Метро, которое не случилось: какими могли бы быть станции киевского метрополитена

В материале использовалась информация с официального сайта метрополитена, неофициального сайта и форума киевского метро,  Википедии, из книги К.Козлова «Киевский метрополитен», а также архивные материалы.

Один из ранних эскизов ст. «Днепр». В этом эскизе видно, что станция изначально должна была располагаться вдоль реки.

Воплощенный в жизнь проект ст. «Днепр» выглядит совершенно иначе.

Кстати, ранее на станции была еще одна интересная деталь: название станции над входами было выполнено в виде неоновой вывески.

Нынешний вид станции.

«Крещатик», конкурсный проект 1952 года. Обратите внимание на свод станции: видимо, предполагалось, что он будет частично стеклянным с расположенными за ним лампами освещения

Другой проект ст. «Крещатик».

Проект «Арсенальной». Пилоны должны были стать частью скульптурных композиций, изображающих рабочих, крестьян, учителей, ученых и т.д.

Один из проектов наземного вестибюля «Арсенальной».

Эскиз «Университета».

Эти эскизы, скорее всего, также связаны с «Университетом»

Эскиз под названием «Книга». Также относится к станции «Университет».

Станция «Вокзальная». Этот эскиз стилистически перекликается с «Киевской-кольцевой» Московского метро. На вентиляционных решетках – металлические рельефы с изображениями достопримечательностей Киева и Украины.

Вестибюль «Вокзальной», совмещенный с пригородным вокзалом – пожалуй, единственное, что было построено практически по изначальному проекту. Из нереализованных деталей в глаза прежде всего бросается шпиль над часами и скульптура перед входом в метро.

«Политехнический институт». На своде станции майоликовые медальоны с изображением работников различных сфер народного хозяйства, олицетворяющих специалистов, которых готовит институт.

«Завод Большевик» («Шулявская»).

«Дружбы народов».

Эскиз «Арсенальной» конца 50-х. Панно, которые вы видите на эскизе, предполагалось создать на основе гравюры И.М. Селивана «Арсенал восстал» (1957 г.).

Кто хорошо знает «Арсенальная», сразу заметят, что светильников, запечатленных на фото и на эскизе выше, никогда на станции не было. Это действительно центральный зал станции, но отделка ненастоящая – это макет в натуральную величину, собранный непосредственно на станции, чтобы можно было в реальных условиях оценить, как будут выглядеть различные варианты отделки и освещения. В правом верхнем углу фото можно увидеть, где заканчивается макет.

Окончательный вид станции. В 90-е барельеф, посвященный восстанию завода Арсенал, разбился и был демонтирован (или наоборот, был разбит при демонтаже – однозначной информации по этому поводу нет). Сейчас на его месте красуется рекламный лайтбокс.

В 1958 г. на конкурсе проектов для ст. «Крещатик» были отобраны два эскиза. Первый принадлежал Киевгипротрансу.

Второй был разработан киевским отделом Метрогипротранса и Академией строительства и архитектуры УССР. Сейчас фактически мы видим компиляцию этих двух эскизов.

Макет отделки станции. Барельеф в торце станции впоследствии был заменен гербом УССР. Вообще, делать что-то сложное в торце станции просто не имело смысла, т.к. всего через 5 лет после пуска был открыт 2-й выход и торец центрального зала был демонтирован.

Один из вариантов наземного вестибюля.

Эскиз реально построенного вестибюля.

Станция перед пуском. На заднем плане тот самый герб, который будет демонтирован через 5 лет перед открытием второго выхода.

Пилоны станции облицованы желто-розовым мрамором, со стороны центрального зала и платформ на пилонах размещены майоликовые вставки со сложными растительными орнаментами, сделанными по мотивам украинской ковровой орнаментики. Пол в центральном зале выполнен из серого гранита разных тонов. Освещение закарнизное.

На карнизах размещен врезной рисунок подсолнуха и кукурузы.

На станции имеется майолика двух расцветок: с красным фоном и светлым рисунком (размещается в центральном зале) и с серебристым фоном и более темным рисунком (размещается в боковых залах). Композиции рисунков составлены из 11 типов плиток.

6 ноября 1960 г. на станции прошел торжественный митинг, которым и был открыт метрополитен.

История дома СБУ: без башни, зато с подвалами

Для губернской земской управы нужно было выстроить солидное офисное сооружение. У земства был свой участок на улице Рейтарской, 22. Однако хотелось расположить важное губернское учреждение на одной из главных улиц. В 1912 году земцы вступили в переговоры с обществом Скорой помощи – и успешно решили вопрос: общество за доплату в 60 тысяч рублей согласилось перебраться на Рейтарскую, а представительное место на Владимирской перешло к земской управе.Был проведен конкурс проектов, победителем которого стал известный столичный зодчий Владимир Щуко. В окончательном варианте его предложение было выдержано в духе исторических построек Киева. Симметричный главный фасад, завершенный мансардой, должен был увенчаться на центральной оси стройной двухъярусной башней, напоминающей киевские колокольни эпохи барокко. Любопытно, что символический первый камень в основание новостройки сто лет назад положила Ольга Столыпина – вдова российского реформатора, убитого в Киеве. Как раз в сентябре 1913 года она оказалась в нашем городе по случаю открытия памятника мужу (он простоял лишь до весны 1917-го). Сюда прибыли и члены правительства Российской империи во главе с премьером Владимиром Коковцовым. Они тоже участвовали в закладке здания на Владимирской, причем второй кирпич в фундамент положил лично премьер-министр. 

Проект здания Киевской губернской земской управы. Архитектор В. Щуко.

Профсоюзный дворец Строительство земского офиса началось довольно активно, часть помещений уже в 1914 году была готова к использованию. Однако грянула мировая война, и работы замедлились. К 1917-му завершить их не успели. Уже в советское время удалось окончить отделку здания, привести в порядок фасады. От башни, которую так и не начали возводить, вообще отказались. В дом на улице Владимирской (в то время она носила имя писателя Короленко) вселили руководящие органы разнообразных профсоюзов: металлистов и пищевиков, текстильщиков и кожевников, строителей и деревообделочников, швейников и медработников. Он получил пышное наименование Дворец труда. Сюда то и дело прибывали для решения насущных вопросов представители класса-гегемона со всей Киевщины. К услугам организованных трудящихся были профсоюзная библиотека, театральная касса, бюро физической культуры. В 1928 году при участии самого академика Щуко во Дворце труда оформили просторный зал, украшенный изображениями вождей. В нем проводились торжественные заседания профсоюзов и других организаций, лекции, концерты и даже ведомственные кинопросмотры.  

Цех “заплечных дел” 

Если до 1934 года Дворец труда был открытым и общедоступным, то с перемещением в Киев республиканской столицы здание на улице Короленко зажило совсем другой жизнью. Поначалу его отвели под главный большевистский штаб Украины – ЦК КП(б)У и ЦК комсомола. Здесь разместились кабинеты Станислава Косиора, Павла Постышева и других коммунистических вождей.  Но потом судьба распорядилась по-своему. В 1938 году партийное руководство переселилось в новое громадное строение, где сейчас находится МИД Украины. Однако большевистская верхушка республики к тому времени в значительной степени обновилась в результате сталинского террора. Многие из тех, кто занимал в прежнем доме ЦК уютные помещения, оказывались потом в подвалах этого же здания, переданного органам госбезопасности. С той поры назначение серой твердыни на Владимирской, 33, уже не менялось. Оно, по сути, сохранилось даже в период гитлеровской оккупации, только вместо чекистов здесь занимались “заплечными делами” сотрудники гестапо.  В течение многих лет новые страницы в историю памятного сооружения вписывали главным образом те, кто смог выдержать физические и моральные муки, достойно противостоял здешним функционерам – сталинским палачам, гестаповцам или гэбистам поры застоя. В годы войны здесь оказались советские подпольщики – Иван Кудря, Раиса Окипная, Татьяна Маркус; украинские патриоты – Олена Телига, Иван Рогач, Иван Ирлявский и многие другие. Потом в этих стенах пришлось побывать таким известным диссидентам, как Иван Светличный, Василий Стус, Гелий Снегирев… Не самые приятные дни провел здесь и писатель Виктор Некрасов, о чем он вспоминал в своих “Записках зеваки”: “Моего следователя, виноват, следователя по особо важным делам полковника Старостина больше всего интересовало, почему я читаю (храню!) антисоветские издания. Высокий, седой, приторно вежливый, с псевдоинтеллигентной, улыбающейся (кроме тех случаев, когда он не улыбался, а не улыбался он в моменты, когда ему казалось, что он припер меня к стенке) физиономией, весь в планках и юбилейных значках, встречал меня всегда подчеркнуто любезно, прикладывая руку к сердцу…  Делал гостеприимное движение в сторону моего стула: “Что ж? Продолжим нашу работу?” И мы продолжали нашу работу, длившуюся шесть дней, с утра до позднего вечера, с перерывом на обед. Все это происходило в его кабинете Комитета госбезопасности на знаменитой Короленко, 33. Возле него, на столе слева, высилась стопка изъятых у меня во время обыска “материалов” – он приносил их, уносил, приносил новые”.

КСТАТИ  

Пропуск в КПИ

Улица Короленко. Отделка фасада Дворца труда. Фото конца 1920-х гг.

Мало кто знает, что здание на бывшей улице Короленко – один из киевских адресов, связанных с биографией конструктора первых космических кораблей Сергея Королева. Нет, речь не идет об аресте и пытках “компетентными органами” будущего академика – это происходило уже в Москве. А здесь юный Сергей выхлопотал документ от 19 августа 1924 года под грифом “Киевский губпрофсовет. Дворец труда”, в котором говорилось: “Ввиду определенных успехов тов. Королева в работах по авиации приемочная комиссия при ГСПС не возражает против только 1,5-годичного его стажа по приему на соответствующее отделение КПИ”. Так 17-летний Королев обошел формальные препятствия, поступил в Киевский политехнический институт и сделал важный шаг на своем пути покорителя небесных просторов.

5 вещей, необходимых для удачной пешей прогулки

Итак, 5 вещей, необходимых для удачной пешей весенне-осенней прогулки.

1. Удобная и теплая одежда

Вещи должны быть практичными, то есть не только теплыми, но и очень удобными.  К выбору обуви стоит подойти с особым вниманием, ведь если  замерзнут ноги, то даже самая теплая одежда уже не спасет.

2. Зонтик

Это тот аксессуар, который чаще всего теряют и ленятся носить с собой. Но все же он защитит от небольшого дождя, который может внезапно застать на прогулке.

3. Фотоаппарат

Сегодня фотография стала одним из самых распространенных хобби огромного количества людей.  Заядлые фотографы всегда имеют при себе данный атрибут.  Ну а если нужно просто запечатлеть некоторые моменты или пейзажи во время прогулки, достаточно иметь телефон со встроенной фотокамерой.  Пусть снимки будут не настолько качественные,  но не придется таскать два предмета вместо одного, что немаловажно, когда гуляешь на большие расстояния.

4. Душевная компания

Вместе всегда веселее, особенно если рядом хорошие друзья. 

5. Хорошее настроение

Главное в любом начинании – это настрой. А если соблюдать все вышеперечисленные правила  пешей осенней прогулки – хорошее настроение гарантировано!

Изобретения и изобретатели Киева

1. Вертолет. Весной 1910 года Игорь Иванович Сикорский, студент Политехнического института, в одном из дворов улицы Большой Подвальной (сегодняшний Ярославов Вал) впервые в мире, хоть и на несколько секунд, поднял в воздух летательный аппарат тяжелее воздуха, с вертикальным взлетом, который стал прообразом будущего вертолета.  В одной из тогдашних газет очевидец этого события написал о нем так: «Когда два винта этого чудовища начали вращаться, богомольные старые женщины испуганно крестились. Геликоптер взлетел, но без пилота. Машине хватило мощности лишь на то, чтобы оторвать от земли себя саму».

К сожалению, автор изобретения не нашел общего языка с советской властью и эмигрировал, работая в дальнейшем над проектами самолетов и вертолетов во Франции и США. 14 сентября 1939 года он сам поднял в воздух первый полноценный вертолет. Через 2 года в серию был запущен двухместный вертолет S-47 – единственный, который применялся, пусть и не слишком широко, на фронтах Второй мировой войны.

2. Транзисторы. В 1941 году в газете «Известия» появилась статья с описанием изобретения, сделанного киевским академиком Вадимом Евгеньевичем Лошкаревым. Он открыл р-n-переход в полупроводниках, на базе которого вскоре были созданы транзисторы. Именно Лошкарев должен был получить Нобелевскую премию по физике за открытие транзисторного эффекта, который лежал в основе работы всей электроаппаратуры конца 60-х – 80-х годов ХХ века. Но американцы Шокли, Браттейн, Бардин оказались шустрее. Они запатентовали подобную разработку. А в Киеве, в институте физики АНУ было организовано первое в СССР производство точечных транзисторов.

3. Компьютер. В Киеве появился прообраз современных компьютеров, впервые созданный в континентальной Европе -МЭСМ (малая электронная счетная машина). Ее разработки начались в 1949 году, и она лишь на несколько месяцев уступила первенство англичанам, но превзошла свой аналог во многом. Автор изобретения – Сергей Алексеевич Лебедев, живший и работавший в Киеве (его имя носит улица в киевской Феофании). Машина была прототипом современных процессорных аппаратов, занимала зал площадью 60 квадратных метров, выполняла 50 операций в секунду и выделяла столько тепла, что помещение, где она находилась, было оснащено специальным потолком для большего притока воздуха и охлаждения машины.

4. Изобретения области кардиохирургии. В конце 50-х прошлого века, на одном из киевских заводов, по проектам выдающегося кардиохирурга Николая Михайловича Амосова, был изготовлен один из первых в мире медицинских аппаратов искусственного кровообращения. Изобретение стало началом «большой киевской сердечной хирургии» в клинике, которая впоследствии стала носить имя Амосова. 

В 1962 году один из киевских хирургов принес в клинику нейлоновую рубашку, купленную за границей. Из вырезанного куска нейлона были сделаны створки лепесткового сердечного клапана, который впервые в СССР был вшит сердечному больному. В 1963 году Амосовым были разработаны антитромботические протезы сердечных клапанов, в 1965 – искусственные клапаны с покрытием. После этих разработок клиника Амосова долгое время занимала первое место в мире по интенсивности работы хирургов, совершая 2500 операций в год и тем самым спасая людей от ранее неизлечимых болезней.

Как в Киеве раскопали Гроб Господень

Подобие главной христианской святыни Иерусалима можно было увидеть и на киевской Лукьяновке. 

Приходской храм на околице

Долгое время Лукьяновка считалась скромной, маловажной окраиной Киева. Своей приходской церковью здешние жители обзавелись только в начале 1870-х годов. Проект для нее был выполнен в Петербурге архитектором Петром Меркуловым, строительство на месте производили зодчие Николай Юргенс и Петр Федоров.

Значительная часть денег на храм была отписана в завещании благотворителя, чиновника Федора Иванова. Вероятно, поэтому церковь назвали в честь Св. Феодора Освященного. Значительное содействие при строительстве оказал владелец крупной усадьбы на Лукьяновке генерал Александр Багговут – первый староста храма. В дальнейшем его имя присвоили одной из улиц, на которые выходил церковный участок, – Багговутовской.

Лукьяновскую церковь выстроили из кирпича. Она получила облик, характерный для модного в то время “русского стиля”: завершения в виде пяти луковичных глав, шатровая колокольня. Для большей оригинальности купола были окрашены под “шахматку”.

Но в конце XIX века Лукьяновка уже представляла собой значительный район города. Ее население быстро возрастало. Приходской храм довольно скоро стал тесен. Был поднят вопрос о его расширении.

По образцу Иерусалима

Традиционным способом увеличения объема церковного здания была пристройка к нему приделов с дополнительными алтарями. Так решили сделать и на этот раз. Но один из прихожан, проживавший на улице Большой Дорогожицкой (ныне Мельникова), – коллекционер предметов старины и художник Турвон Кибальчич – выступил с необычным предложением. Согласно его замыслу, под приделами должны были появиться подвальные помещения, изображающие знаменитые пещерные святыни. Одно из них стало бы копией пещеры Гроба Господня в Иерусалиме, другое – копией храма Св. Климента Римского в Инкермане.

Пещера Гроба Господня – то место, куда принесли тело Христово с Голгофы. Гроб Господень представлял собой высеченное в скале погребальное ложе, которое приготовил для себя благочестивый Иосиф Аримафейский. Евангелие повествует, что на камне, отваленном от входа в эту пещеру, сидел ангел, возвестивший о Воскресении Христовом. Впоследствии пещера Гроба Господня стала главным алтарем грандиозного храма Воскресения Христова в Иерусалиме. Она размещена теперь в особой внутренней часовне, называемой по-гречески “кувуклия” (буквально “опочивальня”).

Кибальчич побывал в Палестине, посетил святыню и снял с нее точные обмеры. Они были положены в основу проекта “киевской кувуклии” (в его разработке участвовал известный зодчий из Петербурга Альфред Парланд). Работы по расширению храма велись на пожертвования прихожан в 1887-1896 годах. За это время к югу от центральной части соорудили придел с подземным ярусом – подобием внутренней части кувуклии. Турвон Кибальчич подарил храму и несколько реликвий, собранных им в Святой Земле. Так на Лукьяновке появился “киевский Иерусалим”. Сюда сразу устремились многие верующие, у которых не было возможности добраться до Палестины.

Но в советское время судьба храма оказалась плачевной. Его закрыли, а в 1930-е годы снесли. Место Федоровской церкви и небольшого кладбища при ней завалили землей, высадили сквер. Казалось, что “киевский Иерусалим” навсегда утрачен.

Докопались до святынь

С 2007 года в Федоровском приходе на Лукьяновке возобновились православные молебны. Поначалу они проходили во временной церкви-палатке. Однако в следующем году было получено разрешение на археологические раскопки места храма. Их проводили священник отец Петр и прихожане под наблюдением специалистов.

Были, конечно, опасения, что от подземных святынь ничего не осталось. Но кропотливые работы, которые велись день за днем, привели к поразительным результатам. Мало того что сбереглись в достаточно сохранном виде фундаменты Федоровской церкви, так археологи смогли обнаружить и подземные сооружения! По-видимому, при сносе церкви перекрытия над ними изломали, обрушили их вниз и забросали строительным мусором. Тем не менее их конструкции в основе своей уцелели.

Так в киевской “кувуклии” все оказалось так же, как и в иерусалимской. Восьмиугольный в плане “придел Ангела” (соответствующий месту, где сидел на камне ангел) оформлен пилястрами. За ним – вход в подобие пещеры Гроба Господня. Вот только само ложе не дошло до нас. Оно было выложено из кирпича, оформлено штукатуркой под камень и накрыто расколотой пополам мраморной плитой – так же, как в подлинной кувуклии. Судя по всему, его сознательно изломали. На месте “пещеры” археологи четко разглядели, где был гладкий цементный пол, а где остались следы уничтоженной кладки “ложа”.

Еще лучше сохранилось северное подземелье – копия инкерманского храма. Его прообраз основал священномученик Климент, папа Римский, сосланный за верность учению Христову в каменоломни Крыма (там он принял трагическую кончину – был утоплен). Церковь в Инкермане, которую он выдолбил в камне собственноручно и где проповедовал, – едва ли не старейший христианский храм в Украине. Ее стены, алтарная преграда и сам алтарь были тщательно повторены в Киеве.

Теперь на Лукьяновке, на углу улиц Багговутовской и Овруцкой, в подземных святилищах вновь проводятся богослужения. И на Пасху у киевлян есть возможность зримо представить себе место, откуда мир впервые услышал торжественное: “Христос воскрес!”

Бессарабка: сто років без зміни фаху

Що в імені твоєму?

Судження істориків щодо назви Бессарабського ринку розбігаються. На поверхні лежить версія, що наша Бессарабка так зветься через велику кількість торгівців з південних губерній, зокрема, з Бессарабії – області між Чорним морем, Дунаєм, Прутом та Дністром – які торгували овочами, вином та фруктами на місці майбутнього критого ринку.

“Проте інші поділяють точку зору київського історика-священика XIX століття отця Петра Лебединцева, який стверджував, що бессарабами у першій третині позаминулого століття чомусь називали місцеву голоту”, – пише дослідник київської старовини Михайло Кальницький, цитуючи отця Петра: “На київській Бессарабці у декількох халупках під горою збиралася всіляка приблудна вольниця, від чого пішла і назва цієї місцевості”.

З Петром Лебединцевим погоджується і кандидат філологічних наук, співробітник Інституту мовознавства Національної академії наук України Андрій Звонарьов. Він зазначає, що етимологічно “бессараб” (або “басараб”) походить від слова “бастараб” чи “бастарад” – зневажливого назвиська простолюдинів, плебсів і шаромижників, яке у сучасному звучанні більш відоме як “бастард”. “Тому версія отця Петра не всім по душі хоча б тому, що дуже неприємно перекладати Бессарабку як “бомжарню”, – продовжує Михайло Кальницький.

Від поштової станції до “гнійного пухиря”

Ще у першій половині позаминулого століття сьогоднішня Бессарабська площа була околичним пустищем – тут стояла застава і закінчувалося місто. Бессарабка згадується в історичних документах кінця ХVIII століття – тоді тут була кінна поштова станція, на яку прибували подорожні з півдня, і навколо якої, як водиться, гуртувалися всюдисущі торгівці.

У 1834 році було затверджено “Положення про облаштування Києва”, а 1837-го – новий проект планування та забудови міста авторства Вікентія Беретті, за яким Київ було поділено на шість адміністративних частин. Цим проектом Бессарабську площу було включено до міської зони, і коли стрімкими темпами забудовувалися Хрещатик та “Нове строєніє” – нинішні вулиці Велика Васильківська, Антоновича, Саксаганського, площа Льва Толстого – вона зі своїм жвавим торжищем з околиці перетворилася на один з ключових районів міста.

Бессарабка, м’яко кажучи, псувала зовнішній вигляд центру Києва: поряд з новими фешенебельними готелями та ошатними будинками, які виросли на Бібіковському бульварі, торгові ряди виглядали щонайменше дивно. Михайло Кальницький цитує глузливий газетний фейлетон 1902 року: “Бессарабка у всьому своєму неподобстві поміщається на відкритому і самому видному місці. Вона справляє враження гнійного пухиря на кінчику красивого, класичного носа. Чому це місце, настільки зручне для експлуатації під якийсь громадський будинок – театр, пасаж або хоча б готель, – залишається в бридоті і в запустінні, цього ні один мудрець розв’язати не зумів би”.

Заповіт Бродського

Муніципалітет неодноразово пропонував знести торжок, який “спотворював обличчя європеїзованого Києва”, і збудувати на його місці цирк або ж новий готель – на кшталт сусідніх “Пале Роялю” та “Націоналю”. Але площа вже ж надто підходила для торгівельної справи, тож дедалі частіше лунала ідея про зведення на ній облагородженого критого ринку.

Проблема залишалася за грошима: нове будівництво вимагало близько півмільйона рублів, які належало виділити з небагатої міської каси. На такий крок місто піти не могло, аж поки не стало відомо про заповіт цукрозаводчика Лазаря Бродського, померлого у 1904 році, який передбачав 500 тисяч рублів на вирішення питання зведення критого ринку.

При цьому Бродський поставив умову: якщо місто відмовиться від щедрого дару (а до цього і йшло, бо “отці міста” були не готові щорічно перераховувати 4,5% суми заповіту на користь благодійних установ, як того вимагав “цукровий король”), півмільйона належить вкласти в цінні папери з регулярною передачею відрахувань філантропічним закладам.

Вихід, який влаштував всіх і який жодним чином не порушував заповіт, знайшов юрист Авраам Гольденберг: за його задумом цінні папери – облігації цільової 64-річної позики для побудови ринку – емітувало місто. Папери на пільгових умовах викупили душоприказники Бродського, які за 64 роки мали повернути півмільйона рублів цукрозаводчика з фонду погашення позики. Тож Київ звільнився від зобов’язань і міг у повній мірі застосовувати прибутки ринку на свою користь.

“У 1907 році відбулася відповідна позика, яка дала місту гроші на будівництво ринку. Щоправда, душоприказники недовго користувалися купонами облігацій, розрахованих до 1971 року: вже за якесь десятиріччя вони перетворилися на нікчемні папірці, а ринок невдовзі націоналізувала радянська влада”, – розповідає Михайло Кальницький.

Польський батько київської Бессарабки

Після отримання за позикою перших живих грошей будівельна комісія представила програму нової споруди: передбачалося, що під однією стріхою на Бессарабській площі житимуть продуктовий ринок і… публічна бібліотека. Втім, згодом “книгозбір” з проекту викреслили як “такий, що не відповідає основному призначенню будівлі”.

У 1908 році було проведено конкурс проектів, перше місце у якому, “обігравши” патріархів київського зодчества Олександра Кобелєва та Георгія Шлейфера, посів польський архітектор Генріх Гай – автор варшавського критого ринку і будинків у Мінську. Складений зодчим кошторис передбачав на будівництво ринку 690 тисяч рублів, які стараннями комісії було доведено до 489 тисяч.

“Переможець конкурсу Гай отримав замовлення на детальну розробку свого премійованого проекту. За цю роботу комісія з будівництва критого ринку мала заплатити архітектору 4500 рублів”, – пише історик Олена Мокроусова.

Конструктивно, велично, з розмахом

Будівельні роботи під керівництвом інженера Михайла Бобрусова та підрядника Лейзера Гугеля розпочалися у 1909 році. Перекриття будівлі, зведеної у стилі модерн з рисами конструктивізму, із заскленим дахом над цегельними стінами спиралося на металевий склепистий каркас, незакрита конструкція якого є невід`ємною частиною інтер’єру ринку.

За свідченнями Володимира Ясієвича, нова будівля являла собою величезну торгівельну залу висотою у 30,6 м і площею більше 3 тисяч квадратних метрів, перекриту трьохшарнірними арочними фермами прольотом 32 м. “Зовні по периметру йде 2-поверхова прибудова, у якій розташувалися окремі магазини, службові приміщення у готелі ринку. У підвалах обладнані холодильні камери. Торгівельну залу добре освітлено скляним ліхтарем, верхнім і частково боковим світлом”, – йдеться в його дослідженні “Архітектура України на рубежі “XIX-XX століть”.

“До складу будівлі ринку мали увійти 31 зовнішній магазин, ресторан і велика торгівельна зала з 88 місцями для торгівлі м’ясом, салом, ковбасою; 88 місць – для збуту зелені і овочів, молочних продуктів, хліба; 27 місць для продажу риби”, – додає Михайло Кальницький в статті “Дещо про Бессарабський ринок”.

У двох башточках з лівого і правого боків будівлі розмістили компресор для технічних потреб ринку та бак для води, а у підвалі – виписаний з Ревеля величезний холодильний агрегат. “Його демонтували зовсім нещодавно – і це було черговим проявом варварства недосвідчених людей, які руйнують не тільки пам’ятки архітектури, але й техніки”, – шкодує історик Віктор Киркевич.

Фасад нового ринку прикрасили роботи авторства Олексія Теремця і Тетяни Руденко – учнів відомого скульптора Федора Балавенського. 

Михайло Кальницький стверджує, що композицію “Селянин з волами” та зображення гусей на металевій брамі виконав Олексій Теремець.

Тетяна Руденко ж створила горельєф “Дівчина з глечиками”.

Не виключено, що її авторству належать і дивовижні риби на фронтоні будівлі.

Урочисте відкриття Бессарабського ринку відбулося у присутності “отців міста” 3 (16) липня 1912 року, на торжествах навіть співав церковний хор Софійського собору. Новий “житель” міста одразу почав приносити Києву суттєві доходи: чистий прибуток складав 10-12%, і на той час це була досить вагома рентабельність.

“За прилавками можна було бачити жінок у білих фартушках і кокетливо зав`язаних блакитних або червоних хустках поверх волосся; молоді люди німецького виду пили в кондитерській каву з молоком і читали закордонні газети; кучери в каракулевих ковпаках чи широких плескатих шапках, з віялоподібними бородами на грудях, в довгих блакитних або темно-зелених каптанах, оперезаних кольоровими шарфами, трималися непохитно і значно, як північні божества, на своїх невеликих дрожках, запряжених кіньми гарними”, поділиться згодом враженнями від відвідин Бессарабки французький письменник Віктор Тіссо.

Що ж стосується стихійної торгівлі, яка процвітала на місці критого ринку до його спорудження, то її ятки переїхали на Басейну вулицю. “Бессарабський ринок був дорогим, і пускали туди далеко не всіх, навіть просити милостиню там заборонялося. На Бессарабку ходили багаті люди. Широкі верстви населення скуповувалися на Басейній і на ринку, який був на місці сучасного Палацу спорту – там продукти були дешевшими. Ці торги знесли аж у 1950-60 роках”, – розповідає Віктор Киркевич.

Страшні тридцяті, криваві сорокові

У 1933 році в приміщеннях Бессарабського ринку розмістилася судово-медична лабораторія Наркомату охорони здоров`я. Дослідник Михайло Кальницький стверджує, що сюди з околиць Києва звозили трупи селян, які просотувалися крізь загороджувальні загони до міста у пошуках порятунку від голодної смерті.

“Біля холодильників ринку працював конвеєр смерті: підібрані тіла надходили в підвали Бессарабки, звідти трупи переправляли до моргу, а далі партіями перевозили на братський цвинтар на Дорогожичах. Усе це, звісно, відбувалося в обстановці секретності”, – стверджує Михайло Борисович.

Проте Віктор Киркевич вважає таку версію малоймовірною. “До холодильної установки київського критого ринку, продуктового (!) ринку, не могли зносити трупи. На цьому ринку харчувалися забезпечені люди – вищі верстви і ешелони населення, адже це був елітний ринок, “для начальства”. Тому тримати там померлих людей ніхто б не став”, – каже він.

Бессарабському ринку пощастило вижити під час війни: його, на відміну від багатьох інших будівель на Хрещатику, не було ані зруйновано, ані скалічено. “Під час війни критий ринок на Бессарабці залишився неушкодженим – і там йшла торгівля. Ринки під час окупації взагалі процвітали, бо державної торгівлі майже не було. Німці ж офіційно дозволили приватну торгівлю, і “куркулі” привозили до Києва свої продукти. Тому Бессарабський ринок під час війни переживав своєрідний підйом”, – розповідає Віктор Киркевич.

Він наводить цікавий документ 1942 року – “Врегулювання цін”, який добре ілюструє, як встановлювалися ціни в воєнному Києві. “Німці прийшли до Києва назавжди – жити. Я в жодному випадку не на стороні окупантів. Але вони не чіпали будівель і об’єктів, які могли знадобитися для комфортного життя”, – каже історик.

Ленінським шляхом до ринку

Після війни Бессарабський ринок успішно продовжував постачати киянам продукти харчування. У роки радянського дефіциту він був чи не оазою: у порівнянні з порожніми прилавками державних магазинів тут від достатку товарів паморочилося в голові. Втім, і ціни на Бессарабці завжди “кусалися” – ринок виправдував своє “елітне” призначення.

Переживши вибухи і розруху війни, у 1980 році Бессарабка була в кроці від знищення. “Ринок знаходився в центрі площі та перегороджував транспортну магістраль. Проблема розвантаження була настільки серйозною, що міськком партії ставив питання про повне знесення критого ринку, підводячи ідеологічну платформу: як це – навпроти пам’ятника Леніну стоїть базар! Потім, підкорюючись тезі Горбачова “ленінським шляхом до ринку”, відмовилися від цього плану”, – оповідає Віктор Киркевич.

Уже в наші дні неодноразово спливали ідеї про “професійну переорієнтацію” Бессарабки: у її приміщеннях пропонували створити картинну галерею, торгівельний пасаж з бутіками, готель, заради збільшення корисної площі навіть планували зробити надбудову.

Сьогоднішній зовнішній вигляд Бессарабського ринку мало відрізняється від фотографій 100-річної давнини. Лише безкінечні реклами перекривають величну красу будівлі. Сама ж Бессарабка продовжує радувати рідних киян своїми їствами і широчезним вибором продуктів.

То хто спалив Хрещатик у 1941 році?

У радянські часи все, що писала «Правда», не підлягало сумнівам. А цей репортаж спершу прочитали ті, хто був на радянській території, включно з киянами, евакуйованими влітку 1941 року, — отже ті, хто не міг знати, що тут коїлося під час окупації. Як було не вірити? Та коли ця інформація у визволеному Києві дійшла до слуху тих киян, хто пережив окупацію, знав, а то й бачив все на власні очі, довелося їм прикусити язика, бо правда для них була зовсім іншою. Так, через два роки від початку війни, коли стався докорінний перелом в її ході, вже не всім хотілося згадувати виступ Сталіна по радіо 3 липня 1941-го, коли вождь закликав не залишати на окупованих територіях жодного кілограму збіжжя, жодного літру пального, жодного вагона. Наша земля мусила горіти під ногами ворога, а про те, що ми маємо залишати нашу землю й частину наших людей тимчасово, чомусь не йшлося; нібито ворог забирає її назавжди. Тому, читаючи ту «Правду», важко було збагнути, навіщо окупанти руйнували місто, в яке увійшли і в якому збиралися жити, навіщо вивели з ладу водогін, потрібний і їм самим, чому руйнували мости, які їм були конче потрібні для подальшого наступу на схід? Утім, брати під сумнів «Правду» ніхто не смів.

Нагадаймо: перед війною в столиці України мешкало 930 тисяч киян. З початком війни на фронт пішло 200 тисяч, на евакуацію виїхало 325 тисяч. З міста було вивезено основне обладнання промислових підприємств, найбільші матеріальні та культурні цінності, всі запаси продовольства. В Києві залишилося близько 400 тисяч мешканців. Коли після 70-денної героїко-трагічної оборони ворог ступив на вулиці Києва, залишені диверсанти вивели з ладу водогін та електропостачання, а 4-та дивізія НКВС й інженерні підрозділи 37-ї армії висадили в повітря мости через Дніпро, хоча по Ланцюговому мосту ще рухались останні відступаючі червоноармійці. І цю правду знали 400 тисяч киян, позбавлені на початку окупації продовольства, води, електрики — кинуті напризволяще радянською владою як непотріб, баласт війни. А потім 100 тисяч молодих киян окупанти вивезли на примусові роботи до Німеччини, ще понад 100 тисяч знищили у Бабиному Яру (з них — майже 40 тисяч євреїв), тож на час визволення в місті залишилося близько 180-ти тисяч корінних киян — тоді ще живих носіїв історичної пам’яті про те, як все було восени 1941 року насправді.

Оволодівши Києвом, німці перш за все повитягали з будинків вибухівку разом із радіокерованими пристроями, закладеними радянськими саперами та енкаведистами. Німці розмінували будинки уряду, Верховної Ради, штабу КОВО на Банковій, 11, НКВД на Володимирській, 33, музею Леніна (нині — Будинок учителя), Оперний театр тощо. Але вони не знали, що так само заздалегідь більшовиками заміновано Успенський собор та Хрещатик. Останній залишився майже безлюдним, бо спорожніли готелі та помешкання евакуйованої міської еліти. Їх, як і передбачалося, заселили новоприбулі окупанти. Отож, саме Хрещатик став вибухати на п’ятий день від початку окупації: за сталінськими настановами «наша земля горіла під ногами окупанта».

А тепер наведемо рядки з допису Ф. Гладка, вміщеного 21 жовтня 1941 року в газеті «Українське слово», що виходила в окупованому нацистами Києві:

«Перший вибух хмарою диму затьмарив ясний день. Полум’я охопило крамницю «Дитячий світ», яка містилася на розі Прорізної вулиці та Хрещатика. З цього почалося. Вибух чергувався за вибухом. Пожежа поширилася уверх по Прорізній вулиці й перекинулася на обидва боки Хрещатика. Вночі кияни спостерігали велику криваву заграву, яка не вщухала, а невпинно розросталася. Більшовики зруйнували водогін. Пожежу гасити було неможливо. В той час вогонь був господарем — він жер і знищував будинок за будинком. Згоріло п’ять кращих кінотеатрів, Театр юного глядача, театр КОВО, радіотеатр, консерваторія та музична школа, центральний поштамт, будинок міськради, два найбільші універмаги, п’ять найкращих ресторанів та кафе, цирк, міський ломбард, п’ять найбільших готелів («Континенталь», «Савой», «Гранд-Готель» та ін.), центральна міська залізнична станція (квиткові каси), Будинок архітектора та вчених, два пасажі, друкарня, 8-а взуттєва фабрика, середня школа, понад 100 найкращих крамниць. Загинуло багато бібліотек, цікавих документів, коштовних речей. Наприклад, у Київській консерваторії згорів великий орган і щось 200 роялів і піаніно. Навіть важко собі уявити та підрахувати величезні розміри цього нечуваного злочину совєтів!».

Вибухи й вогонь повністю знищили забудову Хрещатика: непарний бік від будинку №5 до Бессарабської площі, парний бік — від теперішнього майдану Незалежності до вулиці Богдана Хмельницького. Так само згоріло все дощенту на вулицях Інститутській (парний бік — до Ольгінської), на Ольгінській, Заньковецької, на теперішній Архітектора Городецького; Лютеранська — нижня частина, Прорізна (ліворуч — до Пушкінської, праворуч — до Паторжинського), Пушкінська — обидва боки від Прорізної до Богдана Хмельницького. Але Театр імена Франка не горів. У боротьбі з пожежею німецькі сапери підірвали кілька будинків, аби припинити поширення вогню. Палало так, що розпечене повітря носило над пасажем покрівельне залізо, як осіннє листячко. На початку вулиці Архітектора Городецького хідники перетворилися на дивну мозаїку: в розтопленому асфальті застигло бите вітринне скло, а кора на стовбурах липок з того боку, що звернутий до фасадів, по війні залишалася загорнутою всередину. Скільки там загинуло киян, ніхто й ніколи вже не дізнається… Коли догоріло, німці підірвали фасади кількох будинків на Хрещатику, які загрожували падінням та новими жертвами. Дотепер лишилася єдина наочна згадка про пожежу — фасад будинку на Хрещатику, 32: вогонь злизав гранітні перемички й маскарони над вікнами й вітринами.

Невгамовні підпільники 1 листопада 1941 року спалили будинок колишньої міської думи, що стояв на теперішньому майдані Незалежності. За цю безглузду більшовицьку акцію наступного дня окупанти розстріляли 300 заручників. А 3 листопада злетів у повітря Успенський собор — за 20 хвилин після того, як його залишив словацький президент Йозеф Тісо у супроводі генералітету й окупаційної влади. Запізнилися з вибухом!

Залишаючи Київ на початку листопада 1943 року, німці так само вдалися до тактики «випаленої землі»: згорів червоний корпус університету, колишній інститут шляхетних дівчат, низка великих капітальних будинків на Шовковичній, Володимирській, Великій Васильківській, Великій Житомирській, Саксаганського, Костьольній, Бульварно-Кудрявській, Львівській.

По війні Хрещатик розчистили від руїн, забудували заново й по-іншому, на сусідніх вулицях майже все спалене відремонтували. Але поголос про руйнування Хрещатика окупантами всіляко популяризувався аж до недавніх часів. Так, 1953 року «Вечірній Київ» писав, що Ланцюговий міст висадили в повітря німці в… 1941 році! Перед собою? І нові кияни вірили…