Киевский замок

По всей вероятности, киевский замок с самого начала его существования был прочной твердыней. В 1416 году большое золотоордынское войско во главе с ханом Эдыгеем сожгло Печерский монастырь и разграбило город «яко оттоле Киев погуби красоту свою и даже доселе уже не может быть таков; но единого замку не может взяти в Киеве». Это сообщение Густынской летописи свидетельствует также о том что Киев к началу 15 века в значительной степени залечил раны нанесенные Батыем и был большим и красивым городом.

Киевский замок впервые упомянут венецианским послом Контарини в записках, содержащих интересное описание и самого Киева.1 мая 1474 года, отмечает Контарини, «приехали в город, именуемый Киевом». Правитель города предоставил венецианскому послу «жилище которое находилось в городе; он же остался в замке, где была его резиденция. Замок построен целиком из дерева». Следует отметить что сооружение долго оставалось деревянным. Написавший в 16 веке «Трактат о двух Сарматиях» профессор Краковского университета Матвей Меховский упоминал о замке: » в наше время на горе у литовцев, владеющих той местностью, имеется большое укрепление, выстроенное из дубовых бревен». Таким оставался замок и в последующие годы. Уже поэтому он время от времени нуждался в ремонте.

Около 1480 года по велению великого литовского князя Казимира были посланы люди из Поднепровских волостей «оправлять» киевский замок. Укрепленная ими крепость была в 1482 году разрушена ордой крымских татар во главе с ханом Менгли-Гиреем. Между тем замок имел большое значение в деле обороны не только Киевской земли, но и всей юго-восточной окраины Великого княжества Литовского, о чем неоднократно свидетельствуют источники. Обращаясь в начале 16 векак к великому князю Сигизмунду, рада княжества назвала замок Киева «воротами всего панства (государства)». Поэтому вскоре после нашествия орды Менгли-Гирея были предприняты активные меры к восстановлению замка. В город был послан воевода с целой армией работных людей, собранных со всего княжества. Тогда в Киеве, как отмечается в документах тех лет «скопилось 20 тыс. топоров» из Поднепровских и Задвинских волостей и около 40 тыс. войска для охраны работающих. Замок быстро восстановили.

Необходимость ремонта городского замка в среднем раз в 10 лет проистекала прежде всего из недолговечности материала: сосновых бревен, брусьев и досок. К тому же строители часто работали в спешке и небрежно, отчего замок редко был «дбале роблен». Проводимые время от времени правительственные ревизии обнаруживали явные следы недосмотров и злоупотреблений лиц руководивших возведением крепости: в одном месте «ямы покопаны», в другом — «каплет», потому что нет покрытия и тд.

Общее представление о внешнем виде замка дает иллюстрация 1552 года. Киевский замок занимал тогда плато на вершине замковой горы. Его стены были срублены из толстых бревен. Они делились на 133 «городни» — срубы забитые землей. Крепость имела 16 шестиугольных трехэтажных башен, две из них были «воротными». Внитри замка находились многочисленные постройки: дом воеводы, казармы для солдать, 3 православные церкви и одна католическая. Многие члены городского магистрата также имели дома в крепости. На крепостной площади располагались колодец в 30 сажен, арсенал, склады, кухня, баня и другие хозяйственные постройки. Крепостная артиллерия состояла из 17 пушек и около 100 гаковниц. На одной из башен находились городские часы — предмет гордости киевлян.

Киевские князья конца 14 начала 15 века не жили в городском замке.Они имели свой замок на левом берегу Днепра напротив Подола, там, в частности, обитал княживший в Киеве в 1455-1470 году Семен Олелькович. А Киевский замок был местом пребывания воеводы.с 17 века Замковую гору все чаще называют Киселевкой, (производное от фамилии последнего польского воеводы Киева — Адама Киселя).

Замок просуществовал до начала XVII в., хотя его значение как военного фортификационного сооружения уже не представляло никакой ценности. К тому же изменилась политическая ситуация вокруг Киева. В это время начинает формироваться Днепровское Запорожское козачество, нарастающая сила которого прекратила набеги крымских татар на территории Поднепровья.

В 1646 г киевским воеводой становится Адам Кисель. В отличие от своих предшественников, он, не взирая на тяжелые обстоятельства Освободительной войны, построил в замке огромный двухэтажный дом (одно из первых полукаменных — полу деревянных киевских строений этого времени), известный нам по рисунку Ван Вестерфельда и к всеобщему удивлению киевлян, продолжал жить в Киеве, что вероятно и послужило основанием для нового названия горы — Киселевка. В 1649 году, именно здесь, состоялись переговоры между козацким гетманом Богданом Хмельницким и Адамом Киселем по поводу разделения в Киеве, согласно Зборовскому договору, полномочий между гетманом и воеводской администрацией. После поражения Польской армии под Батогом, Адам Кисель навсегда покинул замок.

Прибывшее в Киев, в январе 1654 г., после Переяславской рады и присоединения Украины к Московии, боярское посольство из Москвы, осмотрев замок, пришло к выводу, что его местоположение и состояние укреплений уже не соответствуют требованиям фортификационных сооружений и отказалось от дальнейшего поддержания замка в надлежащем виде. Новая большая крепость была построена на Старокиевской горе. В последний раз укрепления замка пытался использовать в 1658 г. козацкий полковник Данило Выговский, при попытке выбить из Киева московский гарнизон. После этого замок просуществовал еще некоторое время и постепенно был разобран киевлянами на хозяйственные нужды.

Саму гору передали Фроловскому монастырю который до 1921 года использовал ее под кладбище для горожан.

Домівка для кадетів

Можна уявити собі, наскільки помітною вона була півтора століття тому, коли навколо неї не існувало ані багатоповерхової житлової забудови, ані крупних залізничних споруд. Це будівля колишнього Кадетського корпусу, центру середньої військової освіти у царські часи. У середині ХІХ століття тут був своєрідний «плацдарм» Києва на правому березі річки Либідь, куди міська забудова певний час не поширювалася. Ще 1847 року на святкування народження чергового онука імператора Миколи І – великого князя Володимира Олександровича – дворянство київського регіону виступило з «патріотичним почином»: зібрати гроші на будівництво в Києві Кадетського корпусу, який називався би Володимирським, і сплачувати на його утримання щороку по 5 копійок з кожної кріпосної душі. Ідея сподобалася цареві. Відвідавши Київ у 1847-му, Микола І особисто обрав місце під будівництво приміщення для нового закладу біля села Шулявки.

Проект склав петербурзький архітектор Іван Штром. Поки тривали будівельні роботи, кадети користувалися тимчасовим приміщенням – так званим Жовтим корпусом Університету Св. Володимира на сучасному бульварі Тараса Шевченка, 14, де у січні 1852 року відбулося офіційне відкриття закладу. У 1857-му кадети-володимирці нарешті отримали змогу вселитися до власної будівлі. Триповерхова з напівпідвалом, Н-подібна в плані, зі 170-метровою довжиною головного та бічних фасадів, вона стала чи не головним орієнтиром західної околиці Києва.

У ході реформ Олександра II Кадетський корпус перетворили на військову гімназію – загальноосвітню школу з початковою військовою підготовкою. Але відданість традиціям перемогла: наступний монарх Олександр III відновив звичний корпус зі стройовим навчанням і наставниками-військовими. Утім, тут викладали не лише математику, тактику чи поводження зі зброєю, але й виховували юнаків, прищеплювали їм світські манери. Серед педагогів Володимирського Київського кадетського корпусу був видатний український мовознавець і літературознавець Павло Житецький, який навчав кадетів грамотно висловлювати свої думки. Художник Олександр Агін, автор відомих ілюстрацій до «Мертвих душ» Гоголя, викладав малювання. Хореограф Станіслав Ленчевський, балетмейстер Київської опери, учив майбутніх офіцерів танцювати. Чимало предметів читали тут професори Університету. Київським кадетом декілька років був син місцевого генерал-губернатора граф Олексій Ігнатьєв – пізніше знаний військовий дипломат, автор спогадів «П’ятдесят років у строю».

У цих мемуарах можна знайти колоритні подробиці кадетського побуту. Зазначено, зокрема, що на харчування кадета відпускалося лише двадцять сім з половиною копійок на добу.

Але, згідно зі свідченням Ігнатьєва, цього було не так уже й мало: «За ці гроші вранці давали горнятко чаю із цукром або молоко… О дванадцятій – сніданок, о п’ятій – обід, що складався з м’ясного, доволі рідкого супу, другої страви у вигляді шматка так званого форшмаку або українських лазанок із сиром, або сосисок з капустою, або домашнього мікроскопічного тістечка, позбавлення якого було звичайним покаранням у молодших ротах… О восьмій вечора, після закінчення всіх занять, знову чай або молоко зі шматком булки». Серед вихованців корпусу можна згадати талановитого художника-пейзажиста Миколу Дубовського.

Тут навчався майбутній знаменитий філософ Микола Бердяєв, онук генерала, щоправда він не любив «воєнщини», почувався у корпусі чужинцем і не закінчив його.

По закінченні свого навчального закладу київським кадетам доводилося воювати у різних умовах і на різних фронтах. Серед них були льотчик-ас часів Першої світової війни Євграф Крутень, сумнозвісний головнокомандувач російської армії у 1917 році Микола Духонін, командир білогвардійців добровольців Михайло Дроздовський, головнокомандувач збройними силами Радянської республіки Сергій Каменєв, військові міністри УНР Всеволод Петрів і Олексій Галкін…

При корпусі діяв домовий храм Св. Володимира. Його часто відвідували мешканці сусідніх поселень. Серед них був і юний Олександр Вертинський, колишній житель Залізничної колонії.

Біля корпусної будівлі був величезний гай зі ставком. У цьому ставку кадетів улітку вчили плавати. Кадетський гай, що складався переважно з беріз та дубів, був улюбленим місцем киян. Тут щороку на початку травня відбувалися масові гуляння. Городяни середніх статків охоче проводили в гаю пікніки із самоварами та домашнім харчем.

Із 1853 року, коли ще тільки споруджували будівлю Кадетського корпусу, було розпочато прокладання Кадетського шосе. Нова магістраль мала поєднати нову площу перед корпусним будинком із Глибочицьким яром, уздовж якого тоді ж вели шлях на Поділ. Значну частину «першого варіанту» Кадетсько го шосе складала сучасна вулиця В’ячеслава Чорновола. У 1892 році, коли у Києві ще тільки народжувався електричний трамвай, одна з перших його ліній пішла до Кадетського корпусу. Згодом шосе було значно продовжено по напрямку нинішнього Повітрофлотського проспекту.

Під час громадянської війни Київський Володимирський кадетський корпус перестав існувати. Його будинок відвели під курси червоних командирів (до речі, одним із слухачів цих курсів був 15-річний Аркадій Голіков – майбутній знаменитий письменник Аркадій Гайдар). Згодом тут діяла Київська піхотна школа. За нацистської окупації будівля постраждала, але її відновили, реконструювали з прибудовою гарного корінфського портика (архітектор Матвій Набойченко, 1952) і віддали під командування й штаб Київського військового округу. Його тоді вважали «кузнею маршалів», адже п’ятеро поспіль повоєнних командувачів КВО (Андрій Гречко, Василь Чуйков, Петро Кошовий, Іван Якубовський, Віктор Куликов) потім стали Маршалами Радянського Союзу.

Монументальна будівля донині зберігає військове призначення. За доби Незалежності тут було розміщено Міністерство оборони та Генштаб Збройних Сил України. На бічному фасаді будівлі можна побачити меморіальні дошки на честь колишніх керівників КВО – командувачів округу Георгія Жукова, Андрія Гречка, Івана Якубовського, Івана Герасимова, начальника окружного штабу Миколи Ватутіна (щоправда Жуков і Ватутін працювали не в цьому будинку, а в довоєнному приміщенні штабу на Банковій).

Історичну будівлю вже не оточує просторий гай. Його частково зрубали ще за громадянської війни. Потім значну частину його теренів зайняв Першотравневий житловий масив. Залишилися тільки невеликі фрагменти Кадетського гаю біля залізничних колій. Варто додати, що сучасна вулиця Кадетський гай у Солом’янському районі розташована зовсім не там, де насправді буяв історичний зелений масив під цією назвою. Ще у довоєнні роки на майданчику біля колишнього Кадетського корпусу проходили спортивні тренування та змагання. У серпні 1944 року тут обладнали стадіон Київського військового округу, а у 1955-му відкрився плавальний басейн КВО – на той час найбільший у Європі. Його фасад прикрашено ефектною колонадою. Біля ванни для плавання розміром 50х25 м з 10 доріжками влаштовано трибуни на 1500 місць. Головна спортивна арена комплексу КВО розрахована на 11–12 тисяч глядачів. Споруджено також тир, тренувальні зали для важкої атлетики, гімнастики, боксу, фехтування, спортивних ігор, відкриті ігрові майданчики. Нині цей комплекс є базою Центрального спортивного клубу Збройних Сил України.

Монастир на честь Богоявлення

Поява монастиря пов’язана з непростим періодом в історії Києва. Наприкінці XVI століття був застосований особливий засіб поширення католицизму на землях Русі під владою Речі Посполитої – запровадження греко-католицької унії, укладеної в Бресті 1596 року. Прихильникам унії дозволяли дотримуватися православної «грецької» обрядовості, але під зверхністю Папи Римського. Уніатів усіляко підтримувала польська адміністрація. До них пристали деякі православні ієрархи, аж до київського митрополита Михайла Рагози. Проте серед населення – козаків, міщан, селян, значної частини шляхти – зростала активна опозиція унії.

Аби протистояти утискам влади, православні об’єднувались у братства. Таке братство сформувалося й у Києві. Важливою подією на початку його діяльності стала щедра пожертва заможної киянки, дружини мозирського маршалка Галшки Гулевичівни. У 1615 році вона пожертвувала «правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського та Брацлавського» велику садибу з кам’яним будинком у найбільш населеній тоді місцині Києва – на Подолі. Це було зроблено з тим, щоб використати садибу й прибутки від неї для влаштування православного монастиря та навчального закладу. Київське братство, власне, було невдовзі організоване саме для втілення задуму Галшки.

Заснування Братської школи стало вагомою віхою в розвитку київської освіти. З часом ця школа одержала статус колегії, потім академії, котра набула славнозвісності як Києво-Могилянська – за прізвищем святителя Петра Могили, київського митрополита, який активно підтримував Братську колегію на етапі її становлення. З нею пов’язані імена багатьох видатних релігійних, державних і культурних діячів України. Але докладна історія «Могилянки» потребує окремої розповіді, тому ми згадаємо її тут лише побіжно.

Що ж до монастиря при братстві, то є відомості про його існування вже в 1620 році. При обителі було зведено первинний храм на честь Богоявлення – напевно, за сприяння славетного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, котрий записався до братства разом зі своїм військом. Це гарантувало монастиреві та школі матеріальний добробут, а за необхідності й озброєний захист.

Є підстави вважати, що самого Сагайдачного поховали при Богоявленській церкві. На території колишнього монастиря, яка зараз належить Національному університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА), нині стоїть пам’ятний хрест на згадку про гетьмана.

У 1630-х роках, за часів Петра Могили, в обителі спорудили кам’яну будівлю трапезної з церквою, що спершу йменувалася на честь Св. Бориса і Гліба. Протягом деякого часу її використовували як «конгрегаційний храм» Київської колегії та академії (тут відбувалися різні заходи студентської громади – «конгрегації»). Після нищівної пожежі на Подолі 1811 року сюди було перенесено престол згорілої церкви Св. Духа, і відтоді трапезний храм мав цю назву.

Унаслідок перебудови 1820-х років, здійсненої архітектором Андрієм Меленським, трапезна набула класицистичного вигляду; нещодавня ре- конструкція увінчала споруду трьома банями. Неподалік збереглася колишня монастирська поварня, яка виходить на сучасну вулицю Григорія Сковороди. За однією з версій, основа цієї будівлі була зведена на межі XVI та XVII століть і є колишнім будинком Галшки, подарованим нею разом з ділянкою.

Неабияку допомогу монастиреві та Київській академії надав гетьман Іван Мазепа. Його коштом у 1690–1693 роках за проектом зодчого Йосипа Старцева був споруджений новий 5-банний Богоявленський собор, котрий став одним із шедеврів українського бароко. Дуже своєрідними були вишукані портали та фронтони храму, рясно вкриті орнаментованими ліпними оздобами. Мазепа також фінансував будівництво навчального корпусу академії, спершу одноповерхового; у 1730-х роках його надбудували другим поверхом та увінчали банею нової «конгрегаційної» Благовіщенської церкви.

У другій половині XVIII сторіччя було зведено монастирську дзвіницю, перебудовану 1815 року Андрієм Меленським. Тривалий час ця струнка споруда була однією з найпомітніших на Подолі, правлячи за чудовий орієнтир. Обабіч неї в 1899–1904 роках були прибудовані заокруглені в плані двоповерхові крамниці.

До складу монастирського комплексу входило ще декілька будівель XVІII–XIX століть, зокрема будинок ігумена, келії, проскурня тощо. Углибині садиби було зведено вельми оригінальний об’єкт – сонячний годинник кінця XVIII сторіччя. Він має вигляд стовпчика з чотирма циферблатами, за якими за напрямком тіні від спеціальних вертикальних пластин можна дізнатися, котра година. Сконструював цей незвичний пристрій викладач Києво-Могилянської академії, француз П’єр Брульйон.

Довгий час Києво-Могилянська академія давала своїм вихованцям як духовну, так і світську освіту. Але в 1817– 1819 роках заклад було реорганізовано в Київську духовну академію – суто релігійну вищу школу, яка залишалась у спільному комплексі з Братським монастирем. За усталеним, зрештою, порядком, настоятель Богоявленської обителі був водночас ректором академії та мав сан єпископа Канівського. Так тривало до настання радянської доби.

Після революції академію та монастир розформували. Територія отримала одразу кількох нових господарів.Старий академічний корпус віддали Академії наук, у келіях і службових корпусах відкрили клініку, а на значній частині монастирської ділянки облаштували військовоморське політичне училище.

Що ж до сакральних будівель, то найпомітніші з них – собор і дзвіниця – у 1930-х роках були зруйновані. Атеїстична влада вжила заходів для того, щоб ускладнити можливе відновлення святинь. На місці собору спорудили пересічний житловий будинок. Від дзвіниці лишилася нижня частина з колишніми крамницями, яку надбудували ще двома поверхами під навчальний корпус училища.

Тепер усі ці будови перебувають у розпорядженні НаУКМА. Годі очікувати, що сьогодні заради відтворення попереднього вигляду Богоявленської обителі будуть зруйновані тисячі квадратних метрів діючих приміщень. Тож поки що ми можемо лишень розглядати чимало історичних зображень Братського монастиря та зберігати як пам’ятки культури ті його будівлі, що вціліли, попри війни й руйнації.

Кирилівська дзвіниця

Дзвіниця разом з мурованими стінами, вежами та брамою належала до комплексу колишнього Кирилівського монастиря. Цю обитель було засновано ще 1140 року князем чернігівської династії Всеволодом (Кирилом) Ольговичем. Упродовж свого тривалого існування монастир то перебував у занепаді, то зазнавав неабиякого піднесення.

Переважна частина будівель Кирилівського монастиря спершу була дерев’яною. Так само з дерева було споруджено дзвіницю (у другій половині XVII століття їй надали вигляду триярусної вежі над брамою). Але 1734 року обитель постраждала від нищівної пожежі. Дерев’яна забудова згоріла, навіть на кам’яній церкві Святого Кирила (тоді вона називалася Троїцькою) було пошкоджено бані. Монастир перебував у невтішному стані, аж доки до Києва приїхала на прощу імператриця Єлизавета Петрівна. Государиня відвідала обитель і пожертвувала їй чималу суму грошей на відбудову. Було вирішено оточити монастир мурованою стіною з вежами та брамою. Цей задум утілили наприкінці 1740-х – на початку 1750-х років.

А от будівництво нової дзвіниці було витратнішим, і з цим довелося трохи зачекати. Зрештою, на початку 1759 року ігумен Кирилівської обителі Феофан (Жолтовський) отримав від Київської духовної консисторії дозвіл на спорудження кам’яної надбрамної дзвіниці із вбудованою церквою на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці, причому обіцяв забезпечити її зведення власним коштом. Він запросив як проектувальника та будівельника-підрядника талановитого київського зодчого Івана Григоровича-Барського, який погодився виконати всі роботи за півтори тисячі рублів (на ті часи вельми значна сума).

Щоправда, досвідчена артіль зводила дзвіницю не так швидко, як бажалося. Протягом двох сезонів (1759 та 1760 років) основну частину будівництва було зроблено, але коли залишався якийсь місяць для того, щоб довести задум до кінця, ігумен Феофан помер. Через це фінансування робіт призупинилося. Незавершені конструкції було захищено від атмосферного впливу соломою. Наступники Феофана нічим не сприяли добудові дзвіниці. У серпні 1764 року Григорович-Барський звернувся по допомогу до митрополита Арсенія (Могилянського). Зодчий доводив, що подальша затримка призведе до псування вже зведеної споруди, унаслідок чого неминуче виникнуть зайві витрати. Його аргументи, зрештою, було почуто, і дзвіницю добудували. Але гроші на неї відпускали вкрай ощадно, тому з облаштуванням на другому ярусі споруди теплої церкви Благовіщення довелося чекати до початку 1770-х. Коли ж нарешті все було готове, над дверима, що вели до церкви, з’явився пам’ятний напис: «Во славу Святыя и Единосущныя и Животворящия Неразделимыя Тройцы создася сей храм, в честь и славу Преблагословенныя Девы Марии, Преславного Ея Благовещения, при благополучной державе Великия Государыни Елизаветы Петровны всея России, и при наследнике ея, внуке Петра Первого благоверном Государе и Великом Князе Петре Федоровиче, благословением преосвященнейшего Арсения Могилянского, архиепископа, митрополита Киевского, трудами и иждивением Игумена Святыя Тройцы Кириловския обители Феофана Жолтовского, 1760 года. Делал мастер мещанин Иван Григорович».

Як бачимо, у цьому написі наведено умовну дату (1760 рік), яка, згідно з документальними відомостями, фактично відповідає спорудженню дзвіниці начорно ще за життя ігумена Феофана. Проте деякі дослідники історії Києва та Кирилівського монастиря помилково зазначають її як реальну дату закінчення будівництва.

Отже, у першому ярусі дзвіниці Кирилівської обителі була брама з проїздом. У другому ярусі містилася тепла церква, а в третьому – власне дзвіниця з кількома дзвонами. Її довершувала характерна барокова ступінчаста баня з малим барабанчиком та «ліхтариком». Нижній ярус був приземкуватим, середній і верхній – значно вищими. Загальна висота дзвіниці з хрестом сягала понад 56 м. Споруда одразу перетворилася на важливу домінанту, котра чинила активний вплив на оточуючий простір та становила невід’ємну композиційну частину Кирилівського комплексу.

За художнім вирішенням Кирилівська дзвіниця булла яскравим зразком барокового зодчества. Як характеризував її український та радянський архітектор і мистецтвознавець Микола Холостенко, «поєднання тонкого й майстерного профілювання карнизів з елементами, що походять від українського бароко першої половини XVІІІ ст. (наприклад, досить-таки грубі віконні лиштви), а також з впливом сучасної російської барокової архітектурної школи Растреллі, створюють архітектурну фізіономію споруди». За наказом імператриці Катерини ІІ, котра відібрала у державну власність чимало монастирських земель, 1786 року територію Кирилівської обителі було передано під заклад для утримання солдатів-інвалідів. Сам монастир відтоді більше не існував. Поза його стінами на початку ХІХ сторіччя розмістили божевільню; надалі поряд з нею виросли корпуси губернської лікарні та богадільні – так звані «Кирилівські богоугодні заклади».

За цих умов потреба в наявності теплої церкви у дзвіниці відпала. Зате виникла необхідність організувати при лікарні аптеку. Її влаштували якраз у колишньому церковному приміщенні на другому ярусі дзвіниці. На першому ярусі обабіч проїзду діяли аптечні лабораторії. Згодом, наприкінці позаминулого століття, браму при дзвіниці взагалі замурували (її функції перебрала окрема арка-брама у старовинному мурі), а приміщення, що утворилося, використали для «народної чайної» з благодійною бібліотекою-читальнею. У такий спосіб незаможних киян відволікали від зловживання алкоголем. У середині ХІХ сторіччя дещо змінився зовнішній вигляд дзвіниці. 1851 року її було пошкоджено пожежею, що спалахнула чи то через удар блискавки, чи то внаслідок недбалості з вогнем у лабораторії. Будівлю відновили лише у 1864-му; при цьому маківки головної бані та покрівля бічних прибудов набули нових форм.

Саме такою дзвіниця залишалася впродовж тих років, що їй судилося проіснувати. Її можна побачити на численних старих світлинах і поштових листівках. Такий вигляд вона мала й у радянські часи. За пролетарської влади Кирилівські богоугодні заклади було перетворено на психіатричну лікарню імені Тараса Шевченка. Дзвіниця ж перебувала в користуванні лікарні як аптечне приміщення. Після того, як постановою РНК УРСР було створено Державний Києво-Кирилівський заповідник, його організатори мали намір музеєфікувати цю пам’ятку. Путівник «Київ» у 1930 році констатував: «У приміщенні дзвіниці (де тепер аптека) має організуватись музей архітектора Григоровича-Барського». Утім, гідний задум не було здійснено. Лише 1932-го споруду дзвіниці в занедбаному стані передали від лікарні заповідникові, який відремонтував її та пристосував для зберігання фондів і під житло службовців.

Далі, після переїзду до Києва столиці УРСР, розгорнулася активна кампанія за нищення культових споруд. 23 червня 1936 року президія Київської міськради своєю постановою № 2577, на жаль, дала дозвіл на варварську акцію – руйнування Кирилівської дзвіниці та використання цегли від неї для реконструкції психіатричної лікарні. Директор музею в Кирилівській церкві А.Александров докладав відчайдушних зусиль задля порятунку пам’ятки архітектури, звертався від імені заповідника до міськради, міської прокуратури, освітніх установ. Проте його зусилля виявилися марними. 1937 року почалося поступове розбирання Кирилівської дзвіниці, а також переважної частини мурів. Унікальний взірець української архітектури XVIII століття, важливий містобудівний і композиційний акцент було втрачено. Після того, як колишню лікарню імені Шевченка було перейменовано на честь академіка Івана Павлова, приблизно на місці дзвіниці йому поставили пам’ятник у вигляді невеликого погруддя роботи скульптора Івана Кавалерідзе.

Перший «хмарочос» на Володимирській

В нашому місті від середини XVIII століття найвищою спорудою була грандіозна дзвіниця Києво-Печерської лаври 96 метрів заввишки. А от звичайні міські будівлі тривалий час не вражали своєю висотою. Досить сказати, що 1898 року найвищий київський житловий будинок мав лише 5 поверхів.

У жовтні того самого року купець із давнього козацького роду Микола Григорович-Барський придбав у дворянина Андрія Тарновського земельну ділянку на розі вулиць Володимирської та Прорізної. На ній стояв тоді одноповерховий будиночок. У січні 1900-го купець подарував садибу своєму синові – торговцю мисливською зброєю Петру Григоровичу-Барському. До того часу вже було підготовлено проект нової споруди, яка мала прикрасити собою ріг двох центральних вулиць. Його розробив здібний архітектор Карл Шиман, курляндець за походженням.

Спроектований будинок було задумано як прибутковий, себто такий, приміщення якого власник здавав в оренду. Нижній поверх відводили під магазини та інші громадські заклади, вище було розплановано квартири. Упродовж весни-осені 1900 року новий будинок виріс начорно (стіни й дах було зроблено без чистового викінчення). Цю дату, до речі, включили до оздоблення фасаду споруди. З боку Володимирської будівля булла чотириповерховою, а з боку Прорізної в результаті ухилу утворився п’ятий поверх, до того ж над рогом вулиць височіла ефектна вежа. Висота від нижньої до верхньої точки будинку виявилася рекордною на той час для житлових будівель Києва – понад 42 метри (щоправда, з них 12 метрів припадало на вежу зі шпилем).

У вересні 1900-го про новобудову повідомила замітка в газеті «Киевлянин» під заголовком «Найвища приватна споруда Києва». У ній ішлося про те, що будівля Григоровича-Барського перевершує не тільки решту житлових будинків на київських вулицях, а й найвищі пожежні каланчі. Тоді ж розгорнулися опоряджувальні роботи.

Декоративне оформлення в модному стилі ренесанс вражало пишнотою. І фасади, й інтер’єри було щедро прикрашено ліпними орнаментами, скульптурами, художніми виробами з металу. Проте Григоровичу-Барському не пощастило зафіксувати рекорд. Домовласник стикнувся з тим, що внаслідок «будівельної гарячки», яка саме тоді охопила місто, значно зросли ціни на матеріали та робочу силу. Тож вкластись у попередній кошторис він не зміг, і йому довелося позичати під заставу свого майна. Купецький син скористався послугами Товариства взаємного кредиту, але цих грошей не вистачило. Тоді він перезаставив садибу у приватних осіб: спершу в купця Олександра Сироткіна, а потім у генерал-лейтенанта Володимира Саранчова. Останній надав Григоровичу-Барському 145 тисяч рублів на 2 роки під 12% річних і мабуть вважав цю угоду вигідною, але, як згодом виявилося, помилився…

Протягом деякого часу домовласник був упевненим, що диво-будинок дасть йому змогу швидко позбутися боргів. Не чекаючи на завершення робіт, він розпочав переговори з кількома наймачами щодо оренди розкішних крамниць, спроектованих на першому поверсі.

Однак, зрештою, йому забракло коштів, а додаткової позики ніде було взяти. Бідолашний Григорович-Барський ще якийсь час сподівався на диво, а потім кинув недобудовану будівлю напризволяще. Її було продано з аукціону для виплати боргів. На торгах переміг власник однієї із заставних Олександр Сироткін, який без остраху накидав ціну, розуміючи, що сплачені гроші будуть спрямовані на задоволення його ж претензії. А на покриття заставної Саранчова вторгованої суми вже не вистачило. Тож його 145 тисяч перетворилися на ніщо.

У грудні 1901 року Сироткін одержав «дану кріпость» на придбану нерухомість. На той час будівельний бум уже скінчився й розпочався відчутний спад. Але в нового власника садиби були вільні гроші, тож він вирішив невдовзі завершити будівництво, ще й звести на подвір’ї триповерховий флігель. Уже наступного року розкішна споруда постала в усій красі. Щоправда, під час завершальних робіт виникли певніускладнення. Слід зазначити, що законодавство Російської імперії не надто суворо обмежувало право на виконання архітектурних проектів. Проте право на їх реалізацію та керування будівельними роботами жорстко ліцензувалося. Щоб його здобути, треба було отримати диплом одного з профільних навчальних закладів або скласти спеціальні іспити. Якимось чином сталося так, що архітектор Карл Шиман не спромігся одержати ліцензію будівельника. Аби безперешкодно будувати, він удавався до послуг підставних фахівців, які погоджувалися на певних умовах подавати за нього до міської управи свою «відповідальну підписку».

Для будівництва на розі вулиць Володимирської та Прорізної «дублером» Шимана став інженер-шляховик Олександр Гілевич. Певний час усе було спокійно, ніхто не помічав підміни. Аж раптом 1902 року через просідання грунту утворилися тріщини в протипожежній глухій стіні – брандмауері. Це привернуло увагу інспекційної комісії. Отут усе й викрилося. Уповноважені чиновники з будівної справи – губернський інженер і міський архітектор – записали у спільному акті: «Під час огляду комісією садиби Сироткіна був присутній якийсь п. Шиман, котрий заявив, що він є особою, яка спостерігала й керувала будівництвом… Але оскільки він, п. Шиман, прав на виконання будівельних робіт не має, то офіційним відповідальним техніком на зазначеній споруді є інженер шляхів сполучень п. Гілевич, який і дав управі відповідну підписку. Те сааме підтвердив і господар будинку п. Сироткін. Ані п. Сироткін, ані хтось інший п. Гілевича на цій споруді не бачив, бо його керування було фіктивним».

Відтоді, щоб надалі все було за законом, за подіями в садибі незмінно спостерігав молодший інженер губернського правління Костянтин Сроковський. На кожному кроці він вимагав у домовласника пояснень, давав йому вказівки. Нескладно здогадатися, на-скільки ця дріб’язкова опіка нервувала бідолаху Сироткіна, котрий і без того вже постраждав матеріально через затримку робіт. Заперечувати Сроковському домовласник, звісно, не міг. Але він усе ж дозволив собі маленьке єхидство. Доповідаючи про усунення недоліків, Олександр Сироткін начебто випадково зробив описку, написавши буквально таке: «Маю честь повідомити будівельне відділення, що я виконав усі нові брандмауери, зазначені в розрахунку цивільного інженера п. СрАковського…».

Слід зауважити, що на кінець 1902 року, коли розкішний «хмарочос» постав у всій красі, він уже не був найвищою приватною спорудою міста. До того часу його перевершив шестиповерховий прибутковий будинок відомого будівельника-підрядника Льва Гінзбурга на вулиці Миколаївській (тепер Архітектора Городецького). А ще через десять років той-таки Гінзбург звів для себе найграндіозніший з-поміж житлових будинків давнього Києва, що увійшов до історії міста як «хмарочос Гінзбурга». Він стояв на вулиці Інститутській, на похилій ділянці, здіймаючись на 8-11 поверхів. Проте нині його не існує: «хмарочос Гінзбурга» згорів 1941 року та був демонтований після війни. А давніший за нього «хмарочос» на перетині Володимирської та Прорізної зберігся до нашого часу. Доля його була нелегкою. На початку минулого століття він цілком справедливо належав до головних архітектурних окрас київських кварталів. Відомий фотограф і видавець Дмитро Марков навіть долучив поштівку з його зображенням до невеликої серії з промовистою назвою «Красивые здания». На нижньому поверсі будинку можна прочитати вивіску французькою мовою: «MARQUISE». Вона нагадує про те, що тут колись розміщувалось кафе-кондитерська «Маркіз». Про неї (як про кав’ярню «Маркізу») згадував у романі «Біла гвардія» Михайло Булгаков. Згодом, у повоєнному радянському Києві, у цьому приміщенні облаштували коктейль-хол, надалі – ресторан «Чайка». А ще пізніше, 1958 року, заклад перетворили на ресторан «Лейпциг» – на честь міста в Німецькій Демократичній Республіці, яке було побратимом столиці України. Фасад будівлі прикрасила назва ресторану, викладена готичними літерами. Загалом тут було 4 зали на 150 місць. Одну з них оформили під старовинний німецький трактир. Кулінари ресторану добре вивчили німецьку кухню, вони проходили спеціальне стажування в НДР. До меню входили такі фірмові страви, як біфштекс по-гамбурзьки, ескалоп по-німецьки, хопель-попель, салат «Німецький» тощо.

Решта поверхів будинку залишалися житловими. Нагорі, в мансарді під дахом, обладнали майстерні для кількох київських художників. На той час найважливіший архітектурний акцент будівлі – наріжну вежу – було втрачено. Її розібрали під час ремонтування споруди, що постраждала внаслідок гітлерівської окупації. А на початку 1990-х виникла потреба в черговому капітальному ремонті. Будинок було відселено. Проте економічна ситуація набула такого стану, що роботи завмерли. Чудова будівля довго стояла занедбаною. Тільки з настанням 2000-х років справа зрушила з місця. Нові приватні власники здійснили перебудову з поновленням історичного декору, навіть висока вежа повернулася на своє місце!

О чем печалится «плачущая вдова»

Особой популярностью среди этих особняков пользуется строение в усадьбе на углу улиц Лютеранской, 23 и Банковой. Его необычный облик, сложный силуэт, замысловатые архитектурные детали служат прекрасным образцом стиля модерн. Фасады особняка отделаны разнообразными материалами: гранитом, бетоном, кованым металлом, кирпичом или керамической плиткой под кирпичную кладку; капитальная ограда участка составляет неразрывное целое с домом. Самое заметное место в декоре здания принадлежит криволинейному центральному фронтону со стороны Лютеранской улицы. Его венчает крупный рельеф — маскарон в виде прекрасного женского лица. В непогоду по каменным щекам стекают дождевые капли и остаются характерные темные следы. Отсюда — название, которое дали особняку киевляне: «дом плачущей вдовы».
Само собой разумеется, история здания обросла легендами. Одну из них пересказывал Виталий Врублевский — в свое время помощник первого секретаря ЦК КПУ Владимира Щербицкого, работавшего в бывшем здании ЦК рядом с особняком. Миф приписывал возведение «дома плачущей вдовы» Владиславу Городецкому: «Его Городецкий, якобы, построил для своей сестры, у которой не сложилась личная жизнь». Есть и другие версии, столь же романтичные — и столь же фантастические.
На самом деле документы и воспоминания современников содержат достоверные сведения как о заказчике, так и о строителе особняка на Лютеранской, 23. Известно, что его владельцем являлся коммерсант, полтавский купец 2-й гильдии Сергей Аршавский, в начале 1905 года купивший усадьбу с небольшим одноэтажным деревянным домиком у подпоручика Льва Гербаневского. Новое двухэтажное каменное здание начали возводить в 1907 году по проекту архитектора Эдуарда Брадтмана, а к лету 1908-го оно было уже вполне готово. Заказчик, судя по всему, представлял собой «бизнесмена нового типа». Если при Гербаневском на территории усадьбы имелись служебные постройки в виде конюшен и сарая для экипажей, то при Аршавском здесь появились два автомобильных гаража и комната для шофера. Каждый этаж представлял собой самостоятельную квартиру с десятью комнатами и всевозможными удобствами — кухней, буфетной, ледником (холодильным помещением), прачечной, винным погребом…

Монограмма Сергея Аршавского «СА» поныне уцелела на фасаде. Но первый владелец жил в своем особняке только пять лет. В августе 1913-го он продал участок и дом киевскому купцу 1-й гильдии Товию Апштейну, владельцу крупной фирмы по торговле металлическими изделиями «Апштейн и сыновья». Любопытно, что нового хозяина здания, скорее всего, не смущали чужие инициалы на стене: старших сыновей, компаньонов и наследников купца Апштейна звали Соломон и Самуил.

«Дом плачущей вдовы» принадлежал семье Апштейн вплоть до революции. Потом здесь размещались разные советские учреждения. Когда в громадном соседнем здании по нынешней улице Банковой, 11 обосновался Центральный комитет украинских большевиков, особняк перешел в собственность управления делами ЦК. Его использовали как резиденцию для партийной элиты и почетных гостей; в подвале дома была оборудована, по словам того же Врублевского, «прелестная сауна». В наши дни весь комплекс ЦК поступил в распоряжение президентской администрации.
Итак, мы убедились, что ни с какой «плачущей вдовой» оформление особняка на Лютеранской не связано. Что же тогда символизирует эффектный маскарон? Этим вопросом уже интересовались исследователи. Профессор искусствоведения Сергей Гиляров, который в своей известной публикации 1936 года «Архітектура Києва передвоєнної доби» едва ли не первым указал на Брадтмана как на автора особняка, мимоходом отметил: «Ефектно виділений середній ризоліт увінчано рельєфною головою медузи». Имеется в виду, понятно, Горгона Медуза из знаменитого мифа о Персее. Его толкование повторяли и другие авторы. 

Но согласиться с этим трудно — хотя бы потому, что на художественных изображениях Медузы всегда бросаются в глаза ее волосы-змеи. У «плачущей вдовы» ничего подобного не видно. 
Между тем нетрудно убедиться, что маскарон на фасаде особняка — не просто портрет женщины. Здесь изображено крылатое существо, чьи распластанные крылья отчетливо видны позади. Птица с женским ликом? Что ж, в искусстве встречаются такие образы. Вспомним райских птиц из славянской мифологии. В 1896 году художник Виктор Васнецов написал картину «Сирин и Алконост. Песнь радости и печали». Справа — светлая, лучащаяся счастьем птица Сирин. Слева — темная, в тяжелом золотом венце птица Алконост. У нее голова прекрасной женщины, из глаз которой текут слезы. 

Не это ли аналогия с «плачущей вдовой»? Но нет,

Сирин и Алконост — поющие птицы, а у маскарона уста сомкнуты. 
Однако тем же Васнецовым в 1897 году был представлен на холсте еще один подобный мифологический образ — Гамаюн. Это всеведущая птица, которая может открыть тайны грядущего, но только тем, кто способен воспринять их. 

Картина Васнецова «Гамаюн, птица вещая» произвела сильное впечатление на поэта Александра Блока. В 1899 году он написал одноименное стихотворение:

На гладях бесконечных вод,
Закатом в пурпур облеченных,
Она вещает и поет,
Не в силах крыл поднять смятенных…
Вещает иго злых татар,
Вещает казней ряд кровавых,
И трус, и голод, и пожар,
Злодеев силу, гибель правых…
Предвечным ужасом объят,
Прекрасный лик горит любовью,
Но вещей правдою звучат
Уста, запекшиеся кровью!..

Рельеф на фасаде особняка действительно близок к образу вещей птицы Гамаюн, столь популярному в эпоху увлечения символизмом и модерном. Глубокий, проникающий взгляд. Печаль — неизменная спутница «многого знания». И еще одна характерная деталь: лик женщины увенчан каштановыми листьями, которые расходятся из одной точки во лбу. Архитектор Елена Сидорова указывает на эту точку как на «место «третьего глаза», то есть чакры «аджна», наделяющей свойством предвидеть будущее». Отметим, что почерпнутое из индуизма понятие о межбровной чакре, связанной с ясновидением, было известно во времена строительства дома на Лютеранской из модного тогда эзотерического учения Елены Блаватской.

Каково бы ни было толкование необычного маскарона, сейчас мы все равно не знаем, кому и в какой связи принадлежала идея увенчать дом таким изображением — домовладельцу, архитектору или неизвестному нам скульптору, участвовавшему в оформлении особняка. Но прекрасный женский лик оказался в полной гармонии с архитектурным замыслом, автором которого был талантливый киевский зодчий Эдуард Брадтман.

 

Присутствені місця: цитадель бюрократизму

Державні установи у ті часи йменували «казенними присутствіями». Тож місця їх розташування називалися саме «присутственими». У Києві ще за Олександра І було зведено відповідну споруду за проектом майстра класицизму Андрія Меленського. Будинок з чотириколонним портиком стояв на терені сучасного Маріїнського парку, приблизно на вісі Кріпосного провулка. Крім двох основних поверхів, де містилися губернське правління, поліція та інші «присутствія», він мав розвинений підвал, де утримувалися цивільні арештанти. Але стрімке розплодження бюрократичних структур імперії зробило це приміщення надто затісним.

У день святого Володимира, 15 липня 1854 року, відбулося урочисте закладання нових Присутствених місць у осередку київської давнини – поряд зі Святою Софією.

Колись тут тулилися до старих укріплень невеликі обивательські будиночки. Але тепер укріплення були зриті, житлові квартали знесені, й натомість з’явився трикутний майданчик. Його утворили три містобудівні вісі. Однією з них була старовинна Житомирська вулиця (її тоді розрізали на дві частини – сучасні Велику Житомирську та Малу Житомирську). Другою віссю виявилася новопрокладена Володимирська вулиця: замість ланцюжка тісних та кривих вуличок пролягла стрімка широка магістраль на зразок петербурзьких «першпектив». І, нарешті, третьою віссю став новий просторий майдан від Софійської до Михайлівської дзвіниці. Вздовж напрямку цієї останньої вісі й було зорієнтовано головний фасад нових Присутствених місць. Його проектна довжина перевищила двісті метрів.

Зведення будинку пов’язане з іменами трьох зодчих. Двоє з них, Ксаверій Скаржинський та Іван Штром, були відомими столичними фахівцями Штром саме у цей час завершував у Києві будівництво Кадетського корпусу – сучасного приміщення Міністерства оборони України). Третій, Михайло Іконников, корінний киянин, працював тоді київським губернським архітектором. Освячення Присутствених місць відбулося 155 років тому – восени 1857-го. Величезна споруда, що складалася з три– та двоповерхових об’ємів на глибокому підвалі, стала невід’ємною частиною панорами старого Києва. Сучасник, відомий історіограф міста Микола Закревський, зауважив про новий будинок: «Фасад його дещо похмурий». Власне, це було притаманне багатьом будівлям стилю пізнього классицизму миколаївської доби – масивним, симетричним, монотонно опорядженим.

Присутствені місця одразу заповнило чиновництво. Той самий Закревський навів чималий перелік установ, що діяли тут, – Губернське управління, Палата державного майна, Казначейство, Будівельне відділення, Наказ громадського догляду, Дворянська опіка, Міська та Земська поліція, установи суду й прокуратури, архіви… На нижньому поверсі містилася друкарня Губернського управління. Внаслідок реформи вітчизняного судочинства було запроваджено окружні суди та апеляційні органи – судові палати. У Києві ці установи теж розташувалися у Присутствених місцях. Розгляд судових справ провадився гласно, тож за проектом Михайла Іконникова у південно-західному крилі та у центральному об’ємі будівлі було влаштовано великі зали на третьому поверсі. У цих залах відбулося чимало гучних процесів. Чи не найвідомішим із них був процес Бейліса, що проходив восени 1913 року. Дрібного єврейського службовця Менделя Бейліса притягли до суду за безглуздим середньовічним звинуваченням: нібито він забив християнського хл опця, щоб використати його кров з ритуальною метою. Процес привернув увагу всього світу; серед журналістів, які висвітлювали події, був відомий письменник Володимир Короленко. На щастя, зусилля адвокатів і підтримка прогресивної громадськості не лишилися марними: суд присяжних ви- правдав безневинну людину.

Щодня сотні урядовців у службових мундирах заповнювали незліченні кімнати споруди Присутствених місць на Володимирській, 15. Свого часу тут служив хлопцем-переписувачем майбутній письменник Григорій Григор’єв. На сторінках книжки «У старому Києві» він зобразив середовище бюрократів і хабарників, невігласів та підлабузників, які пнулися зі шкіри, аби впійма ти поблажливу посмішку начальника і мати надію на подальше підвищення у чині.

Але заради справедливості треба зазначити, що траплялися й винятки. Скажімо, серед чиновників Окружного суду були гідні поваги люди – видатний історик України Олександр Лазаревський або відомий фахівець із садівництва Олександр Осипов. Колись тут працював також місцевий літератор Павло Тулуб – батько української письменниці Зінаїди Тулуб. Розповідають, що його поетичний хист негативно позначився на службовій кар’єрі. Адже на роздратований запит начальства щодо невиконаних справ він одного разу відповів віршем:

Дел осталось только восемь, Но, на Бога уповая, Я надеюсь, мы их скосим, Как траву в начале мая.

Одного урядовця з Присутствених місць ми вже згадували вище: це губернський архітектор Михайло Іконников (до речі, брат відомого історика, професора Київського університету Володимира Іконникова). За довгі роки його служби Київ з невеликого провінційного міста перетворився на потужний економічний центр. Коли Іконников відзначав півсторіччя своєї професійної діяльності, промайнула згадка, що протягом усього цього строку він жодного разу не скористався правом на відпустку!

З часом бюрократичний апарат розростався, і навіть двохсотметровий фасад виявився недостатнім. Спочатку (у 1900 році) двоповерхові частини Присутствених місць довелося надбудувати до трьох поверхів за проектом архітектора Геннадія Антоновського. Але й цього не вистачало, тому в 1908–1909 роках над триповерховими частинами первісногооб’єму було надбудовано четвертий поверх (проект губернського інженера Володимира Безсмертного).

Крім того, на Львівській площі, 14, з метою розвантаження Присутствених місць було зведено нову будівлю для Казенної палати і скарбниці (нині навчальний заклад).

За радянської доби соціалістичні бюрократи з губернського (пізніше окружного та обласного) керівництва здобули для себе нові приміщення, і в колишніх Присутствених місцях лишилися тільки органи міліції та суду.

У сумнопам’ятні 1930-і роки Володимирська вулиця носила ім’я Короленка, тож місцеве УВС знаходилося за адресою: Короленка, 15. Цю адресу кияни сприймали так само, як москвичі – Петрівка, 38. Побутував похмурий жарт: «Короленка, 15, – найвищий будинок у Києві: звідти Сибір видно».

У 1970-і роки до комплексу увійшов 6-поверховий об’єм сучасної архітектури. Щоправда, зведено його в глибині кварталу, а ззовні цієї будівлі практично не видно. Навіть цієї добудови апаратникам не вистачило. І ось у 1987–1988 роках над одним з двох відрізків головного будинку, що залишався триповерховим (зі східного боку), надбудували четвертий поверх. Цей «погон», на жаль, порушив класицистичну симетрію споруди.

На закінчення нагадаємо, що до великого трикутного кварталу Присутствених місць входять й інші історичні будівлі. Найцікавіша з них – Старокиївська пожежна частина зі стрункою каланчею на розі Володимирської та Великої Житомирської вулиць. Але це – тема для окремої розповіді.