Поздравления с новогодним праздниками!

Дорогие читатели! Творческий коллектив нашего блога от всей души поздравляет вас с новогодними праздниками и желает исполнения желаний, здоровья и удачи в новом, 2022-м году! Новые статьи в блоге читайте с 28-го января

Незабутні столичні лікарі

Чи не найзнаменитішим з медичних світил Києва у ХІХ столітті був професор Володимир Опанасович Караваєв (1811–1892). Саме йому судилося стати в 1841 році засновником і першим деканом медичного факультету Київського університету (згодом перетвореного на окремий Медичний університет). Він же створив при університеті хірургічну та очну клініки, де й сам лікарював, наполегливо йдучи шляхом свого великого вчителя Миколи Пирогова. Ще 1847 року Караваєв першим підхопив історичний почин Пирогова, котрий започаткував виконання операцій під наркозом. За свою багаторічну практику Володимир Опанасович власноруч зробив до 16 тисяч операцій. Професор працював швидко й віртуозно, нерідко ставлячи на ноги безнадійних хворих. Щоб потрапити до нього на прийом, зовсім не треба було мати товстий гаманець. Два дні на тиждень Караваєв відводив на безкоштовне лікування бідноти, яка сходилася до легендарного «Каравая» з близьких і далеких країв. 

Свого часу міська дума цілком заслужено надала Володимиру Караваєву звання почесного громадянина Києва. Популярність видатного лікаря відбилася й у тому, що його ім’я збереглося в назвах київських місцин, де колись відпочивав професор. Його стара дача на південній околиці міста довго називалася «Караваєвкою», аж доки її не поглинула територія ботанічного саду Академії наук. А маєток професора біля Шулявки після його смерті був розпланований під робітниче селище, і ця територія досі відома як Караваєві дачі. 

Деяких медиків вшановано в Києві монументами. Найбільшу кількість із них – щонайменше чотири на території різних лікарняних закладів – присвячено всесвітньовідомому фізіологу, лауреатові Нобелівської премії Івану Павлову. Але жити й працювати в нашому місті цьому видатному російському вченому не доводилося. Що ж до лікарів-киян, то монументальними відзнаками увічнено, зокрема, представників знаменитої київської терапевтичної школи. До них належав професор Василь Парменович Образцов (1851–1920). Вихованець Медико-хірургічної академії в Петербурзі, він після російсько-турецької війни отримав призначення в Київський госпіталь, але довго там не затримався. Обурившись через байдуже ставлення начальства до потреб його відділення, лікар вийшов у відставку та розпочав приватну практику. Незабаром слава про нього як про чудового терапевта розійшлася далеко за межами Києва. Київський фахівець насамперед віртуозно ставив діагнози, завдяки чому лікування від самого початку велося правильно та з надією на успіх. Образцов першим показав, що промацування й вистукування, тобто пальпація та перкусія відповідно, можуть багато повідомити про стан глибоко розташованих внутрішніх органів людини. 

Коли звільнилася вакансія, Василя Парменовича запросили завідувати відділенням у міській Олександрівській лікарні. А от до університету, де він дуже хотів викладати, шлях йому спочатку було закрито: жандармерія знала, що замолоду студент Образцов співчував народникам. Утім, допоміг випадок: захворів усесильний генерал-губернатор Драгомиров, Образцов зумів йому допомогти – і незабаром уже читав лекції в аудиторії. З часом він став професором, завідувачем факультетської клініки, згуртував навколо себе талановитих учнів. Найздібніший з-поміж них – майбутній академік Микола Стражеско – став його зятем. 1909 року Образцов і Стражеско вперше в історії зробили детальний аналіз клінічної картини інфаркту міокарда та заклали підвалини його прижиттєвої діагностики. Завдяки цьому лікарі-практики здобули можливість своєчасно розпізнавати ознаки цієї страшної недуги, а в інфарктників з’явився шанс вижити. 

На території Олександрівської клінічної лікарні, що на вулиці Шовковичній, тепер стоїть погруддя професора Образцова (скульптор – Макар Вронський). Що ж до Миколи Дмитровича Стражеска (1876–1952), то монумент йому розміщено біля нинішньої будівлі Інституту кардіології імені академіка М. Д. Стражеска на вулиці Народного Ополчен-ня (скульптор – Іван Шаповал). Цей заклад було засновано з ініціативи Миколи Дмитровича ще 1936 року як комплексний Український інститут клінічної медицини, який здійснював дослідження з багатьох напрямків, зокрема шукав засоби проти захворювань серцево-судинної системи. На скульптурі академіка можна побачити зображення зірки Героя Соціалістичної Праці, якою Стражеска нагородили в 1947-му. 

Перед будівлею Інституту фтизіатрії та пульмонології імені Ф. Г. Яновського, що міститься в стінах колишньої університетської клініки в місцевості Протасів Яр, споруджено пам’ятник Феофілу Гавриловичу Яновському (1860–1928). 1922 року Яновський брав участь у заснуванні цього закладу – на той час Інституту туберкульозу. Сидячий лікар, зображений скульптором Олександром Скобликовим, ніби обмірковує якусь фахову проблему. 

Професор Яновський спеціалізувався на терапії, обіймав відповідну кафедру в Київському університеті. Він був видатним ученим і цілком справедливо вважається одним із корифеїв київської терапевтичної школи. Першим з-поміж українських медиків його обрали дійсним членом Всеукраїнської академії наук. Проте не лише через це досі живе вдячна пам’ять про нього. 

Лікар Яновський став яскравим прикладом професійної самовідданості, безкорисливого гуманізму. Він ніколи не відмовляв хворим у допомозі, не брав гонорарів з бідняків, іноді навіть сам непомітно залишав їм якусь суму на ліки. Кияни його обожнювали, називали «святим лікарем». Про нього існує безліч переказів та легенд. Розповідали, зокрема, що в жахливі роки громадянської війни, коли карні злочинці хазяйнували в місті, професор Яновський міг безперешкодно вдень і вночі пересуватися містом на виклики хворих – навіть злісні грабіжники шанували «святого лікаря» та гарантували йому недоторканність. Коли ж у 1928 році щирого християнина Феофіла Яновського ховали за церковним обрядом на Лук’янівському кладовищі, за труною поруч із православним священиком ішли також католицький ксьондз і юдейський рабин, аби попрощатися з лікарем від імені своїх вдячних одновірців. 

Побіля сучасного корпусу Інституту епідеміології та вірусології імені Д. К. Заболотного, на вулиці, що теж названа на честь академіка, стоїть гранітний пам’ятний знак із горельєфом ученого – засновника інституту Данила Кириловича Заболотного (1866–1929). Він народився в українській селянській родині на Поділлі, звання лікаря здобув на медичному факультеті Київського університету. З молодих років Заболотний зацікавився мікробіологічною наукою. Ще студентом він сміливо робив на собі небезпечні досліди з вібріонами холери, перевіряючи шляхи її поширення. 

У лютому 1897 року Данило Заболотний відбув до Індії у складі наукової експедиції з боротьби з чумою. Цей подвиг в ім’я науки приніс йому світову славу. Подорож лікарів до Індії показала медичній спільноті світу, що існують можливості профілактики епідемій чуми. А подальші експедиції, в яких брав участь Заболотний, відкривали нові й нові таємниці страшної хвороби. Вдалося виявити культури чумної палички на тваринах, котрі непомітно для людей розповсюджували інфекцію. Згодом Заболотний, а слідом за ним його учні зуміли повністю захистити від епідемій чуми простори своєї країни. Цьому допомогли не тільки медичні заходи, а й по пулярні книжки з профілактики для широких верств населення, які зрозуміло й дохідливо писав колишній селянин Заболотний. 

Після революції Данило Кирилович боровся проти висипного тифу та холери, керував кафедрою епідеміології у Військово-медичній академії в Ленінграді. 1928 року його запросили очолити Всеукраїнську академію наук. Останні півтора роки життя він жив і працював у Києві, тоді ж заснував Санітарно-бактеріологічний інститут, який тепер має іншу назву та носить ім’я академіка. На пам’ятному знаку (скульптор – Григорій Хусід) можна прочитати вислів ученого: «Шлях до щастя лежить крізь науку, яка веде до пізнання істини і ствердження правди». 

Наступником Заболотного на посаді президента республіканської Академії наук став Олександр Олександрович Богомолець (1881–1946). Йому судилося народитися в Лук’янівській в’язниці в Києві, де відбувала покарання за революційну діяльність його мати. Уже в радянські часи, повернувшись до рідного міста, він заснував тут Інститут експериментальної біології й патології та Інститут клінічної фізіології. Вулицю, на якій розташовані приміщення Інституту фізіології імені О.О.Богомольця, названо нині на честь академіка Богомольця. Його ж ім’я надане Національному медичному університету України. 

Знаменитого вченого-дослідника відзначили в Києві двома пам’ятникамипогруддями. Один монумент розміщений перед морфологічним корпусом НМУ на проспекті Перемоги. Другий, створений скульптором Львом Муравіним, зведено над місцем поховання академіка Богомольця в затишному парку біля будинків, де він працював і мешкав. Серед київських монументів славетним медикам можна згадати невелике погруддя академіка Олександра Микитовича Марзєєва (1883–1956) – видатного фахівця з питань гігієни та організації санітарної справи. Його поставили на лівому березі Дніпра перед корпусом сучасного Інституту гігієни й медичної екології імені О. М. Марзєєва. На постаменті прокреслено слова науковця: «А все ж майбутнє належить гігієні». Думається, що з часом у Києві з’являться пам’ятники на честь Миколи Амосова, Олександра Шалімова та інших визначних медиків-киян порівняно недавнього часу. Зображеного скульптором Миколою Рапаєм у бронзі на Андріївському узвозі Михайла Опанасовича Булгакова (1891–1940) усі знають передусім як знаменитого письменника. Але свого часу він здобув у Києві медичну освіту та як молодий лікар приймав хворих саме в тому будинку №13 на Андріївському узвозі, де відбувалася дія його творів і де нині міститься меморіальний музей Булгакова. 

А поблизу комплексу Національного медичного університету, біля Пушкінського парку на проспекті Перемоги, у 2007–2009 роках було зведено храм в ім’я Святителя Луки Кримського. Так у нашому місті вшанували славетного церковного подвижника ХХ сторіччя, нині уславленого серед святих православного архієпископа, а в миру видатного хірурга, професора, випускника Київського університету Валентина Феліксовича Войно-Ясенецького (1877–1961). Наостанок скажемо про своєрідний пам’ятник усім лікарям – Національний музей історії медицини України, що на вулиці Богдана Хмельницького, 37. Тут зібрано численні експонати й докладні відомості про тих наших земляків, котрі щодня надавали людям допомогу, рятуючи їм здоров’я та життя.

Київська Міська дума

Першим міським головою зі складу станової думи став Парфентій Дехтерєв, купець походженням з Калуги, котрий обійняв посаду мера навесні 1835 року. Паралельно зберігся й магістрат, але за ним лишилися тільки судові функції. 

Місцем розташування Міської думи та магістрату тривалий час був будинок у центрі Подолу, на розі Контрактової площі та Покровської вулиці. Його орендували у приватного власника – купця Назарія Сухоти. То була двоповерхова кам’яна будівля класичного стилю, прикрашена портиком із шістьма іонічними колонами. 

Архаїчна станова система діяла до настання доби реформ Олександра ІІ. Реформи спершу зачепили судову справу, і 1866 року було скасовано магістрат. А 1870-го набрало чинності нове «Міське положення» – законодавство про організацію самоврядування в містах. 

Воно передбачало інакшу систему формування міської влади. Відтепер кияни обирали міську думу незалежно від станів. 

Щоправда, між городянами все ще існувала нерівність, зумовлена майновим статусом. Право обирати та бути обраним у гласні (депутати) Міської думи отримали лише чоловіки, не молодші за 25 років, які сплачували податки на користь міста за нерухомість або комерційну діяльність. 

Таких набиралося ледь три відсотки від усього міського населення. Пізніше, у 1892 році, царська влада переглянула «Міське положення», зробивши майнові вимоги ще жорсткішими. З категорії виборців були вилучені прикажчики, лоточники й інші дрібні комерсанти, залишилися тільки власники торговельно-промислових закладів. Відтоді електорат скоротився до одного відсотка киян. 

Кількість гласних Київської думи в різний час становила від 72 до 80 осіб, з чотирирічним терміном повнова жень. Вони обирали зі свого складу виконавчий орган – міську управу, та очільника – міського голову. Відвідування думських засідань не було обов’язковим; для кворуму, відповідно до закону, вистачало однієї третини складу гласних. Утім, у «Міському положенні» зазначалося, що для вирішення питань, які стосуються муніципальних позик або міського майна, необхідна присутність більш ніж половини складу. Загалом, оновлена міська дума мала чіткі повноваження, отримала чималу муніципальну нерухомість та розпоряджалася надходженнями й видатками міського бюджету. 

Крім того, існувало спеціальне «губернське в міських справах присутствіє», яке аналізувало муніципальні документи на предмет їхньої законності та правильності, а також розглядало скарги городян. 

Перші міські вибори за новими правилами відбулися 1871 року. До складу тогочасної міської думи ввійшли 43 дворян і чиновників (поміж них кілька професорів університету) та 27 купців. Посаду мера одержав Павло Демидов, котрий невдовзі по тому став князем Сан-Донато. Цей молодий нащадок казково багатого роду уральських заводчиків був для Києва тимчасовим гостем, але з примхи долі виявився його господарем. 

Мабуть, багатьох гласних тішили сподівання на широку благодійність Демидових. Міський голова справді пожертвував на розв’язання київських проблем не одну тисячу рублів. Але рутинні обов’язки мера не дуже його приваблювали, тож на другий термін він не лишився. 

Саме за Демидова було розпочате зведення нової резиденції міської влади. Ідеться про будівлю міської думи, споруджену впродовж 1874–1876 років на колишній Хрещатицькій площі (нинішньому Майдані Незалежності). Після цього Хрещатик, доволі молода вулиця, утвердився у свідомості городян як новий центр Києва. 

Хрещатицька площа зосереджувалася тоді тільки на парному боці Хрещатика, а з непарного був суцільний фронт будинків. Місце площі лише в 1830-х роках було вивільнене з-під стародавніх фортечних валів. Згодом тут облаштували ринок. Сумнівною прикрасою площі був скромний фонтан, настільки незугарний, що кияни найчастіше називали його «Потворою». А в 1874-му на площі почалися будівельні роботи. Мерія асигнувала чималу на ті часи суму – 180 тисяч рублів. Значну частку цих грошей «батьки міста» отримали завдяки приватизації частини міської землі перед будівлею університету (її розпродали під забудову, утворивши цілий квартал на нинішній вулиці Терещенківській). 

Автор проекту приміщення міської думи Олександр Шіле, вихованець Петербурзької академії мистецтв, надав своєму витворові рис «петрівського бароко». Пдібно до старовинних ратуш, будівлю було вивершено вежею з годинником та увінчано гострим шпилем. На кінці шпиля постав на чавунній кулі цинковий позолочений образ покровителя Києва – архістратига Михаїла. Скульпторка Єва Куликовська виконала його в динамічній позі, з піднятим мечем у правиці. Ще один Михаїл був зображений трохи нижче від першого – на рельєфному гербі Києва у фронтоні будівлі. 

Кияни швидко звикли до нового приміщення мерії, але досить уїдливо критикували його. Навіть укладачі міських путівників констатували: «Будівля думи не відзначається ані солідністю, ані витонченістю. Усім упадає в око певна недоробленість споруди. Бруднобузкова фарба, якою вкриті стіни, справляє гнітюче враження. Внутрішність будинку анітрохи не краща за його зовнішність: зала думських засідань затісна та має вкрай незручну квадратну форму; приміщення канцелярії являють собою низку комірок». 

Найбільші сумніви викликала економічна складова будівництва міської думи. Планувалося, що будинок думи стане вигідним укладенням міських коштів: у його першому поверсі передбачалося 19 приміщень для здачі в оренду під магазини й кав’ярні. Але потім будівельні витрати почали незрозумілим чином зростати. До кінця 1875 року подейкували вже про те, що будівля має обійтися не дорожче за 225 тисяч, але цим перевитрати не обмежилися. Коли роботи завершилися, було оприлюднено офіційний підсумок видатків – понад 326 тисяч рублів. 

Утім, і цю суму багато хто вважав заниженою. Допитливі критики не полінувалися підрахувати, що новий будинок принесе міській касі значно менші дивіденди, ніж дав би такий самий капітал, інвестований у спорудження казарм для здачі в оренду військовому відомству. Найбільше обурювався гласний думи Кониський. Він обзивав думську будівлю «Вавилоном» і твердив: «У результаті витрачених 326 тисяч місто має потворну й незручну будівлю, що завдає величезних збитків; збитки ціна стільки значні, що місту вигідніше продати Вавилон на мотлох». Але це, звісно, ніхто робити не став. Поступово прибуткові приміщення думської споруди справдили очікування: підприємці оцінили переваги центральної будівлі. 

Зведення будинку міської думи по суті перетворило Хрещатик на вулицю-коридор. Як площа, що дістала назву Думська, залишився тільки обмежений простір у тилу мерії – невелика частина майбутнього Майдану. 

На межі позаминулого й минулого століть первинна композиція будинку з бічними двоповерховими крилами та триповерховою серединою перестала задовольняти «батьків міста». 

Вони зажадали додаткових квадратних аршинів і сажнів. Тому 1901 року за проектом міського архітектора Олександра Кривошеєва було виконано надбудову, котра зробила весь об’єм споруди триповерховим. 

У залі засідань міської думи систематично проходили засідання, на яких вирішувалися всілякі питання. Вони ставали дедалі різноманітнішими, про що можна судити зі збільшення міського бюджету. Якщо в перший рік діяльності пореформеної думи він не перевищував 300 тисяч, то в 1912-му становив уже понад чотири мільйони. Міська дума укладала концесії з підприємцями, завдяки чому Київ отримав розвинений водогін, газове та електричне освітлення, каналізацію, перший у країні електричний трамвай. 

1913 року перед чільним фасадом думської будівлі було зведено монумент прем’єр-міністру Петрові Столипіну, чиє життя обірвали в Києві кулі терориста. Проект пам’ятника розробили скульптор Етторе Ксіменес та архітектор Іполит Ніколаєв. Цій скульптурі судилося простояти неповні чотири роки – революційні події скинули її з постаменту. Упродовж громадянської війни та кільканадцяти переворотів, пережитих киянами, кожна нова влада вивішувала на думському балконі свій стяг… 

Зрештою, остаточну перемогу вибороли більшовики. Шпиль мерії замість ліквідованої постаті архістратига Михаїла увінчала п’ятикутна зірка, а перед фасадом спорудили пам’ятник Карлу Марксу роботи скульптора Йосипа Чайкова, доволі своєрідний на вигляд (його прибрали звідти ще до того, як Київ знову здобув статус столиці УРСР). Господарями будівлі колишньої думи стали радянські установи. Перед Великою Вітчизняною війною тут містилися обком та міськком КП(б)У. 

Осінь 1941 року стала часом жахливих вибухів і руйнацій на Хрещатику. Будинок зі шпилем постраждав не одразу, але в листопаді його все ж зруйнувала пожежа. Стіни обгорілої будівлі дочекалися визволення столиці. Проте концепція реконструкції Хрещатика передбачала створення великої центральної площі. Тож руїни розібрали, і відтоді ніщо, крім старих фотознімків, не нагадує про колишній центр міського життя посередині головного майдану Києва.

Киев XIX века: где путаны ждали клиентов

Майдан Незалежности. Это сейчас Майдан Независимости – главная площадь города и одна из главных достопримечательностей столицы. А в XIX веке порядочным девочкам негоже было прогуливаться по этому району, особенно вечером. Однако, когда городская дума в 1878 году переехала с Контрактовой площади, то все путаны с Подола перекочевали поближе к резиденциям властей. Поэтому «ночных бабочек» начали называть «думскими женщинами». Стояли они по четной стороне Крещатика — от площади почти до нынешней мэрии (Крещатик, 36).

Андреевский спуск. Несмотря на близость к церкви вначале 1850-х эта улица пестрела борделями. Поговаривают, что клиенты домов терпимости (так их прозвали после 1843 года, когда Николай I принял закон о признании проституции терпимым явлением) слышали звон церковных колоколов. «Праздник» закончился в 1861 году, когда из-за многочисленных жалоб все бордели были закрыты.

Эспланадная улица. Сюда переехали бордели, изгнанные с Андреевского спуска. В то время ее даже стали называть «улицей сирен» из-за характерных звуков, которые доносились из окон этих заведений. Всего они просуществовали тут почти 25 лет, пока в 1885 году в постели одной из ночных бабочек не умер от сердечного приступа гражданский губернатор Гудыма-Левкович.

Ямская улица. После громкого скандала на Эспланадной борделям снова пришлось переезжать. На этот раз на Ямскую, против чего не протестовали сами местные жители, рассчитывая подзаработать на наплыве мужчин. Улицу и ее заведения описал в повести «Яма» Александр Куприн.

Переулки Михайловский и Шевченко. Обе эти улицы постоянно пополнялись борделями, даже несмотря на то, что их регулярно закрывала полиция. Правда, все они были неофициальными.

Дома для немцев. Во времена немецкой оккупации Киева (1941—1943 годы) для захватчиков открыли два самых крупных и элитных борделя в городе: на Владимирском спуске, 2 (здание филармонии) и на Саксаганского, 72. В заведениях царил военный порядок: клиенты могли приходить в четко отведенное время по талончикам, время на утехи было минимальным, а по вечерам «сотрудницы» проходили обязательный медосмотр и шли спать в одно и то же время.

Міські початкові училища в Києві

Родини з незначними статками не завжди мали змогу віддати дітей до школи. Тож статистика була невтішною: приміром, 1897 року майже половина киян, а саме 44,6 відсотка, лишалася неписьменною. А дані станом на 1874-й були ще менш привабливими: тільки 44,7відсотка населення міста називали себе грамотними, окремо для жінок цей показник становив лише одну третину.

Разом із тим у Києві були чи не найдавніші в Російській імперії традиції просвітництва. Як відомо, ще князь Володимир Святославич вимагав від батьків віддавати дітей «на учення книжне». Згодом, у XVII столітті, було засновано Братську школу – майбутню славнозвісну Києво-Могилянську академію. Проте переважна кількість людності або зовсім ніде не вчилася, або здобувала в дитинстві «науку» від дячка найближчої церкви.

Для нинішніх поколінь обов’язкова середня освіта є нормою, а основні витрати на утримання величезної шкільної мережі бере на себе держава. Між тим, про освіту наших прадідів мусили дбати насамперед вони самі. Родини з незначними статками не завжди мали змогу віддати дітей до школи. Тож статистика була невтішною: приміром, 1897 року майже половина киян, а саме 44,6 відсотка, лишалася неписьменною. А дані станом на 1874-й були ще менш привабливими: тільки 44,7відсотка населення міста називали себе грамотними, окремо для жінок цей показник становив лише одну третину.

Разом із тим у Києві були чи не найдавніші в Російській імперії традиції просвітництва. Як відомо, ще князь Володимир Святославич вимагав від батьків віддавати дітей «на учення книжне». Згодом, у XVII столітті, було засновано Братську школу – майбутню славнозвісну Києво-Могилянську академію. Проте переважна кількість людності або зовсім ніде не вчилася, або здобувала в дитинстві «науку» від дячка найближчої церкви.

У ХІХ столітті безсумнівним анахронізмом стала ситуація, за якої освіта була потрібна вузькому колу управлінців, підприємців, комерсантів, медиків, а широкій масі відводилася роль неграмотного бидла. Унаслідок загального економічного прогресу кількість професій, що потребували бодай початкових знань, стрімко зростала, та й звичайному робітникові дедалі частіше доводилося мати справу зі складними механізмами, до яких краще було не підпускати невігласів.

Проте наявних шкіл хронічно не вистачало. Ще 1809 року на Печерську й на Подолі були організовані так звані парафіяльні училища для простого люду – на додаток до більш давнього Головного народного училища, попередника першої з київських гімназій, у яких училися діти збагатих і знатних родин. Наприкінці 1810-х у Києві поширилися так звані ланкастерські школи за методом англійця Джозефа Ланкастера. Він рекомендував у разі браку педагогів навчати спершу більш здібних учнів, а далі вони могли взяти на себе підтягування слабших. Активним провідником цієї системи в місті був молодий генерал граф Михайло Орлов, учасник руху декабристів. Ланкастерська методика застосовувалась у деяких школах при Київському гарнізоні, у Печерському училищі. Але невдовзі царські урядовці вбачили в ланкастерських школах зачатки крамоли та заборонили їх. Отже, кількість загальнодоступних навчальних закладів у Києві була вкрай обмеженою; у 1835 році діяло стільки ж парафіяльних училищ, скільки й у 1817-му, – лише чотири. Не врятували ситуацію й спроби наприкінці 1850-х років започаткувати недільні школи для тих, хто прагнув бодай мінімальних знань. У них разом навчалися дорослі та підлітки. Перша така школа в Києві відкрилася на Подолі 1859 року, згодом їх стало вже дев’ять, на кількасот учнів. Основний контингент викладачів складали студенти, котрі працювали безкоштовно на благо освітньої справи. Та й це починання наразилося на недовіру урядовців, і 1862-го йому було покладено край.

Зрештою, поліпшити становище змогла реформа освіти в течії різноманітних новацій епохи Олександра II. Згідно з реформою, опікування початковою освітою було розподілене між відомством народної освіти (навчальними округами) та місцевою владою. З’явилися міські шкільні й училищні ради. Громадським організаціям і приватним особам теж не заборонялося відкривати початкові школи – звісно, на підставі затвердженої владою програми. Це одразу додало можливостей для розширення освітньої мережі.

Серед початкових навчальних закладів розрізнялося кілька категорій. Найпростіший курс можна було прослухати в так званих однокласних народних училищах (фактично йшлося про навчання впродовж щонайменше двох років), де викладали Закон Божий з церковнослов’янськоюмовою, російську словесність, чистописання, арифметику, а також спів, малювання, гімнастику, для дівчаток – рукоділля. Те саме можна сказати про церковнопарафіяльні школи, які відкривалися при храмах. Але в Російській імперії склалася також система двокласних училищ, створених відповідним положенням 1869 року, де після початкового курсу діти ще два роки вивчали математику й російську мову, історію та географію, набували навичок креслення й навіть студіювали іноземну мову (найчастіше – німецьку). Туди вступали нащадки більш-менш благополучних обивателів, ті, хто не прагнув до гімназій та університетів,але хотів усе ж бути на гідному рівні. За навчання у двокласних училищах сплачували символічну суму – 5–10 рублів на рік, а в однокласних початкових школах діти могли вчитися безплатно, за кошти міста. У 1872 році запровадили ще досконаліші навчальні заклади – чотирикласні училища, котрі з 1912-го почали перетворювати на вищі навчальні училища, чотирикласні й чотирирічні, що давали повноцінну початкову освіту. У Києві така школа діяла на вулиці Золотоворітській (сучасне управління прикордонників).

Матеріальна доступність початкової школи була не єдиною її принадою. Паралельно з реформою освіти відбулася військова реформа, що проголосила загальний військовий обов’язок і шестирічний термін дійсної служби. Але фактично його відбували повністю тільки неписьменні. Навіть мінімальної початкової освіти було досить, аби термін зменшився до чотирьох років. Двокласна початкова школа «з’їдала» ще рік. А середня освіта скорочувала строк дійсної служби до півтора року, вища ж – узагалі до року, після чого молода людина залишалась у запасі.

Сприяючи поширенню освіти серед киян, міська дума (якій, до речі, реформа місцевого самоврядування надала доволі широкі повноваження та матеріальні важелі) у відповідності з духом часу спрямовувала вагому частку муніципальних коштів на шкільні потреби. За даними 1895 року, на видаткову статтю «Народна освіта» йшло до 160 тисяч рублів, або близько 12 відсотків тогочасного міського бюджету. У 1905 році було виділено вже 415 тисяч (14,5 відсотка), а у 1910-му – 535 тисяч рублів (16,8 відсотка).

З тих сум, які місто витрачало на освіту, значна частина припадала на оренду приміщень. Адже народні училища відкривалися десятками, спеціальних будівель для них не було, і доводилося винаймати приватні будинки. Та аж ніяк не всі вони влаштовували педагогів. Напрошувалася думка про зведення спеціальних училищних будівель. Міська влада брала до уваги шкільне будівництво, коли здійснювала спеціальні облігаційні позики на різні муніципальні потреби: відсотки за облігаціями обходилися дешевше, ніж орендна плата.

Не менш ефективною була допомога меценатів, котрі робили чималі пожертви або й дарували Києву цілком готові, належно обладнані будівлі. Часом нові школи ставали немовби пам’ятниками видатним людям чи були приурочені до знаменних річниць. Наприклад, дочка видатного педагога Костянтина Ушинського Марія Пото до 1901 року власним коштом звела училищний корпус на вулиці Фундуклеївській(Богдана Хмельницького) і розмістила в ньому народну школу, якій дали ім’я її батька. Учні та шанувальники відомого фінансиста Миколи Бунге організували на його честь будівництво розкішного будинку на Липках для двокласного училища (відкрилося 1904 року; нині – адмінкорпус на розі вулиць Липської та Пилипа Орлика). У 1902 році місто знайшло у своїй касі гроші для того, аби з нагоди 50-х роковин від дня смерті вшанувати пам’ять про славетних письменників Василя Жуковського та Миколу Гоголя. Кожному з них присвятили окремий навчальний заклад. Будинок училища імені Гоголя спорудили на Предславинській вулиці (тепер – школа-гімназія), будівлю училища імені Жуковського – на Лук’янівській вулиці (перебудована, нині – центральний офіс ДАІ).

Варто згадати добрим словом родину меценатів Терещенків. Славнозвісний благодійник Нікола Артемійович Терещенко пожертвував місту 100 тисяч рублів на будівництво нового шкільного корпусу, ще й 50 тисяч недоторканного капіталу, відсотки з якого призначалися на утримання училища.

Щоправда, смерть завадила філантропу на власні очі побачити результати свого пожертвування. Його задум здійснив син – Олександр Терещенко, котрий додав від себе ще 240 тисяч. У результаті на вулиці Ярославів Вал звели зразкову будівлю, де з 1906 року одразу в 4 паралельних класах навчалися понад 180 хлопчиків і приблизно стільки ж дівчаток. Нині у стінах колишнього народного училища імені Терещенка діє театральний університет імені Карпенка-Карого. Але пильний погляд виявить на фасаді будинку ініціали щедрих жертводавців: «НТ» і «АТ».

За дещо складніших обставин було вшановано знаного діяча народної освіти Сергія Грушевського. Він відписав у своїй духівниці 100 тисяч на створення початкового училища, котре його син, знаменитий історик і майбутній голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський, вирішив заснувати в Києві. Для закладу обрали місце на Куренівці, майже позбавленій освітніх осередків. «Батьки міста» спершу погодилися з тим, що училище матиме ім’я Сергія Грушевського і що в оформленні фасаду будівлі відіб’ється український національний стиль. Наприкінці 1911 року відбулося урочисте освячення нового осередку знань на нинішній вулиці Фрунзе. Але потім, на початку 1914-го, чиновники Міністерства народної освіти зажадали забрати в училища ім’я Грушевського-батька: мовляв, з ними не було узгоджено. Утім, неважко зрозуміти, що справжньою причиною був послідовний «малоросійський сепаратизм» Грушевського-сина. Однак Михайло Сергійович повівся рішуче. Його аргумент був простим і переконливим: або народній школі повертають ім’я Сергія Грушевського, або відсотки із заповіданого батьком капіталу на утримання училища (понад дві тисячі на рік) більше не надходитимуть. Це виявилося сильнішим за ідейні упередження, і Міністерство мусило піти на компроміс.

Після утвердження радянської влади колишні народні училища перетворили на «трудові школи». Чимало будівель, де в дореволюційні часи здобували початкові знання найбідніші кияни, донині служать освітній справі як приміщення середніх, а той вищих навчальних закладів.

Храм на літописному пагорбі

Назву «Щекавиця» традиційно пов’язують з тим, що на ній «сидів» (тобто оселився) Щек – за літописом, один із засновників нашого міста, брат Кия. Археологічні дослідження підтвердили, що в давні часи на пагорбі існувало поселення, що виникло не пізніше IX століття. Згодом воно перетворилося на густонаселений міський район – про це свідчить будівництво тут у XII сторіччі мурованого храму, рештки якого були розкопані на вулиці Олегівській. На узвишші приблизно тисячу років тому сформувалося кладовище. Чи не найвідомішим стародавнім похованням, пов’язаним зі Щекавицею, стала могила князя Олега – саме того, який, за популярним переказом, помер від укусу отруйної змії, що виповзла з черепа княжого коня. 

Щоправда, деякі дослідники розуміють під Щекавицею (вживалася також назва Скавика) не тільки пагорб над Подолом, але й значно просторішу нагірну місцевість – аж до Кудрявця та астрономічної обсерваторії Київського університету. Тож, згідно з цією думкою, саме на терені обсерваторії слід шукати поховання Олега. Проте серед широкого загалу більш поширено традиційний варіант. Недарма у 1869 році колишня Погребальна вулиця, що веде з Подолу на Щекавицю, отримала назву Олегівської. Це найменування збереглося досі. 

Попередня назва Погребальна пов’язана з тим, що з 1772 року на вершині пагорба діяло міське кладовище. До того часу Щекавиця, яка занепала та спорожніла після монголо-татарської навали, використовувалася як орна нива, на її схилах пробували насадити виноградник. Власником пагорба був магістрат. 

Після того як у 1770–1771 роках кияни постраждали від морової пошесті, міська влада зрозуміла необхідність створення впорядкованого муніципального некрополя, який і було розміщено на Щекавиці. А у 1782 році на новому кладовищі відбулася закладка мурованої церкви на честь Всіх Святих. Будівництво храму велося на пожертви городян; його завершили 1786-го. 

Тридільну однобанну споруду було витримано у барокових формах. Можна сказати, що автор її проекту (його ім’я не зберегли документи) перебував під впливом знаменитого Бартоломео Растреллі: адже баня Всіхсвятського храму своєю виразною формою дещо нагадує центральну баню Андріївської церкви. 1809 року, після удару блискавки, було здійснено ремонт храму. Тоді ж над притвором надбудували псевдоготичну дзвіницю. Пізніше, 1857-го, на кошти, зібрані за підпискою (власної парафії Всіхсвятська церква тоді не мала), було прибудовано з півночі теплий приділ в ім’я Св. Марії Магдалини. 

Загальна площа церковної ділянки з кладовищем становила 4 десятини 2257 квадратних сажнів (близько 5,4 га). Упродовж багатьох років, покоління за поколінням, тут ховали мешканців Києва – переважно купців, міщан, священнослужителів. Могили найбагатших та найвпливовіших (декого з війтів, бурмистрів, міських голів) були розташовані попід стінами храму й навіть усередині. На Щекавиці спочили представники відомих київських родин – Балабухи, Барські, Войтенки, Гудим-Левковичі, Лакерди, Стрільбицькі тощо. Тут було поховано вельми відомих осіб – зокрема, композитора Артемія Веделя, першого міського архітектора Андрія Меленського, релігійного та громадського діяча Феофіла Лебединцева, професора історії Володимира Іконникова та його брата, губернського архітектора Михайла Іконникова. Під час повернення праху Тараса Шевченка на Україну розглядали варіант його поховання саме на Щекавиці. Були на цьому кладовищі й могили зі своєрідною історією. Так 1840 року тут упокоївся якийсь Бабаєв, щодо якого стверджували, нібито він прожив 169 років та 9 місяців(!). Одне з поховань прикрашало зображення якоїсь посудини – переказували, буцімто тут покоїться кріпосна, яку вбив її власник, поміщик, за розбиту супову миску. 

Церква на кладовищі своїм характерним силуетом домінувала над Щекавицею; її підвищене розташування та малоповерхове оточення робило Всіхсвятський храм одним із найбільш помітних орієнтирів у міських панорамах. Поблизу, крім Олегівської вулиці, по схилах Щекавиці пролягли також вулиці Лук’янівська та Чорний Яр. Назва останньої не подобалася мешканцям, тож на їхнє прохання на початку ХХ століття її перейменували на Мирну. Населення цих вулиць, яке відвідувало церкву, переважно володіло скромними статками. Певний час утримання храму було забезпечено грішми за могильні ділянки. Але наприкінці позаминулого століття у межах Щекавицького некрополя практично не залишилося вільних місць для поховань; до того ж з’явилося нове муніципальне кладовище на Лук’янівці. Тож у 1900 році міська влада ухвалила закрити Щекавицьке кладовище. Ще раніше, 1890-го, при храмі було нарешті утворено парафію. 

Упродовж травня – червня 1903 року в церкві на Щекавиці розпочинав свою священицьку діяльність о. Олександр Глаголєв – згодом відомий учений-богослов і церковний подвижник, професор Київської духовної академії. Потім його перевели настоятелем до церкви Миколи Доброго на Подолі (де він, як відомо, обвінчав студента-медика, майбутнього письменника Михайла Булгакова з його першою дружиною Тетяною Лаппа). 

У трагічному 1937 році о. Олександр став жертвою репресій сталінського режиму.Цікаво відзначити, що у Всіхсвятській церкві тривалий час (з 1870-х років) містився переданий їй на зберігання мідний рельєф архангела Михаїла, що колись прикрашав ратушу на Подолі. Ми вже нагадували про цю реліквію у статті, присвяченій Київському магістрату; нині старовинне зображення архістратига експонується в Музеї історії Києва. 

Остання значна реконструкція храму Всіх Святих відбулася на початку минулого сторіччя. У 1904–1905 роках за проектом київського архітектора Миколи Гарденіна було прибудовано тамбур перед притвором, влаштовано нові хори, у північній стіні первісного об’єму влаштовано арку для сполучення з приділом. Після цього церкву наново освятили у жовтні 1905-го. Згодом, у 1914 році, коштом титаря – домовласника Лук’янівської вулиці Григорія Булави було оновлено церковний іконостас. Старий, дерев’яний,був пошкоджений грибком,тож улаштували новий, цегляний, пофарбований під мармур. Стіни храму були розписані місцевими живописцями. Серед ікон парафіяни особливо шанували давній образ Божої Матері Казанської. 

Після встановлення більшовицької влади, у вересні 1920 року, парафіяльну громаду Всіхсвятської церкви було зареєстровано радянськими органами. Громада дотримувалася традиційної «старослов’янської» орієнтації. На жаль, куполи та хрести над вулицями й площами були несумісні з виглядом «зразкового соціалістичного міста», у яке намагалися перетворити Київ – з 1934 року столицю радянської України. 

У жовтні 1935-го президія міськради ухвалила закрити церкву Всіх Святих, а у грудні того ж року будівельній конторі впорядкування міста запропонували протягом місяця розібрати храм. Щекавиця втратила свій яскравийта виразний акцент. 

Слідом за знесенням церкви було практично повністю знищено міське кладовище на Щекавиці – разом із цінними історичними похованнями. У 1950–1960-і роки його територію частково забудували житловими будинками та гаражами. Лише трохи осторонь залишилися могили на окремих старообрядницькому та магометанському кладовищах. 

А поблизу місця церкви було споруджено металеву вежу-ретранслятор заввишки 172 метри. Це був режимний об’єкт, який за радянської доби застосовували, зокрема, для глушіння так званих «ворожих радіоголосів» – передач західних станцій. Вежа та службові приміщення досі використовуються для потреб зв’язку, обслуговують FM-мовлення. На території цього закладу було знайдено декілька випадково вцілілих надгробків, які нині зібрано докупи неподалік від вежі. 

Вулички на схилі Щекавиці зі скромними, старезними будинками поступово руйнувалися; подекуди утворювалися притулки кримінальних елементів. Від 1970-х років тутешню забудову масово зносили. Якщо, приміром, на Олегівській вулиці усе ж збереглося декілька давніх споруд, то вулиця Мирна взагалі зникла з карти міста. Її колишня траса частково була підрита земляними роботами, частково перетворилася на майже непомітну стежку. Нині ж понад Нижнім Валом ведеться будівництво нових котеджів, подекуди у стилі «ретро». 

А про колишній храм на Щекавиці нагадує старий цегляний будинок №32-б по вулиці Олегівській. Його було споруджено у 1911–1913 роках церковним коштом за проектом уже згаданого Миколи Гарденіна. Ініціаторами будівництва стали тогочасний настоятель Всіхсвятського храму о. Петро Тарнавський та церковний староста Григорій Булава. Одноповерхова споруда на напівпідвалі обійшлася приблизно у 9 тисяч рублів; її використовували для потреб причту та парафіяльноїшколи. Згодом, у радянський час, тут розташувався відділок ДАІ. Не виключено, що в майбутньому з цього будинку почнеться відродження Щекавицької святині.

Капітан з маршальським жезлом

Важливий трофей

Ішов п’ятий місяць Вітчизняної війни 1812 року. Ще півроку тому Наполеон перебував на вершині могутності, а тепер відступав під ударами російських військ від Смоленська до Орші. Біля Красного, де він зупинив війська, щоб об’єднатися зі своїм ар’єргардом (корпусами маршалів Даву й Нея), зчинився запеклий чотириденний бій. Тут Кутузов вирішив розбити ворожу армію, скориставшись її розпорошеністю. П’ятого листопада 1812 року росіяни з трьох боків атакували французів. Але на одному з напрямків атаки (коло села Добре) французи перейшли в контратаку, змусивши росіян відступити. 

Цієї ж миті батальйон лейб-гвардії Фінляндського полку на чолі з командиром – штабс-капітаном Сергієм Байковим (біля батальйон діяв саме в районі села Добре), кинувся на ворога та, відтіснивши його, став переслідувати. На допомогу Байкову підійшли ще два батальйони цього самого полку й одразу розпочали багнетну атаку. Проте французи чинили шалений опір. Тоді Байков з трьома ротами гвардійців обійшов село та несподіваною атакою з тилу повністю розгромив контратакуючі французькі підрозділи, захопивши при цьому в полон 355 ворожих солдатів та офіцерів, 8 гармат і чималий обоз. У валці знайшли маршальський жезл та орден «Почесного легіону» І ступеня маршала Даву, а також частину приватної канцелярії Наполеона. Про ці важливі трофеї Байков доповів Кутузову. Головнокомандувач, високо оцінивши героїзм, ініціативу й винахідливість молодого командира, наказав Байкову особисто відвезти маршальський жезл Даву до Петербурга царю. 

14 листопада 1812 року в Зимовому палаці героя битви під Красним прийняв Олександр I, якому Сергій передав донесення Кутузова про цей бій і маршальський жезл Даву. Розчулений імператор, знявши із себе власний орден Святого Георгія, прикріпив його на грудях героя, привітав його з чином капітана, подарував 100 червонців, а маршальський жезл Даву наказав передати на зберігання до Казанського собору…

Улюблений Київ

 А як же доля привела Байкова до Києва? Народився він у 80-х роках XVIII століття в родині офіцера. Після закінчення 1806 року привілейованого Першого кадетського корпусу розпочав офіцерську службу прапорщиком у лейб-гвардії Фінляндського полку. Ще до війни 1812 року Сергій неодноразово брав участь у боях з наполеонівською армією. Зокрема, за героїзм, виявлений у битві під Фрідландом, його нагородили почесною золотою зброєю «За хоробрість». У славетний «день Бородіна» він став кавалером ордена Святої Анни з діамантами, а за звитяжну участь у численних боях у Європі (під час переможного наступу російської армії) його зробили кавалером особливо почесної офіцерської нагороди – ордена Святого Володимира IV ступеня з бантом. 

Після війни Байков не припинив служити, успішно командуючи 43-м Єгерським полком. Під час інспекції військ 1817 року полк полковника Сергія Байкова був визнаний одним із найкращих в армії. Відзначився він і під час російсько-турецької війни 1828-1829 років. У цей період в одному із запеклих боїв Сергія було тяжко поранено в голову, і півроку він лікувався в Київському госпіталі. Отоді й припав йому Київ до душі. Після одужання Байков знову подався на фронт. Командуючи бригадою, він прославився в битвах за фортеці Силістрія та Шумла, за що одержав орден Святого Володимира III ступеня та чин генерал-майора.

Після війни

 Війна закінчилася. Генерал Байков вийшов у відставку й назавжди оселився в Києві. Мешкав він у власному будинку на Печерську, а за річкою Либідь купив земельну ділянку між кладовищем та урочищем Протасів Яр (у районі нинішньої трикотажної фабрики). За його ім’ям ця місцина дістала назву «хутір Байкова». Означення «Байковий» поширилося на навколишню місцевість. Розташовану поруч гору найменували Байковою горою, Байковим нарекли й кладовище на ній, а також міст дорогою до цвинтаря та глибокий яр неподалік. Вулиця, яка розділила кладовище на старе й нове, пізніше була названа Байковою, як і місце колишніх народних гулянь – Байковий гай. 

Помер Сергій Байков 19 червня 1848 року. За наказом Миколи I, землі, що йому належали, було передано Військово-інженерному відомству. Сьогодні в Києві з назв, пов’язаних з генералом Сергієм Васильовичем Байковим, залишилося чотири: вулиця, гора, яр та кладовище. 

Але на цвинтарі, названому його ім’ям, немає його могили. Поховали Байкова там, де він помер, – у Петербурзі.