Михаил Драгоманов (Часть 5)

Коренной перелом, давший наконец-то материальное благополучие, произошел для Драгоманова в 1889 году, когда его пригласили на кафедру всеобщей истории Софийского университета. Драгоманов изучает болгарский язык, становится любимцем местного студенчества.

20 июня 1895 года Михаил Петрович по обыкновению отправился в университет. После проведения семинарского занятия он вернулся домой, почувствовав слабость (много лет страдал аневризмом аорты). В тот же день его не стало.

Похороны по его желанию должны были проходить без церковного обряда. Драгоманов был, по одним источникам, «убежденным атеистом», а по другим — евангелистом. Но Болгария, не признававшая гражданских похорон, направила лютеранского пастора. Узнав о смерти, Франко и Павлик немедленно выехали в Софию. На границе их задержали паспортные формальности, и на похороны они не успели. Из украинцев речь над могилой произнес Вартовый (Гринченко).

«А тим часом мені довелося бути в Софії, на цвинтарі та зазнати розчаровання. На могилі Драгоманова нема найскромнішого пам’ятника (установлен в 1932 году), так що навіть я, котрий був на ній, за-сь віжа, 1895 р., тепер не міг найти єї сам, коли ж мені вказав на неї гробар, я не в стані був пізнати, що в ній похований Драгоманів! — писал в 1902 году Михайло Павлик. — Могила Драгоманова зробила на мене взагалі вражіння сироти між сиротами, бо треба сказати, що вся тота частина цвинтаря — протестантська — окрема від инчих частин, на самому краю цвинтарного поля, без памятників і бідна — відбиває незвичайно сумно від инчих кварталів цвинтаря, що так і сяють пишними пам’ятниками на могилах більших і менчих патріотів болгарських, або й так собі, попросту: Болгар, Турків, Жидів.

Одна з причин тому — мабуть, сама віра протестантська — неприятелька обрядової пишности… Небіжчик Драгоманів, бажаючи, як я знаю з Єго листів до мене, аби Єго ховали бодай «умиті (протестантські) попи», а не «невмивані» (православні), заявив перед смертю, що він «евангеліст», через що його й поховано на протестантському цвинтарі.

Так от яка теперішня домівка нашого великого Драгоманова.

Мене се так різонуло по серцю, що й доси не можу охолонути з досади на земляків та сорому за них, христіян, перед «вірою турецькою, бісурманською»… Де їм до того, аби перевести Єго тіло «на тихі води, у ясні зорі» українські, коли вони доси не подумали навіть і про могилу Єго на чужині?!

Та що тут розказувати! Кому про се думати?! Колишніх товаришів Драгоманова в Російській Україні власне нема; селянинови Українському про Него ніхто доси й не сказав, а галицький селянин, хоть і знає Єго, та й рад би віддячити Єму, але сам бідний. А з наших теперішних українських діячів-патріотів хто має займатися такими дрібницями, як пошанованє найкращого робітника України — тепер, коли у нас на черзі самі великі українські справи: українська держава, українська церква, український університет?

Отсе то дійсно великі справи (хоть є й більші!), але чи ми така велика нація, як показувало би число душ українських — 30 мільйонів?.. Коли зважити, як ми дбаємо не лише про Драгоманова, але й про инчі українські справи, то треба сказати з жалем, що ми не дуже то великі.

Нераз уявивши собі все те і дійшовши до краю роспуки, так і хочется повторити за Драгомановим, і повторити на всю Україну: «Сідай, куме, на дно, не трать марно сили!»