кожен з нас готовий дати підписку, що місто з нами не матиме клопоту».

Спочатку в мерії замість того, щоб узяти до уваги очевидність, затялися. 1903 року в одному з думських засідань навіть ухвалили вимагати знищення стихійного селища через суд. На щастя, до таких радикальних і скандальних заходів не дійшло. З часом настрої у міській думі змінилися, і 1907-го місто погодилося офіційно оформити відведення землі під житло. Після цього селище на острові доволі швидко набуло цивілізованого вигляду. Його вулиці нанесли на карту Києва, причому, враховуючи начебто «не правобережне» розташування, вони отримали назви від міст українського Лівобережжя: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Остерський провулок. А центральну площу найменували Запорізькою – мабуть, через те, що пароплави, якими володіло товариство, курсували саме до дніпровських порогів.

Вельми нагальною була потреба мешканців «Трухашки» в освіті та духовності. Якщо проблему даху над головою вони вирішили, то заради церковних служб їм, а їхнім дітям – заради відвідання шкільних закладів, доводилося, як і раніше, вибиратися на київський берег. Аж тут знайшовся меценат, котрий задовольнив цю потребу. Це був фактичний господар селища – керівник пароплавного товариства Давид Марголін, відомий київський бізнесмен і доброчинець. До речі, він сам володів на острові дачкою.

З нагоди 50-річчя пароплавної фірми, відзначеного у 1908 році, Марголін фінансував зведення для остров’ян цегляної будівлі початкової школи з ремісничим відділенням, розрахованої на 150 дітей. До літа 1909-го вона була готова. Патронат над нею взяла на себе солідна філантропічна структура – Київське благодійне товариство, в якому головувала власною персоною дружина генерал-губернатора Єлизавета Трєпова. У вересні 1909 року школу успішно відкрили на велику радість мешканців. Аж тут пані Трєпова натякнула Марголіну, що, сказавши «а», треба сказати й «б», – забезпечити острів’ян також божим храмом. Мільйонер виконав бажання першої леді Південно-Західного краю. Його коштом на Трухановому острові спорудили кам’яну церкву за проектом єпархіального архітектора Євгена Єрмакова. Храм нарекли ім’ям святої Єлизавети – небесної покровительки Трєпової. Його урочисте освячення відбулося у вересні 1910 року. Випадок був, як бачимо, досить неординарний: православну церкву зведено на гроші «інородця»! Загалом благоустрій острова дещо поліпшився у 1913 році, коли його було офіційно перейменовано на Олексіївський – на честь малолітнього спадкоємця російського престолу цесаревича Олексія.

Для розташування училища і храму підсипали достатньо землі, аби їх не захльостували повені. Проте переважна частина острова навесні часто-густо перетворювалася на таку собі «Венецію». Його мешканці замість того щоб ходити вулицями пішки, плавали човнами. Житло на острові будували на високих палях, тому місцеві залишалися у своїх домівках. Тільки за надто високої води (як, приміром, трапилося навесні 1907 року) їм доводилося шукати тимчасового притулку в місті. 1918-го відбулася подія, що вплинула на всю подальшу долю острова. Німецькі окупанти з армії кайзера Вільгельма II, котрі кілька місяців займали місто, прищепили у нас європейську моду на відкриті пляжі. Їхню увагу привернув Труханів острів. Зайди розчистили тут піщаний берег, облаштували на ньому дерев’яні бараки, лавки, кабінки для переодягання – і того ж літа завирувало пляжне життя.

Коли згодом у Києві прийшли до влади більшовики, пролетарям теж припала до смаку така форма відпочинку. Відтоді щоліта берег заповнювали пляжники. Тривалий час громадян доставляли на острів і назад спеціальні катерки, але у 1957 році було споруджено пішохідний міст, який з’єднав зону відпочинку на Трухановому острові з Набережним шосе.

Небезпеку систематичних повеней було усунуто у 1960-ті роки з появою Київського моря. Але до того часу селище на Трухановому острові вже припинило існування. Церкву знесли ще до війни, а житлові квартали зруйнували дощенту гітлерівці восени 1943-го. Тепер від колишнього пролетарського поселення на веселій «Трухашці» залишилися тільки поодинокі старі могилки.

А у 1989 році на острові було встановлено бронзовий монумент (скульптор Володимир Чепелик) у пам’ять про знищене селище. Він зображує солдата, який побачив замість рідної домівки згарище та спалений човен…

Донині Труханів острів є для мешканців столиці одним з улюблених місць відпочинку, а Матвіївська затока перетворилася на відомий тренувальний центр з водного спорту. Нинішня весна покаже, чи нагадуватиме якоюсь мірою тутешній ландшафт історичні світлини, що збереглися після колишніх повеней.

Герострати Хрещатика

 «Архіви» НКВС

Хрещатик і його історія одним розчерком пера були приречені на загибель задовго до приходу німців. Ще влітку почалася масштабна операція з мінування в центрі міста житлових будинків та адміністративних споруд, які, за передбаченням радянського керівництва, могли бути зайняті німцями. Підвали будинків заповнювали вибухівкою, а на горищах розкидали пляшки, заповнені «коктейлем Молотова». Для того щоб відволікти увагу мешканців будинків, пускали чутки, що в ящиках, які НКВС ховає у підвалах, зберігаються їхні архіви.

Разом iз НКВС мінування проводили і частини Червоної армії. Збереглася доповідна записка начальника інженерної служби штабу оборони Києва майора Чукарєва: «На інженерний відділ штабу оборони міста Києва інженерним відділом 37 армії [командувач — генерал Андрій Власов. — Авт.] було покладено завдання замінувати найважливіші об’єкти міста, які супротивник може використати у своїх цілях. Цю роботу було виконано в масштабах, дозволених становищем того часу».

Мінували навіть будівлі, де розміщувалися органи радянської влади: раднарком, Верховну Раду, ЦК КП(б)У, штаб КОВО (вул. Банківська, 11), НКВС (вул. Володимирська, 33,). Саме радянською вибухівкою кількома тижнями пізніше був знищений унікальний Успенський собор Києво–Печерської лаври (хоча досі історики не дійшли висновку, хто ж здійснив сам вибух — німці чи підпільники, які хотіли підірвати німецьке командування, що за дві години до того проводило екскурсію Лаврою для президента Словаччини Тіссо. Але те, що замінований він був саме радянськими військами, — факт, до якого схиляються більшість дослідників). Така ж доля могла чекати й іще одну святиню — Софійський собор, але його дивом урятував директор Софійського заповідника Олекса Повстенко, запевнивши мінерів, які приїхали з вибухівкою, що в храмі немає підвалів.

Коли німці вступили до Ки­єва, його центр був ущерть нашпигований вибухівкою. Від­ступаючи, радянські війська зруйнували електростанцію, водогін, залізничні колії, мости через Дніпро. Останній, ланцюговий, міст, який був названий ім’ям першого голови Раднаркому УРСР Євгенії Бош, було підірвано тоді, коли на ньому ще перебували колони радянських військ, які відступали. Очевидці згадують, як із грудами бетону та заліза у Дніпро летіли скривавлені людські тіла, коні, техніка.

Хрещатик у вогні

Німці знали про замінування міста, але вони не могли уявити, яких масштабів сягне це лихо. Невідомий штабний офіцер 29–го армійського полку записав у своєму щоденнику перші враження про Київ: «Населення розгублено стоїть на вулицях. Воно ще не знає, як йому поводитися… Коли ми під’їхали до натовпу, з нього вийшов, збуджено жестикулюючи, чоловік… Він хотів показати нам дорогу до готелю «Континенталь», де мав розміститися наш штаб. Коли ми прибули туди… сусіди сказали нам, що большевики перед відступом замінували цей будинок, і попередили нас, щоб ми до цього готелю не вселялися…». Самим же киянам, у підвалах будинків яких були ці порохові бочки, лишалося сподіватися на диво.

Але дива не сталося. 24 вересня близько 16.00 потужний вибух зруйнував будівлю колишнього кінотеатру «Люкс» — творіння архітектора Городецького. Слідом за ним у повітря злетіли споруди поштамту, Радіотеатру, «Гранд–готелю», біржі, кількох особняків (серед яких був і зведений у мавританському стилі будинок Зайцева), «Гіппо–Палас». Було підірвано і будинок Гінзбурга — за іронією долі, там була одна зi штаб–квартир керівника київського підпілля НКВС Івана Кудрі, який і керував операцією.

Німці кинулися гасити пожежу. Оскільки водогін було зруйновано, воду подавали з Дніпра. Щоб шланги дісталися місця пожежі, їх спеціально доправляли літаками з Любліна. Однак, коли насоси почали качати воду, підпільники перерізали гумові рукави, унеможлививши рятунок. Щоб локалізувати вогонь, німці підривали будинки на сусідніх вулицях. Пожежа тривала тиждень, і тиждень ті, хто встиг врятуватися, провели просто неба, спо­стерігаючи вогненні заграви. Детальні подробиці цієї трагедії описані в книзі «Кияни. Війна. Німці» відомого історика і києвознавця Дмитра Малакова, який сам був очевидцем тих подій.

Дослухаючись до пущеного поголосу, ніби щойно буде ввімкнено електрику, як усе місто вибухне, німецькі сапери терміново заходилися розміновувати деякі об’єкти. Так було врятовано оперний театр, музей Леніна — колишнє приміщення Центральної Ради (нині — Будинок учителя), урядові будинки. Витягнувши з будинку музею Леніна до 3 тонн тротилу разом із радіокерованими пристроями, німці виставили свою здобич на прилюдний огляд, наголошуючи на підступності більшовиків, котрі замінували навіть власну святиню.

«Тримай злодія»

6 листопада 1943 року Київ було визволено від німців. А вже 8 листопада в газеті «Правда» з’явився репортаж, підписаний іменем Якова Макарченка, де вся відповідальність за вибухи перекладалася на плечі німців. «Захватив Киев, немцы начали методически умерщвлять его. Сначала был разрушен Крещатик — один из самих красивейших и благоустроенных проспектов столицы Украины… Чтобы оправдать свои черные дела, немецкие власти пошли на хитрую и подлую провокацию: все, что ни поднималось силой взрыва на воздух, приписывалось партизанам. Немцы взорвали мосты, дома, водопровод, культурные учреждения», — писалося в газеті. Про цей «злочин» фашистів розповідали і кадри кінохроніки, яку повсюдно крутили з метою пропаганди. От тільки кадри, які видавалися за радянські, насправді були зняті самими німцями у вересні 1941–го. А «Вечірній Київ», згадує Малаков, «дописався до того, що нацисти восени (перед наступом на лівий берег Дніпра!) перед собою підірвали Ланцюговий міст». Свідки ж трагедії, які залишилися серед живих, навіть не намагалися спростувати брехню — це могло коштувати життя. Пізніше про це воліли не згадувати.

…Не знають, схоже, про цю сторінку історії міста і нинішні кияни — лише одиниці звернули увагу на шеренгу людей iз лампадками в руках, які п’ятничного вечора вишикувалися на Хрещатику від вулиці Прорізної до Київради… А, між іншим, історія здатна повторюватися. І нині центр Києва потерпає від варварів, які історичну забудову «розбавляють» монстрами зі скла та бетону, часто порушуючи всі будівельні та загальнолюдські норми. Але це вже зовсім інша історія.

Легенди Хрещатика

Пам’ятаєте Голохвастова? «Ну, дак, слава Богу, у мене етой дєньгі непереводно: целий Хрещатик мінє винен. Мине уже не раз говорили мої приятелі: охвіцера, митрополичі баси, маркєли… што, чаво, мол, не закупиш ти магазинов на Хрещатику? Дак я їм: на чорта той мінє клопот?». Хрещатик iз початку ХХ століття став своєрідним «законодавцем мод», не лише торговим, а й культурним центром: тут одними з перших з’явилися водопровід, каналізація, газ, електрика, з 1892 року була прокладена перша в царській Росії лінія електричного трамвая. Для його розбудови запрошували найкращих архітекторiв того часу: Городецького, Мінкуса, Троупянського. Квартал нинішнього Пасажу, створений у 1913—1914 роках петербурзьким архітектором Андреєвим у дусі сучасного тоді ампіру, сучасники називали «Київським Парижем».

Кожен будинок тут мав свою історію і свою легенду. Тут писав вірші Тарас Шевченко, виступали Шаляпін і Вертинський, тут було збудовано перший стаціонарний кінотеатр «Люкс» (на розі Хрещатика і Прорізної — саме цей будинок першим злетів у повітря). На місці нинішнього готелю «Україна» гордо височів «Будинок Гінзбурга» — перший столичний «хмарочос» на дванадцять поверхів із ліфтами та телефонним зв’язком. На місці Консерваторії був готель «Континенталь», де зупинялися заїжджі знаменитості, а поряд (де зараз кінотеатр «Україна») — найбільший у Європі цирк Крутікова, або «Гіппо Палас», який гетьман Павло Скоропадський свого часу обрав для інавгурації. Навпроти, на місці нинішньої Головпошти, був прибутковий будинок, де у 1902 році було вперше документально зафіксовано явище полтергейсту: тут рухалися меблі й літали предмети, про що свідчить жандармський рапорт.

У 30–ті роки, коли в столиці відбувалося масове нищення унікальних храмів та інших культових споруд, Хрещатик практично не постраждав — тут переважали світські, а не духовні заклади. У період iз 1936 по1941 роки відбулася масштабна реконструкція: трамвайні рейки розібрали, проїжджу частину заасфальтували, а по вулиці пустили тролейбус. Саме тоді на Хрещатику з’явився Центральний універмаг. По обидва боки вулиці висадили дерева й встановили ліхтарі. Хрещатик перетворився на окрасу Києва, де зосередилися адміністративні установи, найкращі готелі Києва, магазини, театри й кінотеатри.

Київська духовна академія і духовна семінарія

За ініціативи імператора Олександра І відбулося реформування навчальних закладів, і 1808 року було видано новий Устав духовних шкіл, які переходили на триступеневу систему освіти: духовні училища (початкова освіта), духовні семінарії (середня освіта) і духовні академії (вища освіта).

На початку ХІХ ст. Київська академія переживала матеріальну і освітню кризу внаслідок зменшення коштів на її утримання, невиправданого збільшення кількості предметів, відсутності розподілу між початковими, середніми та вищими класами, де одночасно вивчали і граматику, і богослов’я. Комісія духовних училищ при Святійшому Синоді вирішила розділити академію на три незалежні духовні навчальні заклади: училище, семінарію і академію. У 1817 році було відкрито Київську духовну семінарію, а за два роки відкрилася відновлена Київська духовна академія.

Змінився і контингент студентів: раніше до Братської школи, Києво-Могилянської колегії та Київської академії віддавали своїх дітей козацька старшина, заможні городяни та козаки, тепер до семінарії вступали передусім діти духівництва. На перший курс набирали 120 студентів православного віросповідання – крім українців та росіян, тут навчалися серби, чорногорці, молдавани, валахи і болгари. Особлива увага приділялася розвитку творчих і ораторських здібностей студентів: протягом усіх років навчання вони не лише вивчали богословські дисципліни, а й писали безліч творів з філософської, богословської та літературної тематики. Оволодінню знаннями допомагала і величезна бібліотека семінарії та академії, яка розміщувалася на двох поверхах і налічувала понад 26 тисяч томів.

Навчання в Київській духовній семінарії було триступеневим. У нижчому відділенні («словесності») основна увага приділялася вивченню словесності та класичної російської літератури, а також основам математичних наук – алгебри, геометрії, тригонометрії та фізики. І якщо написання творів давалося більшості студентів легко, а кращі з них навіть було видано друком та премійовано коштом благодійного фонду графа Румянцева і преосвященнійшого Є. Болховітінова, то з точними науками справи були геть кепські. Це надихнуло одного з учителів геометрії на «творчий» експеримент: для розв’язання задач з пірамідою складалася справжня піраміда з яблук (на щастя, ринок був поряд), а після успішного розв’язання всі «складові» задачі з’їдалися задоволеними студентами на чолі з учителем.

У середньому відділенні семінарії основними були предмети філософської групи – психологія, логіка, огляд філософських вчень, а у старшому – гомілетика (мистецтво проповідей), церковні закони, духовні закони тощо.

Серед випускників Київської духовної семінарії були і цілі родини священиків, оскільки за тогочасною традицією сини продовжували духовну справу батьків і дідів, а доньки ставали матушками. Відомо, що зі стін семінарії вийшло кілька поколінь священиків родин Ганіцьких, Березницьких та Костецьких. Протоієрей Іоанн Березницький був найвідомішим місіонером ХІХ століття у Київській губернії, боровся з сектантством, протягом 17 років займав посади помічника благочинного і благочинного 3-го округу Звенигородського повіту, був нагороджений наперсним хрестом від Святійшого Синоду і орденом Св. Анни 3-го ступеня за місіонерські заслуги. А ще уславився як автор чудових різдвяних колядок, до яких власноруч написав тексти і музику, та кількох віршованих збірок і прози українською та російською мовами. Він залюбки навчав своїх колядок місцеву молодь і готував з нею різдвяні вистави. Поетичні здібності мав і його син Василь, теж випускник Київської духовної семінарії, який замінив батька на посаді благочинного. Його вірші були схожі на ліричні романси ХІХ століття і зберігалися в родині. Високу посаду благочинного 1-го округу Липовецького повіту займав ще один випускник семінарії протоієрей Іоанн Костецький, який разом з сином Олексієм, священиком-випускником цієї ж семінарії, займався просвітництвом серед сільського населення Київської губернії, відкриваючи церковно-парафіяльні школи і бібліотеки, за що удостоювався багатьох церковних нагород. Поряд з їхніми похованнями в с. Степанці минулої осені несподівано зацвів кущ махрового бузку…

З відкриттям у 1819 році поновився набір студентів до Київської духовної академії. Набір проводився раз на два роки, для вступу слід було скласти іспити з догматичного богослов’я (чи православного християнського катехізису для випускників гімназій), загальної церковної історії, грецької мови та латини і три твори – філософський, богословський та літературний. Академію всіляко підтримували такі видатні ієрархи православної церкви, як київський митрополит Євгеній (Болховітінов) і київський митрополит Філарет (Амфітеатров).

Київська духовна академія продовжила традиції не лише духовної освіти, а й духовної музичної культури, успадкованої від Києво-Могилянської колегії та Київської академії. Її ректор, преосвященнійший Філарет, заснував у 1875 році церковно-археологічний музей, придбавши за величезні кошти колекцію з 220 ікон ХІV- ХVІ ст. у московського купця Сорокіна. Про її унікальну цінність свідчить і той факт, що під час експонування частини колекції на Всесвітній виставці в Парижі купець Сорокін був нагороджений іменною бронзовою медаллю. В подальшому колекція значно розширилася і поповнилася старовинними іконами з Михайлівського Золотоверхого монастиря, церкви Спаса-на-Берестові, церкви Різдва Христова на Подолі, археологічними знахідками давньоруського, литовсько-руського, козацького періодів. У музеї зберігався фрагмент герба Київської ратуші з мідним чеканним зображенням царя Петра І, а зі старої академії – професорська кафедра, імператорське крісло з підніжжям та стара печатка академії. Серед ікон були рідкісні – такі, як незвична ікона св. Трійці з с. Семигори Київської губернії (ХVІ ст.).

Реформування духовної освіти продовжив своїм указом 1869 року імператор Олександр ІІ. У Духовних академіях Російської імперії було введено три відділення: богословське, церковно-історичне і церковно-практичне, а дисципліни розподілено на обов’язкові та спеціальні. Втім, основні реформи було скасовано вже за часів Олександра ІІІ у 1884 році. У ХХ столітті Київська духовна семінарія і Київська духовна академія пережили важкі часи. Після Лютневої революції 1917 року Святійший Синод видав Тимчасові правила для Духовних академій, після Жовтневої революції фінансування Київської духовної академії з Петрограда припинилося, Центральна Рада також не утримувала її, хоча згодом академія підтримала уряд гетьмана Павла Скоропадського і навіть відкрила нові кафедри: історії України, української мови, української літератури, західноруського права та історії Української Церкви. Однак після того, як гетьман П. Скоропадський виїхав з України разом із німецькими військами, в умовах постійної зміни влади в Києві навчальний процес в академії кілька разів припинявся.

У лютому 1920 року Київський губвиконком зареєстрував Київське православне богословське товариство і Київську православну богословську академію, однак наприкінці 1923 року життя в академії завмерло, частину викладачів було репресовано, частина емігрувала.

Відродження Київської духовної семінарії почалося лише 1947 року – спочатку в Михайлівському монастирі, а згодом при Андріївській церкві. У другій половині 1950-х років гоніння радянської влади на церкву відновилися, що ускладнило роботу семінарії, поменшало слухачів, а 1960 року Київську семінарію було взагалі закрито і відновилася робота лише 1989-го. 1 травня 2007 року рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви новим ректором Київської духовної академії і семінарії був призначений єпископ (зараз – митрополит) Бориспільський Антоній (Паканич). Нині у Київській духовній академії і семінарії навчаються 340 студентів на стаціонарі та понад 700 – на заочному відділенні, діють катехізаторські курси для мирян.

Цирк Петра Крутикова

Цирк был построен за деньги, вырученные Крутиковым от продажи собственного имения, полученного от отца в наследство. Новый цирк был самым большим в Европе. Кирпичное двухэтажное здание, оснащённое по последнему слову техники, было построено в стиле модерн, с невиданными для цирка тех лет в Киеве удобствами: паркетный пол в фойе, гардеробная, как в театре, паровое отопление, просторный трехъярусный зал, огромный стеклянный купол над манежем, электрическое освещение, приспособления для трансформации арены. Фасад здания украшал большой и сложный витраж, выполненный с большим мастерством и вкусом. Зал вмещал 2000 зрителей, и для каждого из них предназначалось кресло (а не деревянные лавки, как в прежних цирках). Самые роскошные места располагались в сорока четырёхместных ложах.
Самым знаменитыми номерами программы считались выступления самого дрессировщика. Петру Крутикову не было равных в таланте и мастерстве, некоторые из его номеров не удалось воспроизвести по сей день. Кроме Крутикова, выступавшего с группой дрессированных лошадей, с которыми он объездил Россию и Европу, на арене цирка выступали самые знаменитые цирковые труппы и артисты начала ХХ века, проводились турниры по классической борьбе, вызывавшие большой интерес у публики.
Здесь шли спектакли-пантомимы, поставленные известным киевским балетмейстером Фомой Нижинским, отцом легендарного танцовщика и хореографа Вацлава Нижинского, блиставшего на сценах Парижа и Нью-Йорка.
Прекрасная акустика зала способствовала тому, что вскоре в помещении цирка начали проводить концерты. На арене цирка выступали симфонические оркестры и даже пели знаменитые оперные певцы (Ф.Шаляпин, Л.Собинов, М.Литвиненко-Вольгемут, М.Батистини, Титта Руффо). Здесь выступали писатели (А.Куприн, В.Маяковский). С лекциями выступал В.Мейерхольд.
Цирк вписал страницу и в политическую историю Украины. В 1918 году, когда Украина отстаивала свою государственную независимость, именно в цирке Крутикова — самом вместительном и удобном зале Киева — был избран гетманом (главой государства) Павел Скоропадский.
В 1941 году здание цирка было заминировано отступавшими частями Красной Армии и вскоре взорвано.
В 1960 году на месте цирка было закончено строительство большого кинотеатра «Украина».
Кто же такой Пётр Сильвестрович Крутиков? Это был самородок. Цирковому мастерству он нигде не учился. Сын генерала, Крутиков закончил престижную в Киеве гимназию — Коллегию Павла Галагана, — поступил в университет на юридический факультет. Затем служил в Киевской судебной палате. Обширные связи отца обеспечили выпускнику должность чиновника по особым поручениям при канцелярии Киевского, Волынского и Подольского генерал-губернатора, где он и познакомился с Драгомировым. Став губернаторским зятем, Крутиков перевелся в Киевскую судебную палату, где его, вне всякого сомнения, ожидала блестящая карьера. И вдруг неожиданно для всех молодой человек оставил службу. Он, пренебрег юридической карьерой и полностью посвятил себя лошадям. Лошадей же дрессировал просто для своего удовольствия. Открыв собственный цирк, Крутиков стал еще и бизнесменом.
В 1919 году эмигрировал заграницу, где следы его затерялись.