Історія та легенди Кирилівської церкви…

За час свого існування Кирилівська церква знала періоди запустіння, ремонту, занедбання, поновлення… У 1748 — 1760 рр. на її території за участю відомого українського зодчого І. Григоровича-Барського були зведені кам’яні монастирські будівлі, від яких до нашого часу збереглася лише частина муру з наріжною вежою. Зовнішній вигляд споруди було значно змінено. Церква, з її сніжно-білими стінами та величними куполами на фоні неба, знаходилась на вершині зеленого пагорба, під яким протікала річка…
В результаті змін XVII — XVIII ст. давня Кирилівська церква набула сучасного зовнішнього вигляду з характерними рисами української барочної архітектури. У 60-х роках XIX століття Кирилівська церква стає в центрі уваги громадськості: під штукатуркою XVIII ст. на її стінах було знайдено фресковий розпис XII ст. У 1881 — 1884 рр. під керівництвом професора Прахова в храмі проводяться величезні роботи по розчищенню фресок і поновленню стінопису. В них брали участь викладачі й учні Київської малювальної школи — М. Мурашко, І. Селезньов, М. Пимоненко тощо. У 1884 р. тут працював Михайло Врубель. Саме із ним, романтичним диваком і мрійником, пов’язано багато легенд Кирилівської церкви. Ось як описує Михайла Олександровича Врубеля його сучасник Л. Ковальський у своїх спогадах : “Зрелище было более чем необыкновенное: на фоне примитивных холмов Кирилловского за моей спиной стоял белокурый, почти белый блондин, молодой…, маленькие усики тоже почти белые. Невысокого роста, очень пропорционального сложения, одет…вот это-то в то время и могло меня более всего поразить…весь в черный бархатный костюм, в чулки, коротких панталонах и штиблетах. В общем, это был молодой венецианец с картины Тинторетто или Тициана…”
Врубель був особистістю неоднозначною, дивною, у своїх творах ставив морально-філософські питання про добро і зло, злет, падіння, глибину почуттів людської натури… Один із найсильніших його творів у церкві — „Зішестя святого духа”, що займає склепіння хор. У зображеннях апостолів художник з надзвичайною силою передав складність людських почуттів, створив галерею портретів з глибокою психологічною характеристикою. Тут же на хорах Врубелем виконані ,,Ангели з лабарами”, постать Христа, голови пророків Мойсея і Соломона. У ніші нартекса художник написав “Надгробний плач”. Побудована на контрасті плавних рухів трьох ангелів, які похилилися у скорботі, й нерухомості тіла Христа, на поєднанні холодного зеленувато-сірого та напружених вохристих тонів, ця сцена є втіленням душевного болю. Для мармурового іконостаса Врубель написав у Венеції ікони „Афанасій”, „Богоматір”, „Христос” і „Кирило”. Ці твори відзначаються образністю, глибоким реалізмом і високою живописною майстерністю. Найбільш вдалася художникові „Богоматір”. У бездонних темних очах цієї тендітної молодої жінки, одягненої у дорогі шати, стільки страждання й тривоги за долю сина, що вона сприймається як втілення материнської скорботи і стоїть у ряду кращих жіночих образів, створених художником. Подейкували, що молодий Врубель був нестямно закоханий у дружину А. Прахова – Емілію Львовну. Він був частим гостем в домі Прахових, малював портрети членів родини, обговорював з професором плани щодо розпису церкви. Ходили чутки, що пані Прахова була трохи відьмою – істинною киянкою – і причарувала молодого гарного художника, що в кінці XIX ст. одягався в костюми XVI ст. і ніби зійшов з полотен італійських митців доби Високого Відродження. Саме з неї, з коханої і обожнюваної ним жінки, Врубель і написав свою Пречисту Діву – Кирилівську Богоматір…
У травні 1929 року Кирилівську церкву було оголошено Державним історико-культурним музеєм-заповідником. Тут розпочалися дослідні роботи, які були перервані Великою Вітчизняною війною. У повоєнний час у храмі проводилися протиаварійні роботи по зміцненню стін і фундаментів, що деформувалися через руйнування древніх підземних ходів. Тільки після цього було продовжено архітектурно-археологічні дослідження, розчищення й реставрацію живопису. Архітектура Кирилівської церкви добре збереглася з XII ст. Перебудови XVII — XVIII ст. виявилися в перекладці частини склепінь, зведенні чотирьох бічних бань та пишного фронтону над входом, оздобленні вікон і порталів ліпним декором. Давні архітектурні форми чітко вирізняються під цими добудовами. Це була тринефна триапсидна шестистовпна однобанна споруда. Декор фасадів складався з аркатурного пояска у верхній частині стін, барабана й легких напівколонок на барабані та апсидах. Стіни зовні, мабуть, були поштукатурені, укоси вікон і портали прикрашав фресковий розпис. Центральний підбанний простір храму — високий, вільний, добре освітлений, з хорами у західній частині — контрастував з іншими приміщеннями: напівтемним нартексом з нішами-аркосолями для гробниць, хрещальнею, вузькими сходами на хори у товщі північної стіни, невеличкою молитовнею на хорах. Особливістю храму були маленькі бокові хори перед південною апсидою, куди вели сходи у товщі стіни вівтаря. Стіни Кирилівської церкви покрито живописом — фресками XII століття, розкритими з-під олійних записів, окремими фрагментами темперного розпису XVII ст. та олійними роботами XIX ст. на ділянках, де фрески не збереглися. Від древніх фресок, що прикрашали все приміщення храму, залишилося близько 800 квадратних метрів розписів, які являють собою цінні художні твори періоду Давньої Русі.
Минулі покоління киян лишили нам печерні ходи від Кирилівського монастиря на півночі до урочища Церковщина на півдні. Вже в епоху середньовіччя ширилися поетичні легенди про те, як, увійшовши в печери в Києві, можна було вийти у Чернігові, Смоленську, Любечі, Печорі тощо. На відміну від багаточисельних ходів, проритих монахами під Києво-Печерською Лаврою, походження Кирилівських печер і досі не до кінця з’ясоване. І нема нічого дивного в тому, що для багатьох поколінь киян ці печери оповиті таємницею. Так, зокрема, побутували легенди про величезний скарб гетьмана Мазепи, схований десь поблизу Кирилівської церкви. Помічаючи дірки у чорноземі на крутих схилах, відчайдушні шукачі скарбу розчищали закидані ями. Звісно ніхто ніякого скарбу не знайшов, але у вчених-археологів все ще попереду. Інша, більш давня легенда, стверджує, що саме тут, з прадавніх часів жив київський змій і лаз змія настільки глибокий, що веде до самісінького пекла. За однією із версій, Змія переміг відомий Кирило Кожум’яка, за іншою – билинний богатир Добриня… Існує і третя версія – Змія не було вбито, лише загнано глибоко під землю, в нори під Дніпром. Казкова істота тікала від богатиря, і, тікаючи, прорила глибокий лаз. Змій ніби-то затаївся в печерах, над якими стоїть зараз Кирилівська церква, і спить там уже багато століть… Легенда є легендою, але зовсім не легендарні більшовики залили печери під Кирилівською церквою бетоном. Чи боялися вони чогось, ті, що не вірили ні в кого і ні в що…?
…Минають дні, роки, століття… Змінюється час. Кожна прийдешня епоха несе в собі віяння нового часу. Не завжди добрі… Сучасні люди живуть світом нових реалій, часто забуваючи добрі казки та старовинні легенди. Кирилівська церква у багатьох зараз асоціюється виключно із лікарнею для психічно хворих ім. Павлова, що розташувалася в колишньому монастирі. Не тече вже під пагорбом бистра річка Почайна, натомість стоїть, неначе втілення людського невігластва, велика автозаправка… Але, попри все, піднявшись над світом матеріальним, височіє церква, збудована в XII ст. на честь Св. Кирила. …Прекрасна і горда стоїть вона у склепінні сонячних променів, ретельно оберігаючи свої таємниці. І якась невловима загадка криється у темних очах вродливої жінки, що вийшла з-під пензля мрійника Врубеля…

Пролетирский туризм (Часть 2)

Конечно же, не только революциями и переворотами славен Киев! Здесь после установления советской власти активно создавался “индустриальный пейзаж”, и “Укртуре” выдавало пропуски для планового посещения Макаронной фабрики Сорабкопа, Уксусного завода, Краснознаменного “Арсенала”, Цементного завода, Фабрики одежды, Машиностроительного завода имени Артема, Раскроечно-посадочной фабрики Укркожтреста и так далее, включая Синдикат по производству и внедрению гвоздей, а также Комбинат “Клепкий Чавун” (полный список объектов индустриализации довольно внушительный). Итак, приехал турист в Киев, поселился на одной из баз “Укртуре”, питается трижды в день, попивает чаек, крепко спит ночью, укрывшись одеялом с предупредительно нашитой надписью “здесь место для ног”, а средь бела дня посещает заводы и фабрики города, “откуда есть пошла земля Русская”. Здорово!

А вот список экскурсий, рекомендованных товарищам (не менее четырех человек), находившимся в Киеве проездом: “Революционный Киев”, Кино-фабрика (“Український Голівуд”), Сельскохозяйственный музей в бывшем Царском дворце, Владимирский собор, превращенный в Антирелигиозный музей, ну и, конечно же, “колишня” Лавра.

Если же вопреки здравому смыслу (отпадали известные льготы) трудящийся-одиночка (“самотьока” в сленге украинских чиновников образца 1929 года) решался ознакомиться с Киевом, для него начинались хождения по мукам. Так, чтобы попасть, например, в Софийский собор, ему необходимо было заплатить в три раза больше, чем за ту же услугу, но в составе толпы, посещающей обитель в “додаток” к какой-нибудь “Броварне Укрхарчсмаку”. При этом требовалось лично обратиться в Оперативный отдел “Укртуре”, который располагался по улице Свердлова. Здесь же выдавались “довідки”, разрешающие единоличное посещение и других объектов. За отдельную плату экскурсант должен был в принудительном порядке приобрести “путеводитель”, где подробно разъяснялось, что почем.

Представим себе, что “лицо”, посетившее Киев в 1929 году, хотело бы узнать некоторые подробности былой жизни матери городов Русских. Нет ничего невозможного! Итак: “Проповіді пасивности, віри в потойбічне життя, презирства до праці, до активности та творчості — всі ці вимоги релігії — в корні протилежні актуальним завданням сучасної реконструкції господарчого та культурно-побутового ладу, доби соціялістичного будівництва”, ничтоже сумяшеся утверждали в навязанном “лицу” путеводителе сотрудники “Укртуре” Стебловский и Ершов. И дальше: “Перебування в Києві слід використати, щоб ознайомитись з історією церквів, манастирів, життям та побутом служителів культу, зокрема монахів, що їх нечисленна кількість була раніш у Києві, та ще й зараз є чимало”.

Войдя под своды какого-нибудь культового объекта, странник неминуемо должен был услышать примерно следующее (служаки воинствующего атеизма находились на месте постоянно): “За останні часи Спілка войовничих безвірників вимагає перетворення бувших цитаделів царату і національної контрреволюції, що мають велику художню цінність, в культурні очаги-музеї”.

Одним из таких очагов стала Киево-Печерская лавра. Вот несколько выдержек из заученных наизусть речей экскурсоводов по бывшей обители. Уж не знаю, что лучше: посещение Деревообрабатывающей фабрики имени Боженко или многочасовой словарный идеологический понос работников этого “культурного” учреждения.

“Перед вами голова князя Володимира, але це тільки частка звичайного черепу, безумовно історично непевна. Тут ще можна звернути увагу на “мощі” так званого першого митрополита київського Михайла, що, як і раніш було доведено, є звичайне літописне непорозуміння…

Теперішнє малярство Успенської церкви являє собою яскравий приклад несмаку, виконано за участю худ. Верещагіна в 1893 р.

Дзвоніння в Лаврі по суті нічим не вирізняється від дзвоніння в дзвоник буддійського Лами та барабанного бою негрів, та є модернізований шум дикуна, скерований відганяти бісів, що його оточують…

Усі ці мощі, по суті, є ніщо інше, як зразки природньої муміфікації. Наука припускає цілий ряд обставин, за яких речовини не гниють. 1) Труп, покладений у пісок, висихає. 2) Труп, покладений у вапняк, висихає. 3) Труп, що перебуває в звичайній теплій та гарно провітреній кімнаті, дуже часто не гниє, а висихає… В лаврських печерах не обійшлося без фокусів. Так звані “мироточиві голови” — черепи, з яких витікає олива-миро, а по суті, це хитра комбінація. Мощі дитини, забитої Іродом, цінні не більш сорочки діви Марії, пупів Ісуса Христа, його кінцевої плоті, що зберігаються по манастирях Франції та Італії й, нарешті, не серйозніше єгипетської тьми, яку продавали по дореволюційних монастирях.

У 1490 році, коли про більшовизм не було ще й натяків ніяких, в Римі — резиденції Папи Римського — на кожних 100 000 мешканців припадало 7 000 повій. Це було давно, а що тепер? Лавра — гніздо темряви, розпусти і контр-революції, де до останнього часу проводилась в цьому напрямі діяльність манахів, стає тепер дійсно місцем культури”.

Туристы, посещающие бывшее “черносотенное гнездо” — Киево-Печерскую лавру, группами и поодиночке могли ознакомиться с экспозицией местного Отдела культов, который освещал “гидотну ролю різних релігій”, побывать в образцовом уголке антирелигиозной пропаганды, осмотреть экспонаты Отдела металла, “що освітлював використання церквою цінностей для дурисвітства”. Существовали в городе и другие реформированные учреждения бывшей церковной культуры, экскурсоводы которых точно так же повествовали о классовой сущности религии. Представьте себе, говаривали они: в социальном составе “святых” нет ни одного рабочего!

Но на этом зрелища не заканчивались. Турист-одиночка уже безо всякой поддержки “Укртуре” мог побывать в самом настоящем цирке, где не возбранялось и выступление иностранных артистов, поглазеть на эксклюзивных полезных животных — слонов и банальных отвратительных кошечек, от которых Полиграфу Полиграфовичу Шарикову делалось худо, посетить один из десяти национализированных кинотеатров, принадлежащих некогда буржуям, поплавать на лодочке по Днепру. Можно было также отдохнуть в Зоологическом саду. Это заведение особенно гордилось двумя павианами по прозвищу Грицько и Одарка. Кстати, посещение увеселительных, познавательных и развлекательных заведений не только не возбранялось, но и поощрялось. Илья Ильф и Евгений Петров, обессмертившие Остапа Бендера, привели в “12 стульях” абсолютно достоверный факт: военнослужащие и милиционеры, посещая какой-нибудь “провал”, по стоимости входного билета “приравнивались к детям”.

Театры и концертные залы, дома культуры и даже дворцы искусств, библиотеки при каждом уважающем себя заведении, включая Управление кладбищами Окркомхоза, предоставляли литературу “по отраслям знаний” всем желающим. Если не тянуло к книге, можно было изучить методику стрелкового дела в Доме Красной Армии и Флота (принимались иногородние). Гордостью этого общедоступного заведения был военно-ветеринарный кружок имени Буденого с разновидностью военных лошадей и тир с механическими и электрофицированными целями для популяризации стрелкового дела “серед людности”.

Итак, посещение социалистического Киева не оставляло равнодушным никого. Здесь каждый из пришельцев получал свой собственный заряд оптимизма и бодрости, но если раньше наши предки уносили из богоспасаемого града святую воду, свечки-громовицы, иконки лаврского письма и прочее, в период индустриализации они привозили с собой и дарили домочадцам замечательные путеводители “Укртуре”, проспекты национализированных заводов и фабрик, напечатанные из-за дефицита настоящей бумаги на кислотном суррогате, рассказывали об уникальном способе получения хозяйственного мыла, многие годы хранили теплые воспоминания об образованных экскурсоводах и высказывали непременное желание еще хотя бы когда-нибудь побывать в этом уютном и чудном граде.

Пролетарский туризм (Часть 1)

“Київ з давніх давен притягав до себе сотні тисяч екскурсантів і туристів. За старих часів цими екскурсантами з’являлися здебільшого різні клікуші і затуркане населення глухих закутків колишньої Російської імперії, які скупчувались в Києві, щоб “приложиться к святым нетленным мощам угодников”.

Жовтнева революція, що разом з корінною перебудовою соціального ладу піднесла й розвинула культурне життя, активізувала рух трудящих мас до знання, до науки, до будівництва, розгорнула і цю, колись занедбану, ділянку культурно-масової роботи — екскурсії та туризм.

Широкою хвилею линуть робітники, трудящі селяни та шкільна молодь до міст, Великим Жовтнем перетворених з чиновницько-попівських пляцдармів на фортеці соціялістичного будівництва, на огнища пролетарської культури”, — гордо сообщалось в отчете Киевского филиала Украинского общества пролетарского туризма и экскурсий за 1928 год (аббревиатура этой организации в написании национальной мовой периода первой реформы языка — “Укртуре”). Упомянутый филиал проводил громадную работу, приобщая десятки тысяч граждан к знакомству с героическим прошлым Киева, создавал для этого надлежащие условия. Так, например, чтобы экскурсионная группа или “дикарь” вовремя оказались на месте и стали желанными гостями, необходимо было “заздалегідь списатися поштою та одержати броню на певний час приїзду до Києва”. В противном случае, попасть на киевские объекты без пропуска “Укртуре” было тщетным делом. Каждая письменная заявка уже в виде заверенной копии направлялась “куда следует”. Для обеспечения благонадежности экскурсанта перед лицом вышестоящих товарищей “Укртуре” настоятельно рекомендовало посещать в первую очередь места революционной славы. Для этого предоставлялись определенные скидки. Кстати, именно этот монополист мог запросто отказать во въезде в Киев “з екскурсійною метою”. Мотивации отказа не требовалось.

В 1929 году “Укртуре” располагало тремя базами-гостиницами. Две из них находились в корпусах бывшей Лавры и еще одна — в непосредственной близости от железнодорожного вокзала по улице Коминтерна. Если потенциального туриста интересовало знакомство с киевскими фабриками и заводами, “Укртуре” обеспечивало такому любопытному соотечественнику льготный проезд на пароходе или по железной дороге, причем, что удивительно, в оба конца! Так что в начале 30-х годов многие экскурсанты, посетив “Донбасс украинской культуры”, безбоязненно возвратились домой.

Что же осматривали в Киеве туристы, прибывшие в город на несколько дней? Перед вами выдержки из бесценного документа — главные тематические маршруты, согласованные и скрепленные на соответствующих бумагах одиннадцатью печатями:

— Лукьяновская тюрьма и Главные железнодорожные мастерские;

— Арсенал и школа-мастерская Ювеналия Мельникова, где делались в начале прошлого века бомбы для нужд товарищей-террористов, а также готовились пропагандисты;

— Подпольная типография Киевского Комитета РСДРП и Евбаз (здесь в 1905 году восстали саперы);

— Оперный театр имени Карла Либкнехта, где в 1911 году убили черносотенца Столыпина.

Отдельная, заслуживающая внимания пролетариата тематика — провалы и аресты большевистских организаций. Адресов явок-провалов в Киеве было множество. “Укртуре” и ОГПУ рекомендовали экскурсантам четыре из них.

Интересна формулировка, относящаяся к событиям, произошедшим в 1918 году на Майдане Героев Перекопа (Софийской площади). Дословно ее нужно было воспроизвести в обязательном порядке на выпускных экзаменах курсов экскурсоводов. Так, излагая материал, не следовало упоминать о древних временах славной площади, о святых стенах Софии Киевской, но обязательно нужно было указать, что именно “здесь куркули-хлеборобы избрали Павла Скоропадского Гетманом “всея Украины”.

Посетить Михайловский спуск, Владимирскую горку и иные днепровские кручи следовало потому, что там расстреливали коммунистов, а улицы Жилянскую и Коминтерна — в связи с еврейскими погромами. А вот маленький шедевр: “По Садовій, ч. 5 треба відвідати приміщення ГубЧК, що його білогвардійці обернули в місце демонстрації покалічених ними трупів для цькування більшовиків”. Также необходимо было попасть на улицу Ленина, где в доме 25 “Денікінська контррозвідка катувала заарештованих комунарів і співчуваючих їм робітників”. Дальнейшее знакомство с Киевом продолжалось на подпольных большевистских квартирах, превращенных при совдепе в маленькие, любовно слепленные музеи, на Лукьяновском кладбище и Аскольдовой могиле, где хоронили убиенных защитников Октябрьского переворота.

Покровська вулиця (Частина 2)

Покровська церква з її напівкруглими вигнутими жіночими фронтонами, вигадливими лініями, вікнами та ґанками надзвичайно своєрідна. Вона приваблює мальовничістю та м’якістю форм, створюючи враження спокою та умиротворення. Теплий приділ з заходу, прибудований до церкви у XIX ст. Він вирізняється жовтим пофарбуванням від білої церкви з зеленими банями кольори українського бароко).

Праворуч від Покровської церкви — дзвіниця другої половини XVIII ст. Перебудована після пожежі, вона набула нового оздоблення: її прикрасили класичні елементи, ампірні баня та шпиль, що посилило «звучання» всього ансамблю Покровської церкви, підкреслюваного чарівною мелодією Андріївського храму, який увінчує гору.

Напроти Покровської церкви № 7 розташована дзвіниця № 6 ще одного чудового храму, що прикрашав колись Поділ — Миколи Доброго, одного з трьох подільських Микол. З давніх-давен тут стояла Опанасівська церква. Дерев’яна церква Миколи Доброго, що стала її наступницею, споруд-жена 1600 р. коштом гетьмана війська запорозького Самійла Кішки На плані Києва другої половини XVII ст., вико наному І. Ушаковим, її зображено п’ятибанною з трьом. вівтарями. У 1661 р. церква згоріла. А в 1716 р. на її місці замість дерев’яної, звели кам’яну, що виявилася не досить міцною, і наприкінці XVIII ст. її розібрали, а замість неї, 1897 р. А. Меленський звів храм Миколи Доброго у стилі класицизму з новим іконостасом.

До нас дійшла лише дзвіниця церкви Миколи Доброго, збудована 1716 р. у три яруси, з церквою у середньому ярусі. Дзвіницю, пошкоджену пожежею, 1781 р. перебудував архітектор І. Григорович-Барський. А після пожежі 1811 р. знову пошкоджену дзвіницю відбудував А. Меленський. Приземкувату, прикрашену галерейкою на стовпчиках, дзвіницю завершує шатро високого зеленого даху з типовими для московської архітектурної школи «слухами»*, своєрідним декором.

Старовинну подільську церкву Миколи Доброго, що височіла напроти Покровської, було зруйновано у 30-х роках XX ст. Її настоятелем був протоієрей, магістр богослов’я, професор, керівник кафедри єврейської мови та біблійної археології Київської духовної академії Олександр Олександрович Глаголєв 1872-1937), що став прообразом отця Олександра у булгаківському романі «Біла гвардія». Ця високоосвічена людина — він володів 18 мовами, був неабияким знавцем Ветхого завіту та іудейської історії — була другом родини Булгакових. У церкві Миколи Доброго, «что на взвозе», квітневого дня 1913 р. він вінчав Михайла Бул-гакова і Тетяну Лаппу, а пізніше й одспівував матір письменника.

Отець Олександр Глаголєв був одружений з дочкою хранителя бібліотеки Київської духовної академії Слєса-ревського. Кияни дуже поважали отця Олександра, що став легендою Києва. У 1905 р. ця лагідна, спокійна людина йшла на чолі хресного ходу назустріч розлюченій юрбі, переконуючи її припинити нехристиянські дії. Участь у процесі 1913 пов’язаному з так званою«справою Бейліса », Де він доводив абсурдність звинувачень Бейліса у ритуальному вбивстві, зробила ім’я цього відважного священика, відомим у всьому світі. Виступаючи проти єврейських погромів, він неодноразово зупиняв погромників на вулицях Києва. Отець Олександр виступав на захист Петроградського митрополита Веніаміна. Його 35-річне священницьке служіння проходило під знаком захисту знедолених, безвинно засуджених, незалежно від їхнього віросповідання та національності.

Отець Олександр був членом правління Духовного училища, благочинним Києво-Подільських церков, а на початку 1920-х років — ректором Православної Богословської Академії, яку закінчив, продовжуючи сімейні традиції, і його син Олексій, який народився 2 червня 1901 р. Олексій досконало володів кількома європейськими мовами, а також давньогрецькою, читав Євангеліє 12 мовами. Був учасником релігійно-філософського товариства, що таємно збиралося на квартирі професора Київської духовної академії В. І. Екземплярського. Дружиною Олексія Глаголєва стала Тетяна Павлівна Булашевич. Оселилися молодята у церковному будиночку на Покровській, що належав Добромиколаївській церкві, який потім відберуть, а церкву знесуть. Довелося поневірятися по чужих квартирах. Олексій Глаголєв, людина високоосвічена, працював сторожем, вантажником, чорноробом, сезонним робітником. Напередодні війни він закінчив математичний факультет педінституту, продовжуючи жити у духовній сфері, входив до громади священика Журавського, який став на захист церкви у 30-і роки XX ст. Отець Олексій і матушка Тетяна надавали свою квартиру в будиночку на Дегтярній вулиці для таємних богослужінь.

У 1937 р. був заарештований і загинув отець Олександр. Він не зрікся віри, не лжесвідчив. Олексій уночі ховався на Лук’янівському кладовищі. Тут він знайшов братську могилу, де було поховано його батька. Пізніше родичі Глаголєвих встановили там пам’ятник.

У 1941 р. Олексія Глаголєва було посвячено у сан священика. Він став настоятелем Покровської церкви. Парафіяни пам’ятали доброту його батька, отця Олександра, а тому зверталися по допомогу й до сина. І він допомагав їм, особливо у роки, коли німці хазяйнували у Києві.

У парафіях Добромиколаївської і Покровської церков зусиллями родини Глаголєвих та тих, хто їм допомагав, було створено невеличкий острівець святої землі, де нерідко з ризиком для життя рятувальників робилось усе для порятунку людей різних національностей та віросповідання.

Приміщення під храмами були схованками, де під час окупації мешкали нужденні із родинами. Отець Олексій, який сам жив упроголодь, годував їх, багатьох легалізував як служителів церкви, забезпечуючи відповідними документами, які він виготовляв разом із псаломщиком Олександром Грабовським. Євреям видавав свідоцтва про хрещення, змінюючи їхні імена на православні. Не одне людське життя було врятоване і в будинку під № 6, що на вулиці Покровській.

Багатьом допомогла и матушка Тетяна. Одну єврейську жінку вона врятувала від гестапо, віддавши свій паспорт і відправивши її у село до своїх знайомих.

Врятував отець Олексій і родину свого сусіда, лікаря Т. Р. Крижановського, та його багату колекцію творів мистецтва. “Божьей помощью я спас нескольких советских граждан, русских и евреев,— згадує він — …Будучи тогда настоятелем… храма при церкви Покрова Пресвятой Богородицьі на Подоле, я хотел, чтобы под покровом этого храма укрылось как можно больше обездоленных, и счнтал помощь зтим людям своим христиаиским долгом. Вот почему в на-шем маленьком и бедном храме оказалось такое огромнее количество певчих, псаломщиков, сторожей, уборщиц, просфорниц и дворников, что их хватило бы на 5 кафедральних соборов. К счастью, немцы мало разбирались в этом, а то мне бы не поздоровилось, да и моєму «штату» плохо бы пришлось,— ведь справки о том, что данные лица находят-ся на службе, освобождалн их от различных принудитель-ных работ».

Отець Олексій та його помічники ходили «по лезу бритви», неодноразово були на грані провалу. Одну єврейську жінку, якій він видав документи про те, що вона православна українка, все ж схопило гестапо і почало переслідувати отця Олексія, якого було заарештовано. Фашисти знущалися з нього. На щастя, йому вдалося втекти.

Отець Олексій Глаголєв був єдиним із священиків, який у 1943-му відмовився правити молебень во здравіє Гітлера, удавшись хворим. Після війни він опублікував свої спогади «За други своя». Всіх вразили його розповіді про звірства, що їх коїли фашисти у Бабиному Яру.

Після визволення Києва отця Олексія, про подвижництво якого стало широко відомо, було затверджено настоятелем Покровської церкви. Там він влаштував школу для бажаючих стати священиками, яку він таємно відкрив у власному помешканні ще за часів окупації. До нього знову потяглися нужденні і стражденні. За роки його настоятельства Покровську церкву було відбудовано, обнесено цегляною горожею.

Навіть коли у 60-ті роки XX ст. церкву закрили, отець Олексій продовжував своє священництво. Багатьох його учнів було висвячено на священиків. Дехто з них і досі править службу Божу, з теплотою згадуючи цю незвичайну людину, яка прожила таке нелегке, але сповнене внутрішнього світла життя. Це й справді була Людина від Бога, як і його батько. Бувало, що й доносили на нього, і допитували його. Та ніколи не було в його душі зла ні на кого з людей, лише віра і терпимість.

Певний час отець Олексій служив у Флорівському монастирі, Воздвиженській церкві. З 1966 р. він — священик Покровської церкви на Солом’янці. 22 січня 1972 р. Олексій Глаголєв помер. Його поховано на Байковому кладовищі. До кінця життя він служив людям. Зарубіжною православною церквою було канонізовано батька Олексія Глаголєва – отця Олександра. Імена отця Олексія Глаголєва та його дружини Тетяни Павлівни, які рятувалилюдей від Бабиного Яру, – у списку «Праведників світу». У центрі Ієрусалима, на горі, є Інститут пам’яті жертв війни. Там, на стіні, що на алеї Праведників світу, викарбувано й імена подружжя Глаголєвих. Радник посольства Ізраїлю від імені єврейського народу вручив родині Глаголєвих грамоту про те, що цю родину визнано Праведниками світу миру), у тому числі й сина отця Олексія — Миколу, який теждопомагав батькові рятувати людей.

Незважаючи на житейські труднощі, батько та син Глаголєви цілковито віддавали себе служінню ближньому. Світлі, щирі люди, вони йшли по землі з добром, даруючи його всім, хто його потребував. І отець Олександр, і отець Олексій любили людей, підтримували й утішали їх. Для скількох вони були світочем, скільки людських душ припадало до чистого джерела їхнього сумління. Завжди приязні, випромінюючи любов, вони жили з любов’ю, з лю-оов’ю и відійшли у Вічність. Але пам’ять про них живе У серцях киян. І старенька дзвіниця, напевне, зберігає пам’ять і про отця Олександра, і про отця Олексія Глаголєвих.

Добре почуваєшся на її подвір’ї, за огорожею з маленькими ворітьми минулого століття домашньо-затишними. Тут — свій, особливий світ, відокремлений від зовнішнього світу вулиці, наповнений тишею, зі своїм масштабом, камерний, зі своїм звучанням та акустикою. Залишивши його, знову опинимось на вулиці, де нас зустрінуть вже цивільні споруди.

Проте ніколи вже не зустрінемо колишніх дворів Подолу, зруйнованих незбагненним начинням кварталів, не здатних справити уявлення про староподільську забудову, характер кварталів, надвірних споруд. Та повернувшись в оазис Покровської вулиці знову, туди, де людині хороше, де вона відчуває внутрішній комфорт, опинимося у одному з найромантичніших куточків Києва — Подолу.

Покровська вулиця (Частина 1)

Відома вона ще з середини XV ст., а з XVI ст. згадується під назвою Гнила, бо пролягає під горою, звідки витікали численні струмки, та й сама вулиця була схожа на струмок. З давніх давен на Подолі існували купецькі двори, у нижній частині цієї вулиці була колись колонія вірменських купців з дерев’яною вірменською церквою. У середині XVII ст. вона згоріла і більше не відбудовувалась.

У XVII ст. на підвалинах старої вірменської церкви грек Тернавіот збудував дерев’яну православну церкву Покрова Богородиці. Цю невеличку церковку з дзвіничкою на стовпчиках під дахом у XVIII ст. замінила кам’яна Покровська церква. Відтоді й вулиця називається Покровською за радянських часів її було перейменовано на вул. Зелінського). Колись майже всі вулиці Подолу отримували назви від церков, які стояли на них або поруч. Так трапилося і з цією вулицею, що зберігає пам’ять багатьох століть існування Подолу, наочно демонструючи це своїм плануванням, якого майже не збереглося у Нижньому місті. Вигнутий малюнок Покровської і сьогодні промовляє мовою старовинних подільських вулиць — нерегулярних, вільно прокладених, як у будь-якому середньовічному місті. Вона вціліла у жахливій пожежі Подолу 1811 р., бо була майже всуціль забудована кам’яними спорудами, і вже тому є унікальною.

Уся вулиця забудовувалась невеликими будиночками, що тяжіли до торгового майдану, вони були і житловими приміщеннями, і лавками водночас. Торговий характер прочитується у такому будинку-лавці на Покровській, № 1. міожна уявити тут чотири лавки, у кожній — вікно та двері. Будиночок вирішений у стилі класицизму, характерний для староподільської забудови з її одно-, двоповерховими будиночками невеликих розмірів, характерним рустуванням а також набором деталей класицизму, пофарбуванням, невеликим масштабом та розміром садиб. їх так багато було колись на вулицях старого Подолу…

Забудовувалась Покровська від нинішньої Контрактової площі, від садиби київського підприємця і купця Назарія Сухоти. Садиба ймовірно, розпланована за проектом архітектора А. Меленського) складалася з двоповерхового будинку по вулиці Покровській та одноповерхового — фасадом на площу. Н. Сухота мав тут крамницю та «австерію» ресторацію), а при садибі — кінну пошту. З тих часів будинок змінився невпізнанно. Спочатку він був двоповерховим, виконаним у стилі класицизму, мав ефектні портики.

1838 р. сюди було переведено міську думу і магістрат. Після переведення думи на Хрещатик 1876) будинок було реконструйовано з надбудовою двох поверхів) архітекторами О. Шілс, В. Прохоровим, В. Ніколаєвим для Третьої чоловічої гімназії. Тепер тут міститься Будинок дитячої творчості Подільського району. Наприкінці XIX ст. його перебудував архітектор Казанський. Сьогодні цей будинок сприймається, лише як відгомін класицизму, одразу впадає в око характерне двоколірне пофарбування — жовті стіни з білими архітектурними деталями, а ще він приховує у собі глибокі склепінчасті підвали, асиметрію плану… Здогадатисяпро те, який він давній, можна лише з огляду на фасад, що виходить на Покровську: невеликі віконця у простих обрамленнях, товсті стіни, враження від яких посилюють старідерева.

На Покровській вулиці жили найзаможніші купці — Сухота, Балабухи, Стрільбицький. Так, будинок під № 5 колись належав відомому золотареві Самсону Стрільбицькому, що виготовляв художні ювелірні вироби для Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого монастиря, був головою міської ремісничої управи. Будинок Стрільбицького зведений 1808 р. Згодом тут містилася казенна аптека. Новий власник будинку, російський купець П. Дехтярьов, відписав його шпиталю, і з кінця XIX ст. у ньому розмістилася богодільня, де на кошти Дехтярьова жили старі самотні люди.

Будинок Стрільбицького особливо цікавий для вивчення історії забудови старого міста. Його було споруджено ще до введення типових проектів. Це оригінальний зразок приватної класицистичної будівлі: два з половиною поверхи, портик, трикутний фронтон, вишукані фронтончики над вікнами. З боку дворового фасаду — дерев’яні галереї, а посередині вуличного головного фасаду — вхід. Авторство цього будинку приписують А. Меленському.

На Покровській вулиці, № 4 колись містився старий Контрактовий будинок. Він тут найдавніший і пов’язаний з контрактовими ярмарками, що відбувалися у Києві, починаючи з 1797 р., коли їх було переведено з Дубна і об’єднано з Хрещенським ярмарком, що діяв на Подолі з XVI ст. Контрактовий ярмарок спочатку проводився у приміщенні Магістрату, а з 1800 по 1811 р. — у старому Контрактовому будинку.

У залах Контрактового будинку проходила ярмаркова біржа, реєстрували контракти та угоди, влаштовували бали, маскаради, бенкети. До пожежі 1811 р. це було найтісніше місце: навкруги стояли крихітні будиночки, тож проїхати до нього було важко, для розташування екіпажів зовсім не було місця.

Після пожежі від Контрактового будинку зосталися кам’яні погруби та нижній кам’яний поверх горішній був дерев’яний і згорів). Меленський перебудував його. У 1819-1820 рр. тут містилися Київська управа магістратських цехів, а також різні ремісничі цехи. Згодом будинок належав міській думі, з 1871 р.— Подільській жіночій гімназії. У 1878-1879 рр. надбудовано другий поверх архітектор С. Рикачов). У 1900-1901 рр. будинок реконструйовано, зведено третій поверх архітектор Є. Толстой). Внаслідок цієї реконструкції цілком змінено фасади.

Після пожежі 1811 р. для проведення ярмарків було споруджено новий Контрактовий будинок під керівництвом А. Меленського 1871). На ці ярмарки контракти) з’їжджа-лися купці та поміщики з багатьох куточків України, Росії, Австрії, Прусії, Франції, Англії та інших країн. Контракти були своєрідними щорічними з’їздами дворянства Південно-Західного краю.Одно-, двоповерхові будиночки, серед яких вивищувалися церкви з дзвіницями, тривалий час створювали образ Нижнього міста. У середньовічному місті, а Поділ дуже довго ним був, силует місцевості здебільшого утворювали ансамблі церков з дзвіницями. Тож перед нами — дивовижний острівець подільської старовини, одне з найкращих архітектурних творінь видатного українського зодчого Івана Григоровича-Барського, який багато зробив для створення образу Подолу XVIII ст.,— Покровська церква, зведена у 1772 р. Тут архітектор розвинув тип українського храму: три бані церкви розташовані в один ряд — це відгомін українських трибанних дерев’яних храмів — грушоподібної форми, притаманної українському бароко, якому А. Меленський надав ампірного звучання після пожежі 1811 р. Пожежа позбавила цю споруду пишного декору. Зараз церква не має того розкішного ліплення, що прикрашало її стіни до пожежі, але з трьох боків залишились привабливі ґанки. Білостінна із зеленими банями церква має багато різноманітних вікон. Стіни, прикрашені пілястрами, завершуються мальовничими фронтонами. У середині XIX ст. церковний інтер’єр прикрасив іконостас, виконаний архітектором І. Штромом. Барокові мотиви І. Григоровича-Барського прозвучали тут інакше, ніж у творінні Б. Растреллі — Андріївській церкві.

Національна філармонія України (Частина 2)

“2-го березня (1923 року) концертом, що відбувся під орудою Л.Штейнберга, благополучно розпочала свою діяльність Держфілармонія”, – так пише про подію, що відбулася у колишньому Купецькому зібранні , її очевидець – музичний критик М.Шипович. З 1927 року Державна філармонія працювала у столиці України Харкові, а в 1934 – повернулася до Києва, який знову став столицею. Свого постійного приміщення у цього творчого колективу не було. Концерти і музично-лекторійна робота проходили у різних залах і робочих клубах. У 1937 році при Держфілармонії під керуванням Натана Григоровича Рахліна став працювати Державний симфонічний оркестр, що прославився як прекрасний романтичний оркестр.

На початку війни у 1941 році діяльність Київської державної філармонії було припинено, а безцінні архіви спалили за наказом “згори”. Під час окупації Києва у будинку колишнього Купецького зібрання розташувався німецький офіцерський клуб. Цей будинок, один із небагатьох, уцілив поблизу зруйнованого Хрещатика.
За генеральним планом повоєнної відбудови Хрещатика і після ретельного обстеження будинку колишнього Купецького зібрання ця історична споруда призначалася під знесення, оскільки знаходилася в аварійному стані. Але будинок не стали руйнувати. Адже кращого приміщення з чудовою акустикою для філармонії годі було й шукати у напівзруйнованому місті. Київська філармонія розпочала тут свою роботу вже у 1944 році.

Колонний зал філармонії має багату і прекрасну історію. Тут давали концерти світові зірки: І.Архипова, Л.Бернстайн, Е.Гілельс, О.Глазунов, К.Зандерлінг, В.Клайберн, Л.Коган, К.Кондрашин, Ф.Ліст, С.Лємєшев, К.Мазур, Г.Нейгауз, Д.Ойстрах, Ю.Орманді, С.Рахманінов, С.Ріхтер, П.Робсон, Г.Рождєственський, М.Ростропович, А.Рубінштейн, Т.Руффо, Л.Собінов, О.Скрябін, В.Ферреро, А.Хачатурян, К.Цеккі, Ф.Шаляпін. Поряд із ними яскраво сяють імена видатних діячів України: З. Гайдай, О.Гліер, К.Данькевич, М.Лисенко,С.Людкевич, Б.Лятошинський, Г.Майборода, І.Паторжинський, Н.Рахлін, Л.Ревуцький, М.Рильський, К.Сімеонов, С.Турчак, І.Шамо, А.Штогаренко. Тут співали Український народний хор ім.Г.Верьовки, Капела бандуристів України, тут народився незрівнянний струнний квартет ім.М.Лисенка та відомий Київський камерний оркестр, гастролювали виконавці з багатьох зарубіжних країн. Національна філармонія, у складі якої відомі художні колективи і видатні митці України .У 1962 році на відзнаку 120-річниці від дня народження і 50-річного від дня смерті М.Лисенка Колонному залу Київської Державної філармонії було присвоєно його ім’я. До 100-річчя з дня побудови Купецького зібрання цьому будинку надано статус пам’ятки архітектури. 

Вісімдесяті роки були найтяжчими в історії філармонії. У цей період сталося кілька важких аварій. Одна з них затопила підвали. Пропали архіви і одна з найкращих нотних бібліотек у Києві. Косметичні ремонти вже не допомагали. Філармонію треба було негайно рятувати . І, нарешті, дякуючи наполегливості директора філармонії Д.Остапенка, реставрація почалась. Роботи по реставрації і реконструкції доручили здійснити Міністерствукультури і Київському міськвиконкому.

Проектом було передбачено відновити історичну структуру пам’ятки архітектури, зберегти акустичні властивості Колонного залу, встановити сучасне інженерне устаткування, а саме: пульт режисерського управління, новітню звукозаписуючу апаратуру, службову телекомунікаційну систему, обладнання для постановчого освітлення та механізації сцени тощо. У грудні 1996 року відбудований Колонний зал ім. Лисенко був знов відкритий для публіки.

Враховуючи багатогранну творчу діяльність колективу, значний внесок у розвиток українського музичного мистецтва Київський державній філармонії у жовтні 1994 року Указом Президента України було надано статус Національної філармонії України.

Нового розквіту концертна діяльність філармонії набула після реставрації та реконструкції у 1996 році.
На її афішах з’явилися імена митців зі світовою славою: Олега Криси, Богодара Которовича, Дмитра Башкірова, Юрія Башмета, Елісо Вірсаладзе, Тетяни Грінденко, Наталії Гутман, Ліани Ісакадзе, Гідона Кремера, Володимира Крайнєва, Кшиштофа Пендерецького, Сергія Стадлера, Володимира Співакова та багатьох інших.

Нині у творчому складі філармонії нараховується 19 народних, 32 заслужених артистів, 6 заслужених діячів мистецтв, 5 заслужених працівників культури України, багато лауреатів міжнародних та національних конкурсів, 11 художніх колективів, які примножують славу української національної культури. В 1996 році було створено Симфонічний оркестр Національної філармонії України.У 2000 році Національна філармонія України отримала культурний грант від Уряду Японії. Це був початок традиції вручення грантів закладам культури України. Завдяки цьому гранту філармонія одержала концертний рояль для сцени Колонного залу імені М.В.Лисенка, а також музичні інструменти симфонічного оркестру- духові та ударні інструменти, арфу. Отримання високої якості музичних інструментів позитивно вплинуло на розвиток Симфонічного оркестру Національної філармонії України, надало новий творчий імпульс для створення різноманітних,цікавих програм. Цей грант Японського Уряду не тільки має велике значення для розвитку культурних зв’язків , а й загалом поглиблює дружні відносини між нашими країнами. 

Національна філармонія України поряд із активною концертною діяльністю з метою широкої пропаганди вітчизняного і зарубіжного мистецтва класичної спадщини, відродження української національної культури, постійно проводить міжнародні конкурси та фестивалі, бере участь у загальнодержавних та міжнародних художніх проектах, презентаціях, творчих звітах, науково-практичних конференціях, виставках, мистецько-культурних та громадських акціях за участю керівників держави та уряду.

Національна філармонія України (Частина 1)

Культурно-мистецький розвиток Києва кінця XIX ст. відбувається на тлі економічного розвою України. Зростає капітал, з’являються потужні банки. Україна стає батьківщиною цукрових королів, а Київ – великим торгівельним і економічним центром. Заможні люди охоче підтримують мистецтво і не шкодують коштів на його процвітання. Будуються церкви, театри, гарні маєтки. У 1881 році Рада Старійшин Київського Купецького зібрання одержала дозвіл Київської міської Думи на будівництво кам’яного будинку для свого клубу.

Проект і авторський нагляд за будівельними роботами здійснював відомий київський архітектор Володимир Миколайович Ніколаєв, який на той час обіймав посади київського міського і єпархіального архітектора. У 1882 році за один будівельний сезон було зведено двоповерховий будинок Купецького зібрання.

Будинок Купецького зібрання одразу набуває популярності у киян. Тут відбувалися бали-маскаради, сімейні свята, благодійні лотереї, літературні і музичні вечори. Київські музиканти і гастролери, які виступали тут, були в захопленні від акустики залу з колонами. В.Ніколаєв не тільки досконало володів законами акустики як архітектор, але й був людиною музично обдарованою. Через кілька років після будівництва Купецького зібрання академік архітектури В.Ніколаєв став одним із членів Директорату Київського музичного Товариства. Ранки камерної музики, організовані цим товариством на початку дев’яностих років, відбувалися у Купецькому клубі.

З діяльністю Музичного Товариства пов’язано багато славетних імен діячів музичної культури Києва. З 1888 по 1912 рік головою товариства був Олександр Миколайович Виноградський. Він прославився не тільки у Києві, але й у Європі, як самобутній диригент симфонічного оркестру . Київська публіка зобов’язана йому знайомством із багатьма симфонічними творами світової класики : Л.Бетховена, П.Чайковського, М.Римського-Корсакова та інших. Він був натхненним організатором і експресивним маестро.

Яскраві сторінки у філармонічну діяльність Києва вписав Микола Віталійович Лисенко. Він увійшов в історію як основоположник української професіональної музичної культури, геніальний композитор і виконавець, відданий національній ідеї громадський діяч, подвижник у справі виховання музичної молоді і національно свідомої інтелігенції. Ще в 50-ті роки минулого століття він був одним із організаторів гуртка “Філармонічне товариство”. Потім брав участь у створенні Імператорського Російського Музичного Товариства. Кілька років поспіль обирався членом його Директорату. Проте члени цього товариства не схвалювали національної орієнтації М.Лисенка. Він знайшов підтримку в інших колах. Літературно-артистичне товариство, Філармонічне товариство “Баян”, Київський Український клуб, створені за участю М.Лисенка, зробили надзвичайно багато для розквіту української культури. У 1903 році у залі Купецького зібрання відбулося святкування ювілею М.Лисенка, яке стало справжнім тріумфом українського музичного мистецтва.

Бурхливо і доволі трагічно ввірвалося у життя ХХ століття. Проте ні в роки Першої світової, ні в роки громадянської війн, ні в період частої зміни влад не зупинялося музичне життя Києва. У ці роки виконувалися твори М.Мусоргського, К.Дебюссі, К.Сен-Санса, інших композиторів. У 1914 році в Києві Симфонічним оркестром Імператорського Російського Музичного Товариства під керуванням Р.Глієра було виконано антракт до четвертої дії опери М.Лисенка “Тарас Бульба”. За ці два десятиліття на гастролях побували С.Рахманінов, О.Скрябін, А.Нежданова, Л.Собінов, Ф.Шаляпін та інші.        Купецьке зібрання проіснувало до 1919 року. Потім у його приміщенні розташувався Пролетарський будинок мистецтв. Пізніше – Будинок політичної освіти, потім клуб “Більшовик”. А в 30-ті роки – Палац піонерів і жовтенят.