Перший «хмарочос» на Володимирській

В нашому місті від середини XVIII століття найвищою спорудою була грандіозна дзвіниця Києво-Печерської лаври 96 метрів заввишки. А от звичайні міські будівлі тривалий час не вражали своєю висотою. Досить сказати, що 1898 року найвищий київський житловий будинок мав лише 5 поверхів.

У жовтні того самого року купець із давнього козацького роду Микола Григорович-Барський придбав у дворянина Андрія Тарновського земельну ділянку на розі вулиць Володимирської та Прорізної. На ній стояв тоді одноповерховий будиночок. У січні 1900-го купець подарував садибу своєму синові – торговцю мисливською зброєю Петру Григоровичу-Барському. До того часу вже було підготовлено проект нової споруди, яка мала прикрасити собою ріг двох центральних вулиць. Його розробив здібний архітектор Карл Шиман, курляндець за походженням.

Спроектований будинок було задумано як прибутковий, себто такий, приміщення якого власник здавав в оренду. Нижній поверх відводили під магазини та інші громадські заклади, вище було розплановано квартири. Упродовж весни-осені 1900 року новий будинок виріс начорно (стіни й дах було зроблено без чистового викінчення). Цю дату, до речі, включили до оздоблення фасаду споруди. З боку Володимирської будівля булла чотириповерховою, а з боку Прорізної в результаті ухилу утворився п’ятий поверх, до того ж над рогом вулиць височіла ефектна вежа. Висота від нижньої до верхньої точки будинку виявилася рекордною на той час для житлових будівель Києва – понад 42 метри (щоправда, з них 12 метрів припадало на вежу зі шпилем).

У вересні 1900-го про новобудову повідомила замітка в газеті «Киевлянин» під заголовком «Найвища приватна споруда Києва». У ній ішлося про те, що будівля Григоровича-Барського перевершує не тільки решту житлових будинків на київських вулицях, а й найвищі пожежні каланчі. Тоді ж розгорнулися опоряджувальні роботи.

Декоративне оформлення в модному стилі ренесанс вражало пишнотою. І фасади, й інтер’єри було щедро прикрашено ліпними орнаментами, скульптурами, художніми виробами з металу. Проте Григоровичу-Барському не пощастило зафіксувати рекорд. Домовласник стикнувся з тим, що внаслідок «будівельної гарячки», яка саме тоді охопила місто, значно зросли ціни на матеріали та робочу силу. Тож вкластись у попередній кошторис він не зміг, і йому довелося позичати під заставу свого майна. Купецький син скористався послугами Товариства взаємного кредиту, але цих грошей не вистачило. Тоді він перезаставив садибу у приватних осіб: спершу в купця Олександра Сироткіна, а потім у генерал-лейтенанта Володимира Саранчова. Останній надав Григоровичу-Барському 145 тисяч рублів на 2 роки під 12% річних і мабуть вважав цю угоду вигідною, але, як згодом виявилося, помилився…

Протягом деякого часу домовласник був упевненим, що диво-будинок дасть йому змогу швидко позбутися боргів. Не чекаючи на завершення робіт, він розпочав переговори з кількома наймачами щодо оренди розкішних крамниць, спроектованих на першому поверсі.

Однак, зрештою, йому забракло коштів, а додаткової позики ніде було взяти. Бідолашний Григорович-Барський ще якийсь час сподівався на диво, а потім кинув недобудовану будівлю напризволяще. Її було продано з аукціону для виплати боргів. На торгах переміг власник однієї із заставних Олександр Сироткін, який без остраху накидав ціну, розуміючи, що сплачені гроші будуть спрямовані на задоволення його ж претензії. А на покриття заставної Саранчова вторгованої суми вже не вистачило. Тож його 145 тисяч перетворилися на ніщо.

У грудні 1901 року Сироткін одержав «дану кріпость» на придбану нерухомість. На той час будівельний бум уже скінчився й розпочався відчутний спад. Але в нового власника садиби були вільні гроші, тож він вирішив невдовзі завершити будівництво, ще й звести на подвір’ї триповерховий флігель. Уже наступного року розкішна споруда постала в усій красі. Щоправда, під час завершальних робіт виникли певніускладнення. Слід зазначити, що законодавство Російської імперії не надто суворо обмежувало право на виконання архітектурних проектів. Проте право на їх реалізацію та керування будівельними роботами жорстко ліцензувалося. Щоб його здобути, треба було отримати диплом одного з профільних навчальних закладів або скласти спеціальні іспити. Якимось чином сталося так, що архітектор Карл Шиман не спромігся одержати ліцензію будівельника. Аби безперешкодно будувати, він удавався до послуг підставних фахівців, які погоджувалися на певних умовах подавати за нього до міської управи свою «відповідальну підписку».

Для будівництва на розі вулиць Володимирської та Прорізної «дублером» Шимана став інженер-шляховик Олександр Гілевич. Певний час усе було спокійно, ніхто не помічав підміни. Аж раптом 1902 року через просідання грунту утворилися тріщини в протипожежній глухій стіні – брандмауері. Це привернуло увагу інспекційної комісії. Отут усе й викрилося. Уповноважені чиновники з будівної справи – губернський інженер і міський архітектор – записали у спільному акті: «Під час огляду комісією садиби Сироткіна був присутній якийсь п. Шиман, котрий заявив, що він є особою, яка спостерігала й керувала будівництвом… Але оскільки він, п. Шиман, прав на виконання будівельних робіт не має, то офіційним відповідальним техніком на зазначеній споруді є інженер шляхів сполучень п. Гілевич, який і дав управі відповідну підписку. Те сааме підтвердив і господар будинку п. Сироткін. Ані п. Сироткін, ані хтось інший п. Гілевича на цій споруді не бачив, бо його керування було фіктивним».

Відтоді, щоб надалі все було за законом, за подіями в садибі незмінно спостерігав молодший інженер губернського правління Костянтин Сроковський. На кожному кроці він вимагав у домовласника пояснень, давав йому вказівки. Нескладно здогадатися, на-скільки ця дріб’язкова опіка нервувала бідолаху Сироткіна, котрий і без того вже постраждав матеріально через затримку робіт. Заперечувати Сроковському домовласник, звісно, не міг. Але він усе ж дозволив собі маленьке єхидство. Доповідаючи про усунення недоліків, Олександр Сироткін начебто випадково зробив описку, написавши буквально таке: «Маю честь повідомити будівельне відділення, що я виконав усі нові брандмауери, зазначені в розрахунку цивільного інженера п. СрАковського…».

Слід зауважити, що на кінець 1902 року, коли розкішний «хмарочос» постав у всій красі, він уже не був найвищою приватною спорудою міста. До того часу його перевершив шестиповерховий прибутковий будинок відомого будівельника-підрядника Льва Гінзбурга на вулиці Миколаївській (тепер Архітектора Городецького). А ще через десять років той-таки Гінзбург звів для себе найграндіозніший з-поміж житлових будинків давнього Києва, що увійшов до історії міста як «хмарочос Гінзбурга». Він стояв на вулиці Інститутській, на похилій ділянці, здіймаючись на 8-11 поверхів. Проте нині його не існує: «хмарочос Гінзбурга» згорів 1941 року та був демонтований після війни. А давніший за нього «хмарочос» на перетині Володимирської та Прорізної зберігся до нашого часу. Доля його була нелегкою. На початку минулого століття він цілком справедливо належав до головних архітектурних окрас київських кварталів. Відомий фотограф і видавець Дмитро Марков навіть долучив поштівку з його зображенням до невеликої серії з промовистою назвою «Красивые здания». На нижньому поверсі будинку можна прочитати вивіску французькою мовою: «MARQUISE». Вона нагадує про те, що тут колись розміщувалось кафе-кондитерська «Маркіз». Про неї (як про кав’ярню «Маркізу») згадував у романі «Біла гвардія» Михайло Булгаков. Згодом, у повоєнному радянському Києві, у цьому приміщенні облаштували коктейль-хол, надалі – ресторан «Чайка». А ще пізніше, 1958 року, заклад перетворили на ресторан «Лейпциг» – на честь міста в Німецькій Демократичній Республіці, яке було побратимом столиці України. Фасад будівлі прикрасила назва ресторану, викладена готичними літерами. Загалом тут було 4 зали на 150 місць. Одну з них оформили під старовинний німецький трактир. Кулінари ресторану добре вивчили німецьку кухню, вони проходили спеціальне стажування в НДР. До меню входили такі фірмові страви, як біфштекс по-гамбурзьки, ескалоп по-німецьки, хопель-попель, салат «Німецький» тощо.

Решта поверхів будинку залишалися житловими. Нагорі, в мансарді під дахом, обладнали майстерні для кількох київських художників. На той час найважливіший архітектурний акцент будівлі – наріжну вежу – було втрачено. Її розібрали під час ремонтування споруди, що постраждала внаслідок гітлерівської окупації. А на початку 1990-х виникла потреба в черговому капітальному ремонті. Будинок було відселено. Проте економічна ситуація набула такого стану, що роботи завмерли. Чудова будівля довго стояла занедбаною. Тільки з настанням 2000-х років справа зрушила з місця. Нові приватні власники здійснили перебудову з поновленням історичного декору, навіть висока вежа повернулася на своє місце!