Дом Народной аудитории: письменность в массы

Построили его в 1895 году с благородной целью – обучать грамоте малоимущее население. Дом, получивший название Народная аудитория, Киевское общество содействия начальному образованию, заказало у инженера А. Белюбського.

Однако уже через 15 лет особняк перестроил архитектор Валериан Рыков, превратив его в одну из лучших сооружений того времени в Киеве. Фасад покрасили в бело-голубые цвета, украсили лепниной, картушами и маской льва с разинутой пастью.

Кстати, архитектор сам сочувствовал благородным целям общества и отказался от гонорара за проект.

В будние дни в доме Народной аудитории организовывались лекции для взрослых, а в воскресенье проходили концерты. При доме также действовали мастерские, в которых изготовлялись световые картины для проекционных фонарей.

Бесплатные концерты для всех желающих в Народной аудитории устраивал Николай Лысенко и его ученики. А с 1918 года здесь действовал молодежный драматический театр, руководителем которого был будущий режиссер Московского камерного театра Л. Лукьянова.

Под руководством Лукьяновой в Народной аудитории ставили спектакли “Мария Тодор” Шиллера, “Врач Штокман” Ибсена, “Василиса Мелентьева” Островского, “Двенадцатая ночь” Шекспира.

В 1921 году Народную аудиторию превратили в передвижной районный театр имени Леси Украинский. Позднее особняк использовали как клубное помещение железнодорожников.

В советское время планировку внутри дома полностью изменили. Появились многочисленные стены и перегородки. Была застроен большой актовый зал, где ранее проводились лекции. К сожалению, не сохранились до нашего времени ни один из элементов интерьера дома.

С конца 70-х годов и до сегодняшних дней в особняке располагается один из корпусов института Гипроцивильпромбуд.

Политические узники Лукьяновского замка

Семья Ульяновых

Сам Владимир Ильич никогда не бывал в Киеве. Зато его мать Мария Александровна, брат Дмитрий и две сестры – Анна и Мария – в 1903-1904 годах вели в городе революционную деятельность. В январе 1904-го Дмитрия и сестер арестовали, и поместили в Лукьяновскую тюрьму. Впрочем, пробыли они там относительно недолго. Не найдя в их действиях криминала, царская охранка была вынуждена освободить Марию в июне, Анну – в июле, а Дмитрия – в ноябре. В советское время все адреса, связанные с пребыванием в городе Ульяновых, были отмечены мемориальными табличками.

Женщина, стрелявшая в Ленина

С Владимиром Лениным непосредственно связана и еще одна узница Лукьяновки – эсерка Фанни Каплан. Именно она в 1918 году совершила неудавшееся покушение на Владимира Ильича. Кстати, Фанни еще в 1906 году готовила убийство киевского генерал-губернатора Владимира Сухомлинова. Однако самодельная бомба, предназначавшаяся для генерал-губернатора, сработала в результате неосторожного обращения еще в гостинице, после чего полиция задержала террористку.

Дворянка-революционерка, родившая за решеткой сына-академика

В 1881 году в Лукьяновский тюремный замок была помещена Софья Богомолец – потомственная дворянка, связавшая свою судьбу с врачом-народником. Арестована она была за участие в народническом «Южнорусском рабочем союзе». На пятый месяц тюремного заключения Софья в стенах Лукьяновки родила сына – Александра. Ему было суждено стать знаменитым ученым-физиологом, академиком, вице-президентом Академии наук СССР и президентом Академии наук УССР.

Первый руководитель правительства советской Украины

Евгения Бош попала за стены Лукьяновки в 1912 году. Киевская судебная палата приговорила ее к пожизненной ссылке в Сибирь за революционную деятельность. Однако через 5 лет после этого Бош стала фактически главой правительства советской Украины –народным секретарем внутренних дел УССР, которому в то время был подчинен весь Народный секретариат. И пробыла она на этой должности с декабря 1917-го вплоть до подписания Брестского мира и занятия Киева немецкими войсками в марте 1918 года.

Премьер-министр на три дня

Еще один руководитель украинского правительства в бурные революционные годы, правда, украинский националист по взглядам, – Владимир Винниченко, – побывал в тюремном замке на Лукьяновке трижды. Первый раз – в 1902 году за участие в студенческих волнениях в киевском университете. Тогда он уже был активным членом Революционной украинской партии. Второй раз – в 1903 году за переправку из-за границы нелегальной литературы. И третий раз – в 1906 году за организацию нескольких крестьянских выступлений. После того, как Винниченко выпустили под залог, он бежал заграницу и вернулся в Киев уже в 1917-м. Возглавив Генеральный секретариат Центральной Рады, он вел переговоры с временным правительством о признании независимости Украины. В 1918 году вышел из Рады вместе со своей партией, всего три дня пробыв премьер-министром Украины, а через считанные месяцы возглавил Директорию.

Откуда произошли названия местностей в столице

Оболонь — родственница итальянской Болоньи

— Вначале названия получали природные объекты: реки, горы, долины, — говорит специалист. — Например, речки Клов, Почайна, Котурка — это все разные варианты слова «вода». Дальше от имен рек и гор свое название получала местность вокруг, а потом — и поселение.

Самые древние киевские районы — Оболонь и Подол. Подолом древние славяне называли местность под горой. А вот слово «оболонь», очевидно, тянется корнями в те далекие времена, когда все люди континента говорили на одном праязыке. Так и получилось, что наша Оболонь и итальянская Болонья произошли от одного слова, которое обозначает разливающиеся на лето луга с множеством озер.

Печерск явно имеет отношение к пещерам, однако к каким именно, единого мнения пока нет. Легче всего предположить, что речь идет о лаврских пещерах, в которых монахи живут уже добрую тысячу лет. С другой стороны, не случайно ведь монахи начали селиться под землей именно в этом месте. Скорее всего, холмы Печерска сама природа наградила пещерами изначально.

На Выдубичах жил Перун, а на Жулянах — Гелиос

Район Желяны стал привычными нам Жулянами только в начале XX века по вине неизвестного служащего имперской канцелярии, перепутавшего буковку. О происхождении названия есть несколько версий. По одной из них, на месте современных Жулян находилось святилище славянской богини смерти — Жели. Другая версия — еще более экзотическая: будто до славян на этой территории жили люди, поклонявшиеся греческому богу Солнца — Гелиосу, а в славянской транскрипции «Г» очень легко превращается в «Ж».

И о Выдубичах есть две версии. По легенде, именно в этом месте выплыл на берег («выдыбав») деревянный идол Перуна, который сбросил в Днепр в 988 году князь Владимир Великий. Другая версия гласит, что в этом месте существовала древняя переправа через Днепр, по которой киевляне переправлялись по реке на дубах. Отсюда и название.

А вот в районе Кирилловской горы обитал не бог и не идол, а самый настоящий дракон. По преданию, легендарного Горыныча убил киевский богатырь Кирилл Кожемяка, а на месте, где состоялся бой, построили Кирилловскую церковь. Так ли это — неизвестно, потому что по другой версии дракон жил в районе Оболони и убил его Добрыня Никитич как раз там, где нынче пересекаются улицы Богатырская и Добрынинская.

Кто такой Демей и кому что подарили на Дарнице?

Карта Киева по-прежнему до конца не разгадана. Вопросы вызывают как древние названия, так и новые. Самая непонятная ситуация с Дорогожичами, Демиевкой и Дарницей — просто-таки ни одной приемлемой версии! Например, по поводу Дорогожичей есть вариант: название состоит из слов «дорого» и «жить», но почему сложились именно эти слова, неясно. А версия о месте, где якобы сходятся дороги, подходит еще меньше. Демиевка появилась в XIX веке и явно связана с неким Демеем, однако был ли такой — история не оставила для нас ни одной подсказки. Примерно то же и с Дарницей. Напрашивается вывод, что кто-то что-то кому-то подарил, но конкретного объяснения нет.

Чуть получше обстоят дела с Борщаговкой и Сырцом. Борщаговка, скорее всего, названа от речки Борщовки, на берегах которой рос борщец, или щавель, а Сырец — то ли от сырости в том районе, то ли от производившегося там необожженного кирпича — сырца.

Одно из самых загадочных киевских названий — Шулявка — уходит корнями в Киевскую Русь. Только тогда эта местность именовалась немного по-другому — Шелвов борок (так называли невысокий лес). Позже сложное для произношения слово превратилось в Шулявку.

Поляки кричали «Кончай засыпать!»

Бытует интересная легенда о названии поселка Конча-Заспа, в котором сейчас расположилась шикарная база киевского «Динамо». В этом месте казаки напали на сонное польское войско, и часовые, чтобы разбудить спящих шляхтичей, громко кричали «Кончай засыпать!». Смешно, но вряд ли правда — в польском языке нет таких слов. Название, скорее всего, произошло от двух озер с такими именами. Давным-давно там протекал один из притоков Днепра, но потом его засыпали: там, где он заканчивался, образовалось озеро Конча, а там, где засыпали, — Заспа.

А знаете, откуда пошло название парка «Кинь-Грусть» возле площади Шевченко? По легенде, как-то императрица Екатерина выехала на пикник за город со своим фаворитом, графом Потемкиным. Граф был хмур и невесел, и Екатерина решила его подбодрить: «Кинь грусть, смотри, какая красота кругом!». С тех пор это место так и называют — Кинь-Грусть.

— На самом деле Екатерина ничего подобного, скорее всего, не говорила, — улыбается Лидия Антоновна. — Ведь документальных подтверждений ее вояжа по этим местам нет, а историю придумал один из журналистов в позапрошлом веке.

КСТАТИ

Говорящие названия

Куреневка — в казацкие времена стояли курени.

Теремки — во времена Киевской Руси находился некий терем, точно никто не знает.

Ветряные Горы — холмы неподалеку от виноградников, где много ветра.

Растительные названия

Осокорки — от дерева осокор, которое и сейчас часто встречается в этом районе.

Виноградарь — место, где выращивали виноград.

Липки — от липовой аллеи на Печерске, принадлежащей Лавре.

Фамильные названия

• Галаганы — по фамилии хозяев, помещиков Галаганов.
• Позняки — по фамилии Позняка, местного помещика.
• Чоколовка — по фамилии владельца типографии Чоколова, который дал 9 тысяч рублей на приобретение земли.
• Кучмин Яр — по фамилии первопоселенца Григория Кучмы.

БЫЛ ЕЩЕ СЛУЧАЙ

Как Выгуровщина стала Троещиной, а Мешаловка — Мышеловкой

Топографический казус произошел с Троещиной. Изначально на левом берегу Днепра соседствовали две деревни — Выгуровщина и Троещина. Одна называлась по имени бывшего владельца — дворянина Станислава Выгуры (земли под Киевом ему подарил польский монарх Сигизмунд). А рядом находились владения Троицкого монастыря, на которых несколько сот лет назад поселились жители Черниговской губернии. В 70-х годах левый берег начал активно застраиваться, в результате чего Выгуровщину постигла судьба московских Черемушек.

— Но какие-то необразованные люди весь район назвали Троещиной, — объясняет Лидия Антоновна, — хотя на самом деле ни одного дома настоящей Троещины не тронули. Жители Выгуровщины, естественно, стали возмущаться. Я помню, какие препирательства шли в комиссии по наименованиям. Тогда-то и родился совершенно неприемлемый гибрид Выгуровщина-Троещина, который теперь красуется на всех киевских картах.

В районе современной Мышеловки два века назад были монастырские земли, где в обилии стояли мельницы. На обычной мельнице можно молоть только один сорт зерна, а вот на тамошних — сразу несколько, за что назвали этот район Мешаловкой. В XIX веке некий безымянный переписчик неправильно заполнил документы, и с его легкой руки появился смешной район города — Мышеловка, хотя с мышами там все в порядке.

С Новогодними праздниками!

Дорогие друзья! Творческий коллектив нашего блога, от всей души поздравляет вас с новогодними праздниками. Желаем вам крепкого здоровья и творческих успехов в новом, 2021-м году. Новые статьи в нашем блоге ожидайте с 15-го января!

Киевский замок

По всей вероятности, киевский замок с самого начала его существования был прочной твердыней. В 1416 году большое золотоордынское войско во главе с ханом Эдыгеем сожгло Печерский монастырь и разграбило город «яко оттоле Киев погуби красоту свою и даже доселе уже не может быть таков; но единого замку не может взяти в Киеве». Это сообщение Густынской летописи свидетельствует также о том что Киев к началу 15 века в значительной степени залечил раны нанесенные Батыем и был большим и красивым городом.

Киевский замок впервые упомянут венецианским послом Контарини в записках, содержащих интересное описание и самого Киева.1 мая 1474 года, отмечает Контарини, «приехали в город, именуемый Киевом». Правитель города предоставил венецианскому послу «жилище которое находилось в городе; он же остался в замке, где была его резиденция. Замок построен целиком из дерева». Следует отметить что сооружение долго оставалось деревянным. Написавший в 16 веке «Трактат о двух Сарматиях» профессор Краковского университета Матвей Меховский упоминал о замке: » в наше время на горе у литовцев, владеющих той местностью, имеется большое укрепление, выстроенное из дубовых бревен». Таким оставался замок и в последующие годы. Уже поэтому он время от времени нуждался в ремонте.

Около 1480 года по велению великого литовского князя Казимира были посланы люди из Поднепровских волостей «оправлять» киевский замок. Укрепленная ими крепость была в 1482 году разрушена ордой крымских татар во главе с ханом Менгли-Гиреем. Между тем замок имел большое значение в деле обороны не только Киевской земли, но и всей юго-восточной окраины Великого княжества Литовского, о чем неоднократно свидетельствуют источники. Обращаясь в начале 16 векак к великому князю Сигизмунду, рада княжества назвала замок Киева «воротами всего панства (государства)». Поэтому вскоре после нашествия орды Менгли-Гирея были предприняты активные меры к восстановлению замка. В город был послан воевода с целой армией работных людей, собранных со всего княжества. Тогда в Киеве, как отмечается в документах тех лет «скопилось 20 тыс. топоров» из Поднепровских и Задвинских волостей и около 40 тыс. войска для охраны работающих. Замок быстро восстановили.

Необходимость ремонта городского замка в среднем раз в 10 лет проистекала прежде всего из недолговечности материала: сосновых бревен, брусьев и досок. К тому же строители часто работали в спешке и небрежно, отчего замок редко был «дбале роблен». Проводимые время от времени правительственные ревизии обнаруживали явные следы недосмотров и злоупотреблений лиц руководивших возведением крепости: в одном месте «ямы покопаны», в другом — «каплет», потому что нет покрытия и тд.

Общее представление о внешнем виде замка дает иллюстрация 1552 года. Киевский замок занимал тогда плато на вершине замковой горы. Его стены были срублены из толстых бревен. Они делились на 133 «городни» — срубы забитые землей. Крепость имела 16 шестиугольных трехэтажных башен, две из них были «воротными». Внитри замка находились многочисленные постройки: дом воеводы, казармы для солдать, 3 православные церкви и одна католическая. Многие члены городского магистрата также имели дома в крепости. На крепостной площади располагались колодец в 30 сажен, арсенал, склады, кухня, баня и другие хозяйственные постройки. Крепостная артиллерия состояла из 17 пушек и около 100 гаковниц. На одной из башен находились городские часы — предмет гордости киевлян.

Киевские князья конца 14 начала 15 века не жили в городском замке.Они имели свой замок на левом берегу Днепра напротив Подола, там, в частности, обитал княживший в Киеве в 1455-1470 году Семен Олелькович. А Киевский замок был местом пребывания воеводы.с 17 века Замковую гору все чаще называют Киселевкой, (производное от фамилии последнего польского воеводы Киева — Адама Киселя).

Замок просуществовал до начала XVII в., хотя его значение как военного фортификационного сооружения уже не представляло никакой ценности. К тому же изменилась политическая ситуация вокруг Киева. В это время начинает формироваться Днепровское Запорожское козачество, нарастающая сила которого прекратила набеги крымских татар на территории Поднепровья.

В 1646 г киевским воеводой становится Адам Кисель. В отличие от своих предшественников, он, не взирая на тяжелые обстоятельства Освободительной войны, построил в замке огромный двухэтажный дом (одно из первых полукаменных — полу деревянных киевских строений этого времени), известный нам по рисунку Ван Вестерфельда и к всеобщему удивлению киевлян, продолжал жить в Киеве, что вероятно и послужило основанием для нового названия горы — Киселевка. В 1649 году, именно здесь, состоялись переговоры между козацким гетманом Богданом Хмельницким и Адамом Киселем по поводу разделения в Киеве, согласно Зборовскому договору, полномочий между гетманом и воеводской администрацией. После поражения Польской армии под Батогом, Адам Кисель навсегда покинул замок.

Прибывшее в Киев, в январе 1654 г., после Переяславской рады и присоединения Украины к Московии, боярское посольство из Москвы, осмотрев замок, пришло к выводу, что его местоположение и состояние укреплений уже не соответствуют требованиям фортификационных сооружений и отказалось от дальнейшего поддержания замка в надлежащем виде. Новая большая крепость была построена на Старокиевской горе. В последний раз укрепления замка пытался использовать в 1658 г. козацкий полковник Данило Выговский, при попытке выбить из Киева московский гарнизон. После этого замок просуществовал еще некоторое время и постепенно был разобран киевлянами на хозяйственные нужды.

Саму гору передали Фроловскому монастырю который до 1921 года использовал ее под кладбище для горожан.

Домівка для кадетів

Можна уявити собі, наскільки помітною вона була півтора століття тому, коли навколо неї не існувало ані багатоповерхової житлової забудови, ані крупних залізничних споруд. Це будівля колишнього Кадетського корпусу, центру середньої військової освіти у царські часи. У середині ХІХ століття тут був своєрідний «плацдарм» Києва на правому березі річки Либідь, куди міська забудова певний час не поширювалася. Ще 1847 року на святкування народження чергового онука імператора Миколи І – великого князя Володимира Олександровича – дворянство київського регіону виступило з «патріотичним почином»: зібрати гроші на будівництво в Києві Кадетського корпусу, який називався би Володимирським, і сплачувати на його утримання щороку по 5 копійок з кожної кріпосної душі. Ідея сподобалася цареві. Відвідавши Київ у 1847-му, Микола І особисто обрав місце під будівництво приміщення для нового закладу біля села Шулявки.

Проект склав петербурзький архітектор Іван Штром. Поки тривали будівельні роботи, кадети користувалися тимчасовим приміщенням – так званим Жовтим корпусом Університету Св. Володимира на сучасному бульварі Тараса Шевченка, 14, де у січні 1852 року відбулося офіційне відкриття закладу. У 1857-му кадети-володимирці нарешті отримали змогу вселитися до власної будівлі. Триповерхова з напівпідвалом, Н-подібна в плані, зі 170-метровою довжиною головного та бічних фасадів, вона стала чи не головним орієнтиром західної околиці Києва.

У ході реформ Олександра II Кадетський корпус перетворили на військову гімназію – загальноосвітню школу з початковою військовою підготовкою. Але відданість традиціям перемогла: наступний монарх Олександр III відновив звичний корпус зі стройовим навчанням і наставниками-військовими. Утім, тут викладали не лише математику, тактику чи поводження зі зброєю, але й виховували юнаків, прищеплювали їм світські манери. Серед педагогів Володимирського Київського кадетського корпусу був видатний український мовознавець і літературознавець Павло Житецький, який навчав кадетів грамотно висловлювати свої думки. Художник Олександр Агін, автор відомих ілюстрацій до «Мертвих душ» Гоголя, викладав малювання. Хореограф Станіслав Ленчевський, балетмейстер Київської опери, учив майбутніх офіцерів танцювати. Чимало предметів читали тут професори Університету. Київським кадетом декілька років був син місцевого генерал-губернатора граф Олексій Ігнатьєв – пізніше знаний військовий дипломат, автор спогадів «П’ятдесят років у строю».

У цих мемуарах можна знайти колоритні подробиці кадетського побуту. Зазначено, зокрема, що на харчування кадета відпускалося лише двадцять сім з половиною копійок на добу.

Але, згідно зі свідченням Ігнатьєва, цього було не так уже й мало: «За ці гроші вранці давали горнятко чаю із цукром або молоко… О дванадцятій – сніданок, о п’ятій – обід, що складався з м’ясного, доволі рідкого супу, другої страви у вигляді шматка так званого форшмаку або українських лазанок із сиром, або сосисок з капустою, або домашнього мікроскопічного тістечка, позбавлення якого було звичайним покаранням у молодших ротах… О восьмій вечора, після закінчення всіх занять, знову чай або молоко зі шматком булки». Серед вихованців корпусу можна згадати талановитого художника-пейзажиста Миколу Дубовського.

Тут навчався майбутній знаменитий філософ Микола Бердяєв, онук генерала, щоправда він не любив «воєнщини», почувався у корпусі чужинцем і не закінчив його.

По закінченні свого навчального закладу київським кадетам доводилося воювати у різних умовах і на різних фронтах. Серед них були льотчик-ас часів Першої світової війни Євграф Крутень, сумнозвісний головнокомандувач російської армії у 1917 році Микола Духонін, командир білогвардійців добровольців Михайло Дроздовський, головнокомандувач збройними силами Радянської республіки Сергій Каменєв, військові міністри УНР Всеволод Петрів і Олексій Галкін…

При корпусі діяв домовий храм Св. Володимира. Його часто відвідували мешканці сусідніх поселень. Серед них був і юний Олександр Вертинський, колишній житель Залізничної колонії.

Біля корпусної будівлі був величезний гай зі ставком. У цьому ставку кадетів улітку вчили плавати. Кадетський гай, що складався переважно з беріз та дубів, був улюбленим місцем киян. Тут щороку на початку травня відбувалися масові гуляння. Городяни середніх статків охоче проводили в гаю пікніки із самоварами та домашнім харчем.

Із 1853 року, коли ще тільки споруджували будівлю Кадетського корпусу, було розпочато прокладання Кадетського шосе. Нова магістраль мала поєднати нову площу перед корпусним будинком із Глибочицьким яром, уздовж якого тоді ж вели шлях на Поділ. Значну частину «першого варіанту» Кадетсько го шосе складала сучасна вулиця В’ячеслава Чорновола. У 1892 році, коли у Києві ще тільки народжувався електричний трамвай, одна з перших його ліній пішла до Кадетського корпусу. Згодом шосе було значно продовжено по напрямку нинішнього Повітрофлотського проспекту.

Під час громадянської війни Київський Володимирський кадетський корпус перестав існувати. Його будинок відвели під курси червоних командирів (до речі, одним із слухачів цих курсів був 15-річний Аркадій Голіков – майбутній знаменитий письменник Аркадій Гайдар). Згодом тут діяла Київська піхотна школа. За нацистської окупації будівля постраждала, але її відновили, реконструювали з прибудовою гарного корінфського портика (архітектор Матвій Набойченко, 1952) і віддали під командування й штаб Київського військового округу. Його тоді вважали «кузнею маршалів», адже п’ятеро поспіль повоєнних командувачів КВО (Андрій Гречко, Василь Чуйков, Петро Кошовий, Іван Якубовський, Віктор Куликов) потім стали Маршалами Радянського Союзу.

Монументальна будівля донині зберігає військове призначення. За доби Незалежності тут було розміщено Міністерство оборони та Генштаб Збройних Сил України. На бічному фасаді будівлі можна побачити меморіальні дошки на честь колишніх керівників КВО – командувачів округу Георгія Жукова, Андрія Гречка, Івана Якубовського, Івана Герасимова, начальника окружного штабу Миколи Ватутіна (щоправда Жуков і Ватутін працювали не в цьому будинку, а в довоєнному приміщенні штабу на Банковій).

Історичну будівлю вже не оточує просторий гай. Його частково зрубали ще за громадянської війни. Потім значну частину його теренів зайняв Першотравневий житловий масив. Залишилися тільки невеликі фрагменти Кадетського гаю біля залізничних колій. Варто додати, що сучасна вулиця Кадетський гай у Солом’янському районі розташована зовсім не там, де насправді буяв історичний зелений масив під цією назвою. Ще у довоєнні роки на майданчику біля колишнього Кадетського корпусу проходили спортивні тренування та змагання. У серпні 1944 року тут обладнали стадіон Київського військового округу, а у 1955-му відкрився плавальний басейн КВО – на той час найбільший у Європі. Його фасад прикрашено ефектною колонадою. Біля ванни для плавання розміром 50х25 м з 10 доріжками влаштовано трибуни на 1500 місць. Головна спортивна арена комплексу КВО розрахована на 11–12 тисяч глядачів. Споруджено також тир, тренувальні зали для важкої атлетики, гімнастики, боксу, фехтування, спортивних ігор, відкриті ігрові майданчики. Нині цей комплекс є базою Центрального спортивного клубу Збройних Сил України.

Монастир на честь Богоявлення

Поява монастиря пов’язана з непростим періодом в історії Києва. Наприкінці XVI століття був застосований особливий засіб поширення католицизму на землях Русі під владою Речі Посполитої – запровадження греко-католицької унії, укладеної в Бресті 1596 року. Прихильникам унії дозволяли дотримуватися православної «грецької» обрядовості, але під зверхністю Папи Римського. Уніатів усіляко підтримувала польська адміністрація. До них пристали деякі православні ієрархи, аж до київського митрополита Михайла Рагози. Проте серед населення – козаків, міщан, селян, значної частини шляхти – зростала активна опозиція унії.

Аби протистояти утискам влади, православні об’єднувались у братства. Таке братство сформувалося й у Києві. Важливою подією на початку його діяльності стала щедра пожертва заможної киянки, дружини мозирського маршалка Галшки Гулевичівни. У 1615 році вона пожертвувала «правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського та Брацлавського» велику садибу з кам’яним будинком у найбільш населеній тоді місцині Києва – на Подолі. Це було зроблено з тим, щоб використати садибу й прибутки від неї для влаштування православного монастиря та навчального закладу. Київське братство, власне, було невдовзі організоване саме для втілення задуму Галшки.

Заснування Братської школи стало вагомою віхою в розвитку київської освіти. З часом ця школа одержала статус колегії, потім академії, котра набула славнозвісності як Києво-Могилянська – за прізвищем святителя Петра Могили, київського митрополита, який активно підтримував Братську колегію на етапі її становлення. З нею пов’язані імена багатьох видатних релігійних, державних і культурних діячів України. Але докладна історія «Могилянки» потребує окремої розповіді, тому ми згадаємо її тут лише побіжно.

Що ж до монастиря при братстві, то є відомості про його існування вже в 1620 році. При обителі було зведено первинний храм на честь Богоявлення – напевно, за сприяння славетного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, котрий записався до братства разом зі своїм військом. Це гарантувало монастиреві та школі матеріальний добробут, а за необхідності й озброєний захист.

Є підстави вважати, що самого Сагайдачного поховали при Богоявленській церкві. На території колишнього монастиря, яка зараз належить Національному університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА), нині стоїть пам’ятний хрест на згадку про гетьмана.

У 1630-х роках, за часів Петра Могили, в обителі спорудили кам’яну будівлю трапезної з церквою, що спершу йменувалася на честь Св. Бориса і Гліба. Протягом деякого часу її використовували як «конгрегаційний храм» Київської колегії та академії (тут відбувалися різні заходи студентської громади – «конгрегації»). Після нищівної пожежі на Подолі 1811 року сюди було перенесено престол згорілої церкви Св. Духа, і відтоді трапезний храм мав цю назву.

Унаслідок перебудови 1820-х років, здійсненої архітектором Андрієм Меленським, трапезна набула класицистичного вигляду; нещодавня ре- конструкція увінчала споруду трьома банями. Неподалік збереглася колишня монастирська поварня, яка виходить на сучасну вулицю Григорія Сковороди. За однією з версій, основа цієї будівлі була зведена на межі XVI та XVII століть і є колишнім будинком Галшки, подарованим нею разом з ділянкою.

Неабияку допомогу монастиреві та Київській академії надав гетьман Іван Мазепа. Його коштом у 1690–1693 роках за проектом зодчого Йосипа Старцева був споруджений новий 5-банний Богоявленський собор, котрий став одним із шедеврів українського бароко. Дуже своєрідними були вишукані портали та фронтони храму, рясно вкриті орнаментованими ліпними оздобами. Мазепа також фінансував будівництво навчального корпусу академії, спершу одноповерхового; у 1730-х роках його надбудували другим поверхом та увінчали банею нової «конгрегаційної» Благовіщенської церкви.

У другій половині XVIII сторіччя було зведено монастирську дзвіницю, перебудовану 1815 року Андрієм Меленським. Тривалий час ця струнка споруда була однією з найпомітніших на Подолі, правлячи за чудовий орієнтир. Обабіч неї в 1899–1904 роках були прибудовані заокруглені в плані двоповерхові крамниці.

До складу монастирського комплексу входило ще декілька будівель XVІII–XIX століть, зокрема будинок ігумена, келії, проскурня тощо. Углибині садиби було зведено вельми оригінальний об’єкт – сонячний годинник кінця XVIII сторіччя. Він має вигляд стовпчика з чотирма циферблатами, за якими за напрямком тіні від спеціальних вертикальних пластин можна дізнатися, котра година. Сконструював цей незвичний пристрій викладач Києво-Могилянської академії, француз П’єр Брульйон.

Довгий час Києво-Могилянська академія давала своїм вихованцям як духовну, так і світську освіту. Але в 1817– 1819 роках заклад було реорганізовано в Київську духовну академію – суто релігійну вищу школу, яка залишалась у спільному комплексі з Братським монастирем. За усталеним, зрештою, порядком, настоятель Богоявленської обителі був водночас ректором академії та мав сан єпископа Канівського. Так тривало до настання радянської доби.

Після революції академію та монастир розформували. Територія отримала одразу кількох нових господарів.Старий академічний корпус віддали Академії наук, у келіях і службових корпусах відкрили клініку, а на значній частині монастирської ділянки облаштували військовоморське політичне училище.

Що ж до сакральних будівель, то найпомітніші з них – собор і дзвіниця – у 1930-х роках були зруйновані. Атеїстична влада вжила заходів для того, щоб ускладнити можливе відновлення святинь. На місці собору спорудили пересічний житловий будинок. Від дзвіниці лишилася нижня частина з колишніми крамницями, яку надбудували ще двома поверхами під навчальний корпус училища.

Тепер усі ці будови перебувають у розпорядженні НаУКМА. Годі очікувати, що сьогодні заради відтворення попереднього вигляду Богоявленської обителі будуть зруйновані тисячі квадратних метрів діючих приміщень. Тож поки що ми можемо лишень розглядати чимало історичних зображень Братського монастиря та зберігати як пам’ятки культури ті його будівлі, що вціліли, попри війни й руйнації.