С Новогодними праздниками!

Дорогие друзья! Творческий коллектив нашего блога, от всей души поздравляет вас с новогодними праздниками. Желаем вам крепкого здоровья и творческих успехов в новом, 2021-м году. Новые статьи в нашем блоге ожидайте с 15-го января!

Киевский замок

По всей вероятности, киевский замок с самого начала его существования был прочной твердыней. В 1416 году большое золотоордынское войско во главе с ханом Эдыгеем сожгло Печерский монастырь и разграбило город «яко оттоле Киев погуби красоту свою и даже доселе уже не может быть таков; но единого замку не может взяти в Киеве». Это сообщение Густынской летописи свидетельствует также о том что Киев к началу 15 века в значительной степени залечил раны нанесенные Батыем и был большим и красивым городом.

Киевский замок впервые упомянут венецианским послом Контарини в записках, содержащих интересное описание и самого Киева.1 мая 1474 года, отмечает Контарини, «приехали в город, именуемый Киевом». Правитель города предоставил венецианскому послу «жилище которое находилось в городе; он же остался в замке, где была его резиденция. Замок построен целиком из дерева». Следует отметить что сооружение долго оставалось деревянным. Написавший в 16 веке «Трактат о двух Сарматиях» профессор Краковского университета Матвей Меховский упоминал о замке: » в наше время на горе у литовцев, владеющих той местностью, имеется большое укрепление, выстроенное из дубовых бревен». Таким оставался замок и в последующие годы. Уже поэтому он время от времени нуждался в ремонте.

Около 1480 года по велению великого литовского князя Казимира были посланы люди из Поднепровских волостей «оправлять» киевский замок. Укрепленная ими крепость была в 1482 году разрушена ордой крымских татар во главе с ханом Менгли-Гиреем. Между тем замок имел большое значение в деле обороны не только Киевской земли, но и всей юго-восточной окраины Великого княжества Литовского, о чем неоднократно свидетельствуют источники. Обращаясь в начале 16 векак к великому князю Сигизмунду, рада княжества назвала замок Киева «воротами всего панства (государства)». Поэтому вскоре после нашествия орды Менгли-Гирея были предприняты активные меры к восстановлению замка. В город был послан воевода с целой армией работных людей, собранных со всего княжества. Тогда в Киеве, как отмечается в документах тех лет «скопилось 20 тыс. топоров» из Поднепровских и Задвинских волостей и около 40 тыс. войска для охраны работающих. Замок быстро восстановили.

Необходимость ремонта городского замка в среднем раз в 10 лет проистекала прежде всего из недолговечности материала: сосновых бревен, брусьев и досок. К тому же строители часто работали в спешке и небрежно, отчего замок редко был «дбале роблен». Проводимые время от времени правительственные ревизии обнаруживали явные следы недосмотров и злоупотреблений лиц руководивших возведением крепости: в одном месте «ямы покопаны», в другом — «каплет», потому что нет покрытия и тд.

Общее представление о внешнем виде замка дает иллюстрация 1552 года. Киевский замок занимал тогда плато на вершине замковой горы. Его стены были срублены из толстых бревен. Они делились на 133 «городни» — срубы забитые землей. Крепость имела 16 шестиугольных трехэтажных башен, две из них были «воротными». Внитри замка находились многочисленные постройки: дом воеводы, казармы для солдать, 3 православные церкви и одна католическая. Многие члены городского магистрата также имели дома в крепости. На крепостной площади располагались колодец в 30 сажен, арсенал, склады, кухня, баня и другие хозяйственные постройки. Крепостная артиллерия состояла из 17 пушек и около 100 гаковниц. На одной из башен находились городские часы — предмет гордости киевлян.

Киевские князья конца 14 начала 15 века не жили в городском замке.Они имели свой замок на левом берегу Днепра напротив Подола, там, в частности, обитал княживший в Киеве в 1455-1470 году Семен Олелькович. А Киевский замок был местом пребывания воеводы.с 17 века Замковую гору все чаще называют Киселевкой, (производное от фамилии последнего польского воеводы Киева — Адама Киселя).

Замок просуществовал до начала XVII в., хотя его значение как военного фортификационного сооружения уже не представляло никакой ценности. К тому же изменилась политическая ситуация вокруг Киева. В это время начинает формироваться Днепровское Запорожское козачество, нарастающая сила которого прекратила набеги крымских татар на территории Поднепровья.

В 1646 г киевским воеводой становится Адам Кисель. В отличие от своих предшественников, он, не взирая на тяжелые обстоятельства Освободительной войны, построил в замке огромный двухэтажный дом (одно из первых полукаменных — полу деревянных киевских строений этого времени), известный нам по рисунку Ван Вестерфельда и к всеобщему удивлению киевлян, продолжал жить в Киеве, что вероятно и послужило основанием для нового названия горы — Киселевка. В 1649 году, именно здесь, состоялись переговоры между козацким гетманом Богданом Хмельницким и Адамом Киселем по поводу разделения в Киеве, согласно Зборовскому договору, полномочий между гетманом и воеводской администрацией. После поражения Польской армии под Батогом, Адам Кисель навсегда покинул замок.

Прибывшее в Киев, в январе 1654 г., после Переяславской рады и присоединения Украины к Московии, боярское посольство из Москвы, осмотрев замок, пришло к выводу, что его местоположение и состояние укреплений уже не соответствуют требованиям фортификационных сооружений и отказалось от дальнейшего поддержания замка в надлежащем виде. Новая большая крепость была построена на Старокиевской горе. В последний раз укрепления замка пытался использовать в 1658 г. козацкий полковник Данило Выговский, при попытке выбить из Киева московский гарнизон. После этого замок просуществовал еще некоторое время и постепенно был разобран киевлянами на хозяйственные нужды.

Саму гору передали Фроловскому монастырю который до 1921 года использовал ее под кладбище для горожан.

Домівка для кадетів

Можна уявити собі, наскільки помітною вона була півтора століття тому, коли навколо неї не існувало ані багатоповерхової житлової забудови, ані крупних залізничних споруд. Це будівля колишнього Кадетського корпусу, центру середньої військової освіти у царські часи. У середині ХІХ століття тут був своєрідний «плацдарм» Києва на правому березі річки Либідь, куди міська забудова певний час не поширювалася. Ще 1847 року на святкування народження чергового онука імператора Миколи І – великого князя Володимира Олександровича – дворянство київського регіону виступило з «патріотичним почином»: зібрати гроші на будівництво в Києві Кадетського корпусу, який називався би Володимирським, і сплачувати на його утримання щороку по 5 копійок з кожної кріпосної душі. Ідея сподобалася цареві. Відвідавши Київ у 1847-му, Микола І особисто обрав місце під будівництво приміщення для нового закладу біля села Шулявки.

Проект склав петербурзький архітектор Іван Штром. Поки тривали будівельні роботи, кадети користувалися тимчасовим приміщенням – так званим Жовтим корпусом Університету Св. Володимира на сучасному бульварі Тараса Шевченка, 14, де у січні 1852 року відбулося офіційне відкриття закладу. У 1857-му кадети-володимирці нарешті отримали змогу вселитися до власної будівлі. Триповерхова з напівпідвалом, Н-подібна в плані, зі 170-метровою довжиною головного та бічних фасадів, вона стала чи не головним орієнтиром західної околиці Києва.

У ході реформ Олександра II Кадетський корпус перетворили на військову гімназію – загальноосвітню школу з початковою військовою підготовкою. Але відданість традиціям перемогла: наступний монарх Олександр III відновив звичний корпус зі стройовим навчанням і наставниками-військовими. Утім, тут викладали не лише математику, тактику чи поводження зі зброєю, але й виховували юнаків, прищеплювали їм світські манери. Серед педагогів Володимирського Київського кадетського корпусу був видатний український мовознавець і літературознавець Павло Житецький, який навчав кадетів грамотно висловлювати свої думки. Художник Олександр Агін, автор відомих ілюстрацій до «Мертвих душ» Гоголя, викладав малювання. Хореограф Станіслав Ленчевський, балетмейстер Київської опери, учив майбутніх офіцерів танцювати. Чимало предметів читали тут професори Університету. Київським кадетом декілька років був син місцевого генерал-губернатора граф Олексій Ігнатьєв – пізніше знаний військовий дипломат, автор спогадів «П’ятдесят років у строю».

У цих мемуарах можна знайти колоритні подробиці кадетського побуту. Зазначено, зокрема, що на харчування кадета відпускалося лише двадцять сім з половиною копійок на добу.

Але, згідно зі свідченням Ігнатьєва, цього було не так уже й мало: «За ці гроші вранці давали горнятко чаю із цукром або молоко… О дванадцятій – сніданок, о п’ятій – обід, що складався з м’ясного, доволі рідкого супу, другої страви у вигляді шматка так званого форшмаку або українських лазанок із сиром, або сосисок з капустою, або домашнього мікроскопічного тістечка, позбавлення якого було звичайним покаранням у молодших ротах… О восьмій вечора, після закінчення всіх занять, знову чай або молоко зі шматком булки». Серед вихованців корпусу можна згадати талановитого художника-пейзажиста Миколу Дубовського.

Тут навчався майбутній знаменитий філософ Микола Бердяєв, онук генерала, щоправда він не любив «воєнщини», почувався у корпусі чужинцем і не закінчив його.

По закінченні свого навчального закладу київським кадетам доводилося воювати у різних умовах і на різних фронтах. Серед них були льотчик-ас часів Першої світової війни Євграф Крутень, сумнозвісний головнокомандувач російської армії у 1917 році Микола Духонін, командир білогвардійців добровольців Михайло Дроздовський, головнокомандувач збройними силами Радянської республіки Сергій Каменєв, військові міністри УНР Всеволод Петрів і Олексій Галкін…

При корпусі діяв домовий храм Св. Володимира. Його часто відвідували мешканці сусідніх поселень. Серед них був і юний Олександр Вертинський, колишній житель Залізничної колонії.

Біля корпусної будівлі був величезний гай зі ставком. У цьому ставку кадетів улітку вчили плавати. Кадетський гай, що складався переважно з беріз та дубів, був улюбленим місцем киян. Тут щороку на початку травня відбувалися масові гуляння. Городяни середніх статків охоче проводили в гаю пікніки із самоварами та домашнім харчем.

Із 1853 року, коли ще тільки споруджували будівлю Кадетського корпусу, було розпочато прокладання Кадетського шосе. Нова магістраль мала поєднати нову площу перед корпусним будинком із Глибочицьким яром, уздовж якого тоді ж вели шлях на Поділ. Значну частину «першого варіанту» Кадетсько го шосе складала сучасна вулиця В’ячеслава Чорновола. У 1892 році, коли у Києві ще тільки народжувався електричний трамвай, одна з перших його ліній пішла до Кадетського корпусу. Згодом шосе було значно продовжено по напрямку нинішнього Повітрофлотського проспекту.

Під час громадянської війни Київський Володимирський кадетський корпус перестав існувати. Його будинок відвели під курси червоних командирів (до речі, одним із слухачів цих курсів був 15-річний Аркадій Голіков – майбутній знаменитий письменник Аркадій Гайдар). Згодом тут діяла Київська піхотна школа. За нацистської окупації будівля постраждала, але її відновили, реконструювали з прибудовою гарного корінфського портика (архітектор Матвій Набойченко, 1952) і віддали під командування й штаб Київського військового округу. Його тоді вважали «кузнею маршалів», адже п’ятеро поспіль повоєнних командувачів КВО (Андрій Гречко, Василь Чуйков, Петро Кошовий, Іван Якубовський, Віктор Куликов) потім стали Маршалами Радянського Союзу.

Монументальна будівля донині зберігає військове призначення. За доби Незалежності тут було розміщено Міністерство оборони та Генштаб Збройних Сил України. На бічному фасаді будівлі можна побачити меморіальні дошки на честь колишніх керівників КВО – командувачів округу Георгія Жукова, Андрія Гречка, Івана Якубовського, Івана Герасимова, начальника окружного штабу Миколи Ватутіна (щоправда Жуков і Ватутін працювали не в цьому будинку, а в довоєнному приміщенні штабу на Банковій).

Історичну будівлю вже не оточує просторий гай. Його частково зрубали ще за громадянської війни. Потім значну частину його теренів зайняв Першотравневий житловий масив. Залишилися тільки невеликі фрагменти Кадетського гаю біля залізничних колій. Варто додати, що сучасна вулиця Кадетський гай у Солом’янському районі розташована зовсім не там, де насправді буяв історичний зелений масив під цією назвою. Ще у довоєнні роки на майданчику біля колишнього Кадетського корпусу проходили спортивні тренування та змагання. У серпні 1944 року тут обладнали стадіон Київського військового округу, а у 1955-му відкрився плавальний басейн КВО – на той час найбільший у Європі. Його фасад прикрашено ефектною колонадою. Біля ванни для плавання розміром 50х25 м з 10 доріжками влаштовано трибуни на 1500 місць. Головна спортивна арена комплексу КВО розрахована на 11–12 тисяч глядачів. Споруджено також тир, тренувальні зали для важкої атлетики, гімнастики, боксу, фехтування, спортивних ігор, відкриті ігрові майданчики. Нині цей комплекс є базою Центрального спортивного клубу Збройних Сил України.

Монастир на честь Богоявлення

Поява монастиря пов’язана з непростим періодом в історії Києва. Наприкінці XVI століття був застосований особливий засіб поширення католицизму на землях Русі під владою Речі Посполитої – запровадження греко-католицької унії, укладеної в Бресті 1596 року. Прихильникам унії дозволяли дотримуватися православної «грецької» обрядовості, але під зверхністю Папи Римського. Уніатів усіляко підтримувала польська адміністрація. До них пристали деякі православні ієрархи, аж до київського митрополита Михайла Рагози. Проте серед населення – козаків, міщан, селян, значної частини шляхти – зростала активна опозиція унії.

Аби протистояти утискам влади, православні об’єднувались у братства. Таке братство сформувалося й у Києві. Важливою подією на початку його діяльності стала щедра пожертва заможної киянки, дружини мозирського маршалка Галшки Гулевичівни. У 1615 році вона пожертвувала «правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського та Брацлавського» велику садибу з кам’яним будинком у найбільш населеній тоді місцині Києва – на Подолі. Це було зроблено з тим, щоб використати садибу й прибутки від неї для влаштування православного монастиря та навчального закладу. Київське братство, власне, було невдовзі організоване саме для втілення задуму Галшки.

Заснування Братської школи стало вагомою віхою в розвитку київської освіти. З часом ця школа одержала статус колегії, потім академії, котра набула славнозвісності як Києво-Могилянська – за прізвищем святителя Петра Могили, київського митрополита, який активно підтримував Братську колегію на етапі її становлення. З нею пов’язані імена багатьох видатних релігійних, державних і культурних діячів України. Але докладна історія «Могилянки» потребує окремої розповіді, тому ми згадаємо її тут лише побіжно.

Що ж до монастиря при братстві, то є відомості про його існування вже в 1620 році. При обителі було зведено первинний храм на честь Богоявлення – напевно, за сприяння славетного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, котрий записався до братства разом зі своїм військом. Це гарантувало монастиреві та школі матеріальний добробут, а за необхідності й озброєний захист.

Є підстави вважати, що самого Сагайдачного поховали при Богоявленській церкві. На території колишнього монастиря, яка зараз належить Національному університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА), нині стоїть пам’ятний хрест на згадку про гетьмана.

У 1630-х роках, за часів Петра Могили, в обителі спорудили кам’яну будівлю трапезної з церквою, що спершу йменувалася на честь Св. Бориса і Гліба. Протягом деякого часу її використовували як «конгрегаційний храм» Київської колегії та академії (тут відбувалися різні заходи студентської громади – «конгрегації»). Після нищівної пожежі на Подолі 1811 року сюди було перенесено престол згорілої церкви Св. Духа, і відтоді трапезний храм мав цю назву.

Унаслідок перебудови 1820-х років, здійсненої архітектором Андрієм Меленським, трапезна набула класицистичного вигляду; нещодавня ре- конструкція увінчала споруду трьома банями. Неподалік збереглася колишня монастирська поварня, яка виходить на сучасну вулицю Григорія Сковороди. За однією з версій, основа цієї будівлі була зведена на межі XVI та XVII століть і є колишнім будинком Галшки, подарованим нею разом з ділянкою.

Неабияку допомогу монастиреві та Київській академії надав гетьман Іван Мазепа. Його коштом у 1690–1693 роках за проектом зодчого Йосипа Старцева був споруджений новий 5-банний Богоявленський собор, котрий став одним із шедеврів українського бароко. Дуже своєрідними були вишукані портали та фронтони храму, рясно вкриті орнаментованими ліпними оздобами. Мазепа також фінансував будівництво навчального корпусу академії, спершу одноповерхового; у 1730-х роках його надбудували другим поверхом та увінчали банею нової «конгрегаційної» Благовіщенської церкви.

У другій половині XVIII сторіччя було зведено монастирську дзвіницю, перебудовану 1815 року Андрієм Меленським. Тривалий час ця струнка споруда була однією з найпомітніших на Подолі, правлячи за чудовий орієнтир. Обабіч неї в 1899–1904 роках були прибудовані заокруглені в плані двоповерхові крамниці.

До складу монастирського комплексу входило ще декілька будівель XVІII–XIX століть, зокрема будинок ігумена, келії, проскурня тощо. Углибині садиби було зведено вельми оригінальний об’єкт – сонячний годинник кінця XVIII сторіччя. Він має вигляд стовпчика з чотирма циферблатами, за якими за напрямком тіні від спеціальних вертикальних пластин можна дізнатися, котра година. Сконструював цей незвичний пристрій викладач Києво-Могилянської академії, француз П’єр Брульйон.

Довгий час Києво-Могилянська академія давала своїм вихованцям як духовну, так і світську освіту. Але в 1817– 1819 роках заклад було реорганізовано в Київську духовну академію – суто релігійну вищу школу, яка залишалась у спільному комплексі з Братським монастирем. За усталеним, зрештою, порядком, настоятель Богоявленської обителі був водночас ректором академії та мав сан єпископа Канівського. Так тривало до настання радянської доби.

Після революції академію та монастир розформували. Територія отримала одразу кількох нових господарів.Старий академічний корпус віддали Академії наук, у келіях і службових корпусах відкрили клініку, а на значній частині монастирської ділянки облаштували військовоморське політичне училище.

Що ж до сакральних будівель, то найпомітніші з них – собор і дзвіниця – у 1930-х роках були зруйновані. Атеїстична влада вжила заходів для того, щоб ускладнити можливе відновлення святинь. На місці собору спорудили пересічний житловий будинок. Від дзвіниці лишилася нижня частина з колишніми крамницями, яку надбудували ще двома поверхами під навчальний корпус училища.

Тепер усі ці будови перебувають у розпорядженні НаУКМА. Годі очікувати, що сьогодні заради відтворення попереднього вигляду Богоявленської обителі будуть зруйновані тисячі квадратних метрів діючих приміщень. Тож поки що ми можемо лишень розглядати чимало історичних зображень Братського монастиря та зберігати як пам’ятки культури ті його будівлі, що вціліли, попри війни й руйнації.