Уже в 1869–1870 роках тут спорудили Київський цукрово-рафінадний завод, котрий швидко став одним з найбільших підприємств усього регіону. Його річне виробництво на початку існування становило близько 200 тисяч пудів рафінаду (нагадаємо, що 1 пуд дорівнює 16,5 кг), а сто років тому вже перевищувало 2 мільйони пудів. Частина робітників жила в гуртожитках-«казармах» безпосередньо на території заводу.

На початку ХХ століття чоловічі «казарми» було розраховано на 950 мешканців, жіночі – на 500. При цукровому заводі діяли власна лікарня, початкові училища для дітей працівників. Невдовзі в цій місцевості з’явилися й інші підприємства: броварня, миловарня, склозавод, цегельні. На початку 1890- х років купець Валентин Єфімов започаткував тут цукеркове виробництво. Спершу його фабрика була кустарним закладом. У 1897-му Єфімов вирішив розширити його, перетворивши на акціонерне підприємство. Щоправда, його «менеджмент» виявився невдалим, і реорганізована фабрика зазнавала значних збитків. Тоді 1901 року акціонери змінили керівництво. Підприємство очолили вихідці зі Швейцарії брати Вюрглери. Вони зуміли оновити фабричне обладнання, спорудили нові корпуси, поліпшили якість сировини. Усе це сприяло покращенню справ, і «парова фабрика шоколаду та цукерок» у Деміївці почала давати солідні прибутки (при цьому фірма зберегла назву «Валентин Єфімов», хоча невдаха-купець практично не брав участі в її роботі).

Зрештою, за висловом краєзнавця Лаврентія Похилевича, Деміївка стала «дитиною двох матерів: села та міста». І справді, тутешнє населення за змістом своєї діяльності вже мало чимвідрізнялося від міського. Утім, слід визнати, що освіченість переважної частини мешканців довгий час перебувала на невисокому рівні – більшість із них були неписьменними.

Ось характерний опис відпочинку деміївських трударів, залишений французьким письменником Віктором Тіссо, котрий побував тут у 1881 році: «Просто перед рафінадним заводом пролягає ціла вулиця шинків і винних крамниць. У недільні та святкові дні її пожвавлюють мальовничі групи робітників та робітниць. Дівчата, які весь тиждень працюють босоніж, приходять сюди свіжі й ошатні, взуті в начищені до дзеркального блиску чобітки, сідають на лави перед шинком і лущать горішки або гризуть диняче насіння. Робітники в неділю прогулюються, перехопивши ремінцем довге волосся й насвистуючи крізь зуби… Деякі грають у корок або в орлянку; інших можна побачити також сидячими навпочіпки, оповідаючи одне одному бувальщини. Зустрічаються й такі, хто танцює під гармонь. Увечері шинки заповнюються, і всі йдуть туди. За столиками починаються картярські партії. Молоді робітники пропонують горілку молодим робітницям, а сивобороді старі, розчулені повторними узливаннями, цілуються, присягаючись у вічній дружбі… Перед тим як зачиниться заводська брама, можна спостерігати процесії чоловіків і жінок, котрі, хитаючись, перетинають вулицю; дехто підтримує одне одного, інші валяться на землю, але з Божою поміччю швидко підводяться».

У міру ускладнення виробництва роботодавці потребували дедалі більш кваліфікованих і відповідальних трудівників. Алкоголічне дозвілля аж ніяк не сприяло цьому. Розв’язуючи проблему народної тверезості, влада утримувала мережу «народних чайних», а при них – безкоштовні бібліотеки-читальні. Зрештою, такий заклад з’явився й у Деміївці. Свою бібліотеку отримали також робітники цукрово-рафінадного заводу. Водночас у передмісті поширювалася освітня мережа, відчинялися нові початкові училища. Запровадження самоврядних земських установ у західних губерніях імперії, зокрема й у Київській, дало змогу деміївцям ще активніше дбати про своє село, загальне населення якого сто років тому налічувало майже 3000 мешканців.

У 1882–1883 роках для жителів Деміївки було споруджено дерев’яну Вознесенську церкву. На початку 1900-х років парафіяльний храм розширили та обклали цеглою за проектом архітектора Євгена Єрмакова. Саме тут 1907 року відбулося вінчання славетної поетеси Лариси Косач – Лесі Українки та знавця музичного фольклору Климента Квітки.

Відомий київський підприємець Давид Марголін допоміг мешканцям Деміївки владнати транспортну проблему. Він організував у передмісті трамвайний рух. 1910 року деміївські трамваї рушили Васильківською вулицею, у 1912–1915 роках було прокладено додаткові гілки Китаївською та Саперною вулицями. 1911-го в Деміївці звели перший монумент. То було погруддя царя Олександра ІІ, розміщене приблизно навпроти церкви (не збереглося).

Коли розпочалася Перша світова війна, Деміївка одержала ще одне значне промислове підприємство. Наприкінці позаминуло горілчаний склад (його корпуси та красиву браму проектував видатний київський архітектор Володимир Ніколаєв), але запроваджений на час війни в Російській імперії «сухий закон» зробив його непотрібним. Тож приміщення складу швидко пристосували під завод для виробництва снарядів. На ньому працювали понад 1800 робітників.

Передмістя дедалі більше зміцнювало зв’язок із містом. Фактично досить було перетнути залізничну колію та місток через Либідь, аби із села потрапити до Либідської поліцейської дільниці Києва. Включення Деміївки до міста нібито напрошувалось, і це питання не раз стояло на порядку денному Київської міської думи. Проте позитивного вирішення довго не було. Можна назвати дві головні причини цього дивного факту. З одного боку, «батьки міста» не надто прагнули обтяжувати себе додатковими клопотами з благоустрою передмістя. З іншого боку, це булоневигідно для єврейської людності, що становила значну частину населення Деміївки. Право на вільне проживання в Києві тоді мали лише окремі категорії осіб юдейського віросповідання, і приєднання Деміївки до міста автоматично призводило до виселення сотень родин.

Проте 1917 року обмеження для євреїв були скасовані. Незабаром, за першої спроби створення незалежної України, статус передмістя змінився. У січні 1918-го було оприлюднено постанову оновленої Київської думи стосовно зарахування села Деміївка до складу Києва. 17 вересня того самого року, вже за гетьманської Української Держави, цей акт було затверджено урядом у вигляді Закону про приєднання до Києва Деміївки та Саперної слобідки.

Коли ж громадянська війна закінчилась і навкруги усталилась більшовицька влада, у 1920 році було утворено Деміївський район міста Києва. Тут виникали нові громадські установи, серед них – робітничий клуб у приміщенні колишньої синагоги на вулиці Васильківській, 22 (нині проспект 40-річчя Жовтня). Однак невдовзі топонім «Деміївка» було на кілька десятиріч «вилучено з обігу». Натомість з’явилась назва «Сталінка» на честь генсека Йосипа Сталіна.

З 1937 року було запроваджено нову схему міського районування. Після цього Деміївка Сталінка опинилась на території Кагановичського району, перейменованого 1957-го на Московський. Тоді ж, іще перед війною, корпуси потужного цукрово-рафінадного заводу було передано кондитерській фабриці, яка вже не мала ім’я Валентина Єфімова, а називалася на честь засновника революційного вчення Карла Маркса. Колишній снарядний завод на межі 1920-х – 1930-х років перетворили на підприємство «Червоний гумовик» (згодом «Київгума»).

Війна завдала Деміївці, біля якої тривали запеклі оборонні бої, чимало ран. Але місцевість успішно відбудували. Відтоді й до нинішніх часів тут з’являються щодалі нові великі житлові та громадські споруди. 1960 року на Московській площі відкрився автовокзал. У 1980-х роках було зведено хмарочос найбільшої вітчизняної книгозбірні – Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. Нещодавно сучасне приміщення отримала державна адміністрація Голосіївського району, сформованного у 2001 році. Помалу зникають будівлі, котрі пам’ятали давнє минуле Деміївки. Одна з них, на проспекті 40-річчя Жовтня, 11, була споруджена 1905 року коштом цегельних фабрикантів Доломакіних. Її довелося знести у 2008-му через будівництво великої транспортної розв’язки на Московській площі.

Сьогочасні квартали Деміївки вже давно сприймаються як справжня міська територія. І хіба що старовинна Вознесенська церква досі трохи нагадує про сільське минуле колишнього передмістя.