Роботу депутатів було перервано гітлерівською навалою. Уже в перші дні нацистської окупації Києва Хрещатик охопила пожежа, спричинена вибухами. Її жертвою, зокрема, стала й старовинна споруда Біржі.

Після визволення столиці УРСР міська влада тимчасово розмістилась у будинку колишньої гімназії на бульварі Тараса Шевченка, 18 (пізніше надбудованому й перетвореному на підприємство зв’язку), де в надзвичайно складних умовах вирішувалося безліч нагальних питань. Згодом для міськради та міськвиконкому відвели будівлю №4 на тому ж бульварі (нинішній готель «Санкт-Петербург»). Там вони перебували до 1957 року.

Тим часом на головній вулиці Києва велося будівництво нової споруди – спеціально для міських органів самоврядування.

Розтшування корпусу міськради на Хрещатику було передбачене проектом відбудови зруйнованих війною центральних кварталів столиці УРСР (за підсумками представницького конкурсу остаточне проектне розроблення доручили групі архітекторів на чолі з москвичем Олександром Власовим та киянином Анатолієм Добровольським).

Місце зведення будівлі міськради, де раніше була забудова праворуч від ЦУМу, визначилося ще на ранній стадії проектування. До війни там стояли кілька капітальних будинків, в одному з яких по фронту вулиці діяв популярний готель «Бель-Вю», а всередині кварталу містився кінотеатр підприємця Шанцера, котрий вважався найкращим і найрозкішнішим у місті.

Спочатку споруду міськради пропонували виконати подібно до «сталінських висоток» у Москві – з височенною баштою та струнким шпилем. Ось тогочасний опис проектованої забудови центральної магістралі Києва у кварталі між вулицями Свердлова (Прорізною) та Леніна (Богдана Хмельницького): «Займаючи весь фронт правого боку Хрещатика до Центрального універмагу, розташовується один з найголовніших об’єктів нової забудови – будівля міської ради. Композицією всього архітектурного комплексу будинку міськради перед його середньою частиною у плані створюється відступ углиб кварталу на 35 м. Ширина цього парадного подвір’я по фронту Хрещатика дорівнює 100 м. Центральна частина споруди вирішується дев’ятнадцятиповерховою баштою. По центру будівлі, у загальній лінії забудови правого боку Хрещатика, розміщується постійна трибуна».

Згодом від варіанта з баштою відмовилися, та й загалом розмір будинку міськради істотно зменшився. У наступних проектах ішлося вже про 10-поверховий корпус. Свого часу його збиралися увінчати центральним шпилем і прибудованою колонадою, надавши будівлі певної схожості зі спорудою Моссовєта в столиці СРСР. Зрештою, зупинилися на версії з рівним масивним карнизом (архітектори Олександр Власов, Олексій Заваров, Олександр Малиновський). Будівництво на ділянці на Хрещатику, 36 велося впродовж 1952–1957 років. Виконаний варіант утілює строгі класичні традиції. Триповерхова цокольна частина із вхідними арками облицьована рустом з червоного граніту, а сім верхніх поверхів убрані керамічною плиткою та прикрашені стрункими пілястрами, між якими на центральній вісі містився герб радянської України (згодом його прибрали, заклавши це місце гладенькою плиткою).

Інтер’єри основних приміщень вирішені так само строго й урочисто. У тилу будівлі у триповерховій прибудові розміщена простора зала засідань – так звана Колонна зала, котру оформлено масивними колонами коринфського ордеру. У ній тривали сесійні засідання Київської міської ради, до складу якої входила доволі значна кількість депутатів (так, станом на 1975 рік їх було вісімсот, на 1980 рік – шістсот, на 1990 рік – триста). Розмір зали дозволяв проводити засідання навіть більш ніж на тисячу учасників. Вибори депутатів трудящих до міськради (після набрання чинності новою Конституцією УРСР 1978 року – народних депутатів) відбувалися, як це було притаманно радянській системі, за неймовірної активності й одностайності; характерними були показники 99,99 відсотків тих, хто брав участь у голосуванні, від загальної кількості виборців, а з них 99,99 відсотків – тих, хто проголосував «за». У кожному з виборчих округів був лише один кандидат, який представляв «непорушний блок комуністів і безпартійних».

Доводиться зауважити, що за радянської доби засідання міськради зазвичай проходили згідно зі сценарієм, визначеним заздалегідь. Автори цього сценарію сиділи не на Хрещатику, а на Михайлівській (колись Радянській) площі, де у приміщенні нинішнього Міністерства закордонних справ діяв міський комітет Компартії України. Найбільш принципові питання вирішувалися навіть не там, а на вулиці Орджонкідзе (зараз – Банковій), у кабінетах ЦК КПУ. Це, утім, не означає, що участь депутатів міськради в житті Києва була суто формальною.

Поміж них було чимало відомих мешканців нашого міста: керівників провідних підприємств, знаних робітників, лікарів, педагогів, науковців, діячів культури й мистецтва. Вагому роль у роботі муніципального представницького органу відігравали жінки: у Київраді 1975 року їх було 47,3 відсотка, а 1980-го – 48,3 відсотка. Ухвали міськради сприяли розвиткові та благоустрою Києва, поліпшенню умов життя населення, зростанню культурного потенціалу. На Хрещатику, 36 розглядали такі питання стратегічного значення, як масове житлове будівництво, розпланування та спорудження житлових масивів (зокрема, на намивних землях), прокладання ліній метро та інших видів громадського транспорту, визначення охоронних зон історичної забудови тощо.

Депутати активно працювали з виборцями в територіальних округах, брали участьу роботі постійних комісій, яких, приміром, на 1981 рік налічувалося дев’ятнадцять.

Дуже ефектний вигляд мало сполучення корпусу мерії із сусідніми будівлями за допомогою проміжних вставок з великими арками. Його вирішено симетрично й гармонійно, зі створенням виразного містобудівного ансамблю в цьому кварталі Хрещатика. Удосконаленню ансамблю сприяло, зокрема, розширення корпусу Центрального універмагу, який становив лівий фланг композиції. Для облицювання верхніх поверхів ЦУМу задля більшої єдності будівель застосовано таку саму плитку, що й для облицювання стін міськради.

Відступ споруди Київради від фронту забудови зменшили порівняно з більш ранніми пропозиціями. Він дорівнює 15 м, утворюючи своєрідне парадне подвір’я – курдонер. Постійну трибуну перед фасадом будинку на Хрещатику, 36 для проведення парадів і демонстрацій не стали будувати.

Проте довгий час саме тут двічі на рік – на травневі та жовтневі свята – споруджували тимчасову трибуну, з якої партійні та державні керівники вітали багатотисячні колони, що крокували Хрещатиком у бік Бессарабки. Так тривало до 1977 року, аж доки до 60-річчя Жовтня не було реконструйовано головний майдан столиці. Відтоді саме на ньому почали облаштовувати трибуну, а напрямок демонстрацій змінили на 180 градусів. Це породило серед киян іронічний жарт: «Виявилося, що ми 60 років ішли не в той бік!».

Обабіч головного входу будівлі Київради в курдонері стоять високі щогли-флагштоки. 24 липня 1990 року на вимогу багатолюдного народного мітингу на одній зі щогл біля будинку мерії було офіційно піднято національний синьо-жовтий прапор – уперше в новітній історії столиці, що ознаменувало невідворотність узятого курсу на суверенітет України. Цю історичну подію відзначено пам’ятною дошкою.

За доби Незалежності структура й чисельність органів міської влади неодноразово змінювалася. Кількість депутатів Київської ради було значно скорочено.

Спершу їх лишилося тільки 75, потім стало 90, а з 2005 року склад Київради налічує 120 депутатів. Сесійну залу обладнано на 4-му поверсі; велика Колонна зала нині використовується для урочистих заходів. Виконавчим органом міської влади, згідно з чинним законодавством, є Київська міська державна адміністрація (КМДА). Резиденцією Київради та КМДА традиційно залишається будівля на вулиці Хрещатик, 36, яка вже для кількох поколінь киян стало асоціюється з міським самоврядуванням столиці України.