Парковий міст над Петрівською алеєю

Північно-західну територію передали закладу штучних мінеральних вод (пізніше основну частину цього простору зайняв Купецький сад), місце, де зараз розташовано стадіон «Динамо», орендував комерційний розважальний парк «Шатоде-Фльор», а між «мінерашками» й «Шато» постали водогінні споруди.

Неглибока влоговина, що пролягала на місці сьогочасної Петрівської алеї, стала природною перешкодою для охочих прогулятися. На початку минулого сторіччя муніципальна влада вирішила довести цей занедбаний куточок саду до ладу. Було запропоновано прокласти впорядковану алею, яка б вела від пожвавленої вулиці Олександрівської (нині Михайла Грушевського) просто на схил Дніпра. А над нею збиралися перекинути пішохідний місток.

Улітку 1909 року міська управа звернулася до професора КПІ, фахівця з мостобудування Євгена Патона. Йому запропонували розробити проект містка над алеєю за винагороду в сумі 700 рублів. Євген Оскарович відповів згодою й досить швидко виконав доручення. Влітку того самого року київський підрядник Микола Смирнов домовився з містом про виготовлення й встановлення на місце всіх металевих частин моста згідно з проектом Патона, рахуючи по 3 р. 10 коп. за пуд ваги конструкцій і 4 р. 50 коп. за пуд ваги поручнів. Загальна вага сягнула приблизно 1800 пудів (близько 30 тонн). Для стійкості опор було застосовано знамениті буронабивні палі інженера Антона Страуса, які міцно сидять у будь-якому грунті.

Цікаво, що задля зручності монтажу місток споруджували ще до того, як під ним з’явилася алея. І лише коли в лютому 1910 року будова була готова, як тоді казали, «начорно», розпочалися земляні роботи. Навесні та влітку того ж року влоговину поглибили, влаштувавши проїзд 5 сажнів, або 10,65 м, завширшки. Остаточну перевірку містка здійснили в листопаді 1910 року. Одна з процедур випробування полягала в завантаженні дерев’яного помосту шаром річкового піску з розрахунку 400 кг на квадратний метр. Інша – у підвішуванні посередині споруди дроту з вантажем для визначення прогину. Усі параметри виявилися в межах допуску, навіть з чималим лишком. Про це було складено акт, і місток оголосили придатним для пересування. Схили попід ним для захисту від осипання підперли кам’яними стінами. Отже, поширена наразі дата спорудження містка – 1912 рік – помилково омолоджує його на два роки.

Оскільки нову алею задумали 1909 року, коли вся імперія гучно відзначала 200-річний ювілей Полтавської битви, її офіційно найменували «вулицею Петра Великого». Проте більш уживаною виявилася назва «Петрівська алея», що збереглася донині.

У ті часи алея виводила на дніпровський схил і там фактично переривалася – до сподіваного прогулянкового шляху вздовж схилу було ще далеко. Супротивники тодішнього складу міської думи критикували її за це, звинувачуючи в марнотратстві. «Батьки міста» прагнули вдихнути нове життя в цю місцевість, залучаючи її для різних заходів. Приміром, 1913 року, під час проведення в Києві грандіозної Всеросійської виставки, біля підніжжя Царського саду просто неба організували експозицію з конярства. До неї прямували саме Петрівською алеєю.

Невтішні наслідки мали події 1917-1920 років: революція, громадянська війна, розруха. У цей період перестала існувати більшість розважальних закладів Купецького саду, зникли ресторани та вар’єте «Шато».

Доля не помилувала й Парковий міст. Щодо нього зберігся відгук Михайла Булгакова, котрий увійшов до надрукованого 1923 року нарису «Київ-місто»: «Повітряний міст, стрілою перекинутий між двома крутоярами Царського саду, позбувся геть усіх дерев’яних частин. До останньої трісочки рознесли поміст кияни на дрова. Залишився тільки залізний остов, яким, ризикуючи своїм дорогоцінним життям, хлопчаки пробираються поповзом та чіпляючись».

Проте вже до середини двадцятих років найочевидніші наслідки руйнації було подолано. Парки знову стали місцями масового відпочинку, а місток відновили. Звернімо увагу на те, що на його зображеннях аж до середини 1930-х він іще не мав електричних ліхтарів. Лише згодом, коли Київ став столицею радянської України, було здійснено благоустрій місць відпочинку трударів (нинішній Хрещатий парк перетворили тоді на Піонерський, збудувавши низку дитячих павільйонів). Рух через міст значно зріс, і його вирішили освітити. Ліхтарні стовпчики, як і сам місток, щасливо пережили бурхливі та руйнівні події Великої Вітчизняної війни.

Доволі велелюдним був цей куточок міста в перші повоєнні десятиріччя. За задумом головного архітектора Києва Олександра Власова на схилах понад Дніпром облаштували простору зону дозвілля – Центральний парк культури й відпочинку. Стрижнем нового парку стала Паркова дорога, що пролягла від Петрівської алеї до Дніпровського узвозу. Вздовж неї розташувалися спортивні майданчики, атракціони, кафе та ресторани, було відкрито Зелений театр. До зони відпочинку входили й верхні парки. Їх відвідувало чимало люду, і Парковий місток не лишався без публіки, яка гуляла та розважалася.

Щоправда, надалі (особливо після створення Гідропарку на лінії метро) пішохідні прогулянки Петрівською алеєю та Парковою дорогою ставали дедалі рідшими. Ці траси використовувалися здебільшого для транзитного проїзду. Але місток незмінно приваблював киян і гостей міста. Урешті-решт, фахівці зауважили, що він став менш стійким та відчутно коливається під ногами. Тож було визнано за потрібне оновити його. При цьому вирішили не ремонтувати старі конструкції, надто вже зіпсовані корозією, а встановити нові, з міцної сталі. Відповідний проект підготував інститут «Укрпроектстальконструкція».

Створюючи копію, його фахівці намагалися ретельно наслідувати оригінал. Між іншим, коли конструкції прорахували на ЕОМ, виявилося, що рішення, розроблене свого часу Патоном, було оптимальним!

Деталі нового містка виготовили у Дніпропетровську. Майже 30 років тому було здійснено заміну. Ось що писала про це «Вечірка» від 21 червня 1983 року: «Минулої неділі потужний кран підняв і встановив на звичне місце новий міст. Цікаво, що змонтовано його повністю на землі. У стислі строки – за 20 днів – робітники тресту «Київавтошляхміст» та КСУ-21 тресту «Центростальконструкція» Міністерства монтажних і спеціальних будівельних робіт УРСР успішно впоралися з великим і складним обсягом операцій. За цей час вони демонтували старий міст, зібрали та закінчили клепання нового». Давні палі в грунті, до речі, виявилися ще цілком придатними, потребували лише незначного ремонту. Відтоді оновлений Парковий міст вдало заміняє старий. Чимало киян навіть не здогадуються, що це не столітня споруда, а її копія.

Останнім часом пішохідний місток, який уже давно отримав романтичну назву «поцілунковий», набув особливої популярності. Закохані не тільки цілуються на ньому, а й виявляють свої почуття написами, зав’язаними стрічками або «замочками кохання». Ці замочки чіпляють до конструкцій як символ вічної любові, викидаючи ключики від них. Проте з часом кількість навісок стає такою, що місця для нових уже не лишається, до того ж вони є чималим зайвим навантаженням. Тож комунальні працівники раз у раз мусять зрізати замочки з поруччя, та замість них швидко з’являються наступні.

Наостанок додамо, що старий місток, знятий зі схилів, не здали в металобрухт. Для нього знайшлося місце у просторому музейному комплексі Переяслава-Хмельницького, і тепер конструкції, розроблені професором Патоном у 1909 році, демонструють там просто неба.

Присутствені місця: цитадель бюрократизму

Державні установи у ті часи йменували «казенними присутствіями». Тож місця їх розташування називалися саме «присутственими». У Києві ще за Олександра І було зведено відповідну споруду за проектом майстра класицизму Андрія Меленського. Будинок з чотириколонним портиком стояв на терені сучасного Маріїнського парку, приблизно на вісі Кріпосного провулка. Крім двох основних поверхів, де містилися губернське правління, поліція та інші «присутствія», він мав розвинений підвал, де утримувалися цивільні арештанти. Але стрімке розплодження бюрократичних структур імперії зробило це приміщення надто затісним.

У день святого Володимира, 15 липня 1854 року, відбулося урочисте закладання нових Присутствених місць у осередку київської давнини – поряд зі Святою Софією.

Колись тут тулилися до старих укріплень невеликі обивательські будиночки. Але тепер укріплення були зриті, житлові квартали знесені, й натомість з’явився трикутний майданчик. Його утворили три містобудівні вісі. Однією з них була старовинна Житомирська вулиця (її тоді розрізали на дві частини – сучасні Велику Житомирську та Малу Житомирську). Другою віссю виявилася новопрокладена Володимирська вулиця: замість ланцюжка тісних та кривих вуличок пролягла стрімка широка магістраль на зразок петербурзьких «першпектив». І, нарешті, третьою віссю став новий просторий майдан від Софійської до Михайлівської дзвіниці. Вздовж напрямку цієї останньої вісі й було зорієнтовано головний фасад нових Присутствених місць. Його проектна довжина перевищила двісті метрів.

Зведення будинку пов’язане з іменами трьох зодчих. Двоє з них, Ксаверій Скаржинський та Іван Штром, були відомими столичними фахівцями Штром саме у цей час завершував у Києві будівництво Кадетського корпусу – сучасного приміщення Міністерства оборони України). Третій, Михайло Іконников, корінний киянин, працював тоді київським губернським архітектором. Освячення Присутствених місць відбулося 155 років тому – восени 1857-го. Величезна споруда, що складалася з три– та двоповерхових об’ємів на глибокому підвалі, стала невід’ємною частиною панорами старого Києва. Сучасник, відомий історіограф міста Микола Закревський, зауважив про новий будинок: «Фасад його дещо похмурий». Власне, це було притаманне багатьом будівлям стилю пізнього классицизму миколаївської доби – масивним, симетричним, монотонно опорядженим.

Присутствені місця одразу заповнило чиновництво. Той самий Закревський навів чималий перелік установ, що діяли тут, – Губернське управління, Палата державного майна, Казначейство, Будівельне відділення, Наказ громадського догляду, Дворянська опіка, Міська та Земська поліція, установи суду й прокуратури, архіви… На нижньому поверсі містилася друкарня Губернського управління. Внаслідок реформи вітчизняного судочинства було запроваджено окружні суди та апеляційні органи – судові палати. У Києві ці установи теж розташувалися у Присутствених місцях. Розгляд судових справ провадився гласно, тож за проектом Михайла Іконникова у південно-західному крилі та у центральному об’ємі будівлі було влаштовано великі зали на третьому поверсі. У цих залах відбулося чимало гучних процесів. Чи не найвідомішим із них був процес Бейліса, що проходив восени 1913 року. Дрібного єврейського службовця Менделя Бейліса притягли до суду за безглуздим середньовічним звинуваченням: нібито він забив християнського хл опця, щоб використати його кров з ритуальною метою. Процес привернув увагу всього світу; серед журналістів, які висвітлювали події, був відомий письменник Володимир Короленко. На щастя, зусилля адвокатів і підтримка прогресивної громадськості не лишилися марними: суд присяжних ви- правдав безневинну людину.

Щодня сотні урядовців у службових мундирах заповнювали незліченні кімнати споруди Присутствених місць на Володимирській, 15. Свого часу тут служив хлопцем-переписувачем майбутній письменник Григорій Григор’єв. На сторінках книжки «У старому Києві» він зобразив середовище бюрократів і хабарників, невігласів та підлабузників, які пнулися зі шкіри, аби впійма ти поблажливу посмішку начальника і мати надію на подальше підвищення у чині.

Але заради справедливості треба зазначити, що траплялися й винятки. Скажімо, серед чиновників Окружного суду були гідні поваги люди – видатний історик України Олександр Лазаревський або відомий фахівець із садівництва Олександр Осипов. Колись тут працював також місцевий літератор Павло Тулуб – батько української письменниці Зінаїди Тулуб. Розповідають, що його поетичний хист негативно позначився на службовій кар’єрі. Адже на роздратований запит начальства щодо невиконаних справ він одного разу відповів віршем:

Дел осталось только восемь, Но, на Бога уповая, Я надеюсь, мы их скосим, Как траву в начале мая.

Одного урядовця з Присутствених місць ми вже згадували вище: це губернський архітектор Михайло Іконников (до речі, брат відомого історика, професора Київського університету Володимира Іконникова). За довгі роки його служби Київ з невеликого провінційного міста перетворився на потужний економічний центр. Коли Іконников відзначав півсторіччя своєї професійної діяльності, промайнула згадка, що протягом усього цього строку він жодного разу не скористався правом на відпустку!

З часом бюрократичний апарат розростався, і навіть двохсотметровий фасад виявився недостатнім. Спочатку (у 1900 році) двоповерхові частини Присутствених місць довелося надбудувати до трьох поверхів за проектом архітектора Геннадія Антоновського. Але й цього не вистачало, тому в 1908–1909 роках над триповерховими частинами первісногооб’єму було надбудовано четвертий поверх (проект губернського інженера Володимира Безсмертного).

Крім того, на Львівській площі, 14, з метою розвантаження Присутствених місць було зведено нову будівлю для Казенної палати і скарбниці (нині навчальний заклад).

За радянської доби соціалістичні бюрократи з губернського (пізніше окружного та обласного) керівництва здобули для себе нові приміщення, і в колишніх Присутствених місцях лишилися тільки органи міліції та суду.

У сумнопам’ятні 1930-і роки Володимирська вулиця носила ім’я Короленка, тож місцеве УВС знаходилося за адресою: Короленка, 15. Цю адресу кияни сприймали так само, як москвичі – Петрівка, 38. Побутував похмурий жарт: «Короленка, 15, – найвищий будинок у Києві: звідти Сибір видно».

У 1970-і роки до комплексу увійшов 6-поверховий об’єм сучасної архітектури. Щоправда, зведено його в глибині кварталу, а ззовні цієї будівлі практично не видно. Навіть цієї добудови апаратникам не вистачило. І ось у 1987–1988 роках над одним з двох відрізків головного будинку, що залишався триповерховим (зі східного боку), надбудували четвертий поверх. Цей «погон», на жаль, порушив класицистичну симетрію споруди.

На закінчення нагадаємо, що до великого трикутного кварталу Присутствених місць входять й інші історичні будівлі. Найцікавіша з них – Старокиївська пожежна частина зі стрункою каланчею на розі Володимирської та Великої Житомирської вулиць. Але це – тема для окремої розповіді.

Про будівлю МЗС України

Пройшли чотири етапи вельми представницького конкурсу проектів, у якому брали участь провідні фахівці архітектури України та всього СРСР. Зрештою, було обрано варіант ленінградця Йосипа Лангбарда. Головну частину задуманого комплексу складали монументальні симетричні будівлі, поставлені на кромці пагорба понад Дніпром. Одна з них призначалася для ЦК більшовицької партії України, друга для уряду республіки – Раднаркому. Перед фасадами обох споруд розміщувалася потужна колонада корінфського ордера. Простір між будівлями мав бути розкритий безпосередньо до Дніпра.

Київський фунікулер підлягав демонтажу, натомість передбачалися величезні сходи до набережної. Між ними підносився монумент товариша Леніна заввишки щонайменше 75 метрів – обличчям до ріки, спиною до площі, заради створення особливо дивовижного враження з боку Дніпра. Було відзначено, що «основне призначення головного майдану – розміщення на ньому центральних урядових установ УРСР; великий простір, замкнений будинками цих установ, служитиме для проведення загальноміських демонстрацій трудящих столиці, парадів тощо, через цю частину Урядового майдану не будуть пропускатися транзитні потоки міського руху».

Перед початком будівництва було розчищено місце для урядових споруд. З цією метою знесли декілька видатних пам’яток культури. Одною з них була стародавняя Трьохсвятительська церква. Вона стояла в глибині ділянки по нинішній вулиці Десятинній, 2. Цей храм походив ще від давньоруської Василівської церкви, зведеної у ХІІ сторіччі; його реконструювали наприкінці XVII та на початку XVIII століття (зокрема, коштом генерального писаря війська Запорізького Василя Кочубея) у барокових формах. Зруйнували також дзвіницю Михайлівського Золотоверхого монастиря першої чверті XVIII сторіччя. Далі настала черга Михайлівського собору, що простояв понад вісім століть. Попередньо з нього обідрали позолоту, забрали й розподілили по музеях деякі фрагменти мозаїк та фрескових розписів, а в серпні 1937 року фахівці-підривники з Одеси акуратно заклали в різних місцях храму понад 2500 зарядів амоналу.

Преса повідомила: «О дев’ятій годині вечора 14 серпня інженери тт. Антонов і Кетнер увімкнули рубильник. Почувся невеликої сили вибух – і вся величезна споруда осіла всередину. Жоден будинок, що межує з будівництвом, не пошкоджений. На місці вибуху органи міліції забезпечили зразковий порядок. Тепер управа будівництва приступає до розбирання й вивозу руїн. Треба вивезти близько 20 тисяч тонн сміття». Найсумнішим є те, що знищення знаменитого собору, як показали подальші події, виявилося даремним. Адже майданчик, призначений для правої будівлі урядового комплексу, кінець-кінцем лишився незабудованим.

Менш цінні будинки келій та колишнього монастирського готелю ХІХ – початку ХХ століття, у яких тоді перебували студентські гуртожитки, не поспішали зносити – вони збереглися аж до нинішнього часу. А Золотоверхий собор та дзвіницю Михайлівської обителі нещодавно довелося заново відтворювати.

Чому ж грандіозний задум, підтриманий на найвищому рівні влади, так і не було здійснено? Так склалися події. У ході реалізації проекту Лангбарда довелося переглянути декілька попередніх положень. Зокрема, помінялося призначення головних будівель – їх, так би мовити, «рокірували». Адже споруду ліворуч, з якої розпочали зведення комплексу, спершу відводили для Раднаркому. Автор проекту зазначав: «Будинок РНК УРСР має в собі всі необхідні для такої будівлі приміщення – вестибюлі, зали засідань, кабінети, приймальні тощо. Входи до головних вестибюлів влаштовано з парадних відкритих дворів; крім головних вестибюлів, ще є додаткові. Парадні вестибюлі зв’язані безпосередньо зі сходами, які ведуть на всі поверхи, і з ліфтами. Висота першого поверху становить 5 метрів, решти поверхів – 4,20 м. Висоту окремих, більших приміщень, значно збільшено». Проте сталося так, що невдовзі для Раднаркому відвели іншу щойно споруджену будівлю, у якій попереднім вирішенням мав розміститися Наркомат внутрішніх справ. Ідеться про велетенський корпус на сучасній вулиці Михайла Грушевського, де й сьогодні працює уряд України – Кабінет міністрів.

Що ж до лівої будівлі урядового комплексу, то її призначили вже для ЦК КП(б)У. Будівельні роботи посувалися повільніше, ніж очікувалося, бо укріплення стрімкого пагорба вимагало величезних зусиль. Та у 1938 році новий масивний корпус ЦК був практично готовий. Коли його сірі стіни стали реальною частиною міського ландшафту, виникли зрозумілі сумніви щодо містобудівної доцільності громіздкого об’єму на мальовничих Дніпрових схилах. Про це було багато сказано того ж року на обговоренні Урядової площі, що мала форму творчого диспуту. Зокрема, видатний кінорежисер Олександр Довженко підкреслив: «Найбільш невдало сприймається новозбудований дім з боку Подолу. Будинок важкий, він притискує горб, тоді як Андріївська церква, що стоїть поблизу, полегшує горб, підносить його. Це тому, що церква висока, струнка своїми пропорціями. Пропорції ж нашого будинку по відношенню до горба важкі і давлять його». Автор проекту Йосип Лангбард доводив, що остаточне судження про комплекс можна виносити лише після його повного здійснення. Але загальна думка схилялася до коригування задуму. Це ще більш уповільнило його реалізацію. Тим часом хвиля репресій перемолотила всю керівну верхівку республіки. Новим вождям важко було одразу розібратися з проблемою забудови площі. А потім грянула війна, яка взагалі все зупинила.

Під час нацистської окупації було дощенту зруйновано майже всі квартали Хрещатика. Саме їхня відбудова стала головним пріоритетом повоєнного будівництва. Тоді ж ЦК перенесли до колишнього військового штабу на вулиці Орджонікідзе (Банковій). На закінченні Урядової площі фактично поставили хрест. Отже, єдиний зведений будинок Лангбарда так і залишився єдиним втіленням більшовицької утопії у стародавній частині Києва. Відремонтовану споруду колишнього ЦК «понизили у статусі»: з 1940-х років тут перебували обласний та міський партійні комітети, а також чільні комсомольські установи. Після падіння комуністичної системи будівлю на Десятинній, 2, деякий час займало міське керівництво, але кінець-кінцем сюди перевели Міністерство закордонних справ України. Радянський герб над колонадою поступився місцем національній символіці. Можна ще додати, що внаслідок численних знесень заради будівництва урядового комплексу було розділено навпіл старовинну Трьохсвятительську вулицю. Здавна вона вела від Хрещатика до Андріївської церкви. Тепер її початковій частині, яка не так давно мала назву Героїв Революції, повернуто історичне найменування: вона знову є Трьохсвятительською. А відрізок від Михайлівської площі до Андріївської церкви – якраз той, біля якого колись стояла Трьохсвятительська церква – у 1958 році був перетворений на окрему Десятинну вулицю.

Що їли-пили студенти «за царя» ?

Якщо до 1860-х рр. більшість студентів Києва, як і всієї імперії Романових, складали дворяни, які, здебільшого, були нормально фінансово забезпечені й не відчували жодних проблем із «хлібом насущним», то після ліберальних реформ 1860-х рр. соціальний склад студентства різко змінився. Понад 70% студентів університету почали складати діти різночинців, яким дуже часто доводилося думати не лише про те як оволодіти своїм фахом, але й як прогодувати себе, адже державна стипендія була скоріше винятком, а не правилом – її отримувало 5-8% студентів. На початку 1870-х рр. канцелярія ректора була буквально «завалена» зверненнями студентів, які, посилаючись на важкий матеріальний стан, просили звільнити їх від оплати за навчання. Виходячи з наявності гострої проблеми, ректор університету М. Бунге розпорядився у березня 1872 р. провести серед студентської молоді анкетування, яке мало виявити реальний стан речей із харчуванням студентів. На підставі анкетних даних ректор разом зі своїми помічниками склав для Вченої Ради університету записку «Про матеріальне становище студентів Університету та про засоби покращення їх побуту». Із записки ректора випливало, що середньостатистичний студент університету витрачав на своє утримання 375 рублів щороку або 31 руб. 20 коп. на місяць. Основні витрати річного студентського бюджету складалися з семи статей:

1. Квартира з прислугою – 80 руб.

2. Харчування – 72 руб.

3. Чай, цукор, ласощі – 48 руб.

4. Одяг – 66 руб.

5. Плата за навчання – 40 руб.

6. Книги й дрібниці – 45 руб.

7. Освітлення і прання білизни – 24 руб.

Проаналізувавши ці витрати за соціальними групами, відкинувши найзаможніших і найбідніших студентів, М. Бунге стверджував, що середньозаможний студент реально витрачає щомісяця на своє життя тільки 20 рублів 42 копійки. При цьому, студентські заробітки (репетиторство, каліграфічне переписування статей і книжок, перенесення речей, обслуга в лазні тощо) не давали більше 10 рублів на місяць. Тобто, без допомоги батьків студент просто не міг вижити і достойно харчуватися в місті. Тоді керівництво університету пішло на безпрецедентний крок – звільнивши майже 30% найталановитіших студентів із бідних родин від сплати за навчання. Хоча ці молоді люди й не отримували  державної стипендії, вони, все ж могли економити бодай ті 40 рублів, які раніше витрачалися на оплату навчання. Поряд з тим, оплата для студентів із заможних верств населення була піднята до 70, а згодом до 100 рублів на рік. Також М.Бунге звернувся до заможних киян із закликом посилити свою благодійну працю серед студентів. Таким чином, активізували благочинну роботу «Попечительство про недостатніх студентів університету св. Володимира» і «Товариство допомоги недостатнім студентам», які шукали бідним студентам роботу, надавали дешеві позики, організовували безкоштовні їдальні.

Микола Християнович Бунге, тогочасний ректор Університету

Однак, після прийняття в 1884 р. реакційного університетського статуту, який різко обмежував автономію вищих навчальних закладів, можливості керівництва університету допомагати студентам серйозно скоротилися. Це призвело до падіння рівня життя студентів. Зокрема, згадуваний М.Бунге, стверджував, що 80% студентів голодує і живе в страшному убозтві й хворобах. З часом, життя в Києві ставало лише дорожчим, що погіршило й так жахливе становище бідних студентів. Так, на початку ХХ століття в Києві для того щоб бодай якось вижити  потрібно було 50 рублів щомісяця, однак найбідніші студенти, як показувати тодішні статистичні дослідження, витрачали на себе в місяць щонайбільше 31 рубель. Для того аби прохарчуватися в найдешевшій київській їдальні в 1903 р. потрібно було 27 рублів 50 копійок на місяць. За таких умов студенту не вистачало щоб заплатити за навчання, купити одяг, книжки і т. п. Шукаючи вихід, незаможні студенти економили на їжі, обмежуючи її лише обідами. При одноразовому денному харчуванні, студент у 1903 р. міг витрачати на їжу лише 12 рублів щомісяця, лишаючи таким чином гроші на винаймання житла, оплату навчання, купівлі одягу і книг тощо. Погане харчування в дешевих їдальнях, які «славилися» своїми антисанітарними умовами, призвели до того, що, згідно з офіційною статистикою, в 1903 р. 46,7% студентів страждали хворобами органів травлення.

Підрахунки вчених показали, що загалом (заможні, середньозаможні і бідні) студенти щодня споживали близько 800 грамів хліба, понад 300 грамів картоплі,120 грамів овочів і фруктів, 23 грами олії, 290 грамів молока і молочних продуктів, 64 грами цукру, 205 грамів м’яса, 35 грамів риби, 24 грами яєць. При цьому, відзначається, що бідні студенти споживали майже виключно продукти рослинного походження й молоко, перетворюючись таким чином на примусових «вегетаріанців».  

Найбільш економні студенти відмовлялися від харчування в їдальнях і віддавали перевагу купівлі харчових продуктів на базарі й власноручному приготуванню їжі. Так, якщо споживаючи лише обід у найдешевшій їдальні потрібно було сплачувати 40 копійок на день або 12 рублів на місяць, однак за ці самі 40 копійок щодня на базарі можна було придбати – 1 курку, або двох курчат, або 3 кг гречки, або 4 кг пшона, або 1 кг сала, або 8 оселедців, або1 кг родзинок, або 2,5 кг пшеничного хліба, або 8 кг житнього хліба, або 1,5 кг цукру, або 3 літри молока, або 4 апельсини. Купівля продуктів на базарі змушувала більше приділяти увагу кухонним справам, але дозволяла урізноманітнити раціон і здешевити його. Однак, необхідність готувати самому страву забирала час потрібний для навчання або заробітку грошей.

Важливо, також відзначити, що студенти не тільки їли, але й вживали різноманітні напої. В теплу пору року популярним був квас, мінеральна вода, лимонад, чай, кленовий сироп тощо. Пляшка мінеральної води «Нарзан» на початку ХХ століття коштувала 25 копійок. Але найбільш вживаним літнім напоєм серед студентів було традиційне пиво, яке часто коштувало дешевше, ніж мінеральна вода. Так, 20 пляшок «Баварського» або «Медоварного» пива коштувало 1 рубель 80 копійок, 20 пляшок «Столового» пива коштувало 2 рублі, «Пельзенського» – 2 рублі 40 копійок, пиво «Пель-Ель» – 3 рублі 20 копійок, «Англійський ель» – 3 рублі й «Англійський портер» – 3 рублі 20 копійок.

Студенти, яким не вистачало грошей на пиво замінювали його міцнішими і дешевшими напоями, але, звісно, не вином, яке коштувало 50-85 копійок за пляшку. «Вигідною» алкогольною альтернативою для студентів був… спирт, за відро якого в Києві на початку ХХ століття потрібно було викласти лише 77 копійок. Дешевизна спирту і пива спричинила до того, що, згідно з опитуваннями, алкоголь на початку ХХ століття вживало 68% студентів (хоча сьогодні, здається, студентство серйозно побило рекорди своїх попередників).

Як і зараз, студенти мали шкідливу звичку – тютюнопаління. Заможні студенти, витрачали на тютюн по декілька рублів щомісяця. Вони, здебільшого, палили сигари, вартість яких коливалася від 40 копійок до 1 рубля 50 копійок за десяток. Бідніші студенти палили сигарети, ціна на які коливалася в межах 4-8 копійок за десять штук.

Підсумовуючи, можна констатувати, що студент сторічної давнини був, як правило, незаможним, завжди голодним, харчувався не часто і не надто якісно, сам готувати їсти не бажав через традиційну лінивість, брак часу і наявності кухні в орендованому житлі. Студент «за царя» полюбляв випити пива або спирту, а випивши не цурався й запаленої цигарки… Як кажуть, люди не змінюються і їм лише здається, що молодші покоління гірші, ніж їхні діди і прадіди. 

0  0

Київська духовна академія і духовна семінарія

За ініціативи імператора Олександра І відбулося реформування навчальних закладів, і 1808 року було видано новий Устав духовних шкіл, які переходили на триступеневу систему освіти: духовні училища (початкова освіта), духовні семінарії (середня освіта) і духовні академії (вища освіта).

На початку ХІХ ст. Київська академія переживала матеріальну і освітню кризу внаслідок зменшення коштів на її утримання, невиправданого збільшення кількості предметів, відсутності розподілу між початковими, середніми та вищими класами, де одночасно вивчали і граматику, і богослов’я. Комісія духовних училищ при Святійшому Синоді вирішила розділити академію на три незалежні духовні навчальні заклади: училище, семінарію і академію. У 1817 році було відкрито Київську духовну семінарію, а за два роки відкрилася відновлена Київська духовна академія.

Змінився і контингент студентів: раніше до Братської школи, Києво-Могилянської колегії та Київської академії віддавали своїх дітей козацька старшина, заможні городяни та козаки, тепер до семінарії вступали передусім діти духівництва. На перший курс набирали 120 студентів православного віросповідання – крім українців та росіян, тут навчалися серби, чорногорці, молдавани, валахи і болгари. Особлива увага приділялася розвитку творчих і ораторських здібностей студентів: протягом усіх років навчання вони не лише вивчали богословські дисципліни, а й писали безліч творів з філософської, богословської та літературної тематики. Оволодінню знаннями допомагала і величезна бібліотека семінарії та академії, яка розміщувалася на двох поверхах і налічувала понад 26 тисяч томів.

Навчання в Київській духовній семінарії було триступеневим. У нижчому відділенні («словесності») основна увага приділялася вивченню словесності та класичної російської літератури, а також основам математичних наук – алгебри, геометрії, тригонометрії та фізики. І якщо написання творів давалося більшості студентів легко, а кращі з них навіть було видано друком та премійовано коштом благодійного фонду графа Румянцева і преосвященнійшого Є. Болховітінова, то з точними науками справи були геть кепські. Це надихнуло одного з учителів геометрії на «творчий» експеримент: для розв’язання задач з пірамідою складалася справжня піраміда з яблук (на щастя, ринок був поряд), а після успішного розв’язання всі «складові» задачі з’їдалися задоволеними студентами на чолі з учителем.

У середньому відділенні семінарії основними були предмети філософської групи – психологія, логіка, огляд філософських вчень, а у старшому – гомілетика (мистецтво проповідей), церковні закони, духовні закони тощо.

Серед випускників Київської духовної семінарії були і цілі родини священиків, оскільки за тогочасною традицією сини продовжували духовну справу батьків і дідів, а доньки ставали матушками. Відомо, що зі стін семінарії вийшло кілька поколінь священиків родин Ганіцьких, Березницьких та Костецьких. Протоієрей Іоанн Березницький був найвідомішим місіонером ХІХ століття у Київській губернії, боровся з сектантством, протягом 17 років займав посади помічника благочинного і благочинного 3-го округу Звенигородського повіту, був нагороджений наперсним хрестом від Святійшого Синоду і орденом Св. Анни 3-го ступеня за місіонерські заслуги. А ще уславився як автор чудових різдвяних колядок, до яких власноруч написав тексти і музику, та кількох віршованих збірок і прози українською та російською мовами. Він залюбки навчав своїх колядок місцеву молодь і готував з нею різдвяні вистави. Поетичні здібності мав і його син Василь, теж випускник Київської духовної семінарії, який замінив батька на посаді благочинного. Його вірші були схожі на ліричні романси ХІХ століття і зберігалися в родині. Високу посаду благочинного 1-го округу Липовецького повіту займав ще один випускник семінарії протоієрей Іоанн Костецький, який разом з сином Олексієм, священиком-випускником цієї ж семінарії, займався просвітництвом серед сільського населення Київської губернії, відкриваючи церковно-парафіяльні школи і бібліотеки, за що удостоювався багатьох церковних нагород. Поряд з їхніми похованнями в с. Степанці минулої осені несподівано зацвів кущ махрового бузку…

З відкриттям у 1819 році поновився набір студентів до Київської духовної академії. Набір проводився раз на два роки, для вступу слід було скласти іспити з догматичного богослов’я (чи православного християнського катехізису для випускників гімназій), загальної церковної історії, грецької мови та латини і три твори – філософський, богословський та літературний. Академію всіляко підтримували такі видатні ієрархи православної церкви, як київський митрополит Євгеній (Болховітінов) і київський митрополит Філарет (Амфітеатров).

Київська духовна академія продовжила традиції не лише духовної освіти, а й духовної музичної культури, успадкованої від Києво-Могилянської колегії та Київської академії. Її ректор, преосвященнійший Філарет, заснував у 1875 році церковно-археологічний музей, придбавши за величезні кошти колекцію з 220 ікон ХІV- ХVІ ст. у московського купця Сорокіна. Про її унікальну цінність свідчить і той факт, що під час експонування частини колекції на Всесвітній виставці в Парижі купець Сорокін був нагороджений іменною бронзовою медаллю. В подальшому колекція значно розширилася і поповнилася старовинними іконами з Михайлівського Золотоверхого монастиря, церкви Спаса-на-Берестові, церкви Різдва Христова на Подолі, археологічними знахідками давньоруського, литовсько-руського, козацького періодів. У музеї зберігався фрагмент герба Київської ратуші з мідним чеканним зображенням царя Петра І, а зі старої академії – професорська кафедра, імператорське крісло з підніжжям та стара печатка академії. Серед ікон були рідкісні – такі, як незвична ікона св. Трійці з с. Семигори Київської губернії (ХVІ ст.).

Реформування духовної освіти продовжив своїм указом 1869 року імператор Олександр ІІ. У Духовних академіях Російської імперії було введено три відділення: богословське, церковно-історичне і церковно-практичне, а дисципліни розподілено на обов’язкові та спеціальні. Втім, основні реформи було скасовано вже за часів Олександра ІІІ у 1884 році. У ХХ столітті Київська духовна семінарія і Київська духовна академія пережили важкі часи. Після Лютневої революції 1917 року Святійший Синод видав Тимчасові правила для Духовних академій, після Жовтневої революції фінансування Київської духовної академії з Петрограда припинилося, Центральна Рада також не утримувала її, хоча згодом академія підтримала уряд гетьмана Павла Скоропадського і навіть відкрила нові кафедри: історії України, української мови, української літератури, західноруського права та історії Української Церкви. Однак після того, як гетьман П. Скоропадський виїхав з України разом із німецькими військами, в умовах постійної зміни влади в Києві навчальний процес в академії кілька разів припинявся.

У лютому 1920 року Київський губвиконком зареєстрував Київське православне богословське товариство і Київську православну богословську академію, однак наприкінці 1923 року життя в академії завмерло, частину викладачів було репресовано, частина емігрувала.

Відродження Київської духовної семінарії почалося лише 1947 року – спочатку в Михайлівському монастирі, а згодом при Андріївській церкві. У другій половині 1950-х років гоніння радянської влади на церкву відновилися, що ускладнило роботу семінарії, поменшало слухачів, а 1960 року Київську семінарію було взагалі закрито і відновилася робота лише 1989-го. 1 травня 2007 року рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви новим ректором Київської духовної академії і семінарії був призначений єпископ (зараз – митрополит) Бориспільський Антоній (Паканич). Нині у Київській духовній академії і семінарії навчаються 340 студентів на стаціонарі та понад 700 – на заочному відділенні, діють катехізаторські курси для мирян.

Столичная фауна: кто живёт в киевских прудах и парках

Большой город кажется неподходящей средой для обитателей дикой природы. Тем не менее, в черте Киева живут совы, орланы, бобры, ондатры, чайки и многие другие лесные и степные животные. Корреспондент The Village прогулялась по городу с зоологом-орнитологом Ярославом Дебелым, который рассказал об особенностях столичной фауны.

Ярослав Дебелый:

Окончил аспирантуру учебно-научного центра «Институт биологии» университета Шевченко, три года работал в Лаборатории орнитологии Института биологии Латвийского университета. Помимо орнитологии увлекается фотографией, часто снимает животных, обитающий в городской среде.

Сова

(фото: Олег Богданов)

Ушастые совы и сипухи живут практически во всех парках Киева, в том числе и в центральных. Высматривать их стоит у верхушек деревьев Мариинского, парка Победы, Голосеевского леса и зеленых зон Лесного массива. Сейчас этих птиц можно не только увидеть, но и услышать: с апреля по июнь у них активный период размножения. По ночам самки, сидя на кладках, громко оповещают других особей своего вида о том, что эта территория занята. Селятся совы в покинутых гнездах ворон.

Лысуха

Лысухи – маленькие водоплавающие птицы, обитающие на большинстве столичных водоёмов. Чаще всего их можно увидеть на Совских прудах и Вырлице. Лысухи вьют гнезда в камышах, привлекают внимание ярким красно-желтым окрасом головы.

В Западной Европе наблюдение за птицами – популярное хобби многих офисных сотрудников. Участники сообщества bird-watchers регулярно собираются в парках и проводят соревнования. Побеждает тот, кто распознает по звукам наибольшее количество птиц за определенный отрезок времени. В Украине bird-watching не развит, хотя есть сайт, на котором люди делятся фотографиями и пишут о своих наблюдениях.

Желтоголовый королёк

 

На одном из снимков, сделанных Ярославом, – птица с ярко-желтым хохолком. Желтоголовый королёк – самая маленькая птица Европы, её вес не превышает шести граммов. Весной корольков в Киеве нет, в Украину они прилетают зимовать. С наступлением холодов птицу можно заметить в кронах деревьев каждого центрального парка.

Чайка

Чайку многие считают исключительно морским обитателем, но эти хищники встречаются и на крупных городских озерах. В Киеве обитает два вида: чайки озёрные и чайки серебристые. Первых можно увидеть на Совских прудах, Вырлыце, острове Муромец, ВДНХ. Серебристые чайки встречаются гораздо реже, они имеют внушительные размеры (размах крыльев до полутора метров) и живут только вблизи крупных водоёмов – у озёр ВДНХ и на Вырлице.

Аист

Зачастую аисты строят гнёзда за городом, но иногда этих птиц можно встретить и на окраинах столицы, у водоёмов. Самый распространённый в Киеве вид – белый аист, его рост около одного метра, размах крыльев – до двух. В черте города аисты селятся в районе Позняков, Святошино и на Лесном массиве. Питаются лягушками, ужами, крупными кузнечиками и саранчой.

Орлан-белохвост

Орлан-белохвост охраняется Красной книгой и всеми охранными списками Европы. Питается рыбой, поэтому увидеть его можно только вблизи крупных водоёмов, в Киеве – на Жуковом острове. Этот вид ястребиных отличает бурый окрас, желтоватая голова и белый хвост. Размах крыльев птицы достигает двух метров – это самый большой орёл Европы.

Белка

Мимо нас пробегает белка. Эти грызуны живут и в центральных парках, и в отдалённых лесопарковых зонах. По словам Ярослава, на Дарнице, в парке Победы, белки вообще практически ручные. Здесь они не прячутся от людей и охотно принимают из их рук хлеб, орехи, фрукты, овощи.

Ёж

Ещё один распространённый обитатель столичных парков. Днём ежи спят под деревьями или в зарослях кустов, а с наступлением темноты выходят на охоту и привлекают внимание горожан характерным шуршанием. Питаются в основном мелкими жуками и насекомыми, а в поисках пищи способны развивать скорость до трёх метров в секунду.

Лис

В Киеве обитают не только совсем мелкие дикие животные, но и крупные, такие, как лис обыкновенный. Длина его тела достигает 60-90 сантиметров. Живут эти хищники в окружённом жилым массивом Голосеевском лесу. Иногда в поисках пищи лисы подбираются к людям очень близко. В начале весны в районе Лесного массива лис забежал в жилой район и искусал дворовых собак. У зверя выявили бешенство, а во всём поселке Быковня объявили карантин.

Бобр

Бобры – самые крупные грызуны в Европе, их вес может достигать 30 килограмм. В позапрошлом году бобр жил на Харьковском массиве в техотстойнике. Киевляне хотели спасти животное, но ни горожанам, ни экологам вытащить бобра не удалось. Зверь прожил в очистительном сооружении около двух месяцев, а потом исчез. Бобров можно встретить на озере Вырлица и Трухановом острове, ближе к Троещине. Плотин здешние грызуны не строят, живут в норах, питаются корой деревьев и травянистыми растениями. Кстати, на Трухановом, кроме бобров, можно увидеть и зайцев-русаков. Но это редкость.

Ондатра

Этот грызун живёт в воде и выбирается на сушу только в поисках пищи. Похожа ондатра на большую крысу, длина её туловища – 23-36 сантиметров. Обитает на озерах в районе Голосеевского леса, реже её можно увидеть на Совских прудах.

Горностай

Начиная со средневековья, мех этого хищника использовался для пошива королевских мантий. Теперь горностай занесен в Красную книгу. Хищник имеет рыже-белый окрас, питается мелкими грызунами. В Киеве обитает на Жуковом острове. Наш город – одна из немногих европейских столиц, которая может похвастаться тем, что на её территории живёт горностай. 

14 станцій київського метро з елементами етнодизайну

 Золоті ворота

Беззаперечний лідер за складністю та красою оздоблення. А звідси, й лідер за увагою туристів. Станція «Золоті ворота» містить в собі настрій руської доби. Що зумовлено географічним розташуванням — під Золотоворітським комплексом. Особливо зверніть увагу на орнаментальні композиції та чудернацьких міфічних собако-птахів в арках біля платформ.

В арках також подані зображення київських князів. Окрім геометричних мозаїк варто звернути й на світильники. Відкриття відбулося наприкінці 1989 року.  Архітектори станції: Вадим та Борис Жежеріни, Микола Жаріков. Художники: Станіслав Адаменко, Марія Ралко, Григорій Корінь, Володимир Федько, архітектори вестибулів Федір Заремба та Анатолій Крушинський.

До речі, як виявилося, на цій станції у 1989 році у вестибюлі між ескалаторами художники мозаїкою виклали напис «Слава Україні». Тоді ще України як окремої держави не існувало і за таку річ легко можна було зазнати репресій.

 

Видубичі

Станція від назви історичної місцевості Києва, де за легендою виринув (видибнув) ідол Перуна, скинутий киянами на Подолі. Поряд розташований Видубицький монастир. Історична тяглість вплинула на оздоблення станції. Настрій створюють керамічні панно з різноманітними абстраціями на стінах самої платформи і сходах до неї. Станція відчинена у 1991 році. Архітектор станції Тамара Целіковська, художники Олександр Бородай і Олександр Бабак.

 

Хрещатик

Одна з найдавніших станцій. Доступна для пасажирів з 1960 року. Оздоблена майоліковими композиціями. Зважаючи на те, що це була епоха Хрущова, без кукурудзи і соняшників не обійшлося. Сьогодні є однією з пересадочних станцій з найбільшим пасажиропотоком. Кияни настільки швидко повз неї «пролітають», що часом навіть спинитися важко. Художники станції Оксана Грудзинська та Ніна Федорова.

 

Мінська

Автори наголошують, що оздобили станцію білоруським орнаментом. Що зумовлено назвою — Мінська. У мене особисто таких візуальних асоціацій не виникло, але повіримо авторам. Орнамент поданий на стелі станції, бокових стінах та зі сторони касових залів. Станція відчинена 1982 року. Художники Степан та Василь Химочки.

 

Контрактова площа

Настрій станції зумовлений перебуванням на Подолі загалом і біля Києво-Могилянської академії та Верхнього і Нижнього Валу. Композиції з вічно спраглими до науки спудеями і декотрі тваринно-рослинні композиції стародавнього Києва подані на південному барельєфі зі сторони касового залу, а також на станційних дверцятах колійної стіни. Рік відкриття станції — 1976. Художники Ірина Левитська і Юрій Кисличенко.

 

Святошин

Назва походить від історичного урочища поблизу, яке серед іншого називали Святим лісом і яке було у володінні київських монастирів. Інші джерела наголошуть, що місцевість названо від імені Миколи Святоші (князя, а потім ченця).  Станція відкрита 1971 року під назвою «Святошино». В 1991 році перейменована відповідно до правил української мови. У оздобленні використані рослинні мотиви. На дверцятах шляхової стіни подані геометричні символи. Художник Нінель Гаркуша.

 

Нивки

Станція-близнючка сусідньої «Святошин». З єдиної різницею, що на колійній стіні поданий рослинний орнамент в зелених тонах. Художниками є керамісти Ніна Федорова та Ганна Шарай. Назва походить від історичної місцевості, якою була нива праворуч від колишнього Брест-Литовського шосе.  Станція відчинена того ж таки 1971 року.

 

Вокзальна

Основний вестибюль станції оздоблений радянським трактуванням історії України, але це нас не цікавить. Натяком на народне мистецтво є різьблені розетки на лавках платформ, а також хвилясті металеві решітки на стінах. Художник станції Олександр Мизін. Відчинена 1960 року.

 

Університет

Відкривалася за Хрущовської доби. Тому знову ж таки, соняшники і кукурудза в тренді. Але до цієї публікації таки потрапила через натяк на народне мистецтво. Орнаментальне оздоблення станції можливо готував Михайло Лисенко. Рік відкриття: 1960.

 

Петрівка

Станція оздоблена абстрактними композиціями з міді, які віддалено можна назвати приналежними до народного мистецтва. Станція запрацювала у 1980 році.Художники: Людмила Семикіна та Сетрак Бароянц.

 

Дарниця та Лівобережна

Станції схожі настільки, що були об’єднані у цій публікації. Єдина різниця — керамічні орнаментальні вставки. На Дарниці вони більше геометричного характеру, а на Лівобережній — рослинного. Архітектори: Ігор Масленков та Вольдемар Богдановський. Обидві станції відчинені 1965 року.

 

Оболонь

Станція оздоблена двома кованими композиціями, які звуться відповідно «День» і «Ніч». Їх створив художник Петро Ганжа. Станція працює з 1980 року.

 

Поштова площа

Станція присвячена темі Дніпра і має вітраж в кінці станції, який ми можемо віддалено пов’язати з темою народного мистецтва. Станція працює з 1976 року. Художники: Ірина Левитська та Юрій Кисличенко.

Якщо хочете більше дізнатися про історію Київського метрополітену — почитайте цікаві дослідження від киянина tov_tob.

Фотографував Богдан Гдаль, «Рукотвори»