З історії вулиці Михайла Грушевського

Місце пекучих подій є одним із центральних, найбільш відомих куточків столиці. Тут стоїть чимало пам’ятних будівель. Варто було б нині згадати про них та відзначити їх історичну й культурну цінність. 

Спершу нагадаємо, що теперішня вулиця Михайла Грушевського є частиною вельми давнього проїжджого шляху з Подолу на Печерськ. У 1810-ті роки, після жахливої пожежі Подолу та повного перепланування тієї місцевості, утворилася магістраль між Контрактовою площею та початком Московської вулиці, яку найменували Олександрівською на честь тогочасного російського самодержця Олександра І. Частину магістралі становив підйом з Подолу до нинішньої Європейської площі. Він аналогічно називався Олександрівським узвозом. Уже за радянської доби Олександрівську перейменували на вулицю Революції. Після вбивства у 1934 році в Ленінграді одного з більшовицьких лідерів Сергія Кірова (деталі цієї трагічної події досі повністю не прояснено) магістраль стала називатися вулицею Кірова. Зрештою, 1955-го її було розділено на чотири частини. Відрізок на Подолі став називатися вулицею Жданова в пам’ять про одного зі сталінських поплічників (тепер вул. Петра Сагайдачного). Узвіз, що проходить попід схилом Володимирської гірки, став Володимирським. Лише частина вулиці від площі Європейської (тоді Сталіна) до Арсенальної зберегла назву на честь Кірова, але тут цілком помінялася нумерація будинків і навіть її напрямок. До того ж низка споруд, які свого часу теж були віднесені до Олександрівської вулиці, перетворилася на окремий Музейний провулок. 

Сучасну назву вулиця отримала 1991-го. Саме у рік здобуття Україною незалежності важлива магістраль столиці стала назватися іменем Михайла Грушевського, видатного українського історика та політичного діяча, проводиря Центральної Ради. 

Тепер під №1 по вулиці Грушевського міститься ошатна споруда в урочистих класично-ренесансних формах. Це – приміщення Національної парламентської бібліотеки, однієї з найвідоміших українських книгозбірень. Її було засновано як міську Публічну бібліотеку ще 1866 року. Спеціальне приміщення для неї спорудили у 1909–1911 роках муніципальним коштом. 

Цікавою є історія проектування бібліотечного будинку. Місто виділило майданчик під нього на терені Купецького саду (нинішній Хрещатий парк). План майбутньої споруди, погоджений із працівниками бібліотеки, підготував міський архітектор Олександр Кривошеєв. Що ж до зовнішнього вигляду фасадів, то на їх проект Міська дума оголосила всеросійський конкурс. До журі увійшли провідні зодчі Києва – Владислав Городецький, Олександр Кобелєв, Володимир Ніколаєв. Усього надійшло 37 пропозицій. За ухвалою фахівців, перше місце посів киянин Микола Шехонін, чий варіант передбачав насичене оформлення в дусі модерну. Другим став ще один киянин – Павло Альошин, тоді ще доволі молодий, а в майбутньому провідний київський будівничий ХХ століття. Його пропозицію було позначено витонченими рисами неоампіру. 

Остаточний вибір мала зробити муніципальна влада. Як виявилося, «батьки міста» керувалися не стільки художніми, скільки економічними міркуваннями. Вони обрали значно дешевший за проекти-переможці варіант маловідомого архітектора Збігнєва Клаве. Хоча його й було відзначено заохочувальною премією, але, на думку журі, у пропозиції Клаве забракло оригінальності. Та все ж саме розроблені ним фасади було втілено в життя. Утім, його проект, виконаний на високому професійному рівні, привертав увагу гармонійністю та врівноваженістю. 

Число відвідувачів бібліотеки більш ніж за сто років виміряється, мабуть, уже мільйонами. За обсягом і цінністю своїх фондів вона посідає одне з перших місць у країні. Нещодавно біля книгосховища на Поштовій площі було споруджено новий корпус Парламентської бібліотеки, та значна кількість читачів залюбки користується затишним читальним залом старовинної будівлі, вікна якого виходять просто до парку. 

Зовнішній вигляд корпусу бібліотеки добре узгоджується з розташованим на протилежному боці вулиці Михайла Грушевського приміщенням Національного художнього музею України. Ця дивовижна споруда, що нагадує античний храм, стоїть на невеликому озелененому «острівці». Первісно її споруджували як музей місцевого Товариства старожитностей та мистецтв – об’єднання меценатів і любителів старовини, очолюваного відомим колекціонером Богданом Ханенком. 

Товариство здійснювало фінансування будівництва. Воно мало обмежені кошти, та попри це не хотіло зводити занадто скромну будівлю. Тож зодчий Владислав Городецький, переробивши первісний проект Петра Бойцова, передбачив спорудження лише частини об’єму, що проглядалася з вулиці та площі. Її і було збудовано упродовж 1898–1901 років. 1904-го відбулося урочисте відкриття у цьому приміщенні Київського художньо-промислового і наукового музею. А в повному обсязі проект вдалося реалізувати тільки у 1967–1972 роках. До того часу музей уже отримав свій сучасний статус безцінної скарбниці творів українського образотворчого мистецтва. Фасад музейного будинку може слугувати посібником для вивчення класичних архітектурних деталей: ми бачимо тут достеменне відтворення шестиколонного портика доричного ордера, антаблемент, трикутний фронтон. У трикутнику-тимпані фронтону вміщено горельєф «Торжество мистецтва». Цю композицію, як і величезні цементні постаті левів обабіч сходів, виконав скульптор-італієць Еліо Саля. Від часів спорудження музею Городецький товаришував з цим майстром. Невдовзі Саля став автором чудернацьких скульптурних прикрас найпопулярнішого витвору Городецького – знаменитого «Будинку з химерами». 

Експонати музею ретельно вивчали знавці української старовини. На честь одного з них – багаторічного директора закладу академіка Миколи Біляшівського – встановлено біля сходів пам’ятний знак з його скульптурним зображенням роботи Анатолія Куща. Нині серед шедеврів музейного зібрання – зразки українського барокового іконопису, унікальна галерея козацьких портретів, твори Тараса Шевченка, Миколи Пимоненка, Олександра Мурашка, Федора Кричевського, митців художнього авангарду, провідних радянських живописців і скульпторів. 

Ще один цікавий зразок скульптурної творчості можна побачити зовсім поряд, на фасаді будівлі №4 по Музейному провулку. Цю масивну комерційну споруду в стилі модерн було зведено 1909 року за проектом архітектора Валеріана Рикова на замовлення заможного інженера Ісая Іссерліса. На рівні 2-го поверху її прикрашено барельєфним панно «Тріумф Фріни» роботи київського скульптора Федора Балавенського. За переказом давньогрецького письменника Афінея, знаменита афінська гетера Фріна дозволяла собі приймати від закоханих у неї чоловіків божеські почесті. Її притягли до суду за звинуваченням у блюзнірстві. Адвокат Фріни Гіперід марно намагався її захистити: судді боялися помсти богів. Тоді Гіперід зірвав з гетери одяг і вигукнув: «Ну, хіба ж не гідна ця жінка божеського вшанування?». І зніяковілі судді визнали, що таки гідна. Виправдана Фріна урочисто залишила приміщення суду. Саме цей момент зображено на барельєфі, що символізує непереможність справжньої краси. 

На ділянці праворуч від будинку Іссерліса ще наприкінці ХІХ сторіччя були зведені два суміжні прибуткові будинки, що належали домовласнику Петрові Бураку. З них більш гарним є правий, по Музейному провулку, 2-б, оздоблений архітектором Андрієм Крауссом у дусі так званого «київського ренесансу». Спершу він був триповерховий; деякий час тут містився готель «Флоренція». У 1900 році цей дім надбудували четвертим поверхом. 

А сто років по тому, 2000-го, сучасні комерсанти звели над ним ще два поверхи та мансарду. Слід наголосити на тій обставині, що загальне навантаження на стіни нижнього поверху порівняно з первинним збільшилося майже утричі. Нещодавно тут у шикарному бутіку трапилася пожежа, і це є дуже небезпечним, бо послабляє без того перевантажені конструкції. Полум’я вже колись панувало у цій частині Києва. Зокрема, за нацистської окупації міста було пограбовано та спалено приміщення бібліотеки, від якої залишалися самі стіни. Потім, витративши чимало коштів, будівлю реставрували – і не дай Боже чомусь подібному повторитися!

Блог уходит в отпуск

 Друзья! Блог уходит в отпуск, новые статьи ожидайте в октябре.

«Чайные домики» старого Киева

Чай подавали в парке при даче митрополита на Шулявке, в садоводствах Кристера и Карла Христиани, в усадьбе Дикого на Глубочице. В Царском саду чайный домик был на главной аллее. Здесь не только пили чай, но и выступали фокусники, музыканты, певцы.

А что говорить о лучшем частном парке Киева Кинь-грусть! Парк находился в районе нынешней площади Т. Шевченко. Один из владельцев сада – переяславский помещик Платон Яковлевич Лукашевич своим гостеприимством привлекал на дачу многих посетителей. К чаю в доме Лукашевича подавали шоколад, фрукты, мороженое, сухие конфеты (вероятно, киевское варенье) и даже кислое молоко. Кинь-грусть был открытым парком. Но с появлением его нового хозяина – племянника Платона Яковлевича – Платона Акимовича Лукашевича вход в сад стал платным. Парк начал приносить некоторый доход. И при новом владельце в беседке подавали чай, вино и фрукты.

В этом же саду, как утверждает исследовательница Л. Ярцова, пила чай сама Великая Екатерина во время праздника, организованного князем Потемкиным Таврическим в честь государыни «на этой прелестной даче». Киев очень не нравился императрице. Но сам парк, вероятно, мог гордиться такими воспоминаниями… Дубы, которые росли в Кинь-грусти, видели не только императрицу, но и самого Владимира Великого, Ярослава Мудрого и Владимира Мономаха.

«Чайный домик» просто-таки спас от разорения известный и единственный на то время бесплатный в городе парк – «Владимирскую горку». Несмотря на то, что в 1872 году Дума приняла постановление об «исключении всякой продажи питий и трактирных увеселительных заведений» в местах отдыха, торговля в парке все же производилась. Чайный павильон (он же «чайный домик») сдавался в аренду, была будка сельтерской водой, торговали фруктами и сеном, разводили для продажи аллейные и фруктовые деревья.

«Чаепитие можно назвать самым ярким моментом городского быта XIX столетия», – писал наш современник Анатолий Макаров. Чай начали пить при Екатерине II. Но чай был не дешевым напитком. Так, в XIX веке сапоги стоили – 90 коп., кожух – 3 р. 10 коп., а фунт (400 г) чаю – 4 р. 50 коп. Поэтому позволить себе этот напиток могли далеко не все.

Однако богатые монахи Лавры могли позволить себе такую роскошь. Весьма забавно они заваривали чай. «В большой миске в кипятке разбавляли сахар или мед, заваривали чай, сосудом вроде кружек, чашек и иных, подходящих для этой цели, черпали, как сбитень, из миски», – писал К. Фоменко.

В 1835 году «скуповатый митрополит» (так писал Анатолий Макаров) Евгений Болхвитинов оставлял своему эконому о. Серафиму свои чайные припасы, когда уезжал на заседание Синода. Более того, Серафим оказался большим любителем этого напитка и митрополит привез ему из Петербурга «недорогой хороший чай», при этом очень беспокоился, чтобы эконом не купил себе этого напитка в Киеве.

В 1810 году в Туле появились первые самовары. И потому отпала необходимость заваривать чай в поливяной миске, как это делали лаврские монахи.

Сами россияне утверждали, что первые самовары появились во Франции (все чужое – лучше родного!), а во Францию они попали от римлян. Сами же французы отказывались от этого и утверждали, что самовар – исконное русское изобретение. Попробуй разберись!

Чай пили не только в монастырях и чайных домиках, но и в домах богатых горожан. Один киевский старожил вспоминал, как в 1810 году на углу Крещатика и ул. Институтской в три часа дня на балкон денщик выносил кипящий самовар. Вокруг самовара размещалось все семейство генерала. А простодушные киевляне глазели на это действо.

Те же священники были убеждены, что чай – это пагуба, и запрещали пить его в пятницу и субботу. Более того, один из монахов Лавры – Паисий никогда не отказывался пить чай, но при этом он с омерзением бросал в этот напиток селедку, подливал грязную воду и т.д. Вероятно, после такого мало кто из братии угощал Паисия.

Чаем даже лечились от холеры, при этом добавляли в напиток соляную кислоту (культуролог Н. Анциферов).

Как уже упоминалось, чай был дорогим напитком и потому простые жители Подола пили «узвар», отвар сушеной травы иван-чая, а бурсаки ездили специально в Ирпень и заготавливали на зиму цветы буквицы. На праздники подавали компот из сушеной вишни и малины с медом.

Со временем чаепитие стало перерастать в ритуал «чай и завтрак вместе» или «чай и обед вместе», когда сначала на стол ставили самовар, потом блюдо с пирогами, тарелки с окороком, колбасами, селедкой, икрой и сыром. Затем появлялись бутылки с водкой и винами.

В 1876 году городская дума пыталась отучить киевлян от кабаков и водки приобщением к чаепитию. Купцу Бурлею даже выделили 500 рублей на устройство «чайного заведения». Эксперименты с чайными так и закончились безрезультатно… Торговля безалкогольными напитками так или иначе уступала место более прибыльной торговле водкой. К пребольшому сожаленью…

Река Почайна осталась только в летописях

Сегодня только лишь улица Почайнинская на Подоле напоминает о том, что здесь некогда протекал священный источник. Николай Закревский называл его “Русским Иорданом” и подчеркивает: “Был в старину через Почайну и Днепр перевоз, называемый Киевом”, (“Летопись и описание города Киева”, 1858 г.). Следует понимать, что две реки параллельно несли свои воды на юг, тем более, что Михаил Максимович в “Обозрении Старого Киева” (1839 г.) уточняет: “Почайна протекала возле Рождественской церкви (сейчас ее восстанавливают на Почтовой площади) еще в 1700 году, что видно, между прочим, из царской грамоты, в сем году данной Михайловскому монастырю”.

Все точки над “i” в расположении “Русского Иордана” по отношению к руслу древнего Славутича ставит Иван Фундуклей. “Еще в XVIII столетии, — пишет историк, — Почайна составляла довольно глубокую речку, протекавшую у самого Подола. От Днепра отделялась она узкою земляною косою, которая во время разлития Днепра покрывалась им… Этою разделительною косою объясняется несогласие наших летописцев в том, что одни место крещения народа назначают в Почайне, а другие в Днепре”.

Действительно, песчаная коса, разделяющая русла двух рек, существовала почти до середины XVIII века и заканчивалась на уровне того места, где сейчас возвышается памятник Магдебургскому праву. В этой речке воды Почайны и Днепра сливались воедино.

Но случилось непоправимое. Об этом в “Истории города Киева” (1799 г.) сообщает Максим Берлинский: “Отправляемые казенные баржи с разными воинскими припасами вниз по Днепру обыкновенно для тиховодия заводимы были в вершину Почайны и причаливаемы были в том месте к деревянным срубам… Для сокращения к сей пристани водного пути прокопан был иждивлением городским прямо от днепровского поворота по песчаному грунту судоходный канал, и сим образом Днепр не только поглотил Почайну, смыв оставшийся остров, но и знатную часть Подола истребил”.

Правда, и в XIX веке кое-где всплывали на поверхности цепочки мелких островков, а на оболонских лугах проступала речная гладь. “Почайна недалеко от гавани поблескивает желтым цветом, словно зеркало, брошенное за Подолом,” — писал Иван Нечуй-Левицкий.

Что касается улицы, названной в честь летописной реки, то еще в начале прошлого столетия она называлась Почаевской, что естественно, вызывает ассоциации с Почаевом на Тернопольщине и с его Свято-Успенской лаврой. Согласно преданию, этот монастырь основали монахи Киево-Печерской обители, бежавшие после разорения стольного града ордами Батыя в 1240 году. Поэтому не исключается, что корни старославянского слова “почин” и украинского “починати” (“початок”), обозначающие в сущности одно и то же, и легли в основу этих названий. В первом случае — начало эры христианства на территории языческой Руси, во втором — начало созидания утраченной духовности.

В великокняжеские времена гавань Почайны была переполнена судами. Здесь можно было встретить купцов и дипломатов из всех крупнейших государств Европы, следовавших по знаменитому торговому “пути из варяг в греки”. Недаром, когда к княгине Ольге прибыли послы из Византии и напомнили ей об обещании прислать меха, воск и воинов в помощь, Ольга ответила: “Передайте императору: “Если ты так же постоишь у меня на Почайне, как я в Суду, то тогда я тебе дам”. Княгиня была очень недовольна долгим ожиданием в константинопольской гавани во время своего визита к Константину Багрянородному.

Сегодня на месте золоченых лугов, где некогда петляла восьмикилометровая Почайна, раскинулся гигантский жилой массив. Порою люди и не догадываются, что ходят по своей древней истории и не ведают о драме судьбоносной реки, образ которой удачно использовала поэтесса Лина Костенко в одном из своих стихотворений: “Мені відкрилась істина печальна: життя зникає, як ріка Почайна…”

Киевский “Мост Любви”

Нам подали мороженое на маленький трехногий столик из мрамора, — вспоминал Паустовский, — он был очень холодный и весь исписан цифрами: у Семадени собирались биржевые дельцы и просчитывали на столиках свои прибыли и убытки”. Деньги и бизнес царили в атмосфере популярной кондитерской, что объяснялось сотрудничеством заведения с Биржей и Городской думой.

Была в городе еще одна “Швейцария”. Экзотическое название местности, расположенной вдоль Святославского яра (ул. Чапаева), между нынешними улицами Богдана Хмельницкого и Бульварно-Кудрявской, придумали студенты-медики, снимавшие здесь квартиры. Один из учащихся в 1864 году писал: “Местность… со своими высокими и крутыми зелеными холмами и серовато-глинистыми оврагами с картинно разбросанными группами низеньких ветхих домиков, окруженных развесистыми деревьями, была довольно живописна”.

Что же касается киевской “Германии”, то большой популярностью в городе пользовались гостиницы “Германия” и “Дрезден”, дача Амалии Шадель “Сан-Суси” и пивная Кранца с кегельбаном на Крещатике. Знаменитые сады также выращивались в “старонемецком” стиле, поскольку большинство ведущих садовников были выходцами из Германии.

Сейчас сложно представить, что на территории нынешнего стадиона “Динамо” им. Лобановского в начале ХIХ века размещался один из красивейших уголков Киева — Долина Роз, созданная по образцу одноименного общепризнанного шедевра садово-паркового искусства в Дрездене. Впоследствии на месте роскошной “долины” появилось увеселительное заведение “Шато-де-Флер” (Замок Цветов).

Не менее интересна история возведения “Моста любви”, соединяющего сегодня верхние террасы Городского и Крещатого парков. Знал ли профессор Евгений Патон, проектирующий в 1910 году этот виадук, о том, что подобное сооружение уже существует над ущельем Пеллата, в окрестностях знаменитого Замка Нойшванштейн? Дворец действительно сказочный. И построил его баварский король Людовик II по мотивам музыкальных произведений Рихарда Вагнера. Мост, сооруженный в 1866 году над бурлящим водопадом, король-романтик назвал в честь своей матери — Мариинским.

Не слишком ли много совпадений? Оба замка, Нойшванштейн и Шато-де-Флер, расположены у озер, подножий высоких холмов, вершины которых соединяют одинаковые конструкции. К тому же, если в Баварии сам мост называется Мариинским, то киевская переправа ведет к Мариинскому дворцу.

Казалось бы, Долина Роз и Шато-де-Флер навсегда канули в Лету, и к прошлой идиллии возврата нет. Но это не так. Сегодня на склоне Крещатого парка, недалеко от поэтического “Моста любви”, реконструируется бывший кинотеатр “Днепр”. Скоро в его помещении откроется Театр кукол. С каждым днем здание становится более похожим на сказочный замок — появляются башни, арки, купола. Пройдет немного времени, и стольный град обогатится еще одной достопримечательностью, которую романтично настроенные киевляне не применут сравнить с одним из чудес света…

Киевские странности

По этому поводу Александр Вертинский вспоминал: “Мы ходили в желтых кофтах по Кузнецкому, в голову нам летели пустые бутылки оскорбленных буржуев, и Володькина голова была мною спасена, ибо я ловил бутылки и бросал их обратно в публику…” Все это происходило в Москве и Петербурге. А что же случилось с Володькой в те памятные январские дни его киевского приезда?

“Городской театр, 31 января. Последняя стихобойня футуристов. В. Каменский “Я! Танго с коровами”. В. Маяковский “Я! На флейтах водосточных труб!” Д. Бурлюк “Я! Доитель изнуренных жаб”. Такие афиши были расклеены по всему городу, но… уже после отъезда великих импровизаторов. Прибыв 28 января в Киев, футуристы сразу же привлекли к себе внимание как внешностью, так и активными действиями. Обедая в ресторане Роотса (в начале Крещатика), Маяковский заказал себе борщ в перевернутую вверх дном тарелку и на замечание официанта, что это невозможно, резко отреагировал: “А у нас в поэзии все возможно!”

Затем состоялось выступление литераторов во 2-м городском театре (он находился на месте входа на стадион “Динамо”). К потолку сцены был подвешен вверх ножками рояль, а из-за кулис постоянно раздавался дикий хохот. Футуристы читали “в один голос” свои стихотворения. И в заключении Маяковский со свойственной ему прямотой назвал киевского губернатора “лысой говядиной”. Естественно, пребывание в городе “доителей изнуренных жаб” оказалось невозможным. Так, со скандалом, началась слава великого пролетарского поэта.

О Лермонтове киевляне знали только лишь по его произведениям. Сам юный корнет сюда никогда не приезжал. Но в музее Академии на Подоле бережно хранилась пальмовая ветвь, которая вдохновила поэта на стихотворение “Ветка Палестины”, а стены интерьера Мариинского дворца были украшены гравюрами, отображающими сюжет поэмы “Демон”. После того, как поэт был убит на дуэли в возрасте 26 лет, в Киеве начали происходить странные вещи. По вечерам на дорожках Царского сада, среди иллюминированных кустов, стал появляться человек, одетый в длинный синий халат, усыпанный золотыми звездами. Праздная публика с интересом поглядывала на незнакомца, а те, кто узнавал его, испуганно шушукались и показывали на него пальцами. Это был убийца Лермонтова, Мартынов, прибывший из Пятигорска на лечение минеральными водами и находящийся под особым наблюдением.

Что принудило амбициозного отставного майора так резко сменить свою личину и перевоплотиться в загадочную романтическую личность, окутанную “звездной” тайной? Возможно, заели угрызения совести? Во всяком случае Мартынов своим необычным костюмом сумел привлечь к себе внимание, вызвать интерес и даже пробудить некоторое сочувствие.

Есть много приемов для создания собственного имиджа, но первая заповедь — начинай всегда с внешнего вида. Этой простой истиной пренебрег граф Лев Николаевич Толстой. Накануне приезда в Киев, 13 июня 1879 года, гениальный мыслитель записал в дневнике: “Киев очень притягивает меня”. Буквально на следующий день, находясь в “русском Иерусалиме”, Толстой отправляет своей жене такое письмо: “Все утро, до трех, ходил по соборам, пещерам, монахам и очень недоволен поездкой. Не стоило того… В семь пошел опять в Лавру, к схимнику Антонию, и нашел мало поучительного”. (14.06.1879).

Что же случилось? Чем объяснить такой диссонанс в мировоззрении писателя? Следует сказать, что у Толстого уже был инцидент с монахами, когда он посетил Оптину пустынь. В длиннополой крестьянской блузе, подпоясанной веревкой, в запыленных лаптях и с деревянным посохом в руке, граф появился на пороге монастырской гостиницы, но привратник его не пропустил. Загадку киевского “прокола” следует искать в архивах. В записках Маковецкого, личного доктора писателя, находим информацию о приезде в 1907 году в Ясную Поляну известного художника Нестерова: “За чаем на террасе Лев Николаевич говорил Нестеровым о Киево-Печерской лавре и о монахах (Нестеров живет теперь в Киеве). Лев Николаевич хорошо знает Лавру”. А что же говорит Нестеров? Открываем книгу воспоминаний “Давние годы” и читаем о пребывании Толстого в Киеве: “Одетый простым богомольцем, в Лавре пришел он к старцу с намерением поговорить с ним о вере. Тот, занятый другими богомольцами, не подозревал, что к нему обращается знаменитый писатель, ответил: “Некогда, некогда, ступай с Богом”. Так неудачно кончилась попытка Толстого побеседовать о вере…”

Отсюда, очевидно, и скупые строчки, адресованные Софье Андреевне: “Очень недоволен поездкой… Нашел мало поучительного”. Хотя поучиться было чему. Как гласит народная мудрость, встречают по одежке, а провожают по уму.

Бывало, знаменитости не желали, чтобы поклонники узнавали их в лицо. Так Федор Иванович Шаляпин в апреле 1906 года еще на подступах к зданию “Гиппо-Палас” на улице Николаевской (сейчас — Городецкого), где должен был состояться его концерт, увидел густую толпу народа, запрудившую весь прилегающий квартал. Певцу пришлось через верхний этаж гостиницы “Континенталь” опускаться на крышу цирка, а оттуда через чердачное окно уже пробираться на сцену. Этим экстравагантным поступком непревзойденный Мефистофель заставил говорить о себе как о человеке, способном преодолеть любые преграды.

Острів, що звик до повеней

У ХІХ столітті це була відлюдна місцина, куди лише зрідка городяни вибиралися з човняра- ми на пікніки – жодного капітального мосту між островом та містом не існувало. З 1870-х років місто надавало в оренду частину території острова одному з тих човнярів – Адаму Гінтовту. Він влаштував тут щось на зразок заміського шинка, який славився раками і курчатами. Попервах затишне місце розваги облюбували заможні київські панки – люди солідні та сімейні. На «Трухашках» їм було найзручніше влаштовувати подалі від сторонніх очей пиятики з дівчатками під звуки оркестру, що складався з бандури, гармоніки й скрипки.

Проте з часом парові катери налагодили регулярне сполучення острова з містом. 1887 року група поважних киян заснувала Київський яхтклуб, гавань якого обладнали на північній частині Труханова острова. Цей заклад заслуговує на окрему розповідь, так само, як і Дніпровська біологічна станція, створена на тому ж острові наприкінці 1900-х років. Що ж до патріархального закладу Гінтовта, то він до кінця позаминулого століття перетворився на пожвавлений кафешантан «Ермітаж».

Між тим південна частина острова привернула пильну увагу власників пароплавного товариства, яке здійснювало перевезення Дніпром та його притоками. Особливо їм сподобалася Матвіївська затока (в той час відома як затока Старик). Вона була досить широка й глибока, тож чудово підходила для зимової стоянки пароплавів. 1885 року пароплавне товариство, орендувавши чималу ділянку на острові, влаштувало тут майстерні та елінг для лагодження суден.

Сполучення острова з містом не можна було назвати безперебійним. Якщо взимку сюди діставалися по льоду, а влітку – на човнах і катерах, то в період осіннього льодоставу та весняного льодоходу Труханів острів, по суті, опинявся в ізоляції. Це створювало безліч незручностей для робітників. Ті, хто працював у пароплавних майстернях, але мешкав у місті, мусили щодня рано-вранці поспішати на переправу, а за відсутності сполучення вони взагалі залишалися без роботи.

Пароплавство порушило питання про те, щоб організувати робітниче селище просто на острові. Ініціатори мусили узгодити його із землевласником – міською владою. Але «батьки міста» тривалий час не бажали допустити постійного проживання пролетарів на «Трухашці». Головною причиною такої позиції була, либонь, звичайна перестраховка. Адже високі весняні води систематично затоплювали острів. Гласні (депутати) міської думи побоювалися: якщо вони санкціонують поселення робітників на цих землях, то чи не візьмуть тим самим на себе зайву відповідальність? Могло так статися, що у разі сильної повені мешканці прибіжать просити у міста грошей на відновлення свого житла. Або вимагатимуть підсипки грунту, що також потребуватиме чималих видатків…

Сотні людей мусили страждати через ці побоювання. Зрештою, сталася природна річ: робітники пароплавства почали селитися на острові без дозволу, самочинно захоплюючи ділянки. Це не означає, що вони нехтували законністю. Навпаки, до міської управи від них надходили численні прохання. В одному, приміром, говорилося від імені групи поселенців: «Ми на підставі особистого досвіду знаємо, що колоністи, які оселилися на острові 20–30 років тому, живуть спокійнісінько, оскільки ці люди, зробивши невеликі підвищення у вигляді насипу або з колод, цілком гарантовані від вторгнення води до їхніх будинків під час повені… І кожен з нас готовий дати підписку, що місто з нами не матиме клопоту».

Спочатку в мерії замість того, щоб узяти до уваги очевидність, затялися. 1903 року в одному з думських засідань навіть ухвалили вимагати знищення стихійного селища через суд. На щастя, до таких радикальних і скандальних заходів не дійшло. З часом настрої у міській думі змінилися, і 1907-го місто погодилося офіційно оформити відведення землі під житло. Після цього селище на острові доволі швидко набуло цивілізованого вигляду. Його вулиці нанесли на карту Києва, причому, враховуючи начебто «не правобережне» розташування, вони отримали назви від міст українського Лівобережжя: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Остерський провулок. А центральну площу найменували Запорізькою – мабуть, через те, що пароплави, якими володіло товариство, курсували саме до дніпровських порогів.

Вельми нагальною була потреба мешканців «Трухашки» в освіті та духовності. Якщо проблему даху над головою вони вирішили, то заради церковних служб їм, а їхнім дітям – заради відвідання шкільних закладів, доводилося, як і раніше, вибиратися на київський берег. Аж тут знайшовся меценат, котрий задовольнив цю потребу. Це був фактичний господар селища – керівник пароплавного товариства Давид Марголін, відомий київський бізнесмен і доброчинець. До речі, він сам володів на острові дачкою.

З нагоди 50-річчя пароплавної фірми, відзначеного у 1908 році, Марголін фінансував зведення для остров’ян цегляної будівлі початкової школи з ремісничим відділенням, розрахованої на 150 дітей. До літа 1909-го вона була готова. Патронат над нею взяла на себе солідна філантропічна структура – Київське благодійне товариство, в якому головувала власною персоною дружина генерал-губернатора Єлизавета Трєпова. У вересні 1909 року школу успішно відкрили на велику радість мешканців. Аж тут пані Трєпова натякнула Марголіну, що, сказавши «а», треба сказати й «б», – забезпечити острів’ян також божим храмом. Мільйонер виконав бажання першої леді Південно-Західного краю. Його коштом на Трухановому острові спорудили кам’яну церкву за проектом єпархіального архітектора Євгена Єрмакова. Храм нарекли ім’ям святої Єлизавети – небесної покровительки Трєпової. Його урочисте освячення відбулося у вересні 1910 року. Випадок був, як бачимо, досить неординарний: православну церкву зведено на гроші «інородця»! Загалом благоустрій острова дещо поліпшився у 1913 році, коли його було офіційно перейменовано на Олексіївський – на честь малолітнього спадкоємця російського престолу цесаревича Олексія.

Для розташування училища і храму підсипали достатньо землі, аби їх не захльостували повені. Проте переважна частина острова навесні часто-густо перетворювалася на таку собі «Венецію». Його мешканці замість того щоб ходити вулицями пішки, плавали човнами. Житло на острові будували на високих палях, тому місцеві залишалися у своїх домівках. Тільки за надто високої води (як, приміром, трапилося навесні 1907 року) їм доводилося шукати тимчасового притулку в місті. 1918-го відбулася подія, що вплинула на всю подальшу долю острова. Німецькі окупанти з армії кайзера Вільгельма II, котрі кілька місяців займали місто, прищепили у нас європейську моду на відкриті пляжі. Їхню увагу привернув Труханів острів. Зайди розчистили тут піщаний берег, облаштували на ньому дерев’яні бараки, лавки, кабінки для переодягання – і того ж літа завирувало пляжне життя.

Коли згодом у Києві прийшли до влади більшовики, пролетарям теж припала до смаку така форма відпочинку. Відтоді щоліта берег заповнювали пляжники. Тривалий час громадян доставляли на острів і назад спеціальні катерки, але у 1957 році було споруджено пішохідний міст, який з’єднав зону відпочинку на Трухановому острові з Набережним шосе.

Небезпеку систематичних повеней було усунуто у 1960-ті роки з появою Київського моря. Але до того часу селище на Трухановому острові вже припинило існування. Церкву знесли ще до війни, а житлові квартали зруйнували дощенту гітлерівці восени 1943-го. Тепер від колишнього пролетарського поселення на веселій «Трухашці» залишилися тільки поодинокі старі могилки.

А у 1989 році на острові було встановлено бронзовий монумент (скульптор Володимир Чепелик) у пам’ять про знищене селище. Він зображує солдата, який побачив замість рідної домівки згарище та спалений човен…

Донині Труханів острів є для мешканців столиці одним з улюблених місць відпочинку, а Матвіївська затока перетворилася на відомий тренувальний центр з водного спорту. Нинішня весна покаже, чи нагадуватиме якоюсь мірою тутешній ландшафт історичні світлини, що збереглися після колишніх повеней.