Поздравления с новогодним праздниками!

Дорогие читатели! Творческий коллектив нашего блога от всей души поздравляет вас с новогодними праздниками и желает исполнения желаний, здоровья и удачи в новом, 2022-м году! Новые статьи в блоге читайте с 28-го января

Незабутні столичні лікарі

Чи не найзнаменитішим з медичних світил Києва у ХІХ столітті був професор Володимир Опанасович Караваєв (1811–1892). Саме йому судилося стати в 1841 році засновником і першим деканом медичного факультету Київського університету (згодом перетвореного на окремий Медичний університет). Він же створив при університеті хірургічну та очну клініки, де й сам лікарював, наполегливо йдучи шляхом свого великого вчителя Миколи Пирогова. Ще 1847 року Караваєв першим підхопив історичний почин Пирогова, котрий започаткував виконання операцій під наркозом. За свою багаторічну практику Володимир Опанасович власноруч зробив до 16 тисяч операцій. Професор працював швидко й віртуозно, нерідко ставлячи на ноги безнадійних хворих. Щоб потрапити до нього на прийом, зовсім не треба було мати товстий гаманець. Два дні на тиждень Караваєв відводив на безкоштовне лікування бідноти, яка сходилася до легендарного «Каравая» з близьких і далеких країв. 

Свого часу міська дума цілком заслужено надала Володимиру Караваєву звання почесного громадянина Києва. Популярність видатного лікаря відбилася й у тому, що його ім’я збереглося в назвах київських місцин, де колись відпочивав професор. Його стара дача на південній околиці міста довго називалася «Караваєвкою», аж доки її не поглинула територія ботанічного саду Академії наук. А маєток професора біля Шулявки після його смерті був розпланований під робітниче селище, і ця територія досі відома як Караваєві дачі. 

Деяких медиків вшановано в Києві монументами. Найбільшу кількість із них – щонайменше чотири на території різних лікарняних закладів – присвячено всесвітньовідомому фізіологу, лауреатові Нобелівської премії Івану Павлову. Але жити й працювати в нашому місті цьому видатному російському вченому не доводилося. Що ж до лікарів-киян, то монументальними відзнаками увічнено, зокрема, представників знаменитої київської терапевтичної школи. До них належав професор Василь Парменович Образцов (1851–1920). Вихованець Медико-хірургічної академії в Петербурзі, він після російсько-турецької війни отримав призначення в Київський госпіталь, але довго там не затримався. Обурившись через байдуже ставлення начальства до потреб його відділення, лікар вийшов у відставку та розпочав приватну практику. Незабаром слава про нього як про чудового терапевта розійшлася далеко за межами Києва. Київський фахівець насамперед віртуозно ставив діагнози, завдяки чому лікування від самого початку велося правильно та з надією на успіх. Образцов першим показав, що промацування й вистукування, тобто пальпація та перкусія відповідно, можуть багато повідомити про стан глибоко розташованих внутрішніх органів людини. 

Коли звільнилася вакансія, Василя Парменовича запросили завідувати відділенням у міській Олександрівській лікарні. А от до університету, де він дуже хотів викладати, шлях йому спочатку було закрито: жандармерія знала, що замолоду студент Образцов співчував народникам. Утім, допоміг випадок: захворів усесильний генерал-губернатор Драгомиров, Образцов зумів йому допомогти – і незабаром уже читав лекції в аудиторії. З часом він став професором, завідувачем факультетської клініки, згуртував навколо себе талановитих учнів. Найздібніший з-поміж них – майбутній академік Микола Стражеско – став його зятем. 1909 року Образцов і Стражеско вперше в історії зробили детальний аналіз клінічної картини інфаркту міокарда та заклали підвалини його прижиттєвої діагностики. Завдяки цьому лікарі-практики здобули можливість своєчасно розпізнавати ознаки цієї страшної недуги, а в інфарктників з’явився шанс вижити. 

На території Олександрівської клінічної лікарні, що на вулиці Шовковичній, тепер стоїть погруддя професора Образцова (скульптор – Макар Вронський). Що ж до Миколи Дмитровича Стражеска (1876–1952), то монумент йому розміщено біля нинішньої будівлі Інституту кардіології імені академіка М. Д. Стражеска на вулиці Народного Ополчен-ня (скульптор – Іван Шаповал). Цей заклад було засновано з ініціативи Миколи Дмитровича ще 1936 року як комплексний Український інститут клінічної медицини, який здійснював дослідження з багатьох напрямків, зокрема шукав засоби проти захворювань серцево-судинної системи. На скульптурі академіка можна побачити зображення зірки Героя Соціалістичної Праці, якою Стражеска нагородили в 1947-му. 

Перед будівлею Інституту фтизіатрії та пульмонології імені Ф. Г. Яновського, що міститься в стінах колишньої університетської клініки в місцевості Протасів Яр, споруджено пам’ятник Феофілу Гавриловичу Яновському (1860–1928). 1922 року Яновський брав участь у заснуванні цього закладу – на той час Інституту туберкульозу. Сидячий лікар, зображений скульптором Олександром Скобликовим, ніби обмірковує якусь фахову проблему. 

Професор Яновський спеціалізувався на терапії, обіймав відповідну кафедру в Київському університеті. Він був видатним ученим і цілком справедливо вважається одним із корифеїв київської терапевтичної школи. Першим з-поміж українських медиків його обрали дійсним членом Всеукраїнської академії наук. Проте не лише через це досі живе вдячна пам’ять про нього. 

Лікар Яновський став яскравим прикладом професійної самовідданості, безкорисливого гуманізму. Він ніколи не відмовляв хворим у допомозі, не брав гонорарів з бідняків, іноді навіть сам непомітно залишав їм якусь суму на ліки. Кияни його обожнювали, називали «святим лікарем». Про нього існує безліч переказів та легенд. Розповідали, зокрема, що в жахливі роки громадянської війни, коли карні злочинці хазяйнували в місті, професор Яновський міг безперешкодно вдень і вночі пересуватися містом на виклики хворих – навіть злісні грабіжники шанували «святого лікаря» та гарантували йому недоторканність. Коли ж у 1928 році щирого християнина Феофіла Яновського ховали за церковним обрядом на Лук’янівському кладовищі, за труною поруч із православним священиком ішли також католицький ксьондз і юдейський рабин, аби попрощатися з лікарем від імені своїх вдячних одновірців. 

Побіля сучасного корпусу Інституту епідеміології та вірусології імені Д. К. Заболотного, на вулиці, що теж названа на честь академіка, стоїть гранітний пам’ятний знак із горельєфом ученого – засновника інституту Данила Кириловича Заболотного (1866–1929). Він народився в українській селянській родині на Поділлі, звання лікаря здобув на медичному факультеті Київського університету. З молодих років Заболотний зацікавився мікробіологічною наукою. Ще студентом він сміливо робив на собі небезпечні досліди з вібріонами холери, перевіряючи шляхи її поширення. 

У лютому 1897 року Данило Заболотний відбув до Індії у складі наукової експедиції з боротьби з чумою. Цей подвиг в ім’я науки приніс йому світову славу. Подорож лікарів до Індії показала медичній спільноті світу, що існують можливості профілактики епідемій чуми. А подальші експедиції, в яких брав участь Заболотний, відкривали нові й нові таємниці страшної хвороби. Вдалося виявити культури чумної палички на тваринах, котрі непомітно для людей розповсюджували інфекцію. Згодом Заболотний, а слідом за ним його учні зуміли повністю захистити від епідемій чуми простори своєї країни. Цьому допомогли не тільки медичні заходи, а й по пулярні книжки з профілактики для широких верств населення, які зрозуміло й дохідливо писав колишній селянин Заболотний. 

Після революції Данило Кирилович боровся проти висипного тифу та холери, керував кафедрою епідеміології у Військово-медичній академії в Ленінграді. 1928 року його запросили очолити Всеукраїнську академію наук. Останні півтора роки життя він жив і працював у Києві, тоді ж заснував Санітарно-бактеріологічний інститут, який тепер має іншу назву та носить ім’я академіка. На пам’ятному знаку (скульптор – Григорій Хусід) можна прочитати вислів ученого: «Шлях до щастя лежить крізь науку, яка веде до пізнання істини і ствердження правди». 

Наступником Заболотного на посаді президента республіканської Академії наук став Олександр Олександрович Богомолець (1881–1946). Йому судилося народитися в Лук’янівській в’язниці в Києві, де відбувала покарання за революційну діяльність його мати. Уже в радянські часи, повернувшись до рідного міста, він заснував тут Інститут експериментальної біології й патології та Інститут клінічної фізіології. Вулицю, на якій розташовані приміщення Інституту фізіології імені О.О.Богомольця, названо нині на честь академіка Богомольця. Його ж ім’я надане Національному медичному університету України. 

Знаменитого вченого-дослідника відзначили в Києві двома пам’ятникамипогруддями. Один монумент розміщений перед морфологічним корпусом НМУ на проспекті Перемоги. Другий, створений скульптором Львом Муравіним, зведено над місцем поховання академіка Богомольця в затишному парку біля будинків, де він працював і мешкав. Серед київських монументів славетним медикам можна згадати невелике погруддя академіка Олександра Микитовича Марзєєва (1883–1956) – видатного фахівця з питань гігієни та організації санітарної справи. Його поставили на лівому березі Дніпра перед корпусом сучасного Інституту гігієни й медичної екології імені О. М. Марзєєва. На постаменті прокреслено слова науковця: «А все ж майбутнє належить гігієні». Думається, що з часом у Києві з’являться пам’ятники на честь Миколи Амосова, Олександра Шалімова та інших визначних медиків-киян порівняно недавнього часу. Зображеного скульптором Миколою Рапаєм у бронзі на Андріївському узвозі Михайла Опанасовича Булгакова (1891–1940) усі знають передусім як знаменитого письменника. Але свого часу він здобув у Києві медичну освіту та як молодий лікар приймав хворих саме в тому будинку №13 на Андріївському узвозі, де відбувалася дія його творів і де нині міститься меморіальний музей Булгакова. 

А поблизу комплексу Національного медичного університету, біля Пушкінського парку на проспекті Перемоги, у 2007–2009 роках було зведено храм в ім’я Святителя Луки Кримського. Так у нашому місті вшанували славетного церковного подвижника ХХ сторіччя, нині уславленого серед святих православного архієпископа, а в миру видатного хірурга, професора, випускника Київського університету Валентина Феліксовича Войно-Ясенецького (1877–1961). Наостанок скажемо про своєрідний пам’ятник усім лікарям – Національний музей історії медицини України, що на вулиці Богдана Хмельницького, 37. Тут зібрано численні експонати й докладні відомості про тих наших земляків, котрі щодня надавали людям допомогу, рятуючи їм здоров’я та життя.

Київська Міська дума

Першим міським головою зі складу станової думи став Парфентій Дехтерєв, купець походженням з Калуги, котрий обійняв посаду мера навесні 1835 року. Паралельно зберігся й магістрат, але за ним лишилися тільки судові функції. 

Місцем розташування Міської думи та магістрату тривалий час був будинок у центрі Подолу, на розі Контрактової площі та Покровської вулиці. Його орендували у приватного власника – купця Назарія Сухоти. То була двоповерхова кам’яна будівля класичного стилю, прикрашена портиком із шістьма іонічними колонами. 

Архаїчна станова система діяла до настання доби реформ Олександра ІІ. Реформи спершу зачепили судову справу, і 1866 року було скасовано магістрат. А 1870-го набрало чинності нове «Міське положення» – законодавство про організацію самоврядування в містах. 

Воно передбачало інакшу систему формування міської влади. Відтепер кияни обирали міську думу незалежно від станів. 

Щоправда, між городянами все ще існувала нерівність, зумовлена майновим статусом. Право обирати та бути обраним у гласні (депутати) Міської думи отримали лише чоловіки, не молодші за 25 років, які сплачували податки на користь міста за нерухомість або комерційну діяльність. 

Таких набиралося ледь три відсотки від усього міського населення. Пізніше, у 1892 році, царська влада переглянула «Міське положення», зробивши майнові вимоги ще жорсткішими. З категорії виборців були вилучені прикажчики, лоточники й інші дрібні комерсанти, залишилися тільки власники торговельно-промислових закладів. Відтоді електорат скоротився до одного відсотка киян. 

Кількість гласних Київської думи в різний час становила від 72 до 80 осіб, з чотирирічним терміном повнова жень. Вони обирали зі свого складу виконавчий орган – міську управу, та очільника – міського голову. Відвідування думських засідань не було обов’язковим; для кворуму, відповідно до закону, вистачало однієї третини складу гласних. Утім, у «Міському положенні» зазначалося, що для вирішення питань, які стосуються муніципальних позик або міського майна, необхідна присутність більш ніж половини складу. Загалом, оновлена міська дума мала чіткі повноваження, отримала чималу муніципальну нерухомість та розпоряджалася надходженнями й видатками міського бюджету. 

Крім того, існувало спеціальне «губернське в міських справах присутствіє», яке аналізувало муніципальні документи на предмет їхньої законності та правильності, а також розглядало скарги городян. 

Перші міські вибори за новими правилами відбулися 1871 року. До складу тогочасної міської думи ввійшли 43 дворян і чиновників (поміж них кілька професорів університету) та 27 купців. Посаду мера одержав Павло Демидов, котрий невдовзі по тому став князем Сан-Донато. Цей молодий нащадок казково багатого роду уральських заводчиків був для Києва тимчасовим гостем, але з примхи долі виявився його господарем. 

Мабуть, багатьох гласних тішили сподівання на широку благодійність Демидових. Міський голова справді пожертвував на розв’язання київських проблем не одну тисячу рублів. Але рутинні обов’язки мера не дуже його приваблювали, тож на другий термін він не лишився. 

Саме за Демидова було розпочате зведення нової резиденції міської влади. Ідеться про будівлю міської думи, споруджену впродовж 1874–1876 років на колишній Хрещатицькій площі (нинішньому Майдані Незалежності). Після цього Хрещатик, доволі молода вулиця, утвердився у свідомості городян як новий центр Києва. 

Хрещатицька площа зосереджувалася тоді тільки на парному боці Хрещатика, а з непарного був суцільний фронт будинків. Місце площі лише в 1830-х роках було вивільнене з-під стародавніх фортечних валів. Згодом тут облаштували ринок. Сумнівною прикрасою площі був скромний фонтан, настільки незугарний, що кияни найчастіше називали його «Потворою». А в 1874-му на площі почалися будівельні роботи. Мерія асигнувала чималу на ті часи суму – 180 тисяч рублів. Значну частку цих грошей «батьки міста» отримали завдяки приватизації частини міської землі перед будівлею університету (її розпродали під забудову, утворивши цілий квартал на нинішній вулиці Терещенківській). 

Автор проекту приміщення міської думи Олександр Шіле, вихованець Петербурзької академії мистецтв, надав своєму витворові рис «петрівського бароко». Пдібно до старовинних ратуш, будівлю було вивершено вежею з годинником та увінчано гострим шпилем. На кінці шпиля постав на чавунній кулі цинковий позолочений образ покровителя Києва – архістратига Михаїла. Скульпторка Єва Куликовська виконала його в динамічній позі, з піднятим мечем у правиці. Ще один Михаїл був зображений трохи нижче від першого – на рельєфному гербі Києва у фронтоні будівлі. 

Кияни швидко звикли до нового приміщення мерії, але досить уїдливо критикували його. Навіть укладачі міських путівників констатували: «Будівля думи не відзначається ані солідністю, ані витонченістю. Усім упадає в око певна недоробленість споруди. Бруднобузкова фарба, якою вкриті стіни, справляє гнітюче враження. Внутрішність будинку анітрохи не краща за його зовнішність: зала думських засідань затісна та має вкрай незручну квадратну форму; приміщення канцелярії являють собою низку комірок». 

Найбільші сумніви викликала економічна складова будівництва міської думи. Планувалося, що будинок думи стане вигідним укладенням міських коштів: у його першому поверсі передбачалося 19 приміщень для здачі в оренду під магазини й кав’ярні. Але потім будівельні витрати почали незрозумілим чином зростати. До кінця 1875 року подейкували вже про те, що будівля має обійтися не дорожче за 225 тисяч, але цим перевитрати не обмежилися. Коли роботи завершилися, було оприлюднено офіційний підсумок видатків – понад 326 тисяч рублів. 

Утім, і цю суму багато хто вважав заниженою. Допитливі критики не полінувалися підрахувати, що новий будинок принесе міській касі значно менші дивіденди, ніж дав би такий самий капітал, інвестований у спорудження казарм для здачі в оренду військовому відомству. Найбільше обурювався гласний думи Кониський. Він обзивав думську будівлю «Вавилоном» і твердив: «У результаті витрачених 326 тисяч місто має потворну й незручну будівлю, що завдає величезних збитків; збитки ціна стільки значні, що місту вигідніше продати Вавилон на мотлох». Але це, звісно, ніхто робити не став. Поступово прибуткові приміщення думської споруди справдили очікування: підприємці оцінили переваги центральної будівлі. 

Зведення будинку міської думи по суті перетворило Хрещатик на вулицю-коридор. Як площа, що дістала назву Думська, залишився тільки обмежений простір у тилу мерії – невелика частина майбутнього Майдану. 

На межі позаминулого й минулого століть первинна композиція будинку з бічними двоповерховими крилами та триповерховою серединою перестала задовольняти «батьків міста». 

Вони зажадали додаткових квадратних аршинів і сажнів. Тому 1901 року за проектом міського архітектора Олександра Кривошеєва було виконано надбудову, котра зробила весь об’єм споруди триповерховим. 

У залі засідань міської думи систематично проходили засідання, на яких вирішувалися всілякі питання. Вони ставали дедалі різноманітнішими, про що можна судити зі збільшення міського бюджету. Якщо в перший рік діяльності пореформеної думи він не перевищував 300 тисяч, то в 1912-му становив уже понад чотири мільйони. Міська дума укладала концесії з підприємцями, завдяки чому Київ отримав розвинений водогін, газове та електричне освітлення, каналізацію, перший у країні електричний трамвай. 

1913 року перед чільним фасадом думської будівлі було зведено монумент прем’єр-міністру Петрові Столипіну, чиє життя обірвали в Києві кулі терориста. Проект пам’ятника розробили скульптор Етторе Ксіменес та архітектор Іполит Ніколаєв. Цій скульптурі судилося простояти неповні чотири роки – революційні події скинули її з постаменту. Упродовж громадянської війни та кільканадцяти переворотів, пережитих киянами, кожна нова влада вивішувала на думському балконі свій стяг… 

Зрештою, остаточну перемогу вибороли більшовики. Шпиль мерії замість ліквідованої постаті архістратига Михаїла увінчала п’ятикутна зірка, а перед фасадом спорудили пам’ятник Карлу Марксу роботи скульптора Йосипа Чайкова, доволі своєрідний на вигляд (його прибрали звідти ще до того, як Київ знову здобув статус столиці УРСР). Господарями будівлі колишньої думи стали радянські установи. Перед Великою Вітчизняною війною тут містилися обком та міськком КП(б)У. 

Осінь 1941 року стала часом жахливих вибухів і руйнацій на Хрещатику. Будинок зі шпилем постраждав не одразу, але в листопаді його все ж зруйнувала пожежа. Стіни обгорілої будівлі дочекалися визволення столиці. Проте концепція реконструкції Хрещатика передбачала створення великої центральної площі. Тож руїни розібрали, і відтоді ніщо, крім старих фотознімків, не нагадує про колишній центр міського життя посередині головного майдану Києва.

Киев XIX века: где путаны ждали клиентов

Майдан Незалежности. Это сейчас Майдан Независимости – главная площадь города и одна из главных достопримечательностей столицы. А в XIX веке порядочным девочкам негоже было прогуливаться по этому району, особенно вечером. Однако, когда городская дума в 1878 году переехала с Контрактовой площади, то все путаны с Подола перекочевали поближе к резиденциям властей. Поэтому «ночных бабочек» начали называть «думскими женщинами». Стояли они по четной стороне Крещатика — от площади почти до нынешней мэрии (Крещатик, 36).

Андреевский спуск. Несмотря на близость к церкви вначале 1850-х эта улица пестрела борделями. Поговаривают, что клиенты домов терпимости (так их прозвали после 1843 года, когда Николай I принял закон о признании проституции терпимым явлением) слышали звон церковных колоколов. «Праздник» закончился в 1861 году, когда из-за многочисленных жалоб все бордели были закрыты.

Эспланадная улица. Сюда переехали бордели, изгнанные с Андреевского спуска. В то время ее даже стали называть «улицей сирен» из-за характерных звуков, которые доносились из окон этих заведений. Всего они просуществовали тут почти 25 лет, пока в 1885 году в постели одной из ночных бабочек не умер от сердечного приступа гражданский губернатор Гудыма-Левкович.

Ямская улица. После громкого скандала на Эспланадной борделям снова пришлось переезжать. На этот раз на Ямскую, против чего не протестовали сами местные жители, рассчитывая подзаработать на наплыве мужчин. Улицу и ее заведения описал в повести «Яма» Александр Куприн.

Переулки Михайловский и Шевченко. Обе эти улицы постоянно пополнялись борделями, даже несмотря на то, что их регулярно закрывала полиция. Правда, все они были неофициальными.

Дома для немцев. Во времена немецкой оккупации Киева (1941—1943 годы) для захватчиков открыли два самых крупных и элитных борделя в городе: на Владимирском спуске, 2 (здание филармонии) и на Саксаганского, 72. В заведениях царил военный порядок: клиенты могли приходить в четко отведенное время по талончикам, время на утехи было минимальным, а по вечерам «сотрудницы» проходили обязательный медосмотр и шли спать в одно и то же время.

Міські початкові училища в Києві

Родини з незначними статками не завжди мали змогу віддати дітей до школи. Тож статистика була невтішною: приміром, 1897 року майже половина киян, а саме 44,6 відсотка, лишалася неписьменною. А дані станом на 1874-й були ще менш привабливими: тільки 44,7відсотка населення міста називали себе грамотними, окремо для жінок цей показник становив лише одну третину.

Разом із тим у Києві були чи не найдавніші в Російській імперії традиції просвітництва. Як відомо, ще князь Володимир Святославич вимагав від батьків віддавати дітей «на учення книжне». Згодом, у XVII столітті, було засновано Братську школу – майбутню славнозвісну Києво-Могилянську академію. Проте переважна кількість людності або зовсім ніде не вчилася, або здобувала в дитинстві «науку» від дячка найближчої церкви.

Для нинішніх поколінь обов’язкова середня освіта є нормою, а основні витрати на утримання величезної шкільної мережі бере на себе держава. Між тим, про освіту наших прадідів мусили дбати насамперед вони самі. Родини з незначними статками не завжди мали змогу віддати дітей до школи. Тож статистика була невтішною: приміром, 1897 року майже половина киян, а саме 44,6 відсотка, лишалася неписьменною. А дані станом на 1874-й були ще менш привабливими: тільки 44,7відсотка населення міста називали себе грамотними, окремо для жінок цей показник становив лише одну третину.

Разом із тим у Києві були чи не найдавніші в Російській імперії традиції просвітництва. Як відомо, ще князь Володимир Святославич вимагав від батьків віддавати дітей «на учення книжне». Згодом, у XVII столітті, було засновано Братську школу – майбутню славнозвісну Києво-Могилянську академію. Проте переважна кількість людності або зовсім ніде не вчилася, або здобувала в дитинстві «науку» від дячка найближчої церкви.

У ХІХ столітті безсумнівним анахронізмом стала ситуація, за якої освіта була потрібна вузькому колу управлінців, підприємців, комерсантів, медиків, а широкій масі відводилася роль неграмотного бидла. Унаслідок загального економічного прогресу кількість професій, що потребували бодай початкових знань, стрімко зростала, та й звичайному робітникові дедалі частіше доводилося мати справу зі складними механізмами, до яких краще було не підпускати невігласів.

Проте наявних шкіл хронічно не вистачало. Ще 1809 року на Печерську й на Подолі були організовані так звані парафіяльні училища для простого люду – на додаток до більш давнього Головного народного училища, попередника першої з київських гімназій, у яких училися діти збагатих і знатних родин. Наприкінці 1810-х у Києві поширилися так звані ланкастерські школи за методом англійця Джозефа Ланкастера. Він рекомендував у разі браку педагогів навчати спершу більш здібних учнів, а далі вони могли взяти на себе підтягування слабших. Активним провідником цієї системи в місті був молодий генерал граф Михайло Орлов, учасник руху декабристів. Ланкастерська методика застосовувалась у деяких школах при Київському гарнізоні, у Печерському училищі. Але невдовзі царські урядовці вбачили в ланкастерських школах зачатки крамоли та заборонили їх. Отже, кількість загальнодоступних навчальних закладів у Києві була вкрай обмеженою; у 1835 році діяло стільки ж парафіяльних училищ, скільки й у 1817-му, – лише чотири. Не врятували ситуацію й спроби наприкінці 1850-х років започаткувати недільні школи для тих, хто прагнув бодай мінімальних знань. У них разом навчалися дорослі та підлітки. Перша така школа в Києві відкрилася на Подолі 1859 року, згодом їх стало вже дев’ять, на кількасот учнів. Основний контингент викладачів складали студенти, котрі працювали безкоштовно на благо освітньої справи. Та й це починання наразилося на недовіру урядовців, і 1862-го йому було покладено край.

Зрештою, поліпшити становище змогла реформа освіти в течії різноманітних новацій епохи Олександра II. Згідно з реформою, опікування початковою освітою було розподілене між відомством народної освіти (навчальними округами) та місцевою владою. З’явилися міські шкільні й училищні ради. Громадським організаціям і приватним особам теж не заборонялося відкривати початкові школи – звісно, на підставі затвердженої владою програми. Це одразу додало можливостей для розширення освітньої мережі.

Серед початкових навчальних закладів розрізнялося кілька категорій. Найпростіший курс можна було прослухати в так званих однокласних народних училищах (фактично йшлося про навчання впродовж щонайменше двох років), де викладали Закон Божий з церковнослов’янськоюмовою, російську словесність, чистописання, арифметику, а також спів, малювання, гімнастику, для дівчаток – рукоділля. Те саме можна сказати про церковнопарафіяльні школи, які відкривалися при храмах. Але в Російській імперії склалася також система двокласних училищ, створених відповідним положенням 1869 року, де після початкового курсу діти ще два роки вивчали математику й російську мову, історію та географію, набували навичок креслення й навіть студіювали іноземну мову (найчастіше – німецьку). Туди вступали нащадки більш-менш благополучних обивателів, ті, хто не прагнув до гімназій та університетів,але хотів усе ж бути на гідному рівні. За навчання у двокласних училищах сплачували символічну суму – 5–10 рублів на рік, а в однокласних початкових школах діти могли вчитися безплатно, за кошти міста. У 1872 році запровадили ще досконаліші навчальні заклади – чотирикласні училища, котрі з 1912-го почали перетворювати на вищі навчальні училища, чотирикласні й чотирирічні, що давали повноцінну початкову освіту. У Києві така школа діяла на вулиці Золотоворітській (сучасне управління прикордонників).

Матеріальна доступність початкової школи була не єдиною її принадою. Паралельно з реформою освіти відбулася військова реформа, що проголосила загальний військовий обов’язок і шестирічний термін дійсної служби. Але фактично його відбували повністю тільки неписьменні. Навіть мінімальної початкової освіти було досить, аби термін зменшився до чотирьох років. Двокласна початкова школа «з’їдала» ще рік. А середня освіта скорочувала строк дійсної служби до півтора року, вища ж – узагалі до року, після чого молода людина залишалась у запасі.

Сприяючи поширенню освіти серед киян, міська дума (якій, до речі, реформа місцевого самоврядування надала доволі широкі повноваження та матеріальні важелі) у відповідності з духом часу спрямовувала вагому частку муніципальних коштів на шкільні потреби. За даними 1895 року, на видаткову статтю «Народна освіта» йшло до 160 тисяч рублів, або близько 12 відсотків тогочасного міського бюджету. У 1905 році було виділено вже 415 тисяч (14,5 відсотка), а у 1910-му – 535 тисяч рублів (16,8 відсотка).

З тих сум, які місто витрачало на освіту, значна частина припадала на оренду приміщень. Адже народні училища відкривалися десятками, спеціальних будівель для них не було, і доводилося винаймати приватні будинки. Та аж ніяк не всі вони влаштовували педагогів. Напрошувалася думка про зведення спеціальних училищних будівель. Міська влада брала до уваги шкільне будівництво, коли здійснювала спеціальні облігаційні позики на різні муніципальні потреби: відсотки за облігаціями обходилися дешевше, ніж орендна плата.

Не менш ефективною була допомога меценатів, котрі робили чималі пожертви або й дарували Києву цілком готові, належно обладнані будівлі. Часом нові школи ставали немовби пам’ятниками видатним людям чи були приурочені до знаменних річниць. Наприклад, дочка видатного педагога Костянтина Ушинського Марія Пото до 1901 року власним коштом звела училищний корпус на вулиці Фундуклеївській(Богдана Хмельницького) і розмістила в ньому народну школу, якій дали ім’я її батька. Учні та шанувальники відомого фінансиста Миколи Бунге організували на його честь будівництво розкішного будинку на Липках для двокласного училища (відкрилося 1904 року; нині – адмінкорпус на розі вулиць Липської та Пилипа Орлика). У 1902 році місто знайшло у своїй касі гроші для того, аби з нагоди 50-х роковин від дня смерті вшанувати пам’ять про славетних письменників Василя Жуковського та Миколу Гоголя. Кожному з них присвятили окремий навчальний заклад. Будинок училища імені Гоголя спорудили на Предславинській вулиці (тепер – школа-гімназія), будівлю училища імені Жуковського – на Лук’янівській вулиці (перебудована, нині – центральний офіс ДАІ).

Варто згадати добрим словом родину меценатів Терещенків. Славнозвісний благодійник Нікола Артемійович Терещенко пожертвував місту 100 тисяч рублів на будівництво нового шкільного корпусу, ще й 50 тисяч недоторканного капіталу, відсотки з якого призначалися на утримання училища.

Щоправда, смерть завадила філантропу на власні очі побачити результати свого пожертвування. Його задум здійснив син – Олександр Терещенко, котрий додав від себе ще 240 тисяч. У результаті на вулиці Ярославів Вал звели зразкову будівлю, де з 1906 року одразу в 4 паралельних класах навчалися понад 180 хлопчиків і приблизно стільки ж дівчаток. Нині у стінах колишнього народного училища імені Терещенка діє театральний університет імені Карпенка-Карого. Але пильний погляд виявить на фасаді будинку ініціали щедрих жертводавців: «НТ» і «АТ».

За дещо складніших обставин було вшановано знаного діяча народної освіти Сергія Грушевського. Він відписав у своїй духівниці 100 тисяч на створення початкового училища, котре його син, знаменитий історик і майбутній голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський, вирішив заснувати в Києві. Для закладу обрали місце на Куренівці, майже позбавленій освітніх осередків. «Батьки міста» спершу погодилися з тим, що училище матиме ім’я Сергія Грушевського і що в оформленні фасаду будівлі відіб’ється український національний стиль. Наприкінці 1911 року відбулося урочисте освячення нового осередку знань на нинішній вулиці Фрунзе. Але потім, на початку 1914-го, чиновники Міністерства народної освіти зажадали забрати в училища ім’я Грушевського-батька: мовляв, з ними не було узгоджено. Утім, неважко зрозуміти, що справжньою причиною був послідовний «малоросійський сепаратизм» Грушевського-сина. Однак Михайло Сергійович повівся рішуче. Його аргумент був простим і переконливим: або народній школі повертають ім’я Сергія Грушевського, або відсотки із заповіданого батьком капіталу на утримання училища (понад дві тисячі на рік) більше не надходитимуть. Це виявилося сильнішим за ідейні упередження, і Міністерство мусило піти на компроміс.

Після утвердження радянської влади колишні народні училища перетворили на «трудові школи». Чимало будівель, де в дореволюційні часи здобували початкові знання найбідніші кияни, донині служать освітній справі як приміщення середніх, а той вищих навчальних закладів.

Храм на літописному пагорбі

Назву «Щекавиця» традиційно пов’язують з тим, що на ній «сидів» (тобто оселився) Щек – за літописом, один із засновників нашого міста, брат Кия. Археологічні дослідження підтвердили, що в давні часи на пагорбі існувало поселення, що виникло не пізніше IX століття. Згодом воно перетворилося на густонаселений міський район – про це свідчить будівництво тут у XII сторіччі мурованого храму, рештки якого були розкопані на вулиці Олегівській. На узвишші приблизно тисячу років тому сформувалося кладовище. Чи не найвідомішим стародавнім похованням, пов’язаним зі Щекавицею, стала могила князя Олега – саме того, який, за популярним переказом, помер від укусу отруйної змії, що виповзла з черепа княжого коня. 

Щоправда, деякі дослідники розуміють під Щекавицею (вживалася також назва Скавика) не тільки пагорб над Подолом, але й значно просторішу нагірну місцевість – аж до Кудрявця та астрономічної обсерваторії Київського університету. Тож, згідно з цією думкою, саме на терені обсерваторії слід шукати поховання Олега. Проте серед широкого загалу більш поширено традиційний варіант. Недарма у 1869 році колишня Погребальна вулиця, що веде з Подолу на Щекавицю, отримала назву Олегівської. Це найменування збереглося досі. 

Попередня назва Погребальна пов’язана з тим, що з 1772 року на вершині пагорба діяло міське кладовище. До того часу Щекавиця, яка занепала та спорожніла після монголо-татарської навали, використовувалася як орна нива, на її схилах пробували насадити виноградник. Власником пагорба був магістрат. 

Після того як у 1770–1771 роках кияни постраждали від морової пошесті, міська влада зрозуміла необхідність створення впорядкованого муніципального некрополя, який і було розміщено на Щекавиці. А у 1782 році на новому кладовищі відбулася закладка мурованої церкви на честь Всіх Святих. Будівництво храму велося на пожертви городян; його завершили 1786-го. 

Тридільну однобанну споруду було витримано у барокових формах. Можна сказати, що автор її проекту (його ім’я не зберегли документи) перебував під впливом знаменитого Бартоломео Растреллі: адже баня Всіхсвятського храму своєю виразною формою дещо нагадує центральну баню Андріївської церкви. 1809 року, після удару блискавки, було здійснено ремонт храму. Тоді ж над притвором надбудували псевдоготичну дзвіницю. Пізніше, 1857-го, на кошти, зібрані за підпискою (власної парафії Всіхсвятська церква тоді не мала), було прибудовано з півночі теплий приділ в ім’я Св. Марії Магдалини. 

Загальна площа церковної ділянки з кладовищем становила 4 десятини 2257 квадратних сажнів (близько 5,4 га). Упродовж багатьох років, покоління за поколінням, тут ховали мешканців Києва – переважно купців, міщан, священнослужителів. Могили найбагатших та найвпливовіших (декого з війтів, бурмистрів, міських голів) були розташовані попід стінами храму й навіть усередині. На Щекавиці спочили представники відомих київських родин – Балабухи, Барські, Войтенки, Гудим-Левковичі, Лакерди, Стрільбицькі тощо. Тут було поховано вельми відомих осіб – зокрема, композитора Артемія Веделя, першого міського архітектора Андрія Меленського, релігійного та громадського діяча Феофіла Лебединцева, професора історії Володимира Іконникова та його брата, губернського архітектора Михайла Іконникова. Під час повернення праху Тараса Шевченка на Україну розглядали варіант його поховання саме на Щекавиці. Були на цьому кладовищі й могили зі своєрідною історією. Так 1840 року тут упокоївся якийсь Бабаєв, щодо якого стверджували, нібито він прожив 169 років та 9 місяців(!). Одне з поховань прикрашало зображення якоїсь посудини – переказували, буцімто тут покоїться кріпосна, яку вбив її власник, поміщик, за розбиту супову миску. 

Церква на кладовищі своїм характерним силуетом домінувала над Щекавицею; її підвищене розташування та малоповерхове оточення робило Всіхсвятський храм одним із найбільш помітних орієнтирів у міських панорамах. Поблизу, крім Олегівської вулиці, по схилах Щекавиці пролягли також вулиці Лук’янівська та Чорний Яр. Назва останньої не подобалася мешканцям, тож на їхнє прохання на початку ХХ століття її перейменували на Мирну. Населення цих вулиць, яке відвідувало церкву, переважно володіло скромними статками. Певний час утримання храму було забезпечено грішми за могильні ділянки. Але наприкінці позаминулого століття у межах Щекавицького некрополя практично не залишилося вільних місць для поховань; до того ж з’явилося нове муніципальне кладовище на Лук’янівці. Тож у 1900 році міська влада ухвалила закрити Щекавицьке кладовище. Ще раніше, 1890-го, при храмі було нарешті утворено парафію. 

Упродовж травня – червня 1903 року в церкві на Щекавиці розпочинав свою священицьку діяльність о. Олександр Глаголєв – згодом відомий учений-богослов і церковний подвижник, професор Київської духовної академії. Потім його перевели настоятелем до церкви Миколи Доброго на Подолі (де він, як відомо, обвінчав студента-медика, майбутнього письменника Михайла Булгакова з його першою дружиною Тетяною Лаппа). 

У трагічному 1937 році о. Олександр став жертвою репресій сталінського режиму.Цікаво відзначити, що у Всіхсвятській церкві тривалий час (з 1870-х років) містився переданий їй на зберігання мідний рельєф архангела Михаїла, що колись прикрашав ратушу на Подолі. Ми вже нагадували про цю реліквію у статті, присвяченій Київському магістрату; нині старовинне зображення архістратига експонується в Музеї історії Києва. 

Остання значна реконструкція храму Всіх Святих відбулася на початку минулого сторіччя. У 1904–1905 роках за проектом київського архітектора Миколи Гарденіна було прибудовано тамбур перед притвором, влаштовано нові хори, у північній стіні первісного об’єму влаштовано арку для сполучення з приділом. Після цього церкву наново освятили у жовтні 1905-го. Згодом, у 1914 році, коштом титаря – домовласника Лук’янівської вулиці Григорія Булави було оновлено церковний іконостас. Старий, дерев’яний,був пошкоджений грибком,тож улаштували новий, цегляний, пофарбований під мармур. Стіни храму були розписані місцевими живописцями. Серед ікон парафіяни особливо шанували давній образ Божої Матері Казанської. 

Після встановлення більшовицької влади, у вересні 1920 року, парафіяльну громаду Всіхсвятської церкви було зареєстровано радянськими органами. Громада дотримувалася традиційної «старослов’янської» орієнтації. На жаль, куполи та хрести над вулицями й площами були несумісні з виглядом «зразкового соціалістичного міста», у яке намагалися перетворити Київ – з 1934 року столицю радянської України. 

У жовтні 1935-го президія міськради ухвалила закрити церкву Всіх Святих, а у грудні того ж року будівельній конторі впорядкування міста запропонували протягом місяця розібрати храм. Щекавиця втратила свій яскравийта виразний акцент. 

Слідом за знесенням церкви було практично повністю знищено міське кладовище на Щекавиці – разом із цінними історичними похованнями. У 1950–1960-і роки його територію частково забудували житловими будинками та гаражами. Лише трохи осторонь залишилися могили на окремих старообрядницькому та магометанському кладовищах. 

А поблизу місця церкви було споруджено металеву вежу-ретранслятор заввишки 172 метри. Це був режимний об’єкт, який за радянської доби застосовували, зокрема, для глушіння так званих «ворожих радіоголосів» – передач західних станцій. Вежа та службові приміщення досі використовуються для потреб зв’язку, обслуговують FM-мовлення. На території цього закладу було знайдено декілька випадково вцілілих надгробків, які нині зібрано докупи неподалік від вежі. 

Вулички на схилі Щекавиці зі скромними, старезними будинками поступово руйнувалися; подекуди утворювалися притулки кримінальних елементів. Від 1970-х років тутешню забудову масово зносили. Якщо, приміром, на Олегівській вулиці усе ж збереглося декілька давніх споруд, то вулиця Мирна взагалі зникла з карти міста. Її колишня траса частково була підрита земляними роботами, частково перетворилася на майже непомітну стежку. Нині ж понад Нижнім Валом ведеться будівництво нових котеджів, подекуди у стилі «ретро». 

А про колишній храм на Щекавиці нагадує старий цегляний будинок №32-б по вулиці Олегівській. Його було споруджено у 1911–1913 роках церковним коштом за проектом уже згаданого Миколи Гарденіна. Ініціаторами будівництва стали тогочасний настоятель Всіхсвятського храму о. Петро Тарнавський та церковний староста Григорій Булава. Одноповерхова споруда на напівпідвалі обійшлася приблизно у 9 тисяч рублів; її використовували для потреб причту та парафіяльноїшколи. Згодом, у радянський час, тут розташувався відділок ДАІ. Не виключено, що в майбутньому з цього будинку почнеться відродження Щекавицької святині.

Капітан з маршальським жезлом

Важливий трофей

Ішов п’ятий місяць Вітчизняної війни 1812 року. Ще півроку тому Наполеон перебував на вершині могутності, а тепер відступав під ударами російських військ від Смоленська до Орші. Біля Красного, де він зупинив війська, щоб об’єднатися зі своїм ар’єргардом (корпусами маршалів Даву й Нея), зчинився запеклий чотириденний бій. Тут Кутузов вирішив розбити ворожу армію, скориставшись її розпорошеністю. П’ятого листопада 1812 року росіяни з трьох боків атакували французів. Але на одному з напрямків атаки (коло села Добре) французи перейшли в контратаку, змусивши росіян відступити. 

Цієї ж миті батальйон лейб-гвардії Фінляндського полку на чолі з командиром – штабс-капітаном Сергієм Байковим (біля батальйон діяв саме в районі села Добре), кинувся на ворога та, відтіснивши його, став переслідувати. На допомогу Байкову підійшли ще два батальйони цього самого полку й одразу розпочали багнетну атаку. Проте французи чинили шалений опір. Тоді Байков з трьома ротами гвардійців обійшов село та несподіваною атакою з тилу повністю розгромив контратакуючі французькі підрозділи, захопивши при цьому в полон 355 ворожих солдатів та офіцерів, 8 гармат і чималий обоз. У валці знайшли маршальський жезл та орден «Почесного легіону» І ступеня маршала Даву, а також частину приватної канцелярії Наполеона. Про ці важливі трофеї Байков доповів Кутузову. Головнокомандувач, високо оцінивши героїзм, ініціативу й винахідливість молодого командира, наказав Байкову особисто відвезти маршальський жезл Даву до Петербурга царю. 

14 листопада 1812 року в Зимовому палаці героя битви під Красним прийняв Олександр I, якому Сергій передав донесення Кутузова про цей бій і маршальський жезл Даву. Розчулений імператор, знявши із себе власний орден Святого Георгія, прикріпив його на грудях героя, привітав його з чином капітана, подарував 100 червонців, а маршальський жезл Даву наказав передати на зберігання до Казанського собору…

Улюблений Київ

 А як же доля привела Байкова до Києва? Народився він у 80-х роках XVIII століття в родині офіцера. Після закінчення 1806 року привілейованого Першого кадетського корпусу розпочав офіцерську службу прапорщиком у лейб-гвардії Фінляндського полку. Ще до війни 1812 року Сергій неодноразово брав участь у боях з наполеонівською армією. Зокрема, за героїзм, виявлений у битві під Фрідландом, його нагородили почесною золотою зброєю «За хоробрість». У славетний «день Бородіна» він став кавалером ордена Святої Анни з діамантами, а за звитяжну участь у численних боях у Європі (під час переможного наступу російської армії) його зробили кавалером особливо почесної офіцерської нагороди – ордена Святого Володимира IV ступеня з бантом. 

Після війни Байков не припинив служити, успішно командуючи 43-м Єгерським полком. Під час інспекції військ 1817 року полк полковника Сергія Байкова був визнаний одним із найкращих в армії. Відзначився він і під час російсько-турецької війни 1828-1829 років. У цей період в одному із запеклих боїв Сергія було тяжко поранено в голову, і півроку він лікувався в Київському госпіталі. Отоді й припав йому Київ до душі. Після одужання Байков знову подався на фронт. Командуючи бригадою, він прославився в битвах за фортеці Силістрія та Шумла, за що одержав орден Святого Володимира III ступеня та чин генерал-майора.

Після війни

 Війна закінчилася. Генерал Байков вийшов у відставку й назавжди оселився в Києві. Мешкав він у власному будинку на Печерську, а за річкою Либідь купив земельну ділянку між кладовищем та урочищем Протасів Яр (у районі нинішньої трикотажної фабрики). За його ім’ям ця місцина дістала назву «хутір Байкова». Означення «Байковий» поширилося на навколишню місцевість. Розташовану поруч гору найменували Байковою горою, Байковим нарекли й кладовище на ній, а також міст дорогою до цвинтаря та глибокий яр неподалік. Вулиця, яка розділила кладовище на старе й нове, пізніше була названа Байковою, як і місце колишніх народних гулянь – Байковий гай. 

Помер Сергій Байков 19 червня 1848 року. За наказом Миколи I, землі, що йому належали, було передано Військово-інженерному відомству. Сьогодні в Києві з назв, пов’язаних з генералом Сергієм Васильовичем Байковим, залишилося чотири: вулиця, гора, яр та кладовище. 

Але на цвинтарі, названому його ім’ям, немає його могили. Поховали Байкова там, де він помер, – у Петербурзі.

Киевская олимпиада 1913 года

Участники Олимпиады состязались в легкой и тяжелой атлетике, гимнастике, борьбе, марафонском беге, фехтовании, плавании, стрельбе, скачках, велои мотогонках. Город в эти дни жил спортом: о соревнованиях писала вся киевская пресса, о них судачили на улицах, в магазинах и дома. Но особо этому событию радовались гимназисты, поскольку на время проведения игр все занятия были отменены.
Сборная России блестяще дебютировала на лондонской Олимпиаде в 1908 году. Команда всего из пяти человек привезла на родину одну золотую и две серебряные медали.
Однако четыре года спустя, на V Олимпийских играх в Стокгольме, российских спортсменов ждало сокрушительное фиаско. Из 178 спортсменов только Х. Блау удалось завоевать медаль — бронзовую, в стрельбе по живым голубям. Этот довольно неожиданный вид спорта входил тогда в олимпийскую программу. В командном зачете Россия оказалась на 16‑м месте из 18. Столь низкий результат во многом был предопределен спешкой при формировании команды (никаких отборочных соревнований не проводили) и очень слабой поддержкой спорта на государственном уровне.
Но отрицательный результат — тоже результат. Стокгольмское поражение стало толчком к пересмотру спортивной политики в стране. В рамках этого нового курса Российский олимпийский комитет, появившийся за год до злополучных соревнований, принял решение ежегодно проводить всероссийские олимпиады. Они должны были способствовать лучшей подготовке спортсменов к международным состязаниям. Киев в качестве места первых всеимперских соревнований был выбран вовсе не случайно. В 1912 году здесь действовало 196 спортивных организаций (больше, чем в любом другом городе страны), в которых занимались 8 тыс. человек. Вот названия лишь некоторые из них: общества Орел, Русский сокол, Киевский кружок любителей спорта, теннисный клуб, яхт-клуб, общества воздухоплавания и автомобилистов, Киевское шахматное общество, городская футбольная лига (пять команд). Тогда же, в 1912‑м, в городе открылись два спортивных комплекса: велотрек (или по тогдашней терминологии — циклодром) на улице Фундуклеевской (ныне Богдана Хмельницкого), сохранившийся до наших дней, и стадион Спортивное поле, пригодный для футбольных матчей, соревнований по легкой атлетике и конькобежному спорту, а также велои мотогонок. Стадион был рассчитан на 5 тыс. мест (крытые трибуны могли вместить 1 тыс. зрителей). Именно Спортивное поле и стало главной ареной Первой всероссийской олимпиады.
Непосредственной организацией соревнований занимался созданный в июне 1913 года Киевский олимпийский комитет. В него вошли 11 представителей спортивных организаций города во главе с врачом А. Анохиным. Комитет пригласил поучаствовать в состязаниях все спортивные общества страны, а также военных. В результате на Олимпиаду приехали около 580 спортсменов, из них 285 офицеры (низшие чины не имели права участвовать в играх). Они представляли девять городов Российской империи, в том числе Санкт-Петербург, Москву, Варшаву, Ригу, Виндаву, Самару. Среди прибывших было 25 участников Олимпиад в Лондоне и Стокгольме.
На протяжении пяти дней Олимпиады, с 20 по 24 августа, на Спортивном поле проходили соревнования по легкой и тяжелой атлетике, а также гимнастике. Именно с гимнастических выступлений начался спортивный праздник. Публика зачарованно следила, как 20 офицеров питерской Главной гимнастическо-фехтовальной школы выполняли упражнения на брусьях, кольцах и на коне. Многие зрители видели такое впервые.
В первый день Олимпиады прошли соревнования по метанию ядра, тройному прыжку и бегу на 10 тыс. м. Из 21 бегуна до финиша добрались только шестеро — остальные сошли с дистанции. Победителем с результатом 37 мин. 21,9 с стал атлет Владимиров из Санкт-Петербурга. Второе место занял киевлянин М. Иванов (37 мин. 37,2 с). 21 августа эти спортсмены таким же образом распределили места и в беге на 5 тыс. м: Владимиров финишировал первым со временем 17 мин. 26,2 с, а Иванов — вторым (17 мин. 41,6 с).
На следующий день на стадионе, несмотря на жару, состоялось несколько легкоатлетических финалов и соревнования по тяжелой атлетике. В последних героем дня стал Херудзинский, выигравший в рывке и толкании гири легкого веса одной рукой (67,5 и 73,7 кг соответственно). 23 августа он был первым и в рывке и толкании гирь легкого веса двумя руками, став четырехкратным чемпионом Олимпиады. Аналогичного успеха добился и Краузе, выиграв четыре золотые медали в рывке, жиме и толчке гирь тяжелого веса одной и двумя руками. А лучшим легкоатлетом Первой всероссийской олимпиады стал Г. Гантварг из Петербургского кружка любителей спорта. Он не только выиграл финальные соревнования по прыжкам в высоту (1,45 м), бегу с препятствиями на 110 м (16,8 с) и прыжкам с места в длину (2,97 м), везде установив новые всероссийские рекорды, но также стал победителем в пятиборье и десятиборье! Кроме медалей, за свои выдающиеся заслуги спортсмен получил и специальные награды — приз Киева и приз городской газеты Южная копейка. Тем временем на катке (в августе льда на нем, разумеется, не было) проходили поединки по фехтованию, на Печерском ипподроме — конные соревнования, на Трухановом острове — состязания по плаванию и прыжкам в воду, а на Сырецком стрельбище и стенде Императорского общества правильной охоты определяли лучших стрелков.
23 августа внимание публики было приковано к соревнованиям мотоциклистов и велосипедистов. Старт был назначен на 3:00 с 7‑го км Черниговского шоссе. Спортсмены должны были доехать до села Яновка, что в 20 км от Чернигова, и вернуться в Киев на Спортивное поле, сделав 25 кругов на стадионе перед финишем. Общая протяженность гонки составляла 280 км.
Мотоциклистам дистанцию нужно было преодолеть за семь часов, а велосипедистам — за 14. Не всем посчастливилось закончить гонку. Из 15 стартовавших велогонщиков финишировали шесть (победителем стал рижанин А. Аун со временем 10 ч 14 мин.), а из 18 мотоциклистов до финиша доехали только семь (лучший результат — 4 ч 9 мин. — показал Б. Кремлев-Толокнов из Москвы).
Во время гонок не обошлось без курьезов. Въезжая у Броваров в лес, киевский мотоциклист Д. Тевс на скорости 100 км / ч налетел на корову. Животное погибло на месте, а спортсмена на санитарной машине срочно отправили в Киев.
Интересная история произошла с серебряными призерами велои мотогонки. Велосипедист Ф. Рафский из Варшавы наскочил на камень вблизи города Козельца, упал с велосипеда и ушиб руки и ноги. После того как врачи наложили ему повязки на локти и колени, он, думая, что проиграл соревнования, медленно поехал в Киев. К своему удивлению спортсмен финишировал вторым.
Выигравший серебро в мотогонках поручик Голубятников показал настоящую олимпийскую выдержку и волю к победе. Завершая маршрут уже на стадионе, он на большой скорости столкнулся с другим участником соревнований, сильно поранившись и повредив машину. После перевязки Голубятников сел на разбитый мотоцикл и довел гонку до конца, на финише потеряв сознание.
Самым большим курьезом киевской Олимпиады некоторые газеты считали женские соревнования по фехтованию и легкой атлетике. Именно в 1913 году в Киеве впервые в спортивной истории Российской империи был представлен слабый пол. Больших успехов добились киевлянки. Так, во время поединков на рапирах они заняли все призовые места: Раткова была первой, Попова — второй, Троицкая — третьей.
На легкоатлетических соревнованиях высшие награды также завоевали киевлянки. В беге на 100 м победила Попова с результатом 13,1 с. Насколько выдающимся было это достижение говорит хотя бы тот факт, что первый мировой рекорд на этой дистанции среди женщин был официально зафиксирован лишь в 1918 году. Причем составлял он лишь 13,2 с.
Попова стала чемпионкой и в беге на 60 м (9,1 с), и в прыжках в длину с разбега (4,12 м), и в прыжках в высоту (1,22 м). В последнем виде соревнований Раткова снова была второй (1,17 м). Но в прыжках с места в длину ей удалось опередить Попову и завоевать золото (результаты 1,99 м и 1,97 м соответственно). Эстафетный бег на 400 м выиграла женская команда киевского общества Сокол (1 мин. 4 с).
Киевские журналисты с восхищением писали о достижениях своих землячек. А вот реакция прессы из других городов была несколько иной. В частности, московская газета Новое время позволила себе так прокомментировать выступления Поповой: «Жаль корову, которую киевский богатырь Тевс убил наповал, наехав на нее мотоциклеткой. Жаль госпожу Попову, которая побила рекорд в женских прыжках. Хотя побить рекорд все же лучше, чем побить корову, но нам кажется, что Первая всероссийская олимпиада благодаря этим прыжкам приобрела оттенок несколько забавный… С чего бы это русские женщины так распрыгались?».
Основным спортивным событием Первой всероссийской олимпиады был марафонский бег, который также проводился впервые. В газетах много спорили о гуманности этого вида спорта и о целесообразности его проведения. Журналист Киевской мысли, писавший под псевдонимом Гарольд, так определил спортивное новшество: «Марафонский бег — гвоздь Олимпиады, хотя и нежелательный гвоздь».
Марафон проводили в последний день соревнований, 24 августа. Старт был назначен на 7:00 у села Гуровщина. Маршрут проходил по Житомирскому шоссе до Киева и дальше по улицам города до Спортивного поля. На протяжении всей дистанции установили перевязочные пункты и столики с напитками и едой (шоколадом, апельсинами, лимонами и другой снедью), чтобы спортсмены могли подкрепиться и утолить жажду.
И вот старт дан. Правда, необычно: судейский револьвер забыли в Киеве, поэтому несколько человек просто хлопнули в ладоши. За высшую награду Первой всероссийской олимпиады боролись 15 человек. На Житомирском шоссе вперед вырвался Алексеенко, лидировавший до самого города. По мере прохождения дистанции бежать становилось все труднее, и не только из‑за усталости. Место проведения марафона не было подготовлено надлежащим образом. Газета Киевлянин от 25 августа отмечала: «По мере отдаления от Гуровщины путь, по которому приходиться бежать, становится все труднее и труднее. Дело в том, что в настоящее время производится ремонт шоссе; часть его разобрана, часть еще не окончательно перемощена; всюду щебень, песок, попадающий в обувь и сильно натирающий кожу. Большую часть бега приходится совершать по обочинам пути, что весьма неудобно вследствие их узости».
На границе Киева у Алексеенко судорогой свело ноги, и он не смог продолжить борьбу. Корреспондент Киевской мысли Ф. Негорев так описывал ситуацию с места событий: «В Святошине масса дачников. Смотрят — кто с ужасом, кто с сожалением, у многих в руках вода, которую они протягивают бегущим. Теперь они действительно производят тяжелое впечатление. В каждом шаге, в каждом дыхании видна неимоверная усталость и полное истощение сил. И теперь понятен весь ужас, вся жестокость этого знаменитого марафонского бега».
Победителем на дистанции 38 верст 56 саженей (40 км 665,5 м) стал петербуржец Максимов. Он пробежал это расстояние за 3 ч 3 мин. и получил главную награду Первой всероссийской олимпиады — лавровый венок.
В этот же день на Печерском ипподроме вручали 18 специальных призов за выдающиеся заслуги на Олимпиаде. После ее закрытия в Киеве дополнительно прошли гребные и парусные гонки на Днепре, а также футбольные поединки между четырьмя киевскими командами и показательные выступления гимназистов по гимнастике.
Праздник спорта завершился. Киевская публика особенно радовалась успехам своих земляков — из 83 медалей киевляне завоевали 37 наград, спортсмены из Санкт-Петербурга — 33, Риги — шесть, Москвы — пять. Было установлено много новых всероссийских рекордов (только в легкой атлетике — 11, из них семь принадлежали киевским спортсменам). Именно в Киеве в 1913 году впервые в Российской империи спортивные соревнования были проведены на качественно новом уровне, соответствующем олимпийской эпохе нового времени.

Южный мост. Часть вторая

Для удобства монтажа вант стальная часть моста была смонтирована на 2 м выше проектного положения, поэтому ванты на фото так сильно провисают. После установки всех вант стальные пролеты будут опущены и система примет законченный вид.

После опускания главного пролета была выполнена обязательная процедура по регулированию усилий в конструкции. Для вантовых мостов она имеет исключительное значение, ведь система не может быть сразу построена на 100% точно и среди десятков вант некоторые оказываются недогруженными, а некоторые перегруженными. Например, сразу после нагружения вант на Южном мосту наблюдались следующие явления: ближайшие к пилону ванты были перегружены на 5%, дальние от пилона ванты наоборот были существенно недогружены, а пилон сильно изогнут в сторону главного пролета и изгибающий момент в основании пилона существенно превышал предел прочности и трещиностойкости. После выполнения регулирования с помощью изменения длин канатов указанные проблемы были устранены.

В конце 1990 г. начались статические и динамические испытания моста.

Для испытаний использовалось 180 крупных грузовиков – КрАЗов, МАЗов и “Татр” весом 25-30 тонн каждый. 

К 18 декабря испытания были завершены и прошли успешно в рамках проектных расчетов. 

Торжественный митинг, посвященный открытию движения через мост, прошел 25 декабря в 14:45 у основания пилона. Митинг открывал зам. главы горисполкома Н.В Лаврухин. 

Бытует легенда, будто на открытии моста глава ЦК КПУ В.В. Щербицький назвал его “Гордостью Украины и Киева”. Но Щербицкий не дожил почти год до открытия моста и, если и говорил подобную заслуженную фразу, то задолго до открытия.

Торжественный момент… и новый мост через Днепр в Киеве открыт!

В силу разного рода причин, сроки пуска автомобильного движения и поездов метро оказались несогласованными и линию метро через мост запустили лишь спустя 2 года. Пассажирское движение началось 30 декабря 1992 г., когда открылись первые левобережные станции зеленой линии.

В середине 90-х на вантовой части моста над путями метрополитена была смонтирована защитная открытая галерея. 

Во время строительства мостового перехода был внедрен ряд новейших решений, а со строителями сотрудничали ряд крупных НИИ Киева, Москвы и Ленинграда. Недаром проектировщикам и строителям были присвоены Государственные премии СССР.

Например, вантовый мост под движение рельсового транспорта создавался впервые. Основной проблемой здесь является большой диапазон временных нагрузок и в первую очередей он касается главного вантового пролета: в какой-то момент на пролете может не быть ничего и никого, а может сложиться ситуация, когда все полосы заняты транспортом и на путях метрополитена одновременно находится два поезда (два пустых пятивагонных поезда метро – это около 300 т). При этом нагрузка от галереи метро и трубопроводов также не считается постоянной, т.к. эксплуатация моста должна проходить, как с ними, так и без них. Решение подобной сложной задачи – наглядная демонстрация и апофеоз инженерной мысли.

По данным на начало 2000-х суточная интенсивность движения через мост составляет 85 тыс. единиц транспорта; в период максимальной нагрузки – 7,6 тыс. единиц в час. Учитывая проектную мощность одной полосы около 1000 транспортных единиц в час, можно сказать, что мост перегружен более чем в 1,2 раза. 

Часто задается вопрос, как сверху устроен пилон. На верхней перемычке смонтированы ограждения и она по совместительству является мостиком между двумя ногами пилона. В верхней части ног имеются небольшие комнатки, а с внешней стороны пилона в сборном железобетонном коробе устроены лестничные марши. Кроме своей явной функции, эти короба повышают жесткость пилона.

За прошедшие года конструкции Южного моста уже изрядно потрепались погодой, временем и нагрузкой; как и многие другие мосты, Южный не всегда получает своевременное обслуживание и обслуживает количество транспорта, которое значительно превышает проектную мощность. Все это не самым лучшим образом сказывается на состоянии сооружения. Еще один бич моста – дорожное покрытие, латать которое приходится практически каждый год. Используемый асфальтобетон не приспособлен для мостов и необходим литой гус-асфальт, который уложен на Гаванском и Дарницком мостах. Но для замены требуется крупная сумма и нужно перекрыть движение примерно на два месяца. Надеюсь, после пуска Подольского моста капитальный ремонт будет проведен не только на мосту Патона, но и здесь.

 

Южный мост. Часть первая

Южный мостовой переход имеет полную протяженность почти 9 км и включает в себя ряд больших сооружений: транспортную развязку на Выдубичах, эстакаду на правом берегу, собственно мост через Днепр и подходы на левом берегу вместе с просп. Бажана. Основная задача, которая возлагалась на Южный мостовой переход при его строительстве, – соединить центральную часть Киева с растущими левобережными районами (в т.ч. с помощью линии метрополитена), а также создать более удобную магистраль к аэропорту Борисполь. Кроме того, комплекс сооружений Южного моста является неотъемлемой частью автотрассы E40.

Мостовой переход был построен по проекту киевского филиала института “Союздорпроект” Мостоотрядами №2, 103 и 112 треста “Мостострой №1”. Проект производства работ разработан конструкторским бюро “Мостостроя №1”. Главный инженер проекта (комплексный) – Иван Аксентьевич Панасюк, главные инженеры моста через Днепр – Георгий Борисович Фукс и Михаил Михайлович Корнеев, главный архитектор – Алексей Евгеньевич Гаврилов. Проектирование Южного моста началось вскоре после открытия Московского. Существовало несколько вариантов прокладки трассы, в т.ч. как продолжение просп. Науки или ул. Академика Заболотного. Со временем оптимальным был признан нынешний вариант трассировки с выходом основной трассы на ул. Саперно-Слободскую. Вантовый тип конструкции моста через Днепр был определен исходя из требований речников, которым понравился длинный судоходный пролет Московского моста. Предлагались и другие варианты пересечения Днепра, например, с помощью моста рамной конструкции.

Строительство мостового перехода было начато в 1983 г. и продолжалось восемь лет. Было потрачено 112 млн. советских рублей (примерно 200 млн. у.е.) и задействованы более 60 строительных организаций в СССР.

Макет моста начала 80-х. На пилоне предлагалось построить ресторан – тогда это было модной идеей. Но на Южном мосту это оказалось функционально неудобно: пилон находится посреди реки и места под остановку или парковку рядом с рестораном нет. До ближайшего берега полкилометра и посетители могли бы попасть в ресторан только пешком. Также возникало множество вопросов с подводом коммуникаций. Например, объем стока канализации был бы небольшим, а ближайшие очистные далеко. Значит зимой необходим постоянный подогрев канализации. Поэтому, когда дело дошло до воплощения, от ресторана отказались.

Главный архитектор проекта А.Е. Гаврилов (справа) и архитектор В.В. Помазунов у макета. На макете видно еще одну нереализованную деталь: пути метрополитена предполагалось поместить в полностью закрытый короб, причем предлагалась идея сделать стенки из стекла. Однако эта идея не прошла, т.к. из-за больших перепадов давления при движении поездов пришлось бы использовать очень дорогое сверхпрочное стекло.

Началом Южного мостового перехода принято считать трехуровневую развязку на Выдубичах. Многие водители ее “любят” за запутанность и отсутствие некоторых поворотов. Все дело в том, что транспортный узел, в который входит развязка, является незаконченным. Кроме развязки самого Южного моста и развязки на пересечении Киквидзе/Саперно-Слободской, должна быть построена еще одна, соединяющая Столичное шоссе с ул. Киквидзе. Но мы отвлеклись от основной темы. Следующим сооружением мостового перехода после развязки является автодорожная эстакада длиной 1250 м, которая ведет от Выдубичей к Днепру.

Безусловно, главным и наиболее сложным объектом перехода является мост через Днепр, протяженностью более 1200 м.

Мост выполнен совмещенным под движение автотранспорта и поездов метро, которые находятся в одном уровне. Также по мосту проложены трубопроводы большого диаметра: по 2 трубы теплотрассы и водопровода диаметром 1,22 м. Помимо этого, в пролетном строении моста размещены кабельные коммуникации. Все это добавило хлопот проектировщикам, т.к. нагрузка от всех видов транспорта и коммуникаций сравнима с 20-ю полосами, заполненными автомобилями.

Два пути метрополитена проложены по оси моста и занимают примерно 10 м ширины моста. Автомобильные проезды имеют ширину 2х12,25 м с тремя полосами движения в каждом направлении. Полная ширина моста – 41,6 м.

Хотя “вантовым мостом” обычно называют все сооружение, протянувшееся над водой, на самом деле оно состоит из двух конструктивно разных частей: собственно вантового моста и балочной эстакады, которая ведет к нему со стороны правого берега. Эстакадная часть моста, изображенная на фото, имеет длину 663 м и выполнена из сборного железобетона. Фундаменты опор заглублены на 23 м от поверхности воды и покоятся на буровых сваях, в свою очередь заглубленных на 38 м. Для сравнения – глубина реки под эстакадной частью примерно 10-15 м. 

В поперечном сечении пролетное строение состоит из трех рядов сборных коробок (так называемые “птички”), объединенных монолитными железобетонными стыками. В зависимости от своего положения (на опоре или в середине пролета) “птички” имеют разную толщину за счет изменения внутренних размеров, а вес одной коробки колеблется в пределах 40-54 тонн.

Монтаж каждого ряда “птичек” начинался с того, что на одной из опор сначала собирались первые пять коробок, затем на них устанавливались специально разработанные монтажные агрегаты (один из них видно на фото), с помощью которых выполнялся подъем и установка новых “птичек” в проектное положение, причем наращивание пролета проводилось одновременно с обеих сторон от опоры, чтобы уравновесить всю конструкцию словно на весах. Затем агрегат перемещался в новое положение и монтировалась следующая “птичка”

Монтаж продолжался до середины пролета и получалась вот такая картина. Затем со стороны следующей опоры выполнялся такой же навесной монтаж “птичек”, пока пролет не замыкался на середине. Чтобы коробки таким вот образом висели друг на друге, соседние “птички” каждого ряда были скреплены между собой несколькими десятками стальных тросов. Работы по изготовлению коробок на заводе и их монтажу постоянно координировались. В процессе монтажа велся постоянный геодезический контроль геометрии монтируемых “птичек”. Все отклонения фиксировались, и при превышении установленных допусков вносились коррективы в размеры опалубки “птички”, которая изготавливалась в этот момент на заводе.

Вантовый мост, имеющий длину 565 м и напоминающий огромную арфу, в свою очередь состоит из двух разных по назначению и конструкции частей: стальной (слева) и железобетонной (справа). 

Стальная часть с главным (судоходным) пролетом протяженностью 271 м подвешена на вантах и обеспечивает необходимый габарит для прохода судов. 

Железобетонная часть, которая внешне не отличается от соседней эстакады, выполняет роль противовеса главного пролета. 

Неотъемлемой частью системы подвески главного пролета, является 133-метровый пилон, через который переброшены ванты.

Пилон выполнен в основном из монолитного железобетона. Ноги пилона, которые размещаются в промежутке между автопроездом и путями метро, имеют сечение 2х5 м. В основу конструкции железобетонных пролетов положены сборные, несколько измененные, “птички”, из которых смонтирована соседняя эстакада. Т.к. эта часть моста работает как противовес, пролет, в который заанкерены ванты, специально утяжелен: масса погонного метра превышает 200 тонн за счет пригруза бетоном и чугуном. Кроме того, на конце пролета устроен дополнительный прижим к опоре с помощью 16 канатов, стягивающих пролет и опору вместе.

Стальные пролеты монтировались методом надвижки, которая выполнялась со стороны левого берега. До подвески на вантах главный пролет удерживался на временных опорах.

Суммарный вес стальной части моста около 7400 т. Конструкции были изготовлены на Воронежском мостовом заводе.

Из-за того, что данная часть моста стальная и просто в силу своей конструкции, она более подвержена вибрациям и при проходе метропоездов по стальным пролетам наблюдается характерный гул. Надо полагать, примерно также будет шуметь и Подольский мост. Главный пролет удерживается 72-мя парами вант диаметром 62 мм.

Общая масса канатов вант составляет 750 тонн. Можно подобрать множество ракурсов с вантами и в каждом они будут по-своему прекрасны. Перемычки между соседними вантами – гасители колебаний. 

 

Засновник пивзаводу на Подолі

Піонер київської біржі 

Народився Микола Григорович Хряков у грудні 1829 року. Походив він із селян, що вибилися в купці; його батько вів скромну комерцію в Рильську Курської губернії, неподалік нинішнього кордону України. Здобувши освіту в Льговському училищі, молодий Микола сам став підприємцем і в 1850-му прибув до Києва, щоб налагодити постачання цукру з Південно-Західного краю до Москви та Петербурга. З часом Микола Хряков був зарахований до київського купецтва, з 1862 року перебував у першій гільдії. Незабаром, у 1863-му, його ввели до складу облікового комітету київської контори Державного банку. Це була перша офіційна посада підприємця Хрякова. 

Микола Григорович увійшов до численної спільноти цукрозаводчиків Південно-Західного краю. За його активної участі були створені акціонерні товариства Кашперівського цукрового заводу в Київській губернії, Северинівського та Степанівського заводів на Поділлі. Але купець цим не обмежився. З бездоганною інтуїцією він обирав для застосування своїх комерційних здібностей дедалі нові галузі. Насамперед, Хряков назавжди лишиться в анналах київського підприємництва як піонер місцевої біржі світового зразка. Саме його 1869 року обрали першим головою Київського біржового комітету. Ба більше, ще раніше він першим поставив свій підпис у «Списку осіб, які виявили бажання увійти до складу Київського Біржового Товариства». У цьому статусі Микола Хряков став, по суті, повноважним представником регіонального бізнесу перед місцевою владою та урядом. На чолі біржової справи в Києві він залишався до кінця життя. 

Оскільки біржова діяльність допомагає орієнтуватися в нюансах пропозиції й попиту, Микола Григорович чудово відчував ринкову кон’юнктуру та вдало вибирав момент для створення нових і нових підприємств. 

Переворот у місцевому споживанні пива 

Саме це сприяло заснуванню в місті великого заводу для виготовлення пива за європейськими технологіями. Хряков особисто купив для нього на вулиці Кирилівській, 43 (тепер Фрунзе, 41) простору садибу, де раніше був ливарний завод купців Дехтерьових. Створивши разом з купцем Карлом Вейсе та негоціантами швейцарського походження Гавриїлом і Фрідріхом Єнні акціонерне Товариство Київського пивоварного заводу, статут якого був затверджений у травні 1873-го, Микола Хряков узяв на себе керівництво касовими операціями, підготовку матеріалів, наймання персоналу та спостереження за будовами на заводі. Його компаньйон Гавриїл Єнні, котрий відповідав за технічні питання, залучив до справи енергійного професіонала – інженера-технолога Олексія Термена. Той запросив з Петербурга молодого архітектора Володимира Ніколаєва, майбутнього корифея київського зодчества, який дебютував на берегах Дніпра саме будівництвом нових корпусів пивоварного заводу. У листопаді 1873 року вже було зведено комплекс основних промислових будівель, і підприємство почало працювати. До складу комплексу ввійшли варильня (для неї була використана наявна цегляна промислова споруда середини XIX століття), солодовня, машинне відділення, розливна, склади тощо. Обладнання замовили переважно на заводі компанії «Шкода» (м.Пльзень). Надалі ще не раз здійснювалися реконструкції виробничих корпусів і робилися прибудови до них. 

Станом на кінець позаминулого століття на пивоварному заводі Товариства працювали близько 100 робітників. Сумарна продуктивність становила понад 400 тисяч рублів на рік. Підприємство створило мережу складів і пунктів збуту не тільки в Києві, а й в Одесі, Бердичеві та інших містах, а також на залізничних станціях. На Хрещатику діяв фірмовий пивбар. Якість товару заслуговувала на високу оцінку. На Київській сільськогосподарській і промисловій виставці 1897 року Товариство Київського пивоварного заводу було нагороджене золотою медаллю. Завод Товариства, на відміну від раніше існуючих у Києві пивоварних підприємств, використовував тільки вищі гатунки ячменю й хмелю. У міру надходження продукції заводу на ринок було, по суті, здійснено переворот у місцевому споживанні пива. З одного боку, кияни відчули різницю між першосортним «баварським» пивом заводу. 

Товариства та досить сумнівними напоями інших виробників. З іншого боку, уперше в нашому місті набуло поширення світле пиво за чеськими рецептами (його так і називали «чеське»). Для розширення ринку завод випускав, окрім першосортного «баварського», ще й пиво другого гатунку, яке було трохи дешевшим, але теж задовольняло прискіпливі вимоги містян. 

Ще одне поважне підприємство Микола Хряков організував неподалік, на вулиці Оленівській. Там 1889 року він придбав невеликий млин з дерев’яними будівлями та за короткий час перетворив його на один з найзначніших у Києві борошномельних закладів. У 1889–1890 роках було споруджено новий цегляний корпус млина, де старозавітні постави з жорнами поступилися місцем більш сучасним вальцьовим конструкціям. Устаткуванню надавала руху парова машина. Річний перемел наприкінці XIX століття сягав 900 тисяч пудів жита. 

Значний домовласник 

Окрім цих та інших промислових закладів у Києві й за його межами, Хряков виявив себе як значний домовласник. Найбільшою спорудою, зведеною на його замовлення, став прибутковий будинок на розі Бібіковського бульвару та Ново-Єлизаветинської вулиці (тепер бульвар Тараса Шевченка, 9/28, ріг Пушкінської). Проект забудови ділянки 1875 року підготував академік архітектури Олександр Гросс. Фасад великого наріжного корпусу набув ренесансно-барокового вигляду, службові флігелі з боку двору нагадували романсько-готичні будови. Сам купець мешкав тут протягом деякого часу, а 1890-го став господарем іншої київської резиденції на затишній вулиці Великій Підвальній (Яросла-вів Вал), 17. Знаний київський зодчий Олександр Шіле спроектував для нього будівлю, стримано оформлену в манері «нео-грек». У будинку на Ярославовому Валу знайшлося місце і для нової квартири власника, і для контор деяких його підприємств. 

Солідна нерухомість забезпечила Миколі Хрякову перевагу на виборах до місцевих представницьких органів. Ще в 1860-х роках його хотіли зробити міським головою, а 1871-го він став гласним першого складу Київської думи після реформи місцевого самоврядування. Потім Хрякова навіть обрали членом міської управи, але надалі він раз у раз полишав муніципальні справи, оскільки на перший план виходили підприємницькі клопоти. Утім, громадські питання непокоїли бізнесмена незалежно від займаних посад. Він завжди відзначався чуйністю, що виявлялася за різних обставин. Так, професор-юрист Олександр Кістяківський у своєму щоденнику зазначав, що Микола Хряков разом з меценатом Василем Симиренком матеріально підтримував під час тяжкої хвороби етнографа і правника Павла Чубинського, усім відомого тепер автора слів національного Гімну «Ще не вмерла Україна». 

Спонсор академії 

Віруючий християнин, Хряков пожертвував не одну сотню рублів на будівництво та благоустрій храмів, таких як Володимирський собор або парафіяльна Йорданська церква поблизу пивоварного заводу. Була в нього й постійна посада для добрих справ. 1865 року ректор Київської духовної академії архімандрит Філарет запропонував купцеві першої гільдії Миколі Хрякову обійняти вакантну посаду почесного охоронця з економічної частини. Бізнесмен одразу відповів офіційною письмовою згодою. У листопаді того самого року його призначення затвердив Святіший Синод, і Микола Григорович став, за нинішніми поняттями, спонсором академії. За корисну діяльність Хрякова відзначили численними орденами й медалями. 1896 року цар Микола II, відвідавши Київ та ознайомившись із успіхами тутешнього економічного життя, нагородив голову біржового комітету зіркою ордена Св. Станіслава 1-го ступеня. Значно раніше, у 1875-му, Миколі Хрякову було надане почесне звання комерції радника. Про нього писали, що Хряков «здобув собі загальну повагу як у місцевих сферах, так і серед багатьох вищих державних діячів, які знали його особисто». 

Наприкінці позаминулого століття Микола Хряков, котрий уже розміняв восьмий десяток, був іще сповненим сил і задумів. Його жваво цікавили нові перспективи залізничного транспорту, якому він завжди приділяв пильну увагу. Але навесні 1900 року бізнесмен несподівано підхопив застуду, і внаслідок її ускладнення 15 (28) травня його не стало. Покійного мільйонера поховали на престижному некрополі біля Аскольдової могили. Його статки перейшли до спадкоємців – сина й дочок. 

Як відомо, цвинтар на Аскольдовій могилі в 1930-х роках було знищено, і могила Миколи Хрякова при цьому безслідно зникла. Але найважливіші справи, затіяні з легкої руки бізнесмена, надовго його пережили. Зокрема, у Києві за останні десятиліття відродилася біржова справа. Колишній млин Хрякова все ще переробляє зерно. Садибу на розі вулиць Оленівської та Костянтинівської сьогодні забудовано величезними корпусами підприємства «Київмлин», але колишня будівля вальцьового млина збереглася як виробниче приміщення. Донині існують колишні прибуткові будинки Хрякова на бульварі та на Ярославовому Валу (щоправда, обидва в радянський період були надбудовані). Нарешті, колишній Київський пивоварний завод, тепер відомий як «Пивзавод на Подолі», донедавна виробляв пиво у стародавніх корпусах. Він досі залишався єдиним з дореволюційних пивоварних підприємств Києва, що не змінило спеціалізації. І хотілось би сподіватися, що руйнівна доля омине цю цікаву пам’ятку підприємництва й архітектури, лишивши шанс на її відродження.

Пять дореволюционных артефактов на улицах Киева

Киев – удивительный город. Можно прожить тут жизнь, гулять, жадно всматриваясь в каждую деталь, но все равно каждый раз находить что-то новое и интересное. Последние время в поле моего зрения попало несколько занимательных деталей дореволюционных времен, которые сохранились до наших дней. Вот только задуматься, что все эти небольшие мелочи пережили революцию, разрушительную оккупацию Киева, множественные реконструкции и ремонты…

ТРАНСФОРМАТОРНАЯ БУДКА 1902 ГОДА

С первого взгляда ничем не примечательное серое сооружение возле театра им. И.Франка не вызывает особого интереса. Присмотревшись можно найти памятную табличку с потертой надписью, которая сообщает нам, что данная будка была установлена в 2005 году в честь 115 годовщины создания городской электросети. Первые случая применения электричества для освещения известны в Киеве с 1870х годов, когда инженер А.П.Бородин оборудовал токарный цех Киевских железнодорожных мастерских четырьмя электрическими дуговыми фонарями. С тех пор электросеть в городе начала бурно развиваться.

КИРПИЧИ ЗАВОДОВ А.ЛУНЕВА И А. СНЕЖКО

Следующую находку обнаружить не так то просто. Искать стоит в арке дома по ул. Шота Руставели 17, ближе к кинотеатру “Кинопанорама”. Там на небольшой пристройке виднеется два кирпича с тиснениями фамилий владельцев фабрик. Первое клеймо принадлежит заводам купца Афиногена Степановича Лунева, что располагались у деревни Мышеловка и Пирогово Киевского уезда. Заводы были основаны в 1867г. и 1872г. соответственно, а вначале XX века первым из них владели сыновья А.С.Лунева, Федор и Кузьма. После 1905г. заводы в списках не значатся. Второй же кирпич принадлежит производству другой известной династии киевских купцов Снежко, родоначальником которой с 1862г. являлся Адам Снежко. Но на кирпиче мы уже видим четкую букву “Н”, что означает “Наследники Снежко”, которыми являлись его сыновья Флорентин, Александр, Андрей и Илья Адамовичи, имевшие несколько кирпичных заводов близ села Новые Петровцы и около д. Корчеватое (совместно с Е.А.Хлебниковой).  

ДОРЕВОЛЮЦИОННЫЙ ПОЧТОВЫЙ ЯЩИК

Такую мелочь сразу и не заметишь, особенно если идешь по улице погруженный в собственные дела. Однажды мне случилось просто удачно “выпасть” из троллейбуса прямо на дверь с этой табличкой. Никакой особой истории за довольно рядовой для тех времен вещью не скрывается, а вот вокруг дома ходят истории да легенды. Речь о доме Пушкина по улице Грушевского 14. В свое время тут жил герой Отечественный войны 1812 года,  генерал Николай Раевский, который дружил с великим поэтом. Есть легенда, что Пушкин гостил у генерала в 1821 году – отсюда и народное название этому особняку “дом Пушкина”. Есть у киевоведов и другое мнение на счет этого дома: тут действовала обыкновенная казенная аптека.

 

ЧУГУННЫЙ ЛЮК КИЕВСКОЙ ТЕЛЕФОННОЙ СЕТИ

 

Для того, чтобы отыскать следующий дореволюционный экспонат придется смотреть не вверх, вниз, под ноги. В Киеве еще сохранилось несколько чугунных люков городской телефонной сети. Надпись на люке “Прав. телефонъ” означает “Правительственный телефон” так как тогдашняя сеть была построена исключительно за счет правительства. На люке также изображено два скрещенных аппарата Белла и молнии исходящие от них, символизирующие связь. Свою историю телефонная связь в Киеве начинает с 1886 года, тогда на обслуживании у городской сети  было около 100 телефонов, большая часть из которых была установлена в частных квартирах. Данный люк скорее всего был установлен при второй реконструкции сети под двухпроводную систему в 1898-1904 гг.

 

СТАРИННЫЕ КОВАНЫЕ ВОРОТА

 

Улица Городецкого сохранила немало красивых зданий, не даром ее прозвали киевским Монмартром. Но еще большей ценностью являются отдельные элементы, такие как кованые ворота или балконы, что становится настоящей редкостью для современного Киева. В арке дома номер 13 можно заметить старинную часть ворот. Вполне вероятно, что ворота были изготовлены около 1890х годов, когда было возведено это здание. Тут размещалась знаменитая мебельная фабрика И.И.Кимаера. В XIX веке фабрика была одной из самой крупной в царской России. Мебелью Кимаера обставляли лучшие дома не только Киева, но и Одессы, Петербурга, Варшавы. К слову, на фасаде здания можно заметить дату 1884 – это дата основания фабрики, а не постройки здания, ведь улица, на которой оно находиться, была основана лишь в 1895 году.

 

  

Зодчий, работавший в свое удовольствие. Георгий Шлейфер

Получив диплом, он вернулся в Киев и устроился на скромную должность при губернском строительном отделении. Но уже в 1883 году Шлейфер одержал победу в конкурсе проектов монументального здания Киевской биржи на пересечении Крещатика и Институтской улицы (не сохранилось). Этот успех позволил ему сразу встать в ряд первых зодчих Киева. В 29 лет Шлейфер становится членом городской управы, возглавив ее строительное отделение, и, по сути, главным архитектором Киева.  Вместе с тем Шлейфер успешно занялся банкирской деятельностью. Он входил в руководство Киевского кредитного общества, дававшего горожанам долгосрочные ипотечные ссуды на строительство под умеренные проценты. В период строительной лихорадки дела банка круто пошли в гору. Георгий Шлейфер обзавелся несколькими доходными домами. Один из них сохранился по улице Институтской, 13/2, а в соседнем доме (особняке, позже надстроенном), находилась резиденция зодчего. Он собрал у себя в доме немалую коллекцию картин таких мастеров, как Боровиковский и Венецианов, Тропинин и Айвазовский, Шишкин и Куинджи, Ге и Поленов; были полотна Тараса Шевченко. 

В начале своей строительной карьеры Георгий Шлейфер, подобно другим коллегам, брался за всякие заказы. Но в дальнейшем доходы от собственных домов и банкирской деятельности вполне его обеспечивали. Благодаря этому зодчий оказался в исключительном положении: он занимался лишь теми работами, которые доставляли ему радость творчества.  

Именно к нему обратилось киевское купечество с предложением сделать проект здания среднего учебного заведения для будущих бизнесменов – Первого коммерческого училища. Львиную долю денег на строительство предоставил сахарозаводчик-миллионер Лев Бродский. Поскольку недостатка в финансировании не было, Георгий Павлович в 1897-1898 годах выстроил по улице Бульварно-Кудрявской (Воровского), 24, оформленный с шиком крупный корпус в духе ренессанса. Помещение оказалось настолько представительным, что в 1898-м, сразу после возведения, его на годик “одолжили” для размещения Киевского политехнического института, корпуса которого еще только строи­­лись… Впоследствии дом на ул. Воровского не раз реконструировали. Нынче там расположен бизнес-центр.

Для старшего брата Льва Бродского – Лазаря – в те же годы Шлейфер построил хоральную синагогу – самую крупную и знаменитую в Киеве. Ее фасады были решены в духе романского зодчества, а в интерьерах эффектно прозвучали мотивы готики. Местные власти даже отказались визировать такой внушительный проект, не желая, чтобы у евреев была красивая молельня. Бродскому пришлось обжаловать их решение в Петербурге, куда он предусмотрительно послал только чертеж бокового фасада, более скромного, чем лицевой.  

Правда, в советское время, когда синагогу превратили в Театр кукол, от ее прежней роскоши мало что осталось. Но недавняя реставрация возродила былую красоту.  Очень привлекательно выглядит офисный корпус на углу улиц Липской и Пилипа Орлика, увенчанный стройной остроконечной башенкой. Первоначально он предназначался для городского начального училища имени Николая Бунге – знаменитого финансиста-киевлянина. Ученики и поклонники Бунге выстроили это здание в складчину. Проект училища составил Георгий Шлейфер, а строительство в 1903-1904 годах осуществил его коллега и друг Эдуард Брадтман. 

Сотрудничество Шлейфера и Брадтмана особенно ярко проявилось при освоении обширного участка рядом с Крещатиком, который теперь часто называют “киевским Парижем”. В свое время это была городская усадьба профессора медицины Федора Меринга, который вел тут патриархальный образ жизни – в самом центре города сохранялись сады, огороды, пруд с купальней! Но после смерти профессора усадьбу выкупило акционерное общество, задумавшее распродать ее под застройку.  

Одним из членов правления общества был Георгий Шлейфер. Именно ему поручили планировку территории с таким расчетом, чтобы новые кварталы органично вплелись в ткань городской застройки. Согласно проекту Шлейфера, на территории усадьбы Меринга образовались четыре новых улицы – Николаевская (Архитектора Городецкого), Меринговская (Заньковецкой), Новая (Станиславского) и Ольгинская, а также площадь Николаевская (Ивана Франко).

По чертежам Шлейфера строились многие крупные здания, выраставшие в бывшей усадьбе Меринга с невиданной скоростью. Замыслов было так много, а времени так мало, что по ряду объектов Шлейфер делал проекты, а строительством руководил Брадтман. Именно так они распределили обязанности при строительстве в 1900-1901 годах самого высокого в ту пору жилого здания Киева – дома подрядчика Льва Гинзбурга (ныне улица Архитектора Городецкого, 9). Ими же выстроено здание № 5 по той же улице, где в прошлом находилась лучшая в городе гостиница “Континенталь”. Шлейферу и Брадтману мы обязаны также возведением Театра Соловцова (где находится теперь Театр им. Ивана Франко). За прекрасную работу Георгий Павлович получил в этом театре бесплатную ложу!

Правда, некоторые другие работы Шлейфера в “киевском Париже” не пережили войну, а те, что уцелели, были повреждены и утратили прежнюю привлекательность.   

И все же уютные улицы близ Крещатика доныне свидетельствуют о заслугах зодчего.