Хрещатик

Район нинішнього Хрещатика являв собою в далекі часи глибоку долину, якою протікав невеликий струмок, порізану поперечними балками і вкриту густою рослинністю.У північно-східному напрямі долина виходила до р.Дніпра, а в південно-західному – в басейн р.Либідь. Ця місцевість іменується на планах “Хрещатою долиною”, звідки і пішла нинішня назва вулиці Хрещатик. Вздовж струмка пролягав шлях, який мав важливе значення для Києва у всі періоди його існування.

В кінці ХVІІІ ст. ділянка дороги Хрещатої долини на відстані від Кінної площі, де відбувались кінні ярмарки (нинішньої Європейської площі), до вул. Прорізної починає перетворюватися на вулицю з однобічною забудовою в основному правої сторони, що має назву Хрещатик.

У 1803 р. забудовується на тому ж відрізку і лівий бік дороги, причому на всій ділянці Хрещатика споруджувалися винятково житлові будинки, крім однієї садиби – першого в Києві театру за проектом архітектора А.Меленського (тепер на цьому місці знаходиться Український дім – культурний та бізнесовий центр). У цей час вулиця називається Театральною.

Остаточні контури Хрещатик набирає в проекті плану Києва 1837 р. За проектом вулиця продовжилась до теперішньої Бессарабської площі, включає в себе три площі і має назву Хрещатицька.

В середині ХІХ ст. на початку Хрещатика закладається декоративний сад – Володимирська гірка. На Хрещатицькій вулиці з’явилися в різних її місцях кам’яні будинки в два і три поверхи. Забудова вдало підкреслює особливості ландшафту і розміщується вздовж вулиці вільно розташованими окремими будинками в індивідуальних садибах .

До таких будинків належать: 3-поверховий будинок №2, споруджений в кінці 1840 р. за проектом О.В.Беретті (зберігся й зараз, з надбудованим четвертим поверхом); 3-поверховий будинок Європейського готелю, споруджений в 1851 р. за проектом того ж автора на місці колишнього дерев’яного театру (у 1972 р. будинок готелю знесено, а на його місці споруджено нове приміщення для Київського філіалу музею Леніна, з 1990 р. в ньому функціонує культурний і бізнесовий центр – Український Дім).

В 1851 р. за проектом архітектора О.В.Беретті було споруджено першу велику кам’яну будівлю дворянського губернського зібрання (нині на цьому місці Будинок профспілок). В 1838-42 рр. споруджено за проектом арх. В.І.Беретті 3-поверховий будинок Інституту шляхетних дівчат, який хоча й не стояв безпосередньо на лінії Хрещатика, проте його вигідне розташування в прилеглому кварталі на висоті 25м над вулицею впливало на архітектурно-просторове оформлення Хрещатика і прилеглої Хрещатицької площі (тепер Майдан Незалежності). Під час війни будинок згорів, при відбудові був реставрований та реконструйований, тепер тут розміщується Міжнародний Центр культури та мистецтв. В цей час архітектору В.І.Беретті належав двоповерховий готель на розі Хрещатика і Бессарабської площі (будинок не зберігся) на місці будинку, де тепер знаходиться кінотеатр “Орбіта”. В цьому готелі восени 1846 р. зупинявся Т.Г.Шевченко. Бував поет і на протилежному боці Хрещатика, в будинку Сухоставських, де мешкав М.І. Костомаров, у якого збирались члени Кирило-Мефодієвського товариства.

З 1870 р. торгово-промислове і ділове життя міста поступово переходить з Подолу на Хрещатик. Активність забудови Хрещатика різко зростає. За 45-річний період (1870-1914 pp.) Хрещатик забудовується суцільною стіною будинків. На колишній Хрещатицькій площі, нині Майдані Незалежності, був збудований будинок Міської Думи за проектом архітектора Шілле, і Хрещатик на всій своїй довжині перетворився в коридор суцільної рантової забудови. В основному це були триповерхові будинки з крамницями, банками, приміщеннями для контор.

Прикладами кращої архітектурно-художньої творчості того часу були будинки: № 6 (арх. Зекцера і Торова), №8 – будинок Петербургського банку (арх. Л.М.Бенуа), №12,  (арх.О.В. Беретті), №16 (невідомого автора), №32 – Російський банк для зовнішньої торгівлі, один з небагатьох будинків, що зберігся до наших днів (арх.Ф.І.Лідваль). В 1902-1903 рр. на розі вул. Прорізної було збудовано Будинок Російського страхового товариства (арх. В.В. Городецький), в 1913-1914 рр. за проектом архітектора П.С.Андреєва будується Пасаж, що складався з двох паралельних корпусів, завершених брамами, що утворювали проїзд (під час війни зруйновано, в післявоєнні роки відбудовано і реконструйовано). В 1910 р/ за проектом архітекторів І.П.Бобрусова і П.Ю.Гайя споруджується будинок Критого ринку на Бессарабській площі.

Замикав Хрещатик 3-поверховий будинок Купецького зібрання в саду на теперішній Європейській площі за проектом архітектора В.М.Ніколаєва (1882 р.), де нині міститься Національна філармонія, що і сьогодні славиться своєю чудовою акустикою.

На початку ХХ ст. на Хрещатику вже були водопровід, каналізація, газ, електрика, з 1892 р. функціонує трамвай (перший за часів царської Росії). Подальше будівництво і реконструкція вулиці надзвичайно утруднювалась в силу великої ущільненості забудови.

В період радянської влади найбільш інтенсивна забудова і реконструкція Хрещатика була в 1936-1941 рр. за генеральним планом міста 1930-1940 рр.

На Хрещатику в 1936 р. були зняті рейки трамвайних колій, що захаращували центральну смугу вулиці, вулицю заасфальтовано, пущено тролейбус по краях тротуарів, були висаджені дерева із стриженими шаровидними кронами і встановлені ліхтарі. Повністю було реконструйовано приміщення майже всіх магазинів у нижніх поверхах будинків по обох сторонах Хрещатика.

В 1936-1939 рр. на розі нинішньої вул. Грушевського було споруджено будинок Центрального універмагу за проектом арх. Фідмана. Під час війни будинок був частково зруйнований, в післявоєнні роки його було відбудовано, в 1958-1960 рр. добудовано, а в 1985 р. – реконструйовано. Реконструйовано також  Європейську площу та вхід в Хрещатицький парк. Повністю реконструйовано цілий ряд будинків на площі ім. Калініна (тепер – Майдан Незалежності).

В результаті проведених робіт, а також завдяки тому, що тут зосереджувалась значна кількість адміністративно-громадських установ, кращі магазини, театри, кіно, готелі – вулиця по праву дістала славу найкращої вулиці міста.

Під час війни Хрещатик був майже повністю зруйнований. Але вже в 1943 р., відразу після звільнення міста, розпочинаються роботи по відбудові вулиці.

В 1948 р. приймається проект генерального плану відбудови Хрещатика, розроблений групою архітекторів В.Д.Приймака, О.І.Заварова, О.І.Малиновського під керівництвом О.В.Власова.

За цим планом старий Хрещатик перетворюється на простору магістраль, ширина якої в лініях забудови досягає на деяких ділянках до 100 метрів. Кажуть, що Хрещатик став “ширшим і вищим”. При відбудові права його сторона піднялась на 2 метри, будинки відступили, і перед ними проліг каштановий бульвар, особливо красивий весною, під час цвітіння. При забудові вдало використані особливості ландшафту – в розривах між забудовою, “вікнах”, особливості краєвиду органічно зливаються з архітектурним ансамблем. В оформленні вулиці приймає участь не тільки забудова Хрещатика, а й будови на схилах Хрещатицької долини і високих плато Старого Києва і Печерська. Також значних змін зазнала головна площа міста – Майдан Незалежності. З правої її сторони на місці колишньої Міської Думи розкинувся сквер, що завершується в напівкруглій своїй частині п’ятьма вулицями-променями, що піднімаються вгору до старого міста. Будинки на початку вулиць увінчуються масштабними архітектурними акцентами. Висока дзвіниця Софії Київської замикає вул. Софіївську – центральний промінь вулиць.

При реконструкціїї в 1978 р. на розі Майдану Hезалежності зведено будинок з баштою, де мелодійно передзвонюють куранти (добудова 1985 р.). Тут міститься Рада профспілок України. Архітектурний мотив цього будинку продовжила дев’ятиповерхова споруда корпусу готелю “Хрещатик”, зведена на місці двох знесених старих будинків в 1990 р. Архітектурної завершенності набули реконструйовані фасади будинків на початку вулиць-променів. В центрі скверу функціонував фонтан з 50 000 струменів.

Ліва сторона Майдану одяглася в граніт, і терасами, залитими водними гладями, піднімалася в Липки, де серед зелених насаджень височів стрункий 16-поверховий будинок готелю “Москва”(1959-1966 рр.) (тепер “Україна”). Звідси відкривався вид на площу і панорама в бік Старого Києва, в силуеті якої – архітектурні пам’ятники минулих століть: ліворуч площі, на задньому плані, видно численні куполи Софії Київської (ХІ ст.), праворуч – Андріївська церква (XVIII ст).

Цікава забудова ділянки лівої сторони Хрещатика проти вул. Б.Хмельницького.Починаючи від оперного театру, по осі вул. Б.Хмельницького перспектива завершується величною спорудою – будинком, в якому зараз розміщується кінотеатр “Дружба”, що знаходиться на піднятій над Хрещатиком терасі. До нього ведуть парадні сходи вздовж зелених схилів тераси, що пов’язують його в цілісний архітектурно-художній комплекс.

На Хрещатику знаходиться будинок Київської міської ради, Центральний універмаг, станції метро “Хрещатик” і “Майдан Незалежності”, ряд адміністративних установ, магазини, готелі, кафе.

Реконструкція і забудова Хрещатика продовжується і сьогодні. В його забудові намагаються зберегти всі вдалі рішення, знайдені в процесі забудови. Адже Хрещатик – головна вулиця столиці України.

Дом Терещенко

Властиво, в Києві залишилося кілька десятків цікавих за своєю архітектурою малоповерхових особняків, однак варто уточнити, що внаслідок капітальних ремонтів радянських часів вишукані інтер’єри майже в усіх цих будинках були втрачені, кахляні печі — розібрані, старовинні меблі та предмети інтер’єру зникли. Крім відомих «особняків-музеїв», найкращими з інтер’єрів, що збереглися до наших часів, є інтер’єри так званого «шоколадного будиночка» — колишнього особняка С. Могилевцева, розташованого на розі сучасних вулиць Шовковичної і Пилипа Орлика, а також інтер’єри колишнього особняка родини Терещенків на розі сучасних вулиць Льва Толстого і Максима Горького. Особняк Могилевцева був збудований за проектом відомого архітектора В. М. Ніколаєва в 1901 році, а особняк Терещенків — в 1898 році за проектом московського архітектора П. С. Бойцова. До речі, протягом тривалого часу вважали, що проект особняка Терещенків також розробив
В. М. Ніколаєв.

Особняк Терещенків дійсно і вишуканий, і загадковий. Тут збереглися і автентичні інтер’є-ри з великими китайськими вазами та старовинними меблями, і таємничі сейфи віденської фірми. Мабуть, це чи не єдина можливість для людини ХХІ століття побачити на власні очі, де і як зберігали колись заможні кияни коштовні речі — а зберігали вони їх і в невеликих сейфах-секретерах у кабінеті, і у великих сейфах-шафах у підвалі, і навіть у сейфах, які являють собою справжні кімнати із залізними ґратами. Працівники Державної наукової медичної бібліотеки, яка розташувалася тут від початку 1970-х років, подбали про те, аби все було так, як при власниках, і дбайливо зберегли все, що залишилося від колишнього ошатного вбрання будиночку.

Особняк має цікаву історію. Доля його пов’язана з родиною землевласників-цукрозаводчиків Терещенків. Особняк на розі сучасних вулиць Толстого і Горького будував для своєї родини Микола Артемович Терещенко, син засновника династії Терещенків Артемія Яковича. Згідно з деякими свідченнями проект був розроблений у 1891 році, а спорудили особняк у 1895-му, хоча оздоблювальні роботи тривали аж до 1898 року. В розробці проектів інтер’єрів, ліпних прикрас і кольорового вирішення особняка брав активну участь відомий архітектор
П. І. Голландський, який працював над багатьма замовленнями родини Терещенків. Саме він розробив креслення Міського училища ім. М. Терещенка на вул. Ярославів Вал, 40, проект палацу Терещенків і парку в маєтку що у с. Денеші на Житомирщині. Можливо, П. І. Голландський також брав участь у здійсненні авторського нагляду за будівництвом особняка М. А. Терещенка на розі сучасних вулиць Толстого і Горького.

Особняк М. А. Терещенка відрізняється від інших малоповерхових особняків того часу насамперед вишуканістю інтер’єрів, виконаних із застосуванням ренесансно-барокових мотивів. Через вузький вхідний коридор відвідувачі потрапляють до просторого холу в двох рівнях: на нижньому рівні наразі знаходиться гардероб, на верхньому реєструють читачів. На верхньому рівні холу навіть збереглося різьблене старовинне дзеркало, дерев’яне різьблення стелі, дві вишукані підлогові китайські вази XVIII століття. З холу ви можете потрапити до великої парадної зали з розкішним ліпленням стін і стелі та до менших залів, один із яких, «зелений», колись був будуаром дружини власника. Кажуть, до ремонту плафон стелі був прикрашений живописним зображенням янголят, але вони не відповідали тогочасній ідеології, тож залишилося лише блакитне тло неба.

Збереглися і допоміжні гвинтові сходи на хори, де за часів Терещенків грали музики. В кабінеті досі стоять старовинні меблі, які оточували власника особняка, його стіл і сейф. На цьому поверсі знаходились усі житлові приміщення: передпокій, вітальня-зал, будуар, кабінет, круглий зал, дитяча кімната. На нижньому поверсі й у дворових флігелях розташовувалися кімнати обслуги, їдальня для неї, пральня, кімнати кучерів, каретна повітка, стайня, кілька льохів. Відомо, що застрахований в 1900 році особняк був оцінений в 216600 рублів.

Микола Артемович Терещенко мав сина Олександра і двох доньок — Марію й Ольгу. Олександр Терещенко народився в 1856 році, помер в 1911-му, 1879-го закінчив курс юридичних наук у Київському університеті св. Володимира. Він служив гусаром, а вийшовши у відставку, став допомагати батькові. Згодом він керував усіма справами головної контори нащадків Терещенків і успадкував після смерті батька особняк на розі сучасних вулиць Толстого і Горького. Олександр Терещенко був відомим меценатом, який виділяв значні кошти на благодійні заходи різним товариствам, у тому числі Київському товариству старожитностей та мистецтв, Київській безкоштовній лікарні для чорноробів та чотирьом училищам.

Родина Терещенків була власником значної кількості рухомого і нерухомого майна. Опис конфіскованого в 1918-1919 роках майна родини був уміщений на 37 сторінках. В тих-таки 1918-1919 роках в особняку розміщувався штаб командувача військами південно-західного краю, згодом — штаб Київського військового округу. З 1969 року будівлю, яка знаходилася тоді в аварійному стані, було передано Державній науковій медичній бібліотеці України. Кажуть, у той час вже був розроблений проект зведення на місці особняка висотної адміністративної будівлі, і колективу бібліотеки довелося докласти величезних зусиль, аби врятувати від знищення цю перлину архітектури. В 1969-1971 роках за проектом фахівців інституту «Укрпроектреставрація» було здійснено реставрацію особняка з відновленням його інтер’єрів.

На жаль, кияни значно менше знають про особняк на розі вулиць Горького і Толстого, ніж про загальновідомі особняки Терещенків і Ханенків, розташовані на вулиці Терещенківській. До речі, особняк Миколи Артемовича Терещенка був висококомфортним житлом того часу: коли більшість будинків Києва ХІХ — початку ХХ століття опалювалась грубами, особняк Терещенка мав парове опалення, водопровід, каналізацію і дві «підйомні машини» (тоді так називали ліфти). Нагадаємо, що подібні «досягнення цивілізації» з’являться в прибуткових будинках на кшталт «будинку Мороза» лише в першому десятилітті ХХ століття і залишаться ознакою лише прибуткового житла високої комфортності.

Оскільки зараз спостерігається тенденція до проектування висококомфортного малоповерхового приватного житла (іноді — з використанням елементів стилів минулого), сучасним архітекторам було б корисно відвідати особняк, де знаходиться Державна наукова медична бібліотека України, — відвідати саме як особняк-музей, оскільки досвід архітекторів минулого в царині проектування інтер’єрів може бути корисним і зараз. Справа в тому, що, на жаль, не всі сучасні приватні будинки в приміській зоні Києва відзначаються тією гармонією, яка властива особнякові Терещенка.

Хлебные места Киева

Хлебосольство в этих краях всегда было на высоте. Однако любой мало-мальски осведомленный киевлянин скажет вам, что, например, упомянутые выше дачи названы по фамилии их владельца, профессора Киевского университета, известного хирурга и офтальмолога. Владимир Афанасьевич Караваев так любил отдых на природе, что к купленному в 1869 году садовому питомнику, расположенному у полотна недавно построенной железной дороги, присоединил и “гимназический участок” (земли кадетского корпуса). Площадь угодий была столь обширной, что после смерти профессора ее поделили на 238 участков и распродали под дачи.

В 30-е годы прошлого столетия некоторые горожане утверждали: Караваев был не медиком, а зоологом. Действительно, в это время на дачах жил и работал однофамилец хирурга и полный его тезка. Ученый провел доскональное исследование фауны не только в Украине и Кавказе, но и во многих странах Европы, Африки и даже на островах Индийского океана. Его работы и коллекции до сих пор хранятся в Зоологическом музее АН Украины.

И все же Караваев-“первый” по праву считается “родоначальником” рабочего поселка. Он был первым в России хирургом-окулистом и вторым, кто сделал операцию с применением наркоза. Раньше на четыре дня, 14 февраля 1847 года, в Петербурге этот же подвиг в области медицины совершил Николай Пирогов. Через 11 лет Пирогов и Караваев работали вместе в хирургической клинике Киевского университета. Более того, в 1868 году Николай Иванович стал попечителем Киевского учебного округа. Вполне возможно, что селение Пирогово на южной окраине Голосеевского леса принадлежало в те же годы великому ученому, что и отразилось на топонимике.

А если у местности более глубокие корни? Ведь в ходе археологических раскопок здесь были обнаружены предметы зарубецко-корчеватовской культуры (III век до н. э. — ХVI н. э.). Во времена Киевской Руси урочище служило надежным форпостом от завоевателей. Башни именовались по-гречески — “пиргос”. Не менее убедительна версия о продающих хлеб купцах, останавливающихся здесь на постоялом дворе: “пиро” — рожь, мука, “гоща” — купец, гость. Кстати, именно киевские торговцы зерном в ХII столетии построили на Подоле церковь во имя Успения Пресвятой Богородицы, которую нарекли Пирогощей.

Примером того, как до неузнаваемости может ассимилироваться название местности, служит летописная Желань. Среди граффити на стенах Киевской Софии — надпись: “Месяца декабря, в 4 сотвориша мир на Желани: Святополк, Владимир и Олг”. Речь идет о съезде великорусских князей, завершившемся в ХII веке мирным соглашением.

Следует сказать, что урочище Желань (Желянь) встречается в киевских летописях пять раз. Но уже в середине ХIХ века Николай Закревский пишет: “В записках Злотоверхо-Михайловского монастыря ХVI века упоминается… о кургане и лозах Жилянских”. (“Описание города Киева”). В стольном граде появляется Жилянская улица, а на окраине — село Жуляны. Как объяснить подобные вариации топонима?

“Жиляники” действительно выпекались в Киеве на первой неделе Великого поста. По традиции, их запивали квасом с хреном, чтобы “закрепиться” (очиститься). Для обывателя ХVI столетия древняя Желянь могла быть менее понятна созвучной с ней Жиляни.

Что же касается современного названия “Жуляны”, что с жульем оно не имеет ничего общего, а вот с “жуликами” связь существует. Старые киевляне еще помнят, как в магазинах продавались остроконечные булочки — “жулики”. Не исключено, что последние — “родственники” “жиляников”.

Как проехать на “Шурум-Бурум” и арестанские огороды

Следует заметить, что “шаурма” — это экзотическое восточное блюдо и к киевским достопримечательностям не имеет никакого отношения. А вот топоним “Ширма” требует особой расшифровки. Сегодня этот микрорайон насчитывает около 30 улиц и переулков. Но мало кто из местных жителей знает, что в начале прошлого века тут находился прекрасный сад, хозяином которого и являлся вельможный пан Ширма.

Что касается созвучных слов “Шаурма” и “Шурум”, то здесь история относит нас на полтора столетия назад, когда восточные склоны Лукьяновки заселили нижегородские татары. Вскоре они основали на Подоле, рядом с Житним базаром, свой рынок, который впоследствии получил название “Шурум-Бурум”. Шумела и бурлила тут разноязычная толпа, прилавки ломились от изобилия цитрусовых, а в особом ряду нарасхват продавались саженцы татарского клена. Именно этими деревьями в 1888 году ученый садовод Осипов предложил Думе засадить всю территорию Плоского участка Киева.

Если от Ширмы по Краснозвездному проспекту ехать в сторону Чоколовки, то слева можно увидеть высотные здания Турецкого городка. Селение следовало бы назвать более старым киевским наименованием — Немецкая слобода. Как известно, еще в XVIII веке в нагорной части нынешней улицы Лютеранской немцы основали свою колонию. Турецкий городок в 1994 году также построен для “немцев”, которых назвали так по аналогии с “афганцами”. Другими словами, жилмассив сооружен для военнослужащих Группы советских войск в Германии, уволенных в запас. А вот возводили многоэтажные кварталы рабочие турецкого происхождения, поэтому за местностью и закрепилось название “Турецкий городок”.

В нескольких метрах от городка расположена и загадочная Проневщина. Связи с легендарной Проней Прокоповной здесь никакой нет. Тогда кто же эта таинственная тетя Проня? Оказывается, топоним происходит от имени “дяди”, а точнее, от фамилии князя Семена Пронского, которому в 1544 году киевский воевода пожаловал эти земли за заслуги в войне против Крымского ханства.

Следует сказать, что с фамилиями и прозвищами людей связаны многие киевские топонимы. Так в начале 50-х годов прошлого века на трамвайном маршруте №10 (Вокзал–Сталинка) была очень популярна остановка “Берлизовы огороды”. Собственно, никаких огородов там уже не было, зато, выйдя из трамвая, можно было кратчайшим путем попасть в только что отстроенный поселок Монтажников.

В отношении названия местности возникали разные ассоциации с композитором Берлиозом или его однофамильцами. Заметьте, что и Булгаков в романе “Мастер и Маргарита” постоянно упоминает о неком Берлиозе и его дяде, живущим в Киеве. Писатель хорошо знал городские окраины. На самом деле хозяином огородов был дворянин Берлиз, который имел также земельные участки и на Демиевке.

Правда, были еще Арестантские огороды. Сейчас даже трудно поверить, что здание столичного универмага “Украина” расположено на территории этих когда-то забытых Богом земельных участков, которым городские власти нашли применение лишь во второй половине XIX века. Огороды входили в подсобное хозяйство Лукьяновской тюрьмы. Естественно, здесь трудились только заключенные. Причем содержали доверенные им участки в образцовом состоянии.

К этому времени относится и появление на карте города знаменитой Антифеевки. Местность была названа в честь околоточного надзирателя, который, имея доброе сердце, разрешил селиться на незанятых землях Татарки и Юрковицы бывшим заключенным и малоимущим. Вскоре здесь образовался поселок, и в 1897 году была построена церковь св. Макария (в росписях храма принимал участие и выдающийся украинский художник Иван Ижакевич). Сегодня об Антифеевке напоминает лишь улица Старая Поляна — один из живописнейших уголков Лукьяновки

Дом Народной аудитории: письменность в массы

Построили его в 1895 году с благородной целью – обучать грамоте малоимущее население. Дом, получивший название Народная аудитория, Киевское общество содействия начальному образованию, заказало у инженера А. Белюбського.

Однако уже через 15 лет особняк перестроил архитектор Валериан Рыков, превратив его в одну из лучших сооружений того времени в Киеве. Фасад покрасили в бело-голубые цвета, украсили лепниной, картушами и маской льва с разинутой пастью.

Кстати, архитектор сам сочувствовал благородным целям общества и отказался от гонорара за проект.

В будние дни в доме Народной аудитории организовывались лекции для взрослых, а в воскресенье проходили концерты. При доме также действовали мастерские, в которых изготовлялись световые картины для проекционных фонарей.

Бесплатные концерты для всех желающих в Народной аудитории устраивал Николай Лысенко и его ученики. А с 1918 года здесь действовал молодежный драматический театр, руководителем которого был будущий режиссер Московского камерного театра Л. Лукьянова.

Под руководством Лукьяновой в Народной аудитории ставили спектакли “Мария Тодор” Шиллера, “Врач Штокман” Ибсена, “Василиса Мелентьева” Островского, “Двенадцатая ночь” Шекспира.

В 1921 году Народную аудиторию превратили в передвижной районный театр имени Леси Украинский. Позднее особняк использовали как клубное помещение железнодорожников.

В советское время планировку внутри дома полностью изменили. Появились многочисленные стены и перегородки. Была застроен большой актовый зал, где ранее проводились лекции. К сожалению, не сохранились до нашего времени ни один из элементов интерьера дома.

С конца 70-х годов и до сегодняшних дней в особняке располагается один из корпусов института Гипроцивильпромбуд.

Политические узники Лукьяновского замка

Семья Ульяновых

Сам Владимир Ильич никогда не бывал в Киеве. Зато его мать Мария Александровна, брат Дмитрий и две сестры – Анна и Мария – в 1903-1904 годах вели в городе революционную деятельность. В январе 1904-го Дмитрия и сестер арестовали, и поместили в Лукьяновскую тюрьму. Впрочем, пробыли они там относительно недолго. Не найдя в их действиях криминала, царская охранка была вынуждена освободить Марию в июне, Анну – в июле, а Дмитрия – в ноябре. В советское время все адреса, связанные с пребыванием в городе Ульяновых, были отмечены мемориальными табличками.

Женщина, стрелявшая в Ленина

С Владимиром Лениным непосредственно связана и еще одна узница Лукьяновки – эсерка Фанни Каплан. Именно она в 1918 году совершила неудавшееся покушение на Владимира Ильича. Кстати, Фанни еще в 1906 году готовила убийство киевского генерал-губернатора Владимира Сухомлинова. Однако самодельная бомба, предназначавшаяся для генерал-губернатора, сработала в результате неосторожного обращения еще в гостинице, после чего полиция задержала террористку.

Дворянка-революционерка, родившая за решеткой сына-академика

В 1881 году в Лукьяновский тюремный замок была помещена Софья Богомолец – потомственная дворянка, связавшая свою судьбу с врачом-народником. Арестована она была за участие в народническом «Южнорусском рабочем союзе». На пятый месяц тюремного заключения Софья в стенах Лукьяновки родила сына – Александра. Ему было суждено стать знаменитым ученым-физиологом, академиком, вице-президентом Академии наук СССР и президентом Академии наук УССР.

Первый руководитель правительства советской Украины

Евгения Бош попала за стены Лукьяновки в 1912 году. Киевская судебная палата приговорила ее к пожизненной ссылке в Сибирь за революционную деятельность. Однако через 5 лет после этого Бош стала фактически главой правительства советской Украины –народным секретарем внутренних дел УССР, которому в то время был подчинен весь Народный секретариат. И пробыла она на этой должности с декабря 1917-го вплоть до подписания Брестского мира и занятия Киева немецкими войсками в марте 1918 года.

Премьер-министр на три дня

Еще один руководитель украинского правительства в бурные революционные годы, правда, украинский националист по взглядам, – Владимир Винниченко, – побывал в тюремном замке на Лукьяновке трижды. Первый раз – в 1902 году за участие в студенческих волнениях в киевском университете. Тогда он уже был активным членом Революционной украинской партии. Второй раз – в 1903 году за переправку из-за границы нелегальной литературы. И третий раз – в 1906 году за организацию нескольких крестьянских выступлений. После того, как Винниченко выпустили под залог, он бежал заграницу и вернулся в Киев уже в 1917-м. Возглавив Генеральный секретариат Центральной Рады, он вел переговоры с временным правительством о признании независимости Украины. В 1918 году вышел из Рады вместе со своей партией, всего три дня пробыв премьер-министром Украины, а через считанные месяцы возглавил Директорию.

Откуда произошли названия местностей в столице

Оболонь — родственница итальянской Болоньи

— Вначале названия получали природные объекты: реки, горы, долины, — говорит специалист. — Например, речки Клов, Почайна, Котурка — это все разные варианты слова «вода». Дальше от имен рек и гор свое название получала местность вокруг, а потом — и поселение.

Самые древние киевские районы — Оболонь и Подол. Подолом древние славяне называли местность под горой. А вот слово «оболонь», очевидно, тянется корнями в те далекие времена, когда все люди континента говорили на одном праязыке. Так и получилось, что наша Оболонь и итальянская Болонья произошли от одного слова, которое обозначает разливающиеся на лето луга с множеством озер.

Печерск явно имеет отношение к пещерам, однако к каким именно, единого мнения пока нет. Легче всего предположить, что речь идет о лаврских пещерах, в которых монахи живут уже добрую тысячу лет. С другой стороны, не случайно ведь монахи начали селиться под землей именно в этом месте. Скорее всего, холмы Печерска сама природа наградила пещерами изначально.

На Выдубичах жил Перун, а на Жулянах — Гелиос

Район Желяны стал привычными нам Жулянами только в начале XX века по вине неизвестного служащего имперской канцелярии, перепутавшего буковку. О происхождении названия есть несколько версий. По одной из них, на месте современных Жулян находилось святилище славянской богини смерти — Жели. Другая версия — еще более экзотическая: будто до славян на этой территории жили люди, поклонявшиеся греческому богу Солнца — Гелиосу, а в славянской транскрипции «Г» очень легко превращается в «Ж».

И о Выдубичах есть две версии. По легенде, именно в этом месте выплыл на берег («выдыбав») деревянный идол Перуна, который сбросил в Днепр в 988 году князь Владимир Великий. Другая версия гласит, что в этом месте существовала древняя переправа через Днепр, по которой киевляне переправлялись по реке на дубах. Отсюда и название.

А вот в районе Кирилловской горы обитал не бог и не идол, а самый настоящий дракон. По преданию, легендарного Горыныча убил киевский богатырь Кирилл Кожемяка, а на месте, где состоялся бой, построили Кирилловскую церковь. Так ли это — неизвестно, потому что по другой версии дракон жил в районе Оболони и убил его Добрыня Никитич как раз там, где нынче пересекаются улицы Богатырская и Добрынинская.

Кто такой Демей и кому что подарили на Дарнице?

Карта Киева по-прежнему до конца не разгадана. Вопросы вызывают как древние названия, так и новые. Самая непонятная ситуация с Дорогожичами, Демиевкой и Дарницей — просто-таки ни одной приемлемой версии! Например, по поводу Дорогожичей есть вариант: название состоит из слов «дорого» и «жить», но почему сложились именно эти слова, неясно. А версия о месте, где якобы сходятся дороги, подходит еще меньше. Демиевка появилась в XIX веке и явно связана с неким Демеем, однако был ли такой — история не оставила для нас ни одной подсказки. Примерно то же и с Дарницей. Напрашивается вывод, что кто-то что-то кому-то подарил, но конкретного объяснения нет.

Чуть получше обстоят дела с Борщаговкой и Сырцом. Борщаговка, скорее всего, названа от речки Борщовки, на берегах которой рос борщец, или щавель, а Сырец — то ли от сырости в том районе, то ли от производившегося там необожженного кирпича — сырца.

Одно из самых загадочных киевских названий — Шулявка — уходит корнями в Киевскую Русь. Только тогда эта местность именовалась немного по-другому — Шелвов борок (так называли невысокий лес). Позже сложное для произношения слово превратилось в Шулявку.

Поляки кричали «Кончай засыпать!»

Бытует интересная легенда о названии поселка Конча-Заспа, в котором сейчас расположилась шикарная база киевского «Динамо». В этом месте казаки напали на сонное польское войско, и часовые, чтобы разбудить спящих шляхтичей, громко кричали «Кончай засыпать!». Смешно, но вряд ли правда — в польском языке нет таких слов. Название, скорее всего, произошло от двух озер с такими именами. Давным-давно там протекал один из притоков Днепра, но потом его засыпали: там, где он заканчивался, образовалось озеро Конча, а там, где засыпали, — Заспа.

А знаете, откуда пошло название парка «Кинь-Грусть» возле площади Шевченко? По легенде, как-то императрица Екатерина выехала на пикник за город со своим фаворитом, графом Потемкиным. Граф был хмур и невесел, и Екатерина решила его подбодрить: «Кинь грусть, смотри, какая красота кругом!». С тех пор это место так и называют — Кинь-Грусть.

— На самом деле Екатерина ничего подобного, скорее всего, не говорила, — улыбается Лидия Антоновна. — Ведь документальных подтверждений ее вояжа по этим местам нет, а историю придумал один из журналистов в позапрошлом веке.

КСТАТИ

Говорящие названия

Куреневка — в казацкие времена стояли курени.

Теремки — во времена Киевской Руси находился некий терем, точно никто не знает.

Ветряные Горы — холмы неподалеку от виноградников, где много ветра.

Растительные названия

Осокорки — от дерева осокор, которое и сейчас часто встречается в этом районе.

Виноградарь — место, где выращивали виноград.

Липки — от липовой аллеи на Печерске, принадлежащей Лавре.

Фамильные названия

• Галаганы — по фамилии хозяев, помещиков Галаганов.
• Позняки — по фамилии Позняка, местного помещика.
• Чоколовка — по фамилии владельца типографии Чоколова, который дал 9 тысяч рублей на приобретение земли.
• Кучмин Яр — по фамилии первопоселенца Григория Кучмы.

БЫЛ ЕЩЕ СЛУЧАЙ

Как Выгуровщина стала Троещиной, а Мешаловка — Мышеловкой

Топографический казус произошел с Троещиной. Изначально на левом берегу Днепра соседствовали две деревни — Выгуровщина и Троещина. Одна называлась по имени бывшего владельца — дворянина Станислава Выгуры (земли под Киевом ему подарил польский монарх Сигизмунд). А рядом находились владения Троицкого монастыря, на которых несколько сот лет назад поселились жители Черниговской губернии. В 70-х годах левый берег начал активно застраиваться, в результате чего Выгуровщину постигла судьба московских Черемушек.

— Но какие-то необразованные люди весь район назвали Троещиной, — объясняет Лидия Антоновна, — хотя на самом деле ни одного дома настоящей Троещины не тронули. Жители Выгуровщины, естественно, стали возмущаться. Я помню, какие препирательства шли в комиссии по наименованиям. Тогда-то и родился совершенно неприемлемый гибрид Выгуровщина-Троещина, который теперь красуется на всех киевских картах.

В районе современной Мышеловки два века назад были монастырские земли, где в обилии стояли мельницы. На обычной мельнице можно молоть только один сорт зерна, а вот на тамошних — сразу несколько, за что назвали этот район Мешаловкой. В XIX веке некий безымянный переписчик неправильно заполнил документы, и с его легкой руки появился смешной район города — Мышеловка, хотя с мышами там все в порядке.