Блог уходит в отпуск!

 Друзья! Творческий коллектив нашего блога уходит в отпуск, новые статьи ожидайте в июле!

Будівля Київської ради

У радянському Києві система міського представництва – обрання депутатів міської ради та формування виконавчого органу – реалізовувалася, починаючи з виборів 1939 року, на основі так званої «сталінської Конституції», ухваленої для СРСР у 1936-му, а для УРСР – у 1937 році. Засідання міськради в передвоєнні роки відбувались у приміщенні колишньої Біржі на розі Хрещатика та сучасної Інститутської вулиці.

Роботу депутатів було перервано гітлерівською навалою. Уже в перші дні нацистської окупації Києва Хрещатик охопила пожежа, спричинена вибухами. Її жертвою, зокрема, стала й старовинна споруда Біржі.

Після визволення столиці УРСР міська влада тимчасово розмістилась у будинку колишньої гімназії на бульварі Тараса Шевченка, 18 (пізніше надбудованому й перетвореному на підприємство зв’язку), де в надзвичайно складних умовах вирішувалося безліч нагальних питань. Згодом для міськради та міськвиконкому відвели будівлю №4 на тому ж бульварі (нинішній готель «Санкт-Петербург»). Там вони перебували до 1957 року.

Тим часом на головній вулиці Києва велося будівництво нової споруди – спеціально для міських органів самоврядування.

Розташування корпусу міськради на Хрещатику було передбачене проектом відбудови зруйнованих війною центральних кварталів столиці УРСР (за підсумками представницького конкурсу остаточне проектне розроблення доручили групі архітекторів на чолі з москвичем Олександром Власовим та киянином Анатолієм Добровольським).

Місце зведення будівлі міськради, де раніше була забудова праворуч від ЦУМу, визначилося ще на ранній стадії проектування. До війни там стояли кілька капітальних будинків, в одному з яких по фронту вулиці діяв популярний готель «Бель-Вю», а всередині кварталу містився кінотеатр підприємця Шанцера, котрий вважався найкращим і найрозкішнішим у місті.

Спочатку споруду міськради пропонували виконати подібно до «сталінських висоток» у Москві – з височенною баштою та струнким шпилем. Ось тогочасний опис проектованої забудови центральної магістралі Києва у кварталі між вулицями Свердлова (Прорізною) та Леніна (Богдана Хмельницького): «Займаючи весь фронт правого боку Хрещатика до Центрального універмагу, розташовується один з найголовніших об’єктів нової забудови – будівля міської ради. Композицією всього архітектурного комплексу будинку міськради перед його середньою частиною у плані створюється відступ углиб кварталу на 35 м. Ширина цього парадного подвір’я по фронту Хрещатика дорівнює 100 м. Центральна частина споруди вирішується дев’ятнадцятиповерховою баштою. По центру будівлі, у загальній лінії забудови правого боку Хрещатика, розміщується постійна трибуна».

Згодом від варіанта з баштою відмовилися, та й загалом розмір будинку міськради істотно зменшився. У наступних проектах ішлося вже про 10-поверховий корпус. Свого часу його збиралися увінчати центральним шпилем і прибудованою колонадою, надавши будівлі певної схожості зі спорудою Моссовєта в столиці СРСР. Зрештою, зупинилися на версії з рівним масивним карнизом (архітектори Олександр Власов, Олексій Заваров, Олександр Малиновський). Будівництво на ділянці на Хрещатику, 36 велося впродовж 1952–1957 років. Виконаний варіант утілює строгі класичні традиції. Триповерхова цокольна частина із вхідними арками облицьована рустом з червоного граніту, а сім верхніх поверхів убрані керамічною плиткою та прикрашені стрункими пілястрами, між якими на центральній вісі містився герб радянської України (згодом його прибрали, заклавши це місце гладенькою плиткою).

Інтер’єри основних приміщень вирішені так само строго й урочисто. У тилу будівлі у триповерховій прибудові розміщена простора зала засідань – так звана Колонна зала, котру оформлено масивними колонами коринфського ордеру. У ній тривали сесійні засідання Київської міської ради, до складу якої входила доволі значна кількість депутатів (так, станом на 1975 рік їх було вісімсот, на 1980 рік – шістсот, на 1990 рік – триста). Розмір зали дозволяв проводити засідання навіть більш ніж на тисячу учасників. Вибори депутатів трудящих до міськради (після набрання чинності новою Конституцією УРСР 1978 року – народних депутатів) відбувалися, як це було притаманно радянській системі, за неймовірної активності й одностайності; характерними були показники 99,99 відсотків тих, хто брав участь у голосуванні, від загальної кількості виборців, а з них 99,99 відсотків – тих, хто проголосував «за». У кожному з виборчих округів був лише один кандидат, який представляв «непорушний блок комуністів і безпартійних».

Доводиться зауважити, що за радянської доби засідання міськради зазвичай проходили згідно зі сценарієм, визначеним заздалегідь. Автори цього сценарію сиділи не на Хрещатику, а на Михайлівській (колись Радянській) площі, де у приміщенні нинішнього Міністерства закордонних справ діяв міський комітет Компартії України. Найбільш принципові питання вирішувалися навіть не там, а на вулиці Орджонкідзе (зараз – Банковій), у кабінетах ЦК КПУ. Це, утім, не означає, що участь депутатів міськради в житті Києва була суто формальною.

Поміж них було чимало відомих мешканців нашого міста: керівників провідних підприємств, знаних робітників, лікарів, педагогів, науковців, діячів культури й мистецтва. Вагому роль у роботі муніципального представницького органу відігравали жінки: у Київраді 1975 року їх було 47,3 відсотка, а 1980-го – 48,3 відсотка. Ухвали міськради сприяли розвиткові та благоустрою Києва, поліпшенню умов життя населення, зростанню культурного потенціалу. На Хрещатику, 36 розглядали такі питання стратегічного значення, як масове житлове будівництво, розпланування та спорудження житлових масивів (зокрема, на намивних землях), прокладання ліній метро та інших видів громадського транспорту, визначення охоронних зон історичної забудови тощо.

Депутати активно працювали з виборцями в територіальних округах, брали участьу роботі постійних комісій, яких, приміром, на 1981 рік налічувалося дев’ятнадцять.

Дуже ефектний вигляд мало сполучення корпусу мерії із сусідніми будівлями за допомогою проміжних вставок з великими арками. Його вирішено симетрично й гармонійно, зі створенням виразного містобудівного ансамблю в цьому кварталі Хрещатика. Удосконаленню ансамблю сприяло, зокрема, розширення корпусу Центрального універмагу, який становив лівий фланг композиції. Для облицювання верхніх поверхів ЦУМу задля більшої єдності будівель застосовано таку саму плитку, що й для облицювання стін міськради.

Відступ споруди Київради від фронту забудови зменшили порівняно з більш ранніми пропозиціями. Він дорівнює 15 м, утворюючи своєрідне парадне подвір’я – курдонер. Постійну трибуну перед фасадом будинку на Хрещатику, 36 для проведення парадів і демонстрацій не стали будувати.

Проте довгий час саме тут двічі на рік – на травневі та жовтневі свята – споруджували тимчасову трибуну, з якої партійні та державні керівники вітали багатотисячні колони, що крокували Хрещатиком у бік Бессарабки. Так тривало до 1977 року, аж доки до 60-річчя Жовтня не було реконструйовано головний майдан столиці. Відтоді саме на ньому почали облаштовувати трибуну, а напрямок демонстрацій змінили на 180 градусів. Це породило серед киян іронічний жарт: «Виявилося, що ми 60 років ішли не в той бік!».

Обабіч головного входу будівлі Київради в курдонері стоять високі щогли-флагштоки. 24 липня 1990 року на вимогу багатолюдного народного мітингу на одній зі щогл біля будинку мерії було офіційно піднято національний синьо-жовтий прапор – уперше в новітній історії столиці, що ознаменувало невідворотність узятого курсу на суверенітет України. Цю історичну подію відзначено пам’ятною дошкою.

За доби Незалежності структура й чисельність органів міської влади неодноразово змінювалася. Кількість депутатів Київської ради було значно скорочено.

Спершу їх лишилося тільки 75, потім стало 90, а з 2005 року склад Київради налічує 120 депутатів. Сесійну залу обладнано на 4-му поверсі; велика Колонна зала нині використовується для урочистих заходів. Виконавчим органом міської влади, згідно з чинним законодавством, є Київська міська державна адміністрація (КМДА). Резиденцією Київради та КМДА традиційно залишається будівля на вулиці Хрещатик, 36, яка вже для кількох поколінь киян стало асоціюється з міським самоврядуванням столиці України.

Храм на літописному пагорбі

Назву «Щекавиця» традиційно пов’язують з тим, що на ній «сидів» (тобто оселився) Щек – за літописом, один із засновників нашого міста, брат Кия. Археологічні дослідження підтвердили, що в давні часи на пагорбі існувало поселення, що виникло не пізніше IX століття. Згодом воно перетворилося на густонаселений міський район – про це свідчить будівництво тут у XII сторіччі мурованого храму, рештки якого були розкопані на вулиці Олегівській. На узвишші приблизно тисячу років тому сформувалося кладовище. Чи не найвідомішим стародавнім похованням, пов’язаним зі Щекавицею, стала могила князя Олега – саме того, який, за популярним переказом, помер від укусу отруйної змії, що виповзла з черепа княжого коня. 

Щоправда, деякі дослідники розуміють під Щекавицею (вживалася також назва Скавика) не тільки пагорб над Подолом, але й значно просторішу нагірну місцевість – аж до Кудрявця та астрономічної обсерваторії Київського університету. Тож, згідно з цією думкою, саме на терені обсерваторії слід шукати поховання Олега. Проте серед широкого загалу більш поширено традиційний варіант. Недарма у 1869 році колишня Погребальна вулиця, що веде з Подолу на Щекавицю, отримала назву Олегівської. Це найменування збереглося досі. 

Попередня назва Погребальна пов’язана з тим, що з 1772 року на вершині пагорба діяло міське кладовище. До того часу Щекавиця, яка занепала та спорожніла після монголо-татарської навали, використовувалася як орна нива, на її схилах пробували насадити виноградник. Власником пагорба був магістрат. 

Після того як у 1770–1771 роках кияни постраждали від морової пошесті, міська влада зрозуміла необхідність створення впорядкованого муніципального некрополя, який і було розміщено на Щекавиці. А у 1782 році на новому кладовищі відбулася закладка мурованої церкви на честь Всіх Святих. Будівництво храму велося на пожертви городян; його завершили 1786-го. 

Тридільну однобанну споруду було витримано у барокових формах. Можна сказати, що автор її проекту (його ім’я не зберегли документи) перебував під впливом знаменитого Бартоломео Растреллі: адже баня Всіхсвятського храму своєю виразною формою дещо нагадує центральну баню Андріївської церкви. 1809 року, після удару блискавки, було здійснено ремонт храму. Тоді ж над притвором надбудували псевдоготичну дзвіницю. Пізніше, 1857-го, на кошти, зібрані за підпискою (власної парафії Всіхсвятська церква тоді не мала), було прибудовано з півночі теплий приділ в ім’я Св. Марії Магдалини. 

Загальна площа церковної ділянки з кладовищем становила 4 десятини 2257 квадратних сажнів (близько 5,4 га). Упродовж багатьох років, покоління за поколінням, тут ховали мешканців Києва – переважно купців, міщан, священнослужителів. Могили найбагатших та найвпливовіших (декого з війтів, бурмистрів, міських голів) були розташовані попід стінами храму й навіть усередині. На Щекавиці спочили представники відомих київських родин – Балабухи, Барські, Войтенки, Гудим-Левковичі, Лакерди, Стрільбицькі тощо. Тут було поховано вельми відомих осіб – зокрема, композитора Артемія Веделя, першого міського архітектора Андрія Меленського, релігійного та громадського діяча Феофіла Лебединцева, професора історії Володимира Іконникова та його брата, губернського архітектора Михайла Іконникова. Під час повернення праху Тараса Шевченка на Україну розглядали варіант його поховання саме на Щекавиці. Були на цьому кладовищі й могили зі своєрідною історією. Так 1840 року тут упокоївся якийсь Бабаєв, щодо якого стверджували, нібито він прожив 169 років та 9 місяців(!). Одне з поховань прикрашало зображення якоїсь посудини – переказували, буцімто тут покоїться кріпосна, яку вбив її власник, поміщик, за розбиту супову миску. 

Церква на кладовищі своїм характерним силуетом домінувала над Щекавицею; її підвищене розташування та малоповерхове оточення робило Всіхсвятський храм одним із найбільш помітних орієнтирів у міських панорамах. Поблизу, крім Олегівської вулиці, по схилах Щекавиці пролягли також вулиці Лук’янівська та Чорний Яр. Назва останньої не подобалася мешканцям, тож на їхнє прохання на початку ХХ століття її перейменували на Мирну. Населення цих вулиць, яке відвідувало церкву, переважно володіло скромними статками. Певний час утримання храму було забезпечено грішми за могильні ділянки. Але наприкінці позаминулого століття у межах Щекавицького некрополя практично не залишилося вільних місць для поховань; до того ж з’явилося нове муніципальне кладовище на Лук’янівці. Тож у 1900 році міська влада ухвалила закрити Щекавицьке кладовище. Ще раніше, 1890-го, при храмі було нарешті утворено парафію. 

Упродовж травня – червня 1903 року в церкві на Щекавиці розпочинав свою священицьку діяльність о. Олександр Глаголєв – згодом відомий учений-богослов і церковний подвижник, професор Київської духовної академії. Потім його перевели настоятелем до церкви Миколи Доброго на Подолі (де він, як відомо, обвінчав студента-медика, майбутнього письменника Михайла Булгакова з його першою дружиною Тетяною Лаппа). 

У трагічному 1937 році о. Олександр став жертвою репресій сталінського режиму.Цікаво відзначити, що у Всіхсвятській церкві тривалий час (з 1870-х років) містився переданий їй на зберігання мідний рельєф архангела Михаїла, що колись прикрашав ратушу на Подолі. Ми вже нагадували про цю реліквію у статті, присвяченій Київському магістрату; нині старовинне зображення архістратига експонується в Музеї історії Києва. 

Остання значна реконструкція храму Всіх Святих відбулася на початку минулого сторіччя. У 1904–1905 роках за проектом київського архітектора Миколи Гарденіна було прибудовано тамбур перед притвором, влаштовано нові хори, у північній стіні первісного об’єму влаштовано арку для сполучення з приділом. Після цього церкву наново освятили у жовтні 1905-го. Згодом, у 1914 році, коштом титаря – домовласника Лук’янівської вулиці Григорія Булави було оновлено церковний іконостас. Старий, дерев’яний,був пошкоджений грибком,тож улаштували новий, цегляний, пофарбований під мармур. Стіни храму були розписані місцевими живописцями. Серед ікон парафіяни особливо шанували давній образ Божої Матері Казанської. 

Після встановлення більшовицької влади, у вересні 1920 року, парафіяльну громаду Всіхсвятської церкви було зареєстровано радянськими органами. Громада дотримувалася традиційної «старослов’янської» орієнтації. На жаль, куполи та хрести над вулицями й площами були несумісні з виглядом «зразкового соціалістичного міста», у яке намагалися перетворити Київ – з 1934 року столицю радянської України. 

У жовтні 1935-го президія міськради ухвалила закрити церкву Всіх Святих, а у грудні того ж року будівельній конторі впорядкування міста запропонували протягом місяця розібрати храм. Щекавиця втратила свій яскравийта виразний акцент. 

Слідом за знесенням церкви було практично повністю знищено міське кладовище на Щекавиці – разом із цінними історичними похованнями. У 1950–1960-і роки його територію частково забудували житловими будинками та гаражами. Лише трохи осторонь залишилися могили на окремих старообрядницькому та магометанському кладовищах. 

А поблизу місця церкви було споруджено металеву вежу-ретранслятор заввишки 172 метри. Це був режимний об’єкт, який за радянської доби застосовували, зокрема, для глушіння так званих «ворожих радіоголосів» – передач західних станцій. Вежа та службові приміщення досі використовуються для потреб зв’язку, обслуговують FM-мовлення. На території цього закладу було знайдено декілька випадково вцілілих надгробків, які нині зібрано докупи неподалік від вежі. 

Вулички на схилі Щекавиці зі скромними, старезними будинками поступово руйнувалися; подекуди утворювалися притулки кримінальних елементів. Від 1970-х років тутешню забудову масово зносили. Якщо, приміром, на Олегівській вулиці усе ж збереглося декілька давніх споруд, то вулиця Мирна взагалі зникла з карти міста. Її колишня траса частково була підрита земляними роботами, частково перетворилася на майже непомітну стежку. Нині ж понад Нижнім Валом ведеться будівництво нових котеджів, подекуди у стилі «ретро». 

А про колишній храм на Щекавиці нагадує старий цегляний будинок №32-б по вулиці Олегівській. Його було споруджено у 1911–1913 роках церковним коштом за проектом уже згаданого Миколи Гарденіна. Ініціаторами будівництва стали тогочасний настоятель Всіхсвятського храму о. Петро Тарнавський та церковний староста Григорій Булава. Одноповерхова споруда на напівпідвалі обійшлася приблизно у 9 тисяч рублів; її використовували для потреб причту та парафіяльноїшколи. Згодом, у радянський час, тут розташувався відділок ДАІ. Не виключено, що в майбутньому з цього будинку почнеться відродження Щекавицької святині.

Михайлівський Золотоверхий монастир

Згадана обитель належить до числа найбільш давніх київських святинь. Ще у ХІ столітті великий князь київський Ізяслав Ярославич (християнське ім’я Дмитро) понад схилом у бік Дніпра заснував Димитрівську обитель. А його син і наступник Святополк Михаїл у липні 1108-го почав зводити в батьківському монастирі мурований соборний храм в ім’я Св. Михаїла. Будівництво тривало лічені роки. Самого засновника поховали тут 1113-го, звідки можна зрозуміти, що собор на той час уже був готовий. 

Спершу ця споруда мала один центральний купол та увінчану окремою банькою прибудову-хрестильню. Особливістю Михайлівського собору була позолочена покрівля його бані. Через це храм, а згодом і весь монастир, стали називати Михайлівським Золотоверхим. У інтер’єрі собору давні майстри виконали чудові мозаїки і фрески, що знаменували важливий етап розвитку давньоруського мистецтва. В огорожі хорів було використано шиферні плити з рельєфними зображеннями. 

Найбільш відомою святинею Золотоверхого собору стали мощі Великомучениці Варвари. На світанку християнства ця подвижниця не зреклася святої віри навіть під жорстокими тортурами, яким її піддавали римський намісник і власний батько. За давнім переказом, славетну реліквію нібито доставила до київського монастиря грецька царівна – дружина князя Святополка. Але більш імовірним є припущення, що русичі придбали святі мощі у візантійців після розграбування Константинополя хрестоносцями. 

У 1710-і роки собор значно розширили прибудовами. З північного боку було споруджено приділ в ім’я Св. Варвари, де в ошатній усипальниці помістили у дорогоцінній раці святі мощі. Симетрично до нього влаштували й південний приділ, названий на честь Св. Катерини. Розповідають, що у такий спосіб було вшановано царицю Катерину, дружину Петра І, котра допомогла чоловікові уникнути турецького полону під час невдалого Прутського походу. Після розширення храм став семибанним. 

Але через конструктивні прорахунки трапилася біда: на початку 1740-х років прибудови почали осідати й мало не розірвали собор навпіл. У вівтарній стіні утворилася величезна тріщина, стіни нахилилися; головний купол розколовся. Зрештою, заради зміцнення стін храму застосували потужні зовнішні контрфорси, що приймали навантаження від стін через нахилені конструкції – аркбутани (цей прийом запозичено з готичної архітектури). Так сформувався вельми своєрідний зовнішній вигляд храму, опорядженого у формах українського бароко. Його бані за стародавньою традицією було вкрито позолотою. 

На початку XVIII сторіччя зміну загального вигляду обителі зумовила не лише реконструкція собору. Протягом 1716–1719 років було зведено барокову дзвіницю заввишки 49 метрів. У подальшому чітка композиційна вісь між Михайлівською й Софійською дзвіницями стала головним стрижнем панорами старого Києва. У першому ярусі Михайлівської дзвіниці влаштували парадну браму, оздоблену живописом. Нагорі діяв годинник-куранти без стрілок (щоправда, вже у середині ХІХ століття його механізм безнадійно зіпсувався). 

Окрім того, 1713 року було споруджено нову монастирську трапезну з церквою Св. Іоанна Богослова, увінчаною грушоподібною банею. Неподалік від неї у кам’яній огорожі влаштували Економічну браму (з проходом до приміщення монастирського економа), прикрашену соковитим орнаментом. Але про цей куточок Золотоверхої обителі, так само, як і про пізніші цегляні келії та цілий комплекс готелю для прочан із південного боку монастиря. 

Якщо придивитися до зображення Михайлівського монастиря 1870-х років, то ліворуч від дзвіниці можна розгледіти увінчаний хрестом силует ще однієї церкви, нині вже призабутої. Це храм Св. Миколая (або так званий Хрестовий) при помешканні настоятеля монастиря. Його оселя до середини ХІХ століття являла собою одноповерхову дерев’яну будівлю, частину якої складала Хрестова церква. Згодом було вирішено звести для настоятеля кам’яний будинок, так само одноповерховий, до якого прилучався двоярусний об’єм церкви. У 1856 році настоятельський храм освятили в ім’я Св.Миколая. Надалі він не раз був реконструйований; у 1885–1886 роках над ним звели дерев’яну баню. 

Упродовж багатовікової історії Михайлівського монастиря з ним пов’язано чимало славетних імен. Так у 1620-х роках ігуменом обителі був Іов Борецький, видатний православний просвітитель, згодом київський митрополит, якого 1631-го поховали в Золотоверхому соборі. 

Пізніше, у 1865–1878 роках, посаду настоятеля Михайлівського монастиря обіймав єпископ Порфирій (Успенський), відомий дослідник церковних старожитностей. Вони, як і інші ієреї, всіляко сприяли процвітанню обителі. Щедрі пожертви на її користь вносили російські та українські можновладці. Обитель відвідували численні прочани, тут побувало багато відомих людей, зокрема, письменники Микола Лєсков, Лев Толстой, Тарас Шевченко та інші. Головні свята, шановані у монастирі, – дні Архістратига Михаїла та Великомучениці Варвари – урочисто відзначалися усім містом. 

Аж ось настали часи войовничої зневаги до святинь. Під час Громадянської війни артилерійський обстріл Києва у січні 1918 року завдав соборові пошкоджень (у нього влучило 7 снарядів). 1922-го більшовицька влада скасувала монастир. Більшість будівель віддали під студентські гуртожитки. 

Собор декілька років використовували як сховище архівних документів. При цьому стародавній храм перестав бути «золотоверхим»: позолоту з куполів обідрали. 

Зрештою, у зв’язку з рішенням перетворити Михайлівську площу на частину урядового центру собор був приречений владою на знищення. Спроби окремих представників української та російської інтелігенції запобігти цьому вандалізму були марні. У 1934 році розпочалися роботи з демонтажу частин мозаїк та давнього фрескового живопису. Їхні фрагменти перенесли до музеїв Москви, Ленінграда, Києва. 

А у серпні 1937-го бригада підривників з Одеси перетворила стародавній Михайлівський собор на купу руїн. Було знищено також дзвіницю, покої настоятеля з Микільською церквою, частину муру з Економічною брамою. Втім, передбачуваний корпус Раднаркому на місці монастиря так і не побудували. 

Руйнування Михайлівської обителі стало болісною втратою для історичного середовища Києва. Тому наприкінці ХХ століття було здійснено відтворення найважливіших споруд монастирського комплексу (архітектор Юрій Лосицький та інші). Упродовж 1997–2000 років собор і дзвіниця знову постали на традиційних місцях. Аби не відходити від історичного вигляду, відбудували навіть аркбутани та контрфорси, хоча конструктивної необхідності в цьому вже не було. 

Відроджено також внутрішнє оздоблення собору, до якого включено копії давньоруських мозаїк і фресок, що збереглися у музейних зібраннях України і Росії. На жаль, досі не повернулися до Варваринського приділу мощі Великомучениці: вони вже тривалий час зберігаються у Володимирському соборі. 

Відтворенню передувало обстеження грунтів під керівництвом археолога Гліба Івакіна, яке принесло чимало цікавих знахідок (підмурки однієї зі стародавніх споруд на терені обителі, виявлені розкопками, нині вкрито спеціальним навісом). На відбудову надійшли численні благодійні пожертви, вагому роль у цій достойній справі відіграла київська міська влада. 

На фронтоні собору було встановлено копію давнього скульптурного зображення Архістратига Михаїла (цьому матеріально допомогли відомі боксери брати Клички). Оригінал скульптури після знесення храму було щасливо врятовано мистецтвознавцем Павлом Жолтовським,він потрапив до Музею етнографії та художнього промислу у Львові, а нещодавно повернувся до Києва. 

Що ж до дзвіниці, то тут замість колишніх курантів встановлено електронний годинник з карільйоном, дзвони якого виконують щогодини мелодії найвідоміших українських музичних творів. У дзвіниці влаштовано оглядовий майданчик з чудовим краєвидом, розгорнуто музейну експозицію, що відображає різні етапи діяльності обителі та історію її відродження. 

У пострадянський період було повернуто історичні найменування Михайлівської площі та Михайлівської вулиці. Тепер і споруди, і назви знову засвідчують шанобу киян до святого покровителя міста – Архістратига Михаїла.

Праобраз Берлиоза Булгаков нашел на Рейтарской

В 1891 году в доме N19 по Рейтарской произошла встреча Чайковского с композитором Лысенко. “Чайковский обнял Николая Витальевича и поздравил с талантливым произведением”, — вспоминал впоследствии Михаил Старицкий (речь об авторском исполнении оперы “Тарас Бульба”). Кстати, основоположник украинской классической музыки, прожив в этом доме с 1888 по 1894 годы, создал такие оперные произведения, как “Наталка-Полтавка”, “Тарас Бульба”, “Коза Дереза”, “Зима и весна” и др., написал ряд теоретических трудов по истории украинской народной музыки. Любопытно, что на этой же улице, в доме N13, жил и племянник Чайковского, внук известного декабриста — Юрий Давыдов. Именно он способствовал открытию Киевской консерватории, а в 20-х годах прошлого века организовал в собственной квартире оперную студию.

Звуки кларнетов, скрипок, бандуры, виолончелей раздавались здесь повсюду. В самом центре Ярославова Вала (в доме N15) размещалось элитное Музыкально-драматическое училище имени Н. В. Лысенко, которым с 1904 года руководил сам автор “Наталки-Полтавки”. Преподавательскому составу школы мог бы позавидовать самый престижный колледж в Европе. Класс фортепиано возглавлял Лысенко, скрипки — Е. Вонсовская, сценического искусства — М. Старицкая, пения — А. Мишуга.

Если с Ярославова Вала по улице Олеся Гончара мы снова возвратимся на Рейтарскую, то попадем в царство архитектурных сюрпризов. Прелюдией является угловое здание (N31/16), эркер которого поддерживают два свирепых дракона. Чуть дальше вас поразит трехэтажный дом (N22), похожий на венецианское палаццо. Лепные украшения сталактитами свисают с фигурных карнизов, а широкий балкон по центру сохранил очертания некогда бывшей здесь надписи: “Общество скорой медицинской помощи”. И хотя Общество было создано в 1901 году и имело уже несколько адресов, новое здание (арх. И. Зекцер), возведенное в 1914 году, было универсальным.

Здесь — как лечебные палаты и кабинеты врачей, так и управление Общества, помещение клуба, казармы, конюшни (затем — гаражи для карет скорой помощи) и даже две квартиры. Говорят, что зодчий, строивший здание, попал под трамвай и скончался в этой же больнице. Учитывая, что напротив, в доме N25, жил Михаил Булгаков, напрашивается мысль: не послужил ли этот случай “прообразом” к эпизоду с Берлиозом в романе “Мастер и Маргарита”?

Еще интересный факт. В 30-е годы прошлого столетия, в период “трений” с советской властью, управдомом упомянутого квартала на Рейтарской был архитектор Александр Вербицкий, автор железнодорожного вокзала (1932), городских ж/д касс (1912) и нескольких домов, в том числе N20 по ул. Рейтарской (1912). Здесь зодчий чувствовал себя, как дома. И сегодня фасад в стиле рационального модерна привлекает к себе внимание прохожих: лепные гирлянды цветов, вазы, розетки и маскароны в виде женских голов вкраплены в массив здания, словно “лирические отступления”. А угловая башня с остроконечным шпилем хорошо перекликается с “рыцарской” башней на Ярославовом Валу, 1.