Залізна традиція

Лише у 1886-му міська управа оголосила тендер на концесійне будівництво конки. Реалізувати зухвалий проект було доручено підприємцю Амандові Струве. «Вечірка» згадала головні віхи історії цього виду транспорту в Києві.

1891 Відкрився рух кінного трамвая (конки) від Європейської площі по Хрещатику та Великій Васильківській до Либідської площі, на Подолі – від нинішнього Подільського трамвайного депо на Куренівці до Поштової площі. Того ж року розпочалося прокладання рейок на Володимирськім (тоді Олександрівськім) узвозі з метою поєднання двох відокремлених систем громадського транспорту.

1892 13 червня розпочався регулярний рух на лінії електричного трамвая по Володимирському узвозу. Спочатку на лінії планували використовувати парові трамваї, однак через крутизну узвозу це було малоефективно. Одночасно будувалися нові лінії конки та парового трамвая – по вулицях Великій Житомирській і Хмельницького (Фундуклеївській) аж до залізничного вокзалу.

1900 Відкрито приватну трамвайну лінію до Святошина, не сполучену з міською мережею.

1904 Завершено повну електрифікацію трамвайної мережі – останні парові трамваї обслуговували лінію до Пущі-Водиці.

1912 Відкрито Дарницьку трамвайну лінію, у 1913 році її подовжено до Броварів.

1913 Трамвайна мережа сягнула 172 км у одноколійному вимірі. Парк міського трамвая складався з 148 двовісних моторних вагонів, 76 пульманівських чотиривісних, 47 причіпних вагонів, 31 вантажної платформи, 5 цистерн, снігоочисника та 5 паровозів.

1928 Трамвайна мережа становила 180 км, окремі лінії не було відновлено після громадянської війни, однак було побудовано нові.

1941 Під час оборони Києва трамваї ходили цілодобово та використовувалися для перевезень боєприпасів та поранених.

1942 Під час німецько-фашистської окупації збудовано лінію до Бучі, звідки вантажними платформами перевозили торф для міської електростанції.

1943 Після звільнення Києва на Хрещатику відновлено трамвайну лінію для вантажних перевезень – трамваї вивозили залишки підірваних будинків.

1951 Відновлено майже всі довоєнні лінії, окрім гілки на Бровари.

1954 Відкриття трамвайного руху по мосту Патона. Трамваї на Лівому березі швидко стають основним видом транспорту.

1977 Припинено рух першою лінією київського трамвая через будівництво метрополітену. Дещо пізніше закрито лінії до Голосіївської площі, Святошина, по вулиці Толстого та інші.

1978 Починає працювати лінія швидкісного трамвая на Борщагівку – перша в СРСР. Оплата проїзду здійснювалася на станціях, було застосовано системи автоматичного керування швидкістю на зразок метрополітену, що дозволило зробити мінімальним інтервал між трамвайними поїздами. Існував проект подовження лінії до мосту Патона – з тунелем під Печерськом та підземною пересадкою на станції метро «Печерська». У такому разі лінія, по суті, перетинала б увесь Київ. У 1980-ті роки подібні напівпідземні швидкісні лінії побудовано у Волгограді та Кривому Розі.

1988 Обсяг перевезень пасажирів трамваями сягнув максимуму – 460 млн за рік. У чотирьох трамвайних депо пе ребувало 922 пасажирських трамвайних вагони.

1996 Закрито один з найкоротших, однак найпопулярніших маршрутів – вулицею Воровського.

2000 Відкрито першу чергу швидкісного трамвая на Троєщині.

2001 Ліквідовано колії до Залізничного масиву та Московської площі, закрито відразу 4 маршрути.

2004 Закрито трамвайне сполучення мостом Патона між берегами Дніпра – з того часу в Києві існує дві відокремлені трамвайні мережі. Як наслідок лінія по Набережному шоссе втратила актуальність, і у 2011 році рух на ній припинився.

2006 На лінії швидкісного трам вая до Борщагівки вперше з’явився перший трисекційний трамвай київського виробництва.

2007 Розпочато реконструкцію лінії швидкісного трамвая до Борщагівки. Кількість трамвайних вагонів становила 497 одиниць, довжина трамвайних ліній – 248 км.

2011 Завершено реконструкцію лінії швидкісного трамвая до Борщагівки, розпочалося масове надходження нових трамвайних вагонів для її обслуговування.

2012 До святкування 120-річча київського трамвая відновлено Музей електротранспорту та вперше влаштовано виставку історичних трамваїв та тролейбусів, а в парку Шевченка – туристично-інформаційний центр у вигляді старовинного трамвая. Продовжується надходження нових вагонів.

Присутствені місця: цитадель бюрократизму

Державні установи у ті часи йменували «казенними присутствіями». Тож місця їх розташування називалися саме «присутственими». У Києві ще за Олександра І було зведено відповідну споруду за проектом майстра класицизму Андрія Меленського. Будинок з чотириколонним портиком стояв на терені сучасного Маріїнського парку, приблизно на вісі Кріпосного провулка. Крім двох основних поверхів, де містилися губернське правління, поліція та інші «присутствія», він мав розвинений підвал, де утримувалися цивільні арештанти. Але стрімке розплодження бюрократичних структур імперії зробило це приміщення надто затісним.

У день святого Володимира, 15 липня 1854 року, відбулося урочисте закладання нових Присутствених місць у осередку київської давнини – поряд зі Святою Софією.

Колись тут тулилися до старих укріплень невеликі обивательські будиночки. Але тепер укріплення були зриті, житлові квартали знесені, й натомість з’явився трикутний майданчик. Його утворили три містобудівні вісі. Однією з них була старовинна Житомирська вулиця (її тоді розрізали на дві частини – сучасні Велику Житомирську та Малу Житомирську). Другою віссю виявилася новопрокладена Володимирська вулиця: замість ланцюжка тісних та кривих вуличок пролягла стрімка широка магістраль на зразок петербурзьких «першпектив». І, нарешті, третьою віссю став новий просторий майдан від Софійської до Михайлівської дзвіниці. Вздовж напрямку цієї останньої вісі й було зорієнтовано головний фасад нових Присутствених місць. Його проектна довжина перевищила двісті метрів.

Зведення будинку пов’язане з іменами трьох зодчих. Двоє з них, Ксаверій Скаржинський та Іван Штром, були відомими столичними фахівцями Штром саме у цей час завершував у Києві будівництво Кадетського корпусу – сучасного приміщення Міністерства оборони України). Третій, Михайло Іконников, корінний киянин, працював тоді київським губернським архітектором. Освячення Присутствених місць відбулося 155 років тому – восени 1857-го. Величезна споруда, що складалася з три– та двоповерхових об’ємів на глибокому підвалі, стала невід’ємною частиною панорами старого Києва. Сучасник, відомий історіограф міста Микола Закревський, зауважив про новий будинок: «Фасад його дещо похмурий». Власне, це було притаманне багатьом будівлям стилю пізнього классицизму миколаївської доби – масивним, симетричним, монотонно опорядженим.

Присутствені місця одразу заповнило чиновництво. Той самий Закревський навів чималий перелік установ, що діяли тут, – Губернське управління, Палата державного майна, Казначейство, Будівельне відділення, Наказ громадського догляду, Дворянська опіка, Міська та Земська поліція, установи суду й прокуратури, архіви… На нижньому поверсі містилася друкарня Губернського управління. Внаслідок реформи вітчизняного судочинства було запроваджено окружні суди та апеляційні органи – судові палати. У Києві ці установи теж розташувалися у Присутствених місцях. Розгляд судових справ провадився гласно, тож за проектом Михайла Іконникова у південно-західному крилі та у центральному об’ємі будівлі було влаштовано великі зали на третьому поверсі. У цих залах відбулося чимало гучних процесів. Чи не найвідомішим із них був процес Бейліса, що проходив восени 1913 року. Дрібного єврейського службовця Менделя Бейліса притягли до суду за безглуздим середньовічним звинуваченням: нібито він забив християнського хл опця, щоб використати його кров з ритуальною метою. Процес привернув увагу всього світу; серед журналістів, які висвітлювали події, був відомий письменник Володимир Короленко. На щастя, зусилля адвокатів і підтримка прогресивної громадськості не лишилися марними: суд присяжних ви- правдав безневинну людину.

Щодня сотні урядовців у службових мундирах заповнювали незліченні кімнати споруди Присутствених місць на Володимирській, 15. Свого часу тут служив хлопцем-переписувачем майбутній письменник Григорій Григор’єв. На сторінках книжки «У старому Києві» він зобразив середовище бюрократів і хабарників, невігласів та підлабузників, які пнулися зі шкіри, аби впійма ти поблажливу посмішку начальника і мати надію на подальше підвищення у чині.

Але заради справедливості треба зазначити, що траплялися й винятки. Скажімо, серед чиновників Окружного суду були гідні поваги люди – видатний історик України Олександр Лазаревський або відомий фахівець із садівництва Олександр Осипов. Колись тут працював також місцевий літератор Павло Тулуб – батько української письменниці Зінаїди Тулуб. Розповідають, що його поетичний хист негативно позначився на службовій кар’єрі. Адже на роздратований запит начальства щодо невиконаних справ він одного разу відповів віршем:

Дел осталось только восемь, Но, на Бога уповая, Я надеюсь, мы их скосим, Как траву в начале мая.

Одного урядовця з Присутствених місць ми вже згадували вище: це губернський архітектор Михайло Іконников (до речі, брат відомого історика, професора Київського університету Володимира Іконникова). За довгі роки його служби Київ з невеликого провінційного міста перетворився на потужний економічний центр. Коли Іконников відзначав півсторіччя своєї професійної діяльності, промайнула згадка, що протягом усього цього строку він жодного разу не скористався правом на відпустку!

З часом бюрократичний апарат розростався, і навіть двохсотметровий фасад виявився недостатнім. Спочатку (у 1900 році) двоповерхові частини Присутствених місць довелося надбудувати до трьох поверхів за проектом архітектора Геннадія Антоновського. Але й цього не вистачало, тому в 1908–1909 роках над триповерховими частинами первісногооб’єму було надбудовано четвертий поверх (проект губернського інженера Володимира Безсмертного).

Крім того, на Львівській площі, 14, з метою розвантаження Присутствених місць було зведено нову будівлю для Казенної палати і скарбниці (нині навчальний заклад).

За радянської доби соціалістичні бюрократи з губернського (пізніше окружного та обласного) керівництва здобули для себе нові приміщення, і в колишніх Присутствених місцях лишилися тільки органи міліції та суду.

У сумнопам’ятні 1930-і роки Володимирська вулиця носила ім’я Короленка, тож місцеве УВС знаходилося за адресою: Короленка, 15. Цю адресу кияни сприймали так само, як москвичі – Петрівка, 38. Побутував похмурий жарт: «Короленка, 15, – найвищий будинок у Києві: звідти Сибір видно».

У 1970-і роки до комплексу увійшов 6-поверховий об’єм сучасної архітектури. Щоправда, зведено його в глибині кварталу, а ззовні цієї будівлі практично не видно. Навіть цієї добудови апаратникам не вистачило. І ось у 1987–1988 роках над одним з двох відрізків головного будинку, що залишався триповерховим (зі східного боку), надбудували четвертий поверх. Цей «погон», на жаль, порушив класицистичну симетрію споруди.

На закінчення нагадаємо, що до великого трикутного кварталу Присутствених місць входять й інші історичні будівлі. Найцікавіша з них – Старокиївська пожежна частина зі стрункою каланчею на розі Володимирської та Великої Житомирської вулиць. Але це – тема для окремої розповіді.

Київ цілющий

– Набирати воду найкраще, зрозуміло, на Хрещення (19 січня) та в дні цілителя Пантелеймона (9 серпня), Козьми та Дем’яна (1 липня), Агапіта Печерського (1 червня та 28 вересня) тощо. Також для цього якнайкраще підійдуть усі дні тих чи інших святих, діяльність яких було пов’язано із зціленням від будь-яких хвороб, – розказав нам секретар Київської митрополії УПЦ МП протоієрей Віталій Косовський. 

Серед найповажніших вод-них святинь він назвав нам джерела святих засновників Києво-Печерської лаври Антонія та Феодосія, інші лаврські джерела, джерела Феофанії, Фролівського монастиря, храму Святителя Миколая на вулиці Фрунзе.

Ключ віри

Джерела, що носять імена Феодосія та Антонія Печерських, відомі досить давно. За свідченнями їхніх сучасників, засновники Києво-Печерської лаври знайшли та викопали колодязі з водою власноруч. Відомі історії, коли сюди за допомогою прийшов чоловік, який хворів на проказу, а до цього лікувався у звичайних лікарів та навіть удавався до різноманітних ворожок. Останньою надією для нього були вже тоді відомі лаврські джерела, проте цілюща вода йому напрочуд не допомогла. Відтоді вважається, що вода з цих двох криниць зцілює майже від усього, але тільки тих, хто щиро вірить у Бога. 

Також біля Лаври є менш відоме джерело: якщо пройти від храму на честь ікони Пресвятої Богородиці «Живоносне Джерело» праворуч по Дніпровській набережній, то можна побачити акуратні сходи, які ведуть до джерела Божої Матері. Люди ще його називають слізьми Пресвятої Богородиці через солонуватий смак. Серед киян ходять історії, що саме ця вода лікує від такої тяжкої хвороби, як рак. 

Де знайти: вул. Лаврська, 15, Нижня лавра, спуститися нижче кам’яними сходами від Хрестовоздвиженської церкви та входу до Ближніх печер.

Від болів та мук

У парку Феофанія та поблизу Свято-Пантелеймонівського жіночого монастиря можна знайти декілька цілющих криниць. Найвідоміше з них – цілителя Пантелеймона. За легендою, таке ім’я йому дав старець Іринарх, який за допомогою молитов зумів провести сюди воду, яка унікальним способом підіймалася до монастиря вгорупо схилу. Сталося це тільки після того, як Іринарх освятив джерело, присвятивши його Пантелеймонові. Киян тут можна побачити в будь-яку пору року та в будь-який час дня – вони вважають, що ця вода допомагає від різних хвороб, позбавляє фізичних та духовних болів, нестерпних переживань. 

Де знайти: Феофанія (вул. Лебедєва, 19), але до самого джерела, над яким встановлено хрест, краще дійти з боку вулиці Метрологічної, стежачи за покажчиками.

Вода з каменя

Практично в самому центрі Флорівського монастиря біля Вознесенського храму б’є давнє цілюще джерело імені святих Флора та Лавра. Не помітити його важко: воно виглядає як камінь, з якого тече чиста вода, що має трохи жовтуватий відтінок через свою насиченість залізом. За легендою, Флор та Лавр були близнюки, вони працювали каменярами, мурували храми, розповідали про християнство язичникам, повертали зір, лікували худобу. За віру їх було живими кинуто в колодязь та закопано, проте їхні тіла залишилися нетлінні, набувши цілющих властивостей. Відтоді прийнято вважати, що в цих святих варто просити удачі в навчанні, здоров’я для домашніх тварин та позбавлення хвороб зору. 

Де знайти: вхід до монастиря з боку вулиці Притисько-Микільської, що неподалік Контрактової площі.

Від Палестини до Києва

Йорданське джерело, як його називають у столиці, збереглося із ХІ сторіччя. Храм та монастир біля джерела були зруйновані, наразі тут діє тимчасова церква. Перша згадка студні під цим ім’ям датується 1530 роком, коли паломник-киянин, відвідуючи Палестину та молячись у річці Йордан, уронив у воду кухлика. А знайшов його випадково, коли набирав воду в київському джерелі. Саме тоді джерело стали називати Йорданським та вважати святим. Наразі цей тимчасовий храм функціонує при психоневрологічному диспансері, і місцеві розповідають багато історій про зцілення та полегшення страждань душевнохворих лише від однієї склянки такої води. У киян заведено вмиватися та обливатися водою з цієї студні, щоби позбутися гріхів. Біля джерела зараз будують перший у Києві храм із закритою купіллю для занурення. 

Де знайти: вул. Фрунзе, 47.

Що їли-пили студенти «за царя» ?

Якщо до 1860-х рр. більшість студентів Києва, як і всієї імперії Романових, складали дворяни, які, здебільшого, були нормально фінансово забезпечені й не відчували жодних проблем із «хлібом насущним», то після ліберальних реформ 1860-х рр. соціальний склад студентства різко змінився. Понад 70% студентів університету почали складати діти різночинців, яким дуже часто доводилося думати не лише про те як оволодіти своїм фахом, але й як прогодувати себе, адже державна стипендія була скоріше винятком, а не правилом – її отримувало 5-8% студентів. На початку 1870-х рр. канцелярія ректора була буквально «завалена» зверненнями студентів, які, посилаючись на важкий матеріальний стан, просили звільнити їх від оплати за навчання. Виходячи з наявності гострої проблеми, ректор університету М. Бунге розпорядився у березня 1872 р. провести серед студентської молоді анкетування, яке мало виявити реальний стан речей із харчуванням студентів. На підставі анкетних даних ректор разом зі своїми помічниками склав для Вченої Ради університету записку «Про матеріальне становище студентів Університету та про засоби покращення їх побуту». Із записки ректора випливало, що середньостатистичний студент університету витрачав на своє утримання 375 рублів щороку або 31 руб. 20 коп. на місяць. Основні витрати річного студентського бюджету складалися з семи статей:

1. Квартира з прислугою – 80 руб.

2. Харчування – 72 руб.

3. Чай, цукор, ласощі – 48 руб.

4. Одяг – 66 руб.

5. Плата за навчання – 40 руб.

6. Книги й дрібниці – 45 руб.

7. Освітлення і прання білизни – 24 руб.

Проаналізувавши ці витрати за соціальними групами, відкинувши найзаможніших і найбідніших студентів, М. Бунге стверджував, що середньозаможний студент реально витрачає щомісяця на своє життя тільки 20 рублів 42 копійки. При цьому, студентські заробітки (репетиторство, каліграфічне переписування статей і книжок, перенесення речей, обслуга в лазні тощо) не давали більше 10 рублів на місяць. Тобто, без допомоги батьків студент просто не міг вижити і достойно харчуватися в місті. Тоді керівництво університету пішло на безпрецедентний крок – звільнивши майже 30% найталановитіших студентів із бідних родин від сплати за навчання. Хоча ці молоді люди й не отримували  державної стипендії, вони, все ж могли економити бодай ті 40 рублів, які раніше витрачалися на оплату навчання. Поряд з тим, оплата для студентів із заможних верств населення була піднята до 70, а згодом до 100 рублів на рік. Також М.Бунге звернувся до заможних киян із закликом посилити свою благодійну працю серед студентів. Таким чином, активізували благочинну роботу «Попечительство про недостатніх студентів університету св. Володимира» і «Товариство допомоги недостатнім студентам», які шукали бідним студентам роботу, надавали дешеві позики, організовували безкоштовні їдальні.

Микола Християнович Бунге, тогочасний ректор Університету

Однак, після прийняття в 1884 р. реакційного університетського статуту, який різко обмежував автономію вищих навчальних закладів, можливості керівництва університету допомагати студентам серйозно скоротилися. Це призвело до падіння рівня життя студентів. Зокрема, згадуваний М.Бунге, стверджував, що 80% студентів голодує і живе в страшному убозтві й хворобах. З часом, життя в Києві ставало лише дорожчим, що погіршило й так жахливе становище бідних студентів. Так, на початку ХХ століття в Києві для того щоб бодай якось вижити  потрібно було 50 рублів щомісяця, однак найбідніші студенти, як показувати тодішні статистичні дослідження, витрачали на себе в місяць щонайбільше 31 рубель. Для того аби прохарчуватися в найдешевшій київській їдальні в 1903 р. потрібно було 27 рублів 50 копійок на місяць. За таких умов студенту не вистачало щоб заплатити за навчання, купити одяг, книжки і т. п. Шукаючи вихід, незаможні студенти економили на їжі, обмежуючи її лише обідами. При одноразовому денному харчуванні, студент у 1903 р. міг витрачати на їжу лише 12 рублів щомісяця, лишаючи таким чином гроші на винаймання житла, оплату навчання, купівлі одягу і книг тощо. Погане харчування в дешевих їдальнях, які «славилися» своїми антисанітарними умовами, призвели до того, що, згідно з офіційною статистикою, в 1903 р. 46,7% студентів страждали хворобами органів травлення.

Підрахунки вчених показали, що загалом (заможні, середньозаможні і бідні) студенти щодня споживали близько 800 грамів хліба, понад 300 грамів картоплі,120 грамів овочів і фруктів, 23 грами олії, 290 грамів молока і молочних продуктів, 64 грами цукру, 205 грамів м’яса, 35 грамів риби, 24 грами яєць. При цьому, відзначається, що бідні студенти споживали майже виключно продукти рослинного походження й молоко, перетворюючись таким чином на примусових «вегетаріанців».  

Найбільш економні студенти відмовлялися від харчування в їдальнях і віддавали перевагу купівлі харчових продуктів на базарі й власноручному приготуванню їжі. Так, якщо споживаючи лише обід у найдешевшій їдальні потрібно було сплачувати 40 копійок на день або 12 рублів на місяць, однак за ці самі 40 копійок щодня на базарі можна було придбати – 1 курку, або двох курчат, або 3 кг гречки, або 4 кг пшона, або 1 кг сала, або 8 оселедців, або1 кг родзинок, або 2,5 кг пшеничного хліба, або 8 кг житнього хліба, або 1,5 кг цукру, або 3 літри молока, або 4 апельсини. Купівля продуктів на базарі змушувала більше приділяти увагу кухонним справам, але дозволяла урізноманітнити раціон і здешевити його. Однак, необхідність готувати самому страву забирала час потрібний для навчання або заробітку грошей.

Важливо, також відзначити, що студенти не тільки їли, але й вживали різноманітні напої. В теплу пору року популярним був квас, мінеральна вода, лимонад, чай, кленовий сироп тощо. Пляшка мінеральної води «Нарзан» на початку ХХ століття коштувала 25 копійок. Але найбільш вживаним літнім напоєм серед студентів було традиційне пиво, яке часто коштувало дешевше, ніж мінеральна вода. Так, 20 пляшок «Баварського» або «Медоварного» пива коштувало 1 рубель 80 копійок, 20 пляшок «Столового» пива коштувало 2 рублі, «Пельзенського» — 2 рублі 40 копійок, пиво «Пель-Ель» — 3 рублі 20 копійок, «Англійський ель» — 3 рублі й «Англійський портер» — 3 рублі 20 копійок.

Студенти, яким не вистачало грошей на пиво замінювали його міцнішими і дешевшими напоями, але, звісно, не вином, яке коштувало 50-85 копійок за пляшку. «Вигідною» алкогольною альтернативою для студентів був… спирт, за відро якого в Києві на початку ХХ століття потрібно було викласти лише 77 копійок. Дешевизна спирту і пива спричинила до того, що, згідно з опитуваннями, алкоголь на початку ХХ століття вживало 68% студентів (хоча сьогодні, здається, студентство серйозно побило рекорди своїх попередників).

Як і зараз, студенти мали шкідливу звичку – тютюнопаління. Заможні студенти, витрачали на тютюн по декілька рублів щомісяця. Вони, здебільшого, палили сигари, вартість яких коливалася від 40 копійок до 1 рубля 50 копійок за десяток. Бідніші студенти палили сигарети, ціна на які коливалася в межах 4-8 копійок за десять штук.

Підсумовуючи, можна констатувати, що студент сторічної давнини був, як правило, незаможним, завжди голодним, харчувався не часто і не надто якісно, сам готувати їсти не бажав через традиційну лінивість, брак часу і наявності кухні в орендованому житлі. Студент «за царя» полюбляв випити пива або спирту, а випивши не цурався й запаленої цигарки… Як кажуть, люди не змінюються і їм лише здається, що молодші покоління гірші, ніж їхні діди і прадіди. 

Непереможений «Старт»

Несподівана зустріч

Коли до Києва прийшли німці, будинок, у якому мешкала Владленова сім’я, згорів. До жовтня вони з матір’ю ночували просто неба в Першотравневому парку. А потім знайшли квартиру на вулиці Горького. Одного разу, коли хлопчик стояв біля парадного, побачив свого батька. «Тату!» – крикнув він, але сам не повірив своїм очам, адже тільки влітку всі проводжали його на фронт. Батько розповів, що потрапив у оточення під Полтавою, і коли почалося сум’яття, командири сказали своїм бійцям: «Тікайте куди хочете, армія розвалилася». От він і повернувся до своєї родини.На тій вулиці, де Михайло Путистін несподівано зустрівся із сином, він опинився невипадково, адже поруч жили його знайомі футболісти – Балакін і Клименко. А інший його приятель, Микола Коротких, улаштувався кухарем до їдальні на вулиці Богдана Хмельницького, де згодом став працювати монтером і сам Путистін-старший. Аби якось вижити в окупованому Києві, в якому тільки жінки та діти одержували по 200 грамів хліба на тиждень, а всі чоловіки під страхом смерті мали працювати, футболістам довелося згадати свої довоєнні спеціальності. Адже раніше не було професіональних футболістів, і всі гравці мали інші професії. 

Владлен Путистін згадує, що в той час і відомий футболіст Микола Трусевич спочатку продавав саморобні запальнички на Євбазі. Але якось його зустрів директор хлібозаводу, чех Йозеф Кордик, який був великим шанувальником футболу, і запропонував роботу. Сам Трусевич був переконаний, що краще всім колишнім футболістам «триматися купи». Тому після того як воротар київського «Динамо» сам улаштувався різноробочим на хлібозавод, він привів туди цілу команду динамівців: Свиридівського, Кузьменка, Клименка, Гончаренка, Тютчева, Комарова та Володимира Балакуна, усього вісім чоловік. Пішов працювати на це підприємство й Владленів батько.

Незвичайна команда

Головні футбольні події розгорнулися влітку 42-го. Німці відчували себе повними господарями в Києві і, не маючи жодних сумнівів у власній перемозі, почали налагоджувати в місті «мирне» життя. Запрацювали кінотеатри, відкрився оперний театр, дійшла черга й до футболу. Було організовано українське спортивне товариство «Рух», свої команди сформували румунський і угорський гарнізони, а також німецькі залізничники. Пан Кордак вирішив теж не пасти задніх і показати всім, що він має власну команду. Футболісти, які працювали на той час на його підприємстві і яких він добре знав, не змогли йому відмовити. Ось так народилася команда під назвою «Старт», яку потім ніхто не зміг переграти.Перший матч за участю цієї команди, приурочений до відкриття стадіону на Великій Васильківській (тепер НСК «Олімпійський»), відбувся 7 червня 1942 року. «Старт» переміг команду українських націоналістів «Рух» з рахунком 7:2. Це єдиний матч, на якому не був присутній Владлен Путистін. На всі інші батько брав його із собою. 

– Добре пам’ятаю матчі з мадярами – зі збірною угорського гарнізону, з німецькими залізничниками, – згадував він. – Я радів кожному голу, а наші забивали, забивали… Вигравали з рахунком 11:0, 6:0, 5:1. Я зазвичай за воротами Трусевича стояв, м’ячі подавав. На трибунах не був жодного разу. З роздягальні з командою виходив і відразу – на своє місце. Коли ж команда «Старт» почала здобувати перемогу за перемогою, розмови про незвичайну команду майстрів футболу дійшли до німецького керівництва. Німці почали вимагати, щоб непереможний «Старт» зустрівся з їхньою елітною командою льотчиків і зенітників «Фла- келф». Михайло Путистін розповідав синові, що в команді з цього приводу було багато суперечок і сумнівів – грати з фашистами чи ні. З його слів, Коля Трусевич, який любив футбол понад усе, переконав своїх товаришів у тому, щоб усе-таки зіграти з німцями й зганьбити їх перед усім світом.

Без шоколаду, ікри та апельсинів

Перша зустріч з німецькою командою закінчилася з рахунком 5:1 на користь «Старту». Вона була зіграна 6 серпня, а от матч-реванш, який увійшов у історію з легкої руки Льва Кассиля під назвою «матч смерті», відбувся 9 серпня. Для зустрічі з нашими футболістами німці залучили гравців-професіоналів, які служили в привілейованих частинах Вермахту. Як вважає Владлен Путистін, німці, схоже, розраховували не тільки на посилений склад своєї команди, а й на те, що наші гравці не встигнуть так швидко відновити сили. Адже фашисти добре знали, як погано харчуються наші футболісти – без шоколаду, ікри та апельсинів. 

Можна було б припустити, що німці, жадаючи будьщо здобути перемогу, почнуть грати грубо й порушувати правила. Але очевидець цього матчу стверджує зворотне: – Нічого подібного не було, окупанти грали нормально. Вони любили спорт і поважали спортсменів, незважаючи на те, що йшла війна. У гітлерівців був культ сильних і спритних людей – так уже їх виховували. «Перший тайм наші програли – 1:2, – розповідав через багато років граючий тренер «Старту» Михайло Свиридівський. – У другому, намагаючись переламати опір суперника, ми вирішили «проявити характер» і вибили кількох гравців. Одному навіть коліно перебили, і він пішов з поля. Німецький генерал кричав: «Ці бандити грають некультурно!» А от угорські та румунські військові на стадіоні вболівали за киян». 

У підсумку «Старт» знову переміг німецьку команду з рахунком 5:3. Та ніхто після матчу його гравців не розстрілював, як про це розповідали в багатьох легендах про «матч смерті». Більш за те – збереглась фотографія, де вони разом зняті з командою «Флакелф». 

– Тоді це тримали в страшному секреті, – розповідає Владлен Путистін. – Мені здається, та правда, яку знали учасники матчу, була нікому не потрібна. Тому їм і не давали розкрити рота. Одна справа – красива легенда, й інша – реальне життя. А потім, коли вже почалася перебудова, брат Володимира Балакуна передав йому це унікальне фото й сказав: «Тепер можна». А ще хлопчик запам’ятав, що перемогу цього незабутнього матчу-реваншу команда стартівців добре відсвяткувала. Хтось із уболівальників приніс самогон, а потім ще й додому запросив.

Останній матч

Через тиждень, 16 серпня, «Старт» у тому ж складі зіграв із «Рухом». – Надубцювали поліцаям від душі – 8:0, – так про цей останній матч згадує Владлен Путистін. А через два дні прямо з хлібзаводу відвезли до гестапо Трусевича, Кузьменка, Клименка, Гончаренка, Тютчева, Свиридівського, Балакіна, Комарова і Михайла Путистіна. За однією з версій, футболісти нібито підсипали в борошно, призначене для окупантів, бите скло. Але насправді до цього вони не були причетні. Батько Владлена Путистіна у своїй автобіографії написав, що він 14 місяців сидів у Сирецькому концтаборі як неблагонадійний. А в жовтні, коли його послали на вантажні роботи на завод «Більшовик», йому вдалося втекти й навіть вибратися з Києва.

Музей Михаила Воронина

В музее представлены первые утюг и ножницы дизайнера, лекала, которыми он пользовался, диктофон, на который записывал свои идеи, личный мобильный телефон, фотографии его коллекций, а также изобретённый Ворониным жилет, который позволил шить мужские костюмы без примерок.

 

Вход в музей бесплатный, но чтобы попасть в него, нужно обратиться в приёмную фабрики. У центрального её входа вчера же открыли барельеф модельера.

Михаил Воронин умер в возрасте 73 лет. Он автор 35 изобретений, внедрённых в Украине и за границей. Шить начал в 14 лет, в 16 стал работать портным мужской верхней одежды. Показы коллекций модельера проходили более чем в 60 странах мира.

З Новим роком та Різдвом!

Шановні читачі! Творчий колектив нашого блогу щиро вітає вас з новорічними святами. Бажаємо вам міцного здоров'я та наснаги в новому році. Нові статті у блозі читайте з 20-го січня!